Рідне слово. 1

Софія Малильо

О слово рідне, доки будем

Над таланом твоїм зітхати у журбі,

Як мученикові, молитися тобі,

Зазнаючи за те наруги та огуди?

Чи доживем часів, коли в шанобі й славі,

Навік здолавши заборони злі,

Ти розцвітеш на предківській землі

Під материнською опікою держави?

Який злий геній нас прокляв з тобою?

Минались покоління і віки,

Та не миналися жадливі хижаки,

Що спілкувалися лиш мовою розбою.

Мінялися тирани на престолі,

Така здіймалась люта круговерть,

А ти, долаючи знемогу й смерть,

Однак покривдженим лежало долі.

Бо всім тиранам, хто б не був при владі,

Яким вони б не кланялись богам,

Твої святині, твій одвічний храм

Були однаково – як правда – на заваді.

Та правда зборе слуг насилля й чванства.

Безсмертні душі – світочі добра!

Хай зло маскується, та буде та пора,

Коли пощезнуть виплодки тиранства.

Мужній же, слово животворно-ясне,

Згорни до себе, вперше од віків,

дітей своїх з усіх материків,

зігрій нас ласкою, мов сонечко прекрасне!

6/V-1990.