У вінок Лесі

Софія Малильо

Дочка Прометея. Гаїв наших мавка.

Закохана в пісню лісів волинянка.

Назви її – Леся. Назви – Українка.

Зви світочем духу, – не надто це дзвінко.

Яке б їй не дати високе наймення,

У нім – тільки частка того одкровення,

котре на віки нам Вона наспівала,

що серцем вразливим за нас одридала.

О, горе безмірне великого роду,

що в розбратах-чварах утратив свободу,

що стільки вже кров’ю сплатив задля неї!

Вона ж і сьогодні – ще тільки в ідеї!

Вона ж і сьогодні – мов фата-моргана,

та воля священна, свобода жадана!

Століття минають, вона ж і понині –

неначе міраж у палючій пустині.

Убило в нас гідність неволі розтління.

І в снах нас лякали чужі повеління.

Привчили нас зайди, жорстокі заброди

питати у них на буття наше згоди.

Привчили нас хитрі, недобрії люди

до самозневаги та самоогуди.

В якого народу ще в світі чувати,

щоб матері мову під ноги топтати?

О, що б нам сказала подвижниця Леся,

аби подивилась, як роду живеться,

отій і понині невільній родині,

що в наймах слугує чужій господині?

Вона ж нам вогні запалила досвітні,

лишила нам в спадок думки заповітні,

для нас підіймалась, долаючи скруху,

на світлі вершини вселюдського духу.

Звертаймось чуттями до Неї щоднини,

Вона – віщий геній, душа України,

і скільки ще нам в майбуття простувати,

однак нам до Неї навік доростати,

однак прямувати за тими вогнями,

що в слові нетліннім горять перед нами,

однак добуватись із рабства, із муки

мечем, що кували слабкі її руки.

18/II-1991.