Василь Стус

Софія Малильо

(Композиція)

Василю, незабутній наш Василю,

Висот Твоєї музи не осилю, –

Вона злетіла в недосяжну вись!

Вона живе, й велична в неї доля,

Над нею вже не владна та сваволя,

Що серце Твоє мучила колись.

Над нею вже не владні супостати,

Які посміли дух Твій катувати,

Твій відданий добру, гуманний дух.

Твій дух палав поривом благородним,

Печалився приниженням народним,

Всесиллям зла, неправди і наруг.

До народу Ти звернувсь ще юним:

„Люде мій! О кріпаки комуни!”

Путь Твоя була Тобі ясна.

Вже тоді Тобі явилась доля:

„Серед закріпаченого поля

спалахнула свічка вогняна”.

Доля свічки кожному відома:

У хатині вбогій, у хоромах,

Чи у храмі скрізь на видноті –

Свічці – спалювати своє тіло,

Щоб яскраво полум’я горіло

Й не давало влади темноті.

Знав Ти: не стояти Тобі скраю:

„Караний, обкарнаний, не каюсь,” –

Ти сказав, як в давнину Тарас.

Прадіди й батьки терпіли муки,

Та ще гірших мук зазнали внуки, –

Сором рабства хай рятує нас!

«Терпи, терпи – терпець тебе шліфує,

сталить твій дух – отож терпи, терпи.

Ніхто тебе в недолі не врятує,

Ніхто й не зіб’є з власної тропи.

На ній і стій, і стій, допоки скону,

допоки світу й сонця – стій і стій.

Хай шлях до раю, пекла чи полону –

Тримайся далі розпачу й надій.

Торуй свій шлях, той, що твоїм назвався,

Той, що обрав тебе, як побратим.

До нього змалку ти заповідався

Сумним осердям, поглядом сумним»

(Василь Стус)

Так думав Ти вже за колючим дротом,

Як у стражданнях-болях смертним потом

Проймало мимоволі тіло й дух.

Десь там далеко – рідна Україна,

Земля щедротна, люба, солов’їна,

навкруг же – зона, царство кривд – наруг…

«За сотнями загород і колючих дротів лежить моя земля, Україна, заходячи тільки в зболені сни. Вона світить, як далека зірка у вечірньому мордовському небі. А невільницький твій шлях стелиться далі й далі од неї – за сиві уральські хребти, в закрайсвітні сибіри. Бо кати іспитують тебе: а чи витримає твоє серце, чи не пірветься з натуги…

…Щоб запобігти нівеляції українського народу, треба офірувати кращих його синів. Інших пожертв Бог не визнає. І кращі мої брати і сестри мусять іти за колючі горожі, дбаючи постійно про власну чистоту – задля чистої справи порятунку рідного народу. Я пишаюся тим, що доля подала мені знак – я сміливо йду за її покликом. Бо хочу бути гідним того народу рідного, який народиться завтра, скинувши з себе ганьбу вікового нидіння. І в тому народові я здобуду безсмертя.

Хай це буде моїм останнім словом.»

Василь Стус

Борцем Ти будеш до кінця стояти,

Які б Тобі ще не судились втрати,

І в слово переллєш трудний свій шлях.

Щоб знала підневільна Батьківщина:

Любов до неї в мужнім серці Сина

Сильніша за жагу життя і страх.

Пішов у вічність Ти нескорений і дужий,

як тисячі й мільйони небайдужих,

що келих муки випили до дна.

Спливатимуть ще незліченні роки,

Та сяятиме нам зразком високим

Твоєї долі свічка вогняна!

(У композиції цитовано Василя Стуса за книгою: Дмитро Стус. Життя і творчість Василя Стуса. – Київ : МП Фотовідеосервіс, 1992).

1/VIII-2006.