15.02.1902 р. До Михайла Грушевського
| 1902 року 15 лютого. Київ |
Високоповажний Михайле Сергійовичу!
Давно я збирався написати про одну річ, яку я надибав в «Літературно-науковому вісникові», та все якось не було часу. В публічному відчиті, читаному в Перемишлі 2 січня 1901 року і надрукованому в 2-й книжці «Літературно-наукового вісника» під заголовком «На порозі століття», автор промови, слідкуючи за рухом й розвитком українського письменства в першій половині XIX віку, пише, що й «Основа» в шістдесятих роках, і Костомаров, і Куліш не вважали за потрібне вироблення наукової української мови… що «таку неясність в цій справі ми помічаємо і у Куліша, ба навіть і у Шевченка (з сього погляду особливо інтересний його «Дневник»)…»
Якось раз, бувши з одвідинами в Куліша в Варшаві, я розбалакавсь з ним про Шевченка і спитав в його: навіщо то Шевченко писав свої повісті по-російському? Чи він думав, що такі речі, як-от, приміром, повісті, не треба писати українською мовою, а треба доконче писати по-російській.
«Де там! – казав Куліш, – Шевченко думав, що треба писати українською мовою не тільки повісті, але й усе. А писав він свої повісті для журналів, ради заробітку, бо в його засіб був малий. Писав він, як непросвічена людина, дуже поганою російською мовою, а я йому виправляв, бо без цієї поправки жаднісінький російський журнал не заходився б друкувати їх».
Потім знов автор промови пише, що Харківський університет «засновано на гроші зібрані місцевою шляхтою, інститут зав’язано місцевим добродійним товариством з ініціативи славного Квітки… Але й університет, й інститут, і театр були російські…».
Університет засновано геть-то рано, ще 1805 року чи що. Сказати що він був зовсім російський по мові, буде не зовсім докладно тоді, коли ще Карамзін, як пишеться в історіях руської літератури, тільки що вкладав й упоряджував російську мову (помер 1825 p.), а Пушкін ще не пускав на сцену великоруської мови м. Москви… Щось воно та не так!
Мова та була ще Києво-ломоносовська, книжна, тільки з великоруською вимовою, що й наддавало їй сутінок великоруський, але й та давня київська мова дуже далеко одскочила од народної української сільської мови. Пригадаймо, що в Києво-Могилянську академію приїхав перший професор з великоросів аж 1803 чи четвертого року, чи що… которий, певно, перший вже читав лекції живою великоруською мовою. Говорити про російську мову в Харківському університеті в такі ранні часи буде занадто сміливо…
В другій половині XVIII віку священики подавали прошения до Переяславського владики Гервасія з Липовецького повіту на притиски ксьондзів. Ці прошения писані сливе ніби чистою російською мовою, чистішою, ніж в Тредьяковського. Але… де ж би вони вивчились мови російської, коли вони жили за границею, в Польщі і навіть ніколи й не чули російської чи великоруської мови? А діло в тому, що ще Єкатерина І звеліла професорам Києво-Могилянської академії вимовляти свою книжкову мову на російський спосіб… і вийшла з Києво-української мови – російська. Вона на простий спосіб присвоїла нашу вироблену мову собі… та й годі.
Винен я Вам, добродію, свою карточку. Давно не знімавсь, то й не оддавав. А це довелось-таки знятись, то й посилаю Вам.
Щасти Вам, боже, на все добре!
Щиро шануючий Вас
Іван Левицький.
P. S. Чи не провели б Ви до нас якимсь способом свій журнал?
Примітки
Подається вперше за автографом (ЦДІА УРСР у Києві, ф. 1235, оп. 1, од. зб. 594, арк. 33 – 34).
Подається за виданням: Нечуй-Левицький І. С. Зібрання творів у 10-и томах. – К.: Наукова думка, 1968 р., т. 10, с. 397 – 398.