13.02.1902 р. До Івана Белея

Високоповажний добродію!

Великий спасибі Вам, шановний пане Іване, що Ви згодились надрукувати «Князя Єремію Вишневецького» в додатках до «Діла», і спасибі Вам за Ваш лист до мене. Лист Ваш, промкнутий наскрізь теплим почуванням та згадками про минувші літа, заворушив і в мене приємні згадки про Вас, про Львів, про давніх львівських знайомих… з котрих декого вже й на світі нема.

Насамохіть вирнули згадки, як я, передніше шістнадцять років, їздив двічі на води в Щавницю і, їдучи в Карпати і вертаючись, кожний раз заїжджав до Львова на три й чотири дні на одпочинок: пригадав я, як з Вами й д. Франком ходили на Замкову гору, пригадав, як заходив на вечірок до небіжчика Гладиловича, до о. Омеляна Огоновського, до д. Вахнянина, як з небіжчиком Кониським ходили на публічний іспит в дівочий інститут, як прибув на іспит митрополит Сільвестр Сембратович, як поперед нас на стільцях сидів Площанський, редактор москвофільської часописі, і все балакав з своєю жінкою польською мовою між усім громадянством, що все говорило українсько-руською мовою, і тільки ці двоє прихильники російської мови уперто балакали по-польській! що мене незвичайно збентежило і вразило.

Пам’ятаю, як ми надвечори вийшли з і[н]ституту і в гурті громадян гуляли по інститутському здоровому городі, де саме цвіли троянди. «І широкую долину, і високую могилу, і вечірнюю годину – не забуду я», як казав Тарас Шевченко. І це все й досі неначе уявки стоїть перед моїми очима. І приємні згадки про львівців несамохіть виникають рядами, наче перед очима манячать… І все то були люде чесні, великі трудовники коло національної справи, що несли на своїх плечах дві праці: одну службову, скарбову, другу приватну, національну. І через те підривались і занепадали на силах не в свій час.

Багатьох з тих чесних трудовників вже нема на світі. Земля над ними пером! І добра пам’ятка потомків… Незвичайно мені жаль, що й ви вже помарніли, й посивіли, і їздите на води в Карльсбад. А в Галичині дуже й дуже багато потребується трудовників, щиро прихильних до народної й національної справи, та ще в теперішній час, коли зайшла справа про українсько-руський університет у Львові.

Здоров’я моє ще, до котрого часу, мені служе, і служе непогано, хоч і я вже підтоптався, бо хоч голова несива, але борода вже аж біла. Ото тільки шкода, що ви, добродію, так завчасу занепадаєте на здоров’ї.

Рукопис «Князя Єр[емії] Вишневецького» я вислав поштою вчора. Вибачайте, що дуже позамазувана й посправлювана. Наші історики знайшли, що початок повісті, про молодечі Єреміїні літа, виходе блідуватий та нуднуватий, і я повикидав усе, що стосувалось до виховання і дома, і в колегії єзуїтській у Львові. Палац Єремії в Лубнах я скопіював з стародавнього палацу XVIII віку Радзивілового в м. Білі Седлецької губ[ернії], бо я ще застав ту озію цілісіньку, навіть з виліпленим суфітом в здоровій залі, а колегію у Львові скопіював з колегії й монастиря в Дрегочині Гродненської г[убернії], де вони стояли цілісінькі.

Зразець кохання Єремії, цього психопата, я взяв з Наполеона І, схожого на вдачу з безглуздим Єремією. Бо як Наполеон І був в Єгипті, і йому раз за обідом впала в очі одна генеральша, то він одразу спахнув, зумисне перекинув їй на коліна графин з водою, і як вона побігла до другого покою, він вхопив серветку і побіг слідком за нею… Але на цьому його любов і спинилась. Так він і з Жозефиною оженивсь. Раз стрів він на вулиці маленького гімназиста незвичайно гарного. Питає його, чий ти? Він каже, що удови генеральші Богарне. «Веди мене до мами!» – каже Наполеон. Євгеній Богарне привів його до свого дому, і… Наполеон оженився з Жозефиною. Але певно той спах кохання швидко й минув, коли він без жалю згодивсь розвестись з нею.

Редакція «Київської старини» не зохотилась друкувати моєї повісті через отого Корзона і каже мені, щоб я видав її навіть не під своїм йменням, маючи на увазі, що польська критика паскудитиме моє ймення, хоч… як мені здається, їй нема чого чіплятись, бо Єремія був же не поляк, а чистий українець, а тільки, знайшовши свій ідеал в Польщі і привілеях польської шляхти, став перевертнем і одкаснувсь од демократичної тогочасної України ще і пролив багато української крові, певно, стільки, скільки козаки пролили польської в Полонному та в Барі. Але мені байдуже, коли на мої плечі посиплються усякі вдари. Та й хто з поляків повість читатиме?

В останні часи нові товсті наші книжки пішли в громадянство дуже добре. Оце позавчора казав мені д. Карпенко-Карий, що він видав своїх утворів 3000 пр. і за п’ять років розійшлось 2400 і зісталось тільки ще 600 прим. Д. Грінченко публікує, що незабаром вийде здоровий том його драматичних утворів. «Вік» 1-й т. розійшовся за сім місяців в скількості 1600 примірників. Щасти, боже, так і надалі! Друге видання моїх «Хмар» не пустила цензура. «Люборацькі» Свидницького і дві книжки повістів Шевченкових вже вийшли з друку. Друкується 2 і 3 т. «Віку», оповідання Марка Вовчка, вірші Руданського і «Драми й комедії» Грінченка.

В Британського бібл[ійного] товариства д. Пулюй вимовив мені 10 пр. перекладу біблії. Візьміть од мене на пам’ятку в д. Пулюя один примірник. Як коли будете в Києві, прошу не минати моєї хати.

Зістаюсь з великим поважанням

Іван Левицький.

Примітки

Вперше надруковано в «Записках», 1927, XXVI, стор. 131 – 132. Автограф в ІЛ, ф. 100, № 2309. Подається за першодруком.

Як я… двічі їздив на води – 1884 і 1885 pp.

Вахнянин Наталь Климович (1841 – 1908) – композитор, письменник, педагог і громадський діяч Галичини. Один з лідерів партії народовців. Автор опери «Купало» та музики до відомої пісні «Шалійте, шалійте, скажені кати!».

Сембратович Сильвестр (1836 – 1898) – галицький греко-католицький митрополит з 1885 p.; від 1895 р. – кардинал.

Площанський Венедикт Михайлович (1834 – 1902) – галицький історик публіцист москвофілського напряму. Від 1871 р. один з редакторів львівської консервативної газети «Слово».

Зайшла справа про українсько-руський університет у Львові. – 19 вересня 1901 р. австрійському урядові була подана петиція галицьких культурних і політичних діячів про заснування у Львові самостійного українського університету. Петиція лишилася без наслідків. Справа про заснування українського університету була вирішена позитивно тільки в 1914 p., коли вже не можна було в зв’язку з війною провести її в життя.

«Біблія» в перекладі П. Куліша, І. Нечуя-Левицького та І. Пулюя вийшла у Відні 1903 р.

Подається за виданням: Нечуй-Левицький І. С. Зібрання творів у 10-и томах. – К.: Наукова думка, 1968 р., т. 10, с. 394 – 396.