4.07.1904 р. До Івана Луценка

Високоповажний добродію!

Д. Грінченко казав мені, що цензор вже пропустив одеський збірник. Коли цьому правда, то, будьте ласкаві, скажіть д. Липі, щоб в моєму оповіданні «На гастролях в Микитянах» на самісінькому кінчику змінив вигадане прізвище того пана, що привозив з Уманщини в Київ свій хор і давав концерти – на: П. Д. Демуцький, це, бачте, я згадав за хор задля того, щоб показати, що я не вигадав своїх героїв і не вклав в їх думки та гадки таки своїх тенденцій, як то часом буває в письменників. Я бачився в Києві з Демуцьким і питав в його, чи можна згадати за його в оповіданні. Він сказав, що можна, тільки з тією умовою, щоб не писати – доктор Демуцький.

Друге моє прохання До Вас, добродію, ось яке: хтось у вас в Одесі видавав книжечки для народу. Написав би я про це до д. Комарова, та не знаю адреса М. Федоровича, тим-то обертаюсь оце до Вас. Вийшла з цензури моя «Кайдашева сім’я», і треба б її видати для народу. Видають такі книжечки і в нас в Києві, але наші видавці розійшлись зо мною і не хотять видавати моїх, бо зовсім розсердились…

Діло в тім, що в нашій живій сучасній мові сутніє по дві формі: ходить і – ходе, говорить і говоре, буває, співає – і бува, співа; на високуой могилі (черн[ігівська] форма), на високій могилі і правобережна форма – на високі могилі, предл[ожний] п[адеж]), на тім самім місці, і на тому самому місці. Наші видавці пускають усі ці двойчасті форми, окрім на високі могилі, дай її (дат[ельный] п[адеж]) і на її кожух гарний (предл[ожный] п[адеж]). Через цю останню форму вони мені одказують друкувати мої книжки, неначе затялись… Через це то я й шукаю будлі-де задля себе видавців.

Діло в тім, що в наших видавців була думка підвести під один «знаменатель» – галицькі форми, Кулішеві і сучасні: річ неможлива. А в кінці вийшло так, що вони почали заводити просто-таки старомодні провінціальні галицькі форми (насіннє, почуттє, мужиччєм) і т. д., забувши зовсім за живу українську мову і невважаючи на неї ані кришки. От через це вони й зачиняють ворота для живих форм живої мови і встоюють за старі форми. Це мені зовсім не до вподоби, бо народна мова поновлюється й теперечки і прогресує швидко, а наш книжний язик швидко постаріється, як-от постарілись франц[узький], німец[ький], англійський язики.

Галицька народна мова і теперечки вже стара, як і північно-чернігівська та поліська. Там скрізь повно архаїзмів. Бокль казав правду, що усяка старовина та давнина зберігається найдовше в горах та в лісових місцях. Оце і язикова давнина збереглася непорушно на крайках – в Карпатах та в поліських болотах та лісах, де люде мало єднаються між собою й рідко бачаться і недалеко заходять та бувають. Кажуть, що на Кавказі що десяток сіл, то й інша мова або підмова. Нам зовсім-таки не треба вважати на ці далекі закутки, де ще животіють стародавні форми, як-от в Галичині: найславнійший, ійду, пійшов, ійшов (не викинуто кореня і), ійди, хутчій, скорій, мерщій, пійшов (в нас – хутчі, мерщі, далі), на далекій, їй, на ній…

На Правобережній Україні ці усі важкі тягучі форми одкинуті. За Дніпром вдержалось тільки – на високій, їй… зостаток старини. Оце перечитую переклад біблії (цензор пропустив для мене один примірник). Як в біблії часом густенько збіжаться оці форми докупи, як, прикладом: «він ійшов, по крутій горі, і хутчій пійшов на рівнину та ійшов далій…» – то це все тягнеться так важко, наче патока.

Я тоді одразу втямив, навіщо то в нас народ одкинув усі ці форми. Народ просто-таки догадавсь та й поодкидав ту патоку, щоб спростити мову і дати полегкість язикові. Бо мови скрізь в Європі стають простіші, поодкидали навіть багато падежів. Зробив собі народ полегкість і в 2 л[иці] глаголів. Ще Квітка писав по-народному: «зараз випачкаєсся… (а не випачкаєшся). Аж утомисся розказуючи…» («Салдацький патрет», ст. 13 і 16. Изд. Іогансона 1897 p.). І д. Мартинович записав од золотоноського кобзаря Кирила Сайка: журитимесься, а не журитимешся, як у нас звичайно пишуть, бо ця форма легча.

Чи знайдете видавців, чи ні, напишіть, будьте ласкаві, мені адресом: М. Белая Церковь Киев[ской] г[убернии], Северная гостиница, Ив[ану] Семеновичу] Лев[ицкому], бо я через тиждень їду туди на купання і вернусь аж 15 серпня до Києва. Та вже й мої «Приятелі» розійшлись. Треба б видавати. Ці книжечки для народу треба б видавати навперемішки: раз з правобережними формами, – другий з лівобережними. «Кайдашеву сім’ю» подавав в цензуру д. Лотоцький. Вона дозволена ще 30 января. Це вже йде шостий місяць, доки вона дійшла до Києва. Коли б не пропустити строку.

Зістаюсь щиро поважаючий Вас

Іван Левицький.

Примітки

Подається вперше за автографом (ЦНБ АН УРСР, відділ рукописів, XI, І).

Луценко Іван Митрофанович – лікар, український діяч. Листування І. С. Нечуя-Левицького з І. М. Луценком охоплює період 1904 – 1906 pp. і стосується друкування в Херсоні й Одесі окремих творів письменника.

«Цензор вже пропустив Одеський збірник». – Мається на увазі альманах «Багаття», що вийшов у 1905 р. в Одесі. Згадане оповідання І. С. Нечуя-Левицького «На гастролях в Микитянах» тут не було надруковане.

Липа Іван Львович (1865 – 1923) – лікар, письменник, український громадський діяч.

Демуцький Порфир Данилович (1860 – 1927) – український фольклорист, хоровий диригент і композитор.

Бокль Генрі-Томас (1821 – 1862) – англійський ліберально-буржуазний історик і соціолог-позитивіст.

Мартинович Порфирій Денисович (1856 – 1933) – український художник. Вивчаючи побут українського села, опублікував кілька праць з українського фольклору та етнографії.

Лотоцький Олександр Гнатович (1870 – 1939) – публіцист і громадський діяч, один із засновників видавництва «Вік».

Подається за виданням: Нечуй-Левицький І. С. Зібрання творів у 10-и томах. – К.: Наукова думка, 1968 р., т. 10, с. 424 – 426.