7.01.1903 р. До Михайла Коцюбинського

Високоповажний Михайле Михайловичу!

Нема що й казати, що Ви задумали добре діло – видати український збірник утворів. Цих збірників виходе тепер стільки, що з їх можна б зробити український журнал. Час би вже мати свій журнал, – та ба! Горенько наше! В Петербурзі неначе затялись – не пускати українських журналів та газет. Д. Рябошапка оце недавнечко їздив сам до Петербурга і – вхопив облизня. Не можна, та й годі! Хоч сядь та й плач! Хоч святого голубчика співай!

Я згоджуюсь з Вами, що українським письменникам не можна омежовуватись обписуванням одного селянського життя, і за це писав ще Дм[итру] В[асильовичу] Марковичеві, як він мав на думці видавати збірник. Якби книжка призначувалась для селян, то це було б добре, бо селяни тільки й читають з цікавістю ті утвори, де описується їх життя й певно позіхали [б] з нудьги, якби їм довелось читати якогось, наприклад, «Кіна, або Генія розпусти», або хоч би й «Евгения Онегина». Так, надісь, позіхає з нудьги і наша просвічена верства, як читає утвори про народ…

А тим часом українська книжка в наші часи має багато інтелігентного читальника. Треба для нього постачати й утворів, де б було обписувано й його самого з шкурою та кістками, правдиво й реально, який він є. Змістом великоруських утворів натурально буде завжди великоруське життя з небагатьома винятками, як-от утвори українців: Потапенка, Дмитриевой, Бердяевой й годі. Інші великоруські письменники хіба часом випадком доторкнуться до життя нашого краю. Натурально, що нашим письменникам треба дбати про свій край, обписувати усі верстви, усе життя, усіх людей, які тільки є на території українського плем’я. Та ще й передніше давніші письменники, як-от Котляревський і Квітка, хоч-не-хоч, а при нагоді мусили заскакувати в панські верстви, писали то про офіцерів, то про губернаторів, то так, як кажуть, «до слова прийшлось».

Наша найновіша література обмежилась сливе винятково селянським життям може й через те, що ще в XVIII в. книжна слов’яно-малоруська мова, вже зовсім вироблена, стала вже далеко од народної мови, бо вища мова в книгах вироблювалась не з народного коріння, а з церковної мови. Ця мова так одійшла од народної, що вже письменники мусили писати народною мовою в тих випадках, коли в інтермедіях драм та містерій виводили на сцену селян. А як ще до того й Ломоносов зобрав вершки з цього нашого глечика й прилучив їх до великоруської підбійки, як з’явивсь на Україні цей язик в книгах, то Котляревський мусив вже обернутись до щиро народної мови в своїй «Енеїді».

Я скінчив здорову повість «Неоднакові на вдачу», але вона більша за «Причепу» і в збірник не влізе, бо здорова. Хотіли оце з неї надрукувати два уривки в Київському збірникові, але вони, як вирвані зсередини, будуть незрозумілі, як звичайно бувають не до тями усякі шматки та клапті. Теперечки послали в збірникові до цензури половину мого оповідання «Київські прохачі» – теж без кінця і просили, що як я скінчу нове оповідання про артистів (бо з наших повітів їх є вісім в операх, ще й капельмейстер в Петербурзі Помщанський), то щоб замінити уривок, посланий до цензури, цим новим оповіданням.

Але цих оповіданнів в мене буде два. А я почав писати не перше, а друге. А друкувати треба їх вкупі доконешне, бо публіка не втяме гаразд, як надрукувати передніше друге, а потім перше. Між ними є органічний зв’язок. Вийде, певно, аркушів з 12. Може й для вашого збірника це буде занадто здорове. Я постерегаю, що на київський збірник не встигну увинутись. Певно, доведеться послати Вам. А тут ще й д. Літе пише з Одеси, посилаючи оповістку за надрукований збірник д. Вороного, щоб надалі заслати йому будлі-яку річ для дальшої книжки. Але до мая ще далеченько. Поживемо – побачимо та й поміркуємо.

Київський літературний збірник припав мені до вподоби своїм змістом. Зміст його таки добре різноманітний, може публіка не позіхатиме з нудьги. Одно мене неприємно вражає: це систематична й зумисна зміна форми существительного з я на є – життє, питтє, життєм, питтєм і т. под. Ця форма заведена і в інших київських виданнях. Нащо? Задля чого, я й сам не відаю. Ця форма йменників древня, давня й зісталась тільки в вживанні, як жива, в двох далеких закутках: в Галичині та в Чернігівщині. Скрізь по Україні її нема, й не диво, що й мені вона чудна. Мені вже казали – нащо я її вживаю, коли так не говорять? «Ми думали, що це друкарська помилка», – кажуть мені.

І справді, це так чудно, якби от, приміром, хто накидав систематично по книгах поліських форм: кунь, вул, макогун, Вувдя (Вівдя) або куінь, вуіл, куіт (кіт), як говорять в узькій смузі залюдніння, починаючи од Більського й Білостоцького пов[ітів] Гродненської] губ[ернії] і понад Прип’яттю до Чернігова. Це архаїчні форми, що, певно, вимруть незабаром, і не годилось би ними плямувати утворів, коли усей обшир України не вживає, бо вони тепер чудні. Та ще й до того ми виженемо самостійну українську форму йменника середнього роду на я – як, приміром: мачіння, топління, оповідання і т. д.

Ще й другу форму архаїчну заведено в нас, хто його зна й навіщо: дат[ельний] і пред[ложний] п[адеж] женс[ького] роду: зеленій, на зеленій траві, на сирій землі. Це щось старе, книжне влізло, бо нігде так не говорять: ні в Київщині, ні в Полтавщині, де я бував по селах, а д. Чикаленко казав мені, що й під Прилуками не говорять так. Мені все справляли галичани, і я писав так. Але більше так не писатиму, а писатиму: на зелені траві, на сирі землі, як говорять. В Номиса проскочила ця форма в фразі: «на ножані ступі». Ця форма – це вже справді труп, якась трухлятина, а ми її залюбки усі вживаємо. І тут ми вигнали другу самостійну форму української] мови. Усього скасували самохіть дві родові самостійні форми й з десяток падежів… як корова язиком злизала (додавши оце: оповідань, піль (полів). Я наважився надалі писати, як говорять.

Ще в збірнику трапляються великорусизми: хуторы, дворы. А треба писати хуторі, дворі, коморі, професорі, вівчарі, ярі, бо так говорять. Коли приймете мій утвір до свого збірника, то я проситиму, щоб друкували так, як написано. Але треба додержатись і двойчастих форм навіть в неологізмах, бо це потрібно для поетів, для рифми, де часом якраз припаде до слова: йменнє, життє. То нехай собі дехто й так вживає. Але систематизувати мертвоти ніяк не випадає. Передайте мій поклін д. Чернявському. В його в віршах є поезія й багато почування.

З щирим поважанням зістаюсь

Іван Левицький.

P. S. На селах я позаписував он які форми: багато весіллів, печів, коло полів, коло житів, пшениців, вівсів, робисся, лаєсся (а не лаєшся). З коло Полтави я не чув, щоб говорили: лаєшся. Цю форму я чув тільки в задніпрянських панів.

Примітки

Листування І. С. Нечуя-Левицького і М. Коцюбинського почалося з запрошення до участі в альманасі «З потоку життя» (Херсон, 1905), надісланого І. Нечуєві-Левицькому М. М. Коцюбинським та М. Ф. Чернявським у січні 1903 р. Листи М. Коцюбинського надруковано у вид.: Михайло Коцюбинський, Твори в шести томах, т. 5, Вид-во АН УРСР, К., 1961 (Вперше надруковано в журналі «Життя й революція», 1926, кн. 1, стор. 72 – 75). Листи І. Нечуя-Левицького до М. Коцюбинського досі не публікувалися. Ми подаємо тут 5 листів – за автографами, що зберігаються в Чернігівському державному літературно-меморіальному музеї М. М. Коцюбинського та за копіями Ю. Меженка.

Цей лист є, очевидно, відповіддю на запрошення до участі в альманасі. Друкується вперше за автографом (Чернігівський державний літературно-меморіальний музей М. М. Коцюбинського, № 1954).

Рябошапка Павло Тарасович – український письменник (псевдонім – П. Сич).

«Кін, або Геній розпусти» – твір Олександра Дюма-батька, 1836.

Дмитрієва – очевидно, Валентина Йовівна (1859 – 1948) – російська письменниця, зв’язана з народовцями-сімдесятниками. Твори її відзначаються мелодраматизмом, зловживанням кримінальною фабулою.

«Неоднакові на вдачу». – Йдеться про повість «Неоднаковими стежками».

…збірник д. Вороного – «З-над хмар і з долин». Український альманах. «Збірник творів сьогочасних авторів. Року 1903. Упорядкував і уложив Микола Вороний. Одеса. Тут надруковано твір І. Нечуя-Левицького «Роковий український ярмарок (Лист до однієї пані)».

Чикаленко Євген Харлампійович (1861 – 1929) – поміщик, автор кількох брошур на сільськогосподарські теми, фінансував «Киевскую старину», «Громадську думку», «Раду» та інші видання.

Номис (Симонов Матвій Терентійович, 1823 – 1901) – український етнограф, фольклорист. Слова «ножані ступі» взято з «Рассказов М. Т. Симонова (Номиса)» (Издание «Киевской старины», К., 1900, стор. 139).

Коли приймете мій утвір. – Згодом І. Нечуй-Левицький надіслав до альманаху «З потоку життя» оповідання «Гастролі».

Подається за виданням: Нечуй-Левицький І. С. Зібрання творів у 10-и томах. – К.: Наукова думка, 1968 р., т. 10, с. 399 – 402.