11. Гризельда й Тодозя у Вишнівці

Іван Нечуй-Левицький

Виїхавши з Лубен до Брагина, Гризельда недовго пробувала в Брагині. Одпочивши трохи з усією своєю двірською челяддю, вона рушила на Волинь і оселилась у Вишневці. Вкупі з нею переїхав до Вишневця й пан Суфчинський з своєю жінкою та з Тодозею.

У Вишневці було стародавнє житло князів Корибут-Вишневецьких. Старий палац Вишневецьких стояв у кінці міста на одшибі, на невисокому пригорку під віковічним дубовим лісом. Палац був мурований, але невеликий, низький та довгий, з високою гострою покрівлею. На одному кінці палацу притулилась висока кругла башта, неначе–висока діжка або кадівб з круглими віконцями навкруги, звідкіль виглядали на двір та на болотяну течію гаківниці та невеличкі гармати. По один бік палацу тяглися довгими рядками курені для надвірного війська, біліли домки для двірської шляхти, для челядинців.

Кругом усієї оселі були насипані високі вали. На валах стримів частокіл, чорніли баркани. Високі вали доходили за палацом до зелених пологих лук, де протікала течія, де лисніли плеса води та мочарі, вкриті зеленою осокою, татарським зіллям, рогозою та високими очеретами. Старий палац був заразом і твердинею проти татарських нападів. Давні українські князі Вишневецькі, мабуть, і в голові собі не покладали, що їх нащадки колись стануть самі незгіршими за татар для рідного краю, вчинятимуть напад на свій-таки народ і муситимуть оборонятись од своїх підданих, котрих вони самі колись обороняли і од татар, і од поляків, і од польських єзуїтів.

Гризельда оселилась в палаці з своїм двором, розташувалась по тісних невисоких кімнатах з своїм добром, з двірськими паннами та бабами. Тісно й недогідно було для неї у Вишневці після просторного нового лубенського розкішного палацу. Вона не знала, де пробував Єремія, які пригоди з ним трапились. Про Єремію часом доходила до неї неясна чутка, неясні слихи, що він переїжджав з одного міста в друге, з однієї маєтності до другої. Але де він був, що він діяв, Гризельда напевно нічого не знала й не відала.

В місяці червні пройшла чутка про страшного Кривоноса, про Полов’яна, про їх загони, котрі налітали на панські палаци, на панські маєтності, на католицькі монастирі. Гризельда думала, що вона проживатиме у Вишневці, як у Бога за дверми, тихо та спокійно, на далекій далечині од Богданового війська, од козацьких битв та козацьких загонів, але чутки про Кривоносові загони навели на Гризельду задуму й неспокій.

Пан Суфчинський оселився в одному невеличкому низенькому домкові, недалечко од палацу, де стояла пекарня та жили двірські челядинці шляхтичі. В тому самому домкові жила й Тодозя в одній опрічній кімнатці через сіни. Гризельда думала, що Тодозя вже пристане до католицької віри, коли вона втекла з Лубен вкупі з Суфчинськими та з її двором, і стала дуже прихильна до неї. Про любов свого Єремії до Тодозі вона не знала напевно і тільки постерегала, що Тодозя трохи припала князеві до вподоби своїми жартами та веселою вдачею, а може, й красою. Тодозя сподобалась через ці світлі прикмети своєї вдачі й самій Гризельді, подобалась вона через це усім, хто її знав. Гризельда навіть не заздрівала, щоб Тодозя кохала князя, а поважний суворий князь кохав Тодозю: це їй і в думку не приходило.

Раннім ранком Тодозя сиділа край маленького віконечка й шила сорочки для Гризельди та її двірських паннів. В одчинене віконце через залізні гратки було видко з пригорка розкішний старий садок наниз од старого палацу, а за садком в бережині слалися зелені луки, блищали плеса мочарів, зеленіла осока та високі очерети, скільки сягало око. Тодозя поклала на коліна шитво і задумалась, втопивши задумані очі в зелену рівну далечінь, де над плесами вилися зграями дикі качки, де весело лисніла вода на веселому ясному сонці. Ранок був погожий, веселий. Надворі стояла година.

«І гарно тут, і весела тут місцина, і є що їсти й пити, і пани до мене добрі, а мені не весело, – думала Тодозя, дивлячись в одчинене віконце, – і куди це занесла мене моя лиха доля? І яка це сила неначе бурею вхопила мене і, як те перекотиполе, вирвала з корінням, занесла мене з рідного краю кудись далеко, в невідомий край, між чужі люди? І що тепер зо мною буде? І який мій кінець? Про князя ні чутки, ні вістки. І його несе кудись якась сила й носить, і вихрить ним, неначе іграшкою. Чи вернеться він живий додому? А коли вернеться, чи буде він мене кохати, як кохав колись в Лубнах, своїм вередливим серцем? Що мені діяти, що почати? Сиджу я тутечки, наче в неволі в татарському полоні, і не знаю, не вгадаю, який тому буде кінець…»

Тодозя важко зітхнула й незчулась, як сльози закрапали з очей і впали в шитво. Її брала нудьга. Вона примогла б – летіла додому в Лубни в свій тихий закуток, в свою леваду, на зелені луги понад Сулою.

«І там тепер руїна, і тут буде руїна. Скрізь неспокій, скрізь небезпечно», – думала Тодозя, постерігаючи своїм розумом, що на Україні розпочинається щось небезпечне й страшне, багато страшніше за усякі татарські напади та панські заїзди та колотнечі.

Рипнули двері. У кімнату увійшла пані Суфчинська, ще заспана й неприбрана.

– Сьогодні у Вишневці стає ярмарок. Побіжи, серце Тодозю, на ярмарок та покупи дещо на обід, бо мені ніколи, – сказала Суфчинська й подала Тодозі кошик і гроші.

Задумана Тодозя аж кинулась, аж жахнулась і оглянулась позад себе.

В Суфчинської очі були неначе перелякані.

– Чого це ти неначе трохи перелякана? – спитала в неї Тодозя.

– Страшна чутка до нас доходить, – сказала тихо, ніби нишком пані, – кажуть, ніби Кривоносові козаки вже набігли на якісь князеві села й руйнують та палять князівське добро. А ми ж тут пробуваємо в князевій маєтності. Ой Боже наш милосердний! Що то буде? що то буде далі?

Страх перед небезпечністю передався з очей пані Суфчинської на Тодозині очі, неначе пошесна хвороба. В Тодозі очі одразу стали ніби каламутні, одразу побільшали з переляку од такої звістки.

– Не лякайся, Тодозю! Буде те, що Бог дасть: ти вже й так змарніла на виду: усе журишся, все смуткуєш та плачеш. Підеш на місто, питай в людей про князя, про Кривоноса та його загони та й нам передаси якусь звістку.

Тодозя вийшла з кімнати. Вартові пропустили її, одчинивши браму. Вона пішла на ярмарок. Ярмарок був літній, нетісний, невеликий. Возів та людей було обмаль. Переходячи поміж рядками возів, Тодозя глянула на один віз. На возі сидів чорнявий чоловік, вже літній, а коло воза стояв другий, трохи молодший, і їв диню, шматуючи її руками. Жовті патьоки текли по його підборідді, по замазаних пилом руках, диняче насіння поприлипало до кудлатих довгелецьких вусів.

Тодозя придивилась до їх і їй здалось, що вона вже десь колись бачила тих чоловіків, та не знала де: чи там таки на Волині, чи за Дніпром, в Лубенщині? На возі лежав мішок огірків та з десяток поганеньких диньок і продавати не гурт було що. Тодозя пройшла ще один рядок возів, і знов кинулись їй в вічі два чорняві довгобразі чоловіки в стареньких свитках з мазницями в руках. І вони були Тодозі по знаку: вона пригадувала, де їх бачила, і ніяк не могла пригадати. Чоловіки придивлялись до неї пильно, неначе впізнавали її.

«І де я бачила цих чоловіків? Чи в Лубнах, чи в Переяславі, чи в Сенчі? Десь бачила за Дніпром, та не пригадаю де. Неначе в Сенчі… Ні, неначе в Переяславі. І чого це вони забились на ярмарок в таку далечінь, аж на Волинь, та ще й з мішком огірків та паскудних диньок-вибірків? А ці люди нетутешні, неначе лубенські або переяславські. Ото диво!»

Тодозя прямувала далі поміж возами, поміж купами горшків та глечиків. За горшками стояли рядочком старці. Вона глянула на старців і між ними примітила обличчя, котрі неначе були їй по знаку. Коли це несподівано один старець, що стояв скраю, смикнув її за рукав. Вона оглянулась і трохи не крикнула з дива: то був Кривоніс.

– Стань поруч зо мною й ніби подавай мені милостину: розв’язуй хусточку з грішми та задляйся тут, бо маю тобі щось казати, – прошепотів Кривоніс, увесь обвішаний торбами, увесь в дранті, в латках, загорілий, замурзаний, припалий курявою.

В Тодозі затрусились ноги. Вона почала доставати хустину та помаленьку вив’язувати з узла гроші.

– Тодозю! Виглядай козаків щодня, щогодини. Як тільки ми вступимо в Вишневець – одчиняй потаєнці нам ворота в замок і впусти нас. Ми оце оглядаємо Вишневець, твердиню та замок. Ми прибудемо сюди в глупу ніч, а не вдень; вночі завітаємо в гості до Яремки, нашого лютого ворога. Як тільки побачиш вночі, що я запалю невеличке багаття он там під лісом – будь напоготові, біжи до брами, а як почуєш, що я вистрелю з рушниці отам під замковою брамою, то зараз одсунь засув і одчини нам браму. Як не одчиниш, то ми все-таки візьмемо замок, і твоя голова скотиться додолу вкупі з Гризельдиною головою. Пам’ятай, що ти українка й козачка, хоч тебе й любить навісний Яремка. Не забудеш? Га! Через два тижні жди нас і не лягай спати до півночі та все позирай вважливо на той пригорок під лісом, де блисне багаття. Та часом не зрадь нас. Тепер тікай та держи язик за зубами. Подайте милостинку Христа ради, за вічний спокій своїх родителів, за царство небесне, за рай преквітний для померших родителів…

Тодозя стояла ні жива ні мертва й насилу опам’яталась. Вона оступилась, замішалась в ярмарковий натовп і насилу пригадала, що їй треба купувати на місті. Через годину з повним кошиком в руках вона вернулась додому така бліда, аж тлінна, що пані Суфчинська зирнула на неї допитливими очима й крикнула:

– Єзус-Марія! Що це з тобою, Тодозю? Ти стала така, неначе з хреста знята? Чого ти так зблідла? Чого це в тебе очі аж ніби позападали?

– Чогось нездужаю. Пішла на місто, не снідавши, та трохи не зомліла серед міста, – насилу обізвалась Тодозя і, як стояла, так і опустилась на лаву, похиливши голову.

Пані Суфчинська пішла до пекарні готувати обід, а Тодозя сіла край віконця, взяла шитво в руки і задумалась. Робота не йшла їй на думку. В неї неначе отерпли руки, отерпла й голова.

«Що мені тепер робити, що почати? Розказати про цей випадок на місті Гризельді не можна: я зраджу Кривоноса й вчиню недобрий вчинок проти рідного краю. Та чи прийде ще сюди Кривоніс з своїм загоном? Чи вдасться йому доскочити з козаками до Вишневця? Я тільки надаремно налякала б княгиню. А як часом прийдуть сюди козаки? Як блисне огонь під лісом? Невже мені доведеться впустити в замок козаків на Гризельдину згубу! Вони ж її вб’ють, не помилують! А Гризельда все була до мене добра: мені шкода її. А князь Єремія? Невже я зраджу того, котрого кохаю, як свою душу? Боже мій милий. Боже єдиний! За що ти послав на мене таку кару? Що мені діяти, що вчинити?»

В той час прибігла одна двірська панна й покликала Тодозю до Гризельди. Гризельда мала дати їй якусь роботу. Тодозя ледве змогла встати з місця й заплакана пішла в палац. Увійшла вона в невеличку кімнатку. Гризельда сиділа коло вікна. Коло неї грався долі на килимі маленький син Михайло. Вона глянула на Тодозю й здивувалась.

– Ой Єзус-Марія! Чого це, Тодозю, в тебе заплакані очі? Може, тобі в мене яка недогода? Може, тебе тутечки хто кривдить, зобижає або нападається на тебе? Ти все худнеш та мізернієш, аж дивитись на тебе жалко; зусім заниділа в нас! – сказала Гризельда.

– Ні, серце княгине! Мені в тебе всьому догода, і ніхто мене не кривдить і не зобижає, але мене бере нудьга за Лубнами. Примогла б – летіла додому, щоб хоч подивитись на свою оселю, побачитись з своїми людьми, – сказала Тодозя й заплакала.

– Не плач, серце Тодозю! Не вбивайся! Дасть Бог – вернемось до Лубен, як втихомириться козацька колотнеча на Україні, та знов будемо щасливі. Ти думаєш, мені весело отутечки жити, коли я й сама не відаю, де повертається князь, чи живий він, чи, може, вже вбитий. Лихий час настав на Україні, – сказала Гризельда.

В тихих кімнатках, схожих на чернечі келії, було дуже душно. Гризельда звеліла своїм горничним забрати полотно та винести у садок. Вона й сама вийшла в садок і сіла коло столу в холодку під старими густими яблунями.

Панни з Тодозею розстелили сувій полотна й почали краяти на плаття Гризельді та князеві. Надворі була спека. Під густим гіллям духота стояла, неначе в здорово натопленій хаті, і робила млявими та длявими навіть проворні, молоді руки панянок. Робота йшла мляво й дляво. Усі мов-I чали, неначе дуже втомлені на роботі люди. Сама Гризельда сиділа край столу невесела. Навіть малий Михайлик не пустував і сидів на траві мовчки.

– Колись в Лубнах ти, Тодозю, була весела та жартовлива. Все, було, жартуєш та співаєш і мене жартами звеселяєш. А тепер і ти така стала, як вітка в’яла, – обізвалась Гризельда.

– Ой княгине моя дорога! Не знаєш ти мого серця, мого горя. Я тепер безприхильна сирота і не маю нігде свого пристановища. Я на чужій чужині, й нема при мені ні родини, ні вірної дружини.

Несподівано за брамою хтось затрубив у трубу. Голосний гук розлігся по садку в душному повітрі, неначе хтось трубив коло самого стола за яблунями. Усі схопились з місця й стояли неповорушно. У всіх очі стали перелякані, неначе С над їх головами чиясь рука замахнулась шаблею.

– Хто ж це трубить? Чи ворог, чи не ворог? – тихо спитала Гризельда неначе сама в себе.

Усі мовчали, неначе остовпіли. Тодозя стояла ні жива ні мертва. Труба загучала вдруге ще дужче і розсипались співучі гуки по садку од краю до краю. Хтось застукотів у браму шаблею, неначе зацюкав сокирою.

– Ой, козаки! Це Кривоносів загін! Ой Мати Божа! спаси нас і заступи! – тихо промовила баба й почала хреститись та тихо промовляти молитву.

Гризельда перша опам’яталась і чогось зирнула на Тодозю. Тодозі здалося, що Гризельда постерігає її потайні думки, знає навіть, що вона бачилась з Кривоносом та з козаками вранці на місті, напевно, вже знає, що її намовляли на зраду. Вона опустила віка на очі й похилила голову, мов винна людина.

Не встигла Гризельда ступити кілька ступенів до палацу, як прибіг вістовець шляхтич і крикнув:

– Ясновельможна княгине! прибув ясновельможний князь з купкою своїх жовнірів і вже в’їжджає в браму.

Усі перехрестились. У всіх очі одразу повеселішали. Усі неначе пожвавішали й заворушились. Почулись задержані зітхання. Тодозя стояла бліда, наче мрець.

«Як привітає мене тепер князь? Що він мені скаже?» – думала Тодозя й почувала, що в неї серце неначе замирає, перестає кидатись, от-от спиниться. В неї запаморочилась голова. Вона опустилась на лавку, наче нежива. Руки й ноги наче похололи. В садку стало чути брязкіт шабель та стукіт кінських копиті в: жовніри вскочили в браму прожогом.

– Може, це козаки гнались за князем, а він утік у Вишневець та ховається в замку, – обізвалась одна панна. – Ой Мати Божа! спаси нас і помилуй! Що то буде, що то буде?

Гризельда попростувала до палацу. Але не встигла вона ступити кілька ступенів, в садку на стежці несподівано з’явився князь Єремія, припалий пилом, аж чорний, неначе він вискочив з пожежі. Він став ще худіший, неначе його тіло вкрай виснажилось од походів та битв. Уста були смаглі, наче сухі. Тільки здорові очі стали ще більші й блищали, неначе у слабої людини, котра слабує на груди сухотами.

Гризельда кинулась до його назустріч, вхопила його руками за плечі й припала лицем до персів. Білі руки пірнули в порох, котрим припали князеві плечі, трохи не на палець.

– Ти живий і здоровий! – крикнула Гризельда.

– Як бачиш, моя дорога, живий і здоровий. Але прибув до тебе на час – на годину, щоб побачитись з тобою та оглядіти замок.

– А я ж про тебе не мала ні чутки, ні звістки. Не знала, де ти повертаєшся, де ти пробуваєш; не знала, чи ти живий, чи, може, вже тебе й на світі нема! – говорила Гризельда.

– Не дамся я живцем в руки козакам і швидше вони накладуть своїми головами, ніж я поляжу в битві.

Усі панни й баби кинулись до князя цілувати його руки. Позад усіх приступила до князя і Тодозя й поцілувала його чорну сухорляву руку.

– О! і ти, Світайлихо, тут! Добре зробила, що виїхала з Лубен. Певно, ти вже пристала до поляків, перейшла й на католицьку віру.

– Ні, князю, ще не пристала та й не…

– Ну, ну! годі тобі! Коли прибула сюди, то ти вже наша. Але чого ти стала така бліда, заниділа та мізерна? Чого ти така захуджена, неначе спостилась або що? Де ділись твої рум’янці? – спитав князь.

– Зостались в Лубнах. Там я їх погубила і вже, мабуть, і не знайду їх до самої смерті, – тихо промовила Тодозя.

Князь придивився до неї пильно й втупив гострі очі в її вид. Тодозя, бліда, стривожена й заплакана, стояла перед ним, неначе тінь давньої веселої рум’яної Тодозі. Вона пізнала по його очах, що в серці в його не спахнув анітрішечки той огонь, що загубив її веселий вік в Лубнах.

Єремія взяв Гризельду під руку й повів до палацу. Панни й двірські слуги пішли слідком за ними. Йдучи стежкою, Єремія оповідав Гризельді, як його піддані в Немирові збунтувались проти його, не пустили його посланця в місто, як він страшно покарав немирівців, розпилював, розрубував пополовині, здирав з живих шкіру, саджав на залізні палі, обливав окропом. Тодозя все те чула й ніби замерла, слухаючи оповідання про страшну кару над немирівцями. На неї вперше напав страх, найшло каяття, що вона покохала такого страшного чоловіка, покохала страшного катюгу України: їй стало дуже жаль тих безщасних немирівців, тих старих запорожців, замордованих князем в Немирові.

«Кого ж це я покохала? Для кого ж це я покинула рідний край, покинула родину, рідну оселю? Я покохала страшного ворога моїх братів, мого рідного краю. Пролив він багато нашої безвинної крові. Виточить він усю кров з рідної України, щоб запагубити її навіки, щоб дати змогу й силу полякам запанувати на Україні», – думала Тодозя, йдучи слідком за князем до палацу.

З князем Єремією прибули й Корецький та Осінський; прибуло ще кілька панів сусідів, котрі довідались, що Єремія завернув до Вишневця. Усі вони просили поради в Єремії. Дрібні шляхтичі поприставали до його війська, ставали під його руку, щоб оборонятись од козацьких загонів.

Завештались кухарі, розпочали готувати розкішний обід для панів. Драгуни сповнили замок, товпились з кіньми на дворах. Тихий палац в одну мить став ніби військовою твердинею, готовою до оборони од козацького нападу. Незабаром пани сіли за багатий обід, розпочали бенкет. Вже аж смерком гості роз’їхались додому, Єремія пішов оглядати окопи, частоколи та баркани кругом палацу. Передніше йому і в думку не приходило, щоб козаки дійшли до Вишневця й вчинили на його напад. Він вважав на Вишневець як найбезпечніше житло для Гризельди й сина. Тепер Єремія бачив, що і в Вишневці не буде безпечно їм жити. Пожежа повстання йшла, неначе пошесна хвороба, усе далі на захід до границі самої Польщі.

Тодозя сиділа на призьбі під своєю хатиною й прислухалась до гармидеру й гаму, який піднявся в замку після приїзду князя. Вже сонце зайшло за ліси. Вже надворі сутеніло. Тодозя бачила, як виїхали з двору гості, як за ними зачинили браму. Вона сподівалась, що князь зайде до неї, поговорить з нею, і все дивилась на садок, оглядала стежки попід старими грушами, але нігде не видко було й живої душі.

«Забув про мене! Забуде мене навіки. І навіщо я покинула рідний край? Навіщо я послухала пані Суфчинської?» – думала Тодозя і, вставши з призьби, тихою ходою пішла на край садка, де звивались гадюкою високі вали, а на валах стриміли частоколи та баркани. Несподівано вона там вгляділа князя Єремію. Вже смерком князь пішов оглядати окопи та башти, не ймучи віри своєму комендантові та жовнірам. Князь углядів Тодозю. Вона кинулась йому назустріч. Чорні гострі Єреміїні очі неначе чарами чарували її.

Тодозя прибігла до Єремії, вхопила за руку і почала цілувати. Сльози дрібним дощем крапали з її очей і падали на князеву сухорляву руку. Єремія стояв непорушно й тільки поглядав на Тодозю гострими пронизуватими очима: він не кинувся до неї, не обняв її дико й гаряче, як було колись передніше. Тодозя заприкмітила ту князеву байдужність і ще гірше заплакала.

– Чого ти, козачко, плачеш? В Лубнах все тікала од мене, чогось сердилась на мене, була якась опришкувата та сердита, а тепер слідком ходиш за мною, чогось плачеш, – тихо промовив Єремія.

– Тим плачу, що тебе, князю, люблю. Тим плачу, що ти, князю, причарував мене своїми очима. Ти, певно, мене причарував якимсь зіллям, якимись чарами. І добре знаю, що не повинна тебе любити, і все-таки люблю. Я не хотіла тебе любити, довго одникувала од твоїх очей, од твоєї любові. А теперечки я тебе люблю і тільки тобою животію й дишу.

– Тепер не такі часи, щоб кохатись та милуватись, – тихо обізвався князь і вирвав свою руку з Тодозиних рук. – Тепер мої руки повинні обнімати шаблю, як милу коханку, і лити кров, а не обнімати тебе, бо я повинен обороняти Польщу од харцизів та ледарів козаків.

Тодозя стояла перед князем, похнюпившись, згорнувши руки й похиливши голову. Вона була бліда, заплакана. Її краса неначе одцвіла за той недовгий час. Єремія оглядів її гострим оком в одну мить, його серце не заворушилось. Тодозя вгадала, що її краса втратила силу, втратила чари, котрими вона колись без міри, без краю так чарувала князя.

– Чого ти оце так змарніла? Колись цвіла як повна троянда, а тепер така стала як рожа в’яла, як шолудива квітка. Може, тобі в чому недогода?

– У всьому мені догода, тільки мене якась журба в’ялить, сум бере мене. Я вдалась в тугу.

І Тодозя заплакала, припавши видом до князевої руки.

– Яв цьому палаці зачевріла, заниділа без твоїх очей. Я живу, але ніби вже й не сутнію на світі, – сказала Тодозя.

– Тепер в нас війна. Ми сподіваємось нападу од наших супостатів-бунтарів щодня, щогодини. Нема часу тепер мені ні часу, ні вольної години. Пробувай тут у Вишневці в дворі й жди ліпших часів: жди мене! – сказав князь.

Тодозя кинулась до князя, вхопила його за руку і припала гарячими устами до князевої руки. Вона за ридала й захлипала.

– Ти, князю, вже не любиш мене. Нащо ж я покинула рідний край і пішла в світи блукати, тинятись та поневірятись між чужими людьми? Чи довго ж мені доведеться тинятись по чужій чужині? Тепер вже й свої не приймуть мене до себе, не пустять мене в хату; а коли й пустять, то не привітають мене ласкавим словом. Я одна тепер на світі, як билина в полі. Якби б я оце вернулась додому, козаки вбили б мене, як твою побічницю. Люби мене, князю, не одпихай мене од себе, бо я тільки й живу, й дишу своїм коханням.

– Йди собі, Світайлихо, додому! Про мене, вертайся собі додому в Лубни, про мене, живи тут і виглядай мене, сподівайся мене. Не любов тепер мені в думці. Ти бачиш, що я теперечки оглядаю вали та баркани, щоб ваші козаки часом не вскочили сюди ненароком та не спалили мого палацу. Одійди! Я загаявся через тебе. Нема мені тепер часу!

Князь потихеньку одіпхнув Тодозю од себе й похапцем пішов на вали, оглядаючи баркани та частокіл. Тодозя оступилась од князя й почувала, що в неї не стає сили рушити з місця: вона од жалю та горя неначе приросла до?]

Бідна Тодозя не постерегала, що князь Єремія для слави в битвах, для самолюбства й честолюбства був ладен потоптати і красу дівочу, і принести в жертву хоч би й свого сина, як Авраам не пошкодував свого сина на жертву любимому Богові.

Вже чорна ніч закутала й вали, й сади, неначе в чорний 2. туман, вже й зорі висипались на небі, а Тодозя усе стояла на одному місці, неначе втратила розум. Князь вернувся до палацу. До його прибули близькі пани на пораду, довідавшись, що він прибув до Вишневця. В покоях у палаці стояла духота. Єремія сидів з гістьми коло ганку в садку. На столах стояло світло. Прикотив в кареті й Тишкевич, прибув і Сенявський, а з ними прибуло ще кілька волинських панів. Усе то були пани не польської крові, усе то були перевертні, що стали ворогами України і ставили себе за зразці для козаків та народу.

Кухарі готували багату вечерю. Слуги накривали столи, виносили стільці, оббиті червоним та жовтим сап’яном з золотими гербами, виносили дорогі вина. В садку почався бенкет, гам та гармидер. Непрохані на Україні зразці не так радились як змагались та галасували. Товстий Тишкевич все зітхав трохи не на ввесь садок. Гризельда ходила кругом столів і давала ряд на бенкеті.

Тодозя примітила між старими стовбурами дерева ясну пляму, неначе од пожежі, почула гам та голосну розмову і опам’яталась. Вона наблизилась до палацу, стала під грушею й вгляділа Єремію серед натовпу панів. Його високе незагоріле чоло біліло в чорних кучерях, очі блищали. Тодозя почувала, що любить його й тепер, але вона знала, що вже втратила, може, й навіки його любов.

«Ой князю, князю! тільки через твої очі мені не важка була неволя в твоїх палацах на чужині. Тільки думкою про тебе я розважала себе в горі, тішила свою душу, наче дорогим скарбом. А тепер усе пропало, усе минуло. Тепер став мені противний і твій палац, і твої густі сади. Заїсть, загризе мене нудьга на чужині в твоїх пишних садах», – думала Тодозя, дивлячись на князя, на розкішний панський бенкет.

Гості бенкетували та радились до півночі. В одчинену браму вскочило на конях ще з десять шляхтичів. Шляхтичі позлазили з коней і прожогом кинулись до палацу. Припалі пилом, бліді, аж страшні, вони кинулись просто до князя й почали розказувати страшну новину.

– Рятуй нас, князю! Сталася страшна подія! – говорив один пан, ледве зводячи дух. – Кривоніс з своїм загоном напав на Полонне. Схизматики, українські міщани одчинили йому браму. Загін вскочив у містечко й запалив його звідусіль навкруги. Всеньке Місто згоріло до останньої хати. Всіх жидів, усіх католиків-українців та поляків вирубали впень, або попалили й подушили в диму пожежі. Кривоносові козаки обгорнули місто й не випустили живим ні одного жида, ні одного католика; усіх вирубали впень або живцем повкидали в огонь. Рубали навіть тих українських міщан, що вбирались в польську одежу, зачісували чуприну по-польськи й закидали в розмові по-польськи. Оце нас десятеро якось вихопилось з міста і ми спаслись неначе якимсь чудом. Виступай же, ясновельможний князю, на Кривоноса, не гайтесь і не дляйтесь з військом, бо загинемо тут усі, загинете й ви з усім двором. Не дляйтесь, ясновельможний князю! Рятуйте шляхту! Кривоніс нахвалявся, галасував й кричав, що князеві така здача за немирівців.

Звістка була страшна. Єремія й пани тепер пересвідчились, що козаки мають замір не тільки зруйнувати панські оселі, але викоренити їх на Україні з корінням, щоб і на насіння та на розплід не зосталось.

– Загинуло, мабуть, трохи не десять тисяч католиків, поляків та жидів, – говорили втікачі, ледве одсапуючись, – і звідкіль шугають сюди ті птахи, ми ніяким робом не дізнаємось про це. Ніяк не назнаємо гніздищ в пущах та нетрях, звідкіль шугають ті сичі та пугачі на наше безголов’я.

Пани сиділи, ніби прибиті. Збіглася двірська челядь, позбігались двірські панни та челядинці. Усі стояли кругом столів, бліді та страшні, неначе живі мерці. Неначе, мара стояла й Тодозя під грушею: вона знала, що й вона не зостанеться жива, як тільки козаки візьмуть вишневецький палац і зруйнують Єреміїну оселю.

Єреміїні гості сиділи за столом, неначе одубілі. Чарки й пугарі стояли недопиті. Ніхто й не доторкувався до смачних потрав. Слуги поприймали наїдки й напої з столу. Над панами неначе повіяла смерть крилами, повіяла над розкішним садом, над самим багатим палацом. Усі почували, що ці розкоші вкупі з ними незабаром можуть обернутись в купу головешок, галаганів, попелу й пороху. Сам лютий Єремія збіднився, скорчився й зажурився. Один втікач прибіг і сповістив, що Кривоніс послав один загін на Звягель, а сам думає йти на Старий Костянтинів, на Єреміїні маєтності. Єремія постановив зараз-таки вести своє військо й збіжалих шляхтичів на Старий Костянтинів проти Кривоноса. Пізно погасло світло в Єреміїному палаці; дуже рано повставали в палаці, і Єремія виступив у похід.

Смутно стало в вишневецькому палаці. Страшні звістки доходили до Гризельди сливе щодня. Кривоносові загони брали панські замки, руйнували палаци, взяли Корець, взяли Межиріч, вирізали там усіх жидів та поляків, завоювали Межибіж, маєтність Сенявського, але не зруйнували замку й не зачепили панів, бо Сенявський мав ласку в козаків: він не заводив ні унії, ні католицької віри й ніколи не зобижав козаків.

Дійшла й радісна для Гризельди чутка, що Єремія коло Старого Костянтинова одбився од Кривоноса, а коло Россоловець на річці Случі Єремія одтиснув Кривоноса й одбив у його чотири гармати. Але першого серпня знов дійшла до Гризельди страшна звістка: Кривоніс завоював Бар на Подолі, взяв у полон гетьманового сина Андрія Потоцького. Православні міщани в Барі одчинили козакам ворота в твердиню, і козаки опанували замок, спалили місто й витяли впень п’ятнадцять тисяч жидів та поляків. Гризельда бачила, що полякам не сподіватись полегкості, бо Кривоносові загони розбіглись по всій Волині й Подолі.

Раз Гризельда сиділа в садку коло палацу з своїми паннами. Дві панни прибігли до неї з криком.

– Ясновельможна пані! Щось оце страшне налякало нас в садку. Ми зайшли в гущавину трусити груші. Коли дивимось, аж у бур’яні щось лежить довге та пелехате, та чорне, неначе ведмідь. Ми злякались, закричали, заойкали, а воно пошилось далі в бур’ян, неначе здоровецька гадюка, або неначе полоз. Та таке здорове! Таке завтовшки, як людина.

– Де тут взявся ведмідь? Що ви верзете нісенітницю! Які там полози в нашому садку? Полози плазують в степах. Може, то вам так уявилось? – сказала Гризельда.

– Ой ясновельможна, не уявилось. Ми бачили уявки, на свої очі, як воно пошилось в бур’ян, неначе гадюка, – сказала панна, – і тепер я зроду-звіку не піду в садок.

– А принесіть лишень мені рушницю. Я піду сама та огляну садок. Що це ви верзете? Які там полози? – сказала Гризельда.

Гризельда взяла рушницю й покликала з собою паннів. Але ні одна панна не насмілилась йти з нею. Панни стояли коло палацу й були напоготові поховатись в покої. Тільки Тодозя та дві баби зохотились піти за Гризельдою. Вони прийшли в гущавину садка, аж у берег, де росли густі бур’яни, недалечко од болота. Гризельда зайшла під старі груші, в густі кущі бузини, никала між кущами, розгортала бур’яни. Коли це й справді перед її очима заворушились бур’яни. Вона угляділа, що в гущавину з чорнобиля та бузини пошилось щось темне й довге, не то звір, не то товста гадюка. Але вона примітила, що майнули в чорнобилі дві босі ноги і посунулись в траву. Гризельда вистрелила в бур’ян навмання. Бур’яни стояли тихо й не коливались. Нігде не було чути навіть найменшого шелесту. Тільки перегодя щось ніби бовтнуло в болоті, неначе скинулась риба в плесі або плигнула у воду жаба.

Баби перелякались на смерть і тільки хрестились та нишком шепотіли молитву. Гризельда знов набила набоєм рушницю й кинулась до берега. На болоті, на мочарах було тихо. Густа осока, рогози та круглі кущі очерету та ситнику стояли у воді непорушно, і тільки в одному місці коло осоки вода в плесі розходилась ледве примітними кружалами та брижами. Гризельда пальнула вдруге з рушниці в очерет. Синій димок звився вгору і розлетівся в повітрі. Вода в плесі й очереті стояла тихо. Нігде не було чуть ні найменшого шелесту.

– Либонь, тут проявилась якась страшна гадюка, – сказала баба Ганна. – Певно, страшний полоз заліз сюди з степів. Я на свої очі бачила, як воно плазувало в бур’яні, що то гадина, бо примітила, як у неї крутився хвіст і неначе звивався кільцями. Та й товста ж гадюка! Бий її сила Божа! Така сливе завтовшки, як людина.

– Ой, то не полоз! – обізвалась друга баба. – Я уявки на свої очі бачила через лопух, як воно обпиралось об землю передніми лапами, неначе ящірка, і дригало чи ногами, чи хвостом. Може, це проявилась в болоті якась здоровецька ящірка, бо вона пошилась в бур’ян достоту так, наче ящірка.

– Яка там гадюка! – промовила Гризельда. – Я на свої очі бачила, що в тієї гадюки дві людські ноги з п’ятами. Це внадився в наш садок якийсь козак загонець. Козаки вміють плазувати на череві по-гадючій. Це, певно, Кривоніс нишпорить у садку та потаєнці оглядає, кудою б можна крадькома найбезпечніше пройти в замок.

– Ой Мати Божа! помилуй і заступи нас! – крикнули баби в один голос.

– То це козаки вже добуваються до замку? Це вони мають на думці спалити замок і запагубити нас? – крикнула баба Ганна.

– Певно, мають якийсь лихий замір, бо вони ненавидять князя Єремію і хотять його запагубити… – тихо обізвалась Гризельда.

– Ой Боже наш милостивий! Що ж ми будем робити отутечки, коли князя нема вдома? Ми самі нічого не вдіємо! – крикнула баба Ганна.

– А що ж будемо діяти? Будемо самі оборонятись од тих харцизників: кругом замку захист безпечний; маємо в замку доволі жовнірів; є в нас чимало гаківниць, гармат та куль. Захист кругом добрий, міцний. Будемо оборонятись, – говорила Гризельда, – а тим часом, може, над’їде й князь з військом. Не покине ж він нас на згубу та погибель.

Баби плакали і втирали сльози, вертаючись до палацу. Гризельда похнюпилась і задумалась. Тодозя йшла мовчки і свою думу думала. Вона загляділа в бур’яні чорноволосу стовбувату голову і впізнала по голові чоловіка, що вона бачила на торжку на возі…

«Вже козаки, певно, добираються оце до замку. Що мені діяти, що почати? Невже мені доведеться одчинити їм браму й оддати на смерть та на поталу і Гризельду, і її сина, і усіх двірських панянок? Невже через мене оцей палац, оця пишна садиба, оця уся пишнота, оце усе добро стане руїною, піде внівець? Невже через мене пожежа заллється людською кров’ю?»

Смутна була Гризельда, вертаючись до палацу; смутні були й баби та панни, але ще смутніша за їх верталась до палацу безщасна Тодозя.

«Нізащо в світі не одчиню я брами в замок! Нізащо в світі не впущу я сюди козаків! Князь – лютий ворог моєї віри, моєї мови, лютий ворог України, але я його кохала і тепер кохаю», – думала мовчки Тодозя, скоса поглядаючи на переляканих панянок, на зблідлу й сумну Гризельду.

Гризельда звеліла покликати коменданта й розказала йому, що в садок кудоюсь пролізли козаки і, певно, кмітять за всім, що вона бачила одного в гущавині на свої очі. Комендант похилив голову й задумався.

– Козаки-пластуни могли влізти в садок тільки через болото та мочарі. Треба оглядіти берег, – сказав комендант.

Гризельда й комендант пішли в берег. Стояла літня суша. Болото й мочарі таки добре висохли. Коло берега мочарі сливе зсякли. Чорний мул коло валів і подекуди берегом загус, затужавів. Затужавіле багно порепалось од спеки, од сонця, й подекуди мокре багно парувало під гарячим промінням. Гризельда дивилась, чи не зосталось де на мулі слідів од людських ніг. Але слідів нігде не було знать.

Тільки в одному місці на мулі була признака ніби од кабанячих ракотиць.

– Чи не дикі кабани оце бродили отут в березі й по садку? Ондечки видко неначе смужки, ніби там походили дикі кабани, – сказав комендант.

– Ой, то не од ракотиць знаки! То хтось зумисне покопирсав ломакою, щоб напустити на нас оману, – сказала Гризельда, придивляючись до слідів, – я на свої очі бачила в бур’яні дві ноги.

– В кожнім разі треба тут у березі поставити варту на ніч і викотити в садок зо дві гармати. Ми, ясновельможна княгине, небезпечні, а оборона замку належиться до нас і більш ні до кого! – сказав комендант.

Наближався вечір. Жовніри прикотили на берег дві гармати і стали на всю ніч на варту. І Гризельда, і усі двірські панни ходили як неприкаяні. Ні в кого й думки не було сісти за роботу. Нікому на думку й їжа не йшла. Ввечері усі двірські панни з Гризельдою пішли до каплиці на вечерню й думали одговітись другого дня, неначе перед смертю. Тодозя не пішла з ними до костьолу. Гризельда почала заздрівати, чи не має часом Тодозя яких стосунків з козаками.

Настала ніч тиха, зоряна та душна. Тодозя й усе жіноцтво, яке було в замку, позбиралось в палац до Гризельди. Усі двірські панни й жінки стовпились в тісних низьких покоях. В їх була думка поховатись в мурованому палаці од козацького нападу і там оборонятись. Віконця й двері в палаці були стародавні, узенькі, стіни були претовсті, неначе в твердині. Гризельда звеліла понабивати набоями рушниці, що висіли по стінах в Єреміїних покоях, і бути напоготові. Усім двірським вона звеліла поставати на варту коло дверей з набитими рушницями в руках.

Настала глупа ніч. На селі проспівали другі півні. В покоях світилось світло. Ніхто й не думав лягати спати. Всі двірські панни, усі жінки сиділи мовчки, неначе сподівались Страшного Суду. Тодозя неначе здеревеніла, сидячи край вікна, закованого залізними гратками.

«І яка сила занесла мене в цей далекий край, в цей князівський палац, між чужі ворожі люди? І чого я тутечки опинилась між чужими людьми, що самі ж накоїли лиха на Україні і тепер аж трусяться од страху, бо сподіваються помсти, неначе Божого суду? І сама я безвинно жду неминучої смерті тільки за те, що я впала князеві в очі, припала йому до вподоби. Мусила поєднатись несамохіть з ворогами. Боже мій милий, Боже єдиний! За що ж мені посилаєш таку кару?» – думала Тодозя, а сльоза за сльозою лилися з її пригаслих очей і крапали на схудлі щоки на схудлі руки.

Вже й північ минула. В садку стояла тиша. Коли це несподівано блиснула страшна блискавка і в одну мить освітила садок, наче сонце. Віконця з чорними залізними гратками визначились разом в одну мить. Усі в покоях крикнули разом, як одна людина. Усім здалося, що козаки вже в твердині і з їх гармат блиснув огонь. На небі загуркотів грім. В одну мить схопився страшний вітер і засвистів в садку, загуркотів на башті палацу. Наглий дощ полив ливцем як з відра. Вітер усе дужчав і гойдав дерева та рів в садку, аж дерево тріщало, свистів на димарях, на башті, неначе намагався розваляти палац, скинути башту.

– Рятуй нас, Боже! – крикнула баба Ганна. – Це ж козаки ввірвались в замок.

– Дурна бабо! схаменись! Хіба ж ти не бачиш, що блискає блискавка! Хіба ж тобі позакладало вуха, що не чуєш як реве та стогне буря. Сама полохлива, як вівця, ще й других лякаєш, – обізвалась Гризельда.

А блискавка все миготіла то червона, то жовта, то зелена й освічувала покої страшним блиском. Грім гуркотів безперестанку. Застукотів по черепичній покрівлі град, задзвенів у шибки. Буря лютувала, неначе вирвалась з пекла на волю. Вдарив такий страшний грім, що в палаці задзвеніли усі шибки у вікнах. Черепиця з башти посипалась на покрівлю й застукотіла, неначе хтось обсипав покрівлю здоровими кулями з гармат.

– Наступають, вже наступають! Пропащі ми на віки вічні! – закричала одна баба в кутку.

– Цить, навіжена, не лякай паннів: хіба не чуєш? то черепиця, певно, падає на покрівлю палацу, – обізвалась смілива Гризельда.

Коли це несподівано в березі вдарили з гармати. Товсті стіни палацу задрижали. Усі в один голос крикнули, впали навколішки перед образами і зняли руки до Бога.

– Рятуй нас, Мати Божа, Мати Христова! – крикнули усі панни й жінки. – Рятуй нас, царице небесна!

Гризельда несамохіть і собі впала перед образами навколішки, вхопила в руки сина, пригорнула до персів і крикнула:

– Рятуй нас, царице небесна, од наглої смерті!

Тодозя одним-одна сиділа край вікна непорушно, байдужна, неначе мертва. Вона й не молилась, і не просила помочі з неба.

«Все для мене минуло, все зникло, все пропало. Зникла любов князева, вже замерло для мене його серце. А вже ж мені і додому не вертатись, і більше щастя не зазнати. Байдуже мені про все. І. світ мені немилий, і смерть мені не страшна. До ворогів я не пристала й не пристану; а свої, напевно, вже одцурались од мене. І світ мені став немилий, і люди немилі. Я ніби зайва сутнота між усіма сутнотами на світі, чи жити, чи вмерти мені про все байдуже. Тепер я сирота й одним-одна, й безпритульна, й безприхильна на всьому широкому світі! Мій молодий вік марно пропав, пропав до віку, до суду, пропало моє щастя!»

А страшна блискавка миготіла раз у раз безперестанку. То зелений, то жовтий світ лився через вікна, через залізні гратки і промикував у всі закутки світлиць, обливав гарячим світом кожнісіньке обличчя, кожнісіньке чоло та страшні перелякані очі. Тодозя підвела очі й оглянула низькі, багато прибрані світлиці. Ті низенькі світлиці, зводчасті гранчасті стелі, здорові образи в золотих шатах, лампади перед образами, мальовані склепіння та стіни – все те нагадувало церковці під землею в київських печерах або в римських катакомбах в давні християнські часи. Панни й панії з блідим обличчям, з переляканими очима були схожі на живих мерців. Здавалось, ніби ціле підземне гробовище якимсь дивом ожило, встало з домовин, натовпом стовпилось в стародавніх князівських покоях на якусь потаємну молитву.

В садку знов заревла гармата. Знов усей натовп крикнув в один голос. Гризельді здалось, що козацький загін вже вломився в замок, що вже в садку іде битва. Вона підвелась на ноги, кинулась до дверей і крикнула на дворецьких, що стояли на варті коло дверей.

– Зачиняйте й замикайте усі двері! позасовуйте залізними засувами та завіртками!

В дворецьких трусились руки. Вони ніяк не могли налапати засувів. Коли це раптом несподівано одчинились двері. В покої вбіг один жовнір, мокрий, як хлющ, напнутий повстяним килимом. Вода дзюрчала з його убрання, з килима й стікала патьоками на поміст. Гризельді здалось, що козаки вбігають в палац, що блисне шабля й зітне їй голову. Вона ніби почутила гостре лезо на своїй шиї, крикнула несамовито й трохи не впала навзнак. За нею разом крикнули усі панни страшним голосом як перед наглою смертю.

– Ясновельможна княгине! Комендант прислав сповістити тебе, щоб ти не лякалась надаремно: ніякого козацького нападу ще нема, хоч ми ждемо Кривоносового загону щогодини, щохвилини.

– Навіщо ж ви стріляєте з гармат? Що там таке скоїлось? – спитала Гризельда.

– Як тільки блиснула вперше блискавка, ми вгляділи в болоті в осоці дві людини. Певно, то козацькі шпигуни-пластуни нишпорили в болоті та добирались до палацу. Мабуть, в їх був замір покористуватись темною ніччю, наглим дощем та бурею. Але мигнула несподівано блискавка, і вони, як виникли з води, так і не встигли присісти в осоку. Ми і вдарили на їх з гармат.

– А ви ж, напевно, відомі тому, що їх не наплазувала в садок ціла метка? – спитала Гризельда вже твердим сміливі шин голосом, бо вона одразу опам’яталась.

– Ми самі цьому невідомі, ясновельможна! оце шатнемось та кинемось по садку, по гущавині й будемо обшукувати і садок, і усе подвір’я, – сказав жовнір, уклонившись, і вмить зник надворі.

Гризельда вернулась у світлиці й подала усім радісну звістку. Усі панни й панії, обважнілі од страху, в одну мить встали. У всіх мертві очі стали живі й пояснішали.

– Слава тобі, царице небесна! – закричали поперелякувані панни. – Слава тобі, Христе, сину Божий!

Тим часом згодом буря впала, неначе, налютувавшись в твердині, втекла в степи. Небо вияснилось. В віконця заглянуло вранішнє небо. Почало розвиднюватись. Усе жіноцтво заворушилось; усі зітхали, неначе скидали з себе страшну вагу, що давила їм душу, обважнювала тіло тієї страшної ночі.

Зателенькав дзвоник в каплиці, і його веселий гук ще більше підбадьорив пригноблені й змучені душі. Той гук неначе вертав до жизності живих мерців і звеселяв надією.

Придибав старий патер єзуїт і покликав усіх двірських на молитву. Усі насилу почвалали до каплиці. Покої спорожнились і неначе знов замерли. В палаці зосталась одним-одна Тодозя. Вона сиділа край вікна, неначе чиясь мертва тінь, що не похопилась зникнути і сховатись в домовину з ранковим світом на небі.

В світлицях було тихо-тихо, неначе в густому лісі серед глухої ночі. Лампадки блищали по закутках. Тихий світ од неба ледве промикувався в маленькі віконця й тихо лився по світлицях, попід мальованими зводами. Золоті шати на образах лисніли. Тодозі здавалось, що вона десь в якомусь монастирі, що вона зосталась в якійсь церкві після вечерні і пробула в тій церкві цілу ніч до самого світа, а перед н очима тієї страшної ночі ніби вставали з домовини мерці, збирались на молитву, плакали, побивались од туги і десь зникли несподівано, неначе якимсь чудом, неначе їх поглинула земля.

«І мене поглине тут лихо… І чом мене не поглинула смерть цієї страшної ночі? І навіщо мені животіти на світі? Навіщо мені живоття, коли мене не тішить ні земля, ні небо, ні ясне сонце?»

Тодозя похилила голову й задумалась.

А в покоях все стояла мертва тиша і наводила думи на пригноблену безталанну душу. Тісні низенькі покої здавались келіями в монастирі. Тихий світ, мертва тиша заспокоювала змучену Тодозину душу.

«От такий спокій, таку тишу, як тепереньки тут в покоях, я знайду тільки в монастирі, – думала Тодозя, – там тільки загоїться моє змучене серце, заспокоїться моя пригноблена змучена душа. На Україні скрізь ллється ріками кров, скрізь лютують козаки й поляки, скрізь руїна та пожежа, скрізь неспокій. А моє розбите серце бажає спокою. Тільки в монастирі я знайду те, чого щиро бажає тепер моя душа».

Сонце викотилось з-за лісу й блиснуло у вікно через залізні гратки. Тодозя неначе ожила, неначе на неї хтось бризнув цілющою водою. Вона хотіла встати з стільця й заворушилась. Червоний цупкий сап’ян на спинці стільця зарипів, стілець заскрипів. Тодозя неначе злякалась того тихого скрипу, аж кинулась, аж жахнулась, неначе її хтось збудив у важкому сні. Вона знов ніби замерла й охолола на стільці, боялась навіть поворухнутись. Найменший шелест розлягався по усіх мертвих покоях, неначе в склепах під землею, і тривожив Тодозю. Вона сиділа в тихому спорожнілому палаці, неначе та зачарована царівна дрімала в мертвоті в замку, про котру розказують в казках.

Несподівано одчинились двері. Увійшла Гризельда з сином, а за нею вступили в покої панни та баби. Тодозя зовсім опам’яталась. Страшні бліді обличчя, перелякані очі, опалі щоки заманячіли перед її очима, неначе тільки тіні тих паннів та паній, що напередодні перед вечором ще були свіжі й цвіли як квітки в квітнику. Баба Ганна зовсім посивіла, стала аж біла за одну ніч. В Гризельди щоки зблідли й опали, очі стали здорові, а в-розкішній косі заблищала ніби срібними нитками сивина. Панни й жінки обсіли покої і зітхали, й стогнали, неначе од страшної знемоги, неначе вони нездужали рік і тільки що вперше вийшли з лазарету.

– Який сьогодні день? Я забула, який сьогодні день? – спитала Гризельда таким глухим та задавленим голосом, неначе він виходив з могили.

– І я не пригадаю, який сьогодні день, – обізвалась баба Ганна таким недужим голосом, неначе вона рік лежала недужа.

– Ой Боже мій! сьогодні ж субота! – крикнула Тодозя і швидко підвелась з стільця.

Вона одразу пригадала, що саме того дня минуло вже два тижні, як вона бачила на місті Кривоноса, що того дня ввечері козаки зроблять напад на замок. Вона пригадала, що Кривоніс звелів їй одчинити браму в замку, що козаки подадуть їй знак, запаливши багаття під лісом на пригорку.

– Княгине! моя дорога, моя кохана княгине! виїжджайте з замку сьогодні, виїжджайте таки доконечне зараз! – крикнула Тодозя й кинулась до Гризельди, вхопила її за руки, неначе хотіла оборонити од якоїсь напасті, застерегти од наглої смерті.

– Чого ж доконечне сьогодні? Чому ж зараз? – тихо обізвалась Гризельда.

– Серце моє, голубко моя княгине! виїжджайте таки зараз! Чує моя душа щось недобре і застерегає, – говорила якимсь різким голосом Тодозя.

– Ти, Світайлихо, либонь щось знаєш та тільки не хочеш нам казати? Еге так? – спитала в неї Гризельда. – Ти не католичка, не хотіла йти з нами до костьолу говіти та благати Бога. Я тебе заздріваю: може, ти нас зрадиш, може, ти нас і зрадила?

– Ні, ясновельможна! Не заздрівай мене в зраді. Я тебе не зраджу. Ти для мене була добра. Але душа моя почуває велике лихо. Їдьмо усі! Тікаймо сьогодні ще до вечора, – говорила Тодозя й залилась слізьми.

– Тодозя каже правду, ніби пророкує лихо. Ми втечемо в Збараж і запремось в твердині. Туди козакам дзус! Там їм дадуть поляки доброї прочуханки. Збирайтесь в дорогу!

Гризельда встала, а за нею слідком заворушились усі. Панни й жіноцтво похапцем кинулись збирати свої манатки, усяке своє добро та шуплаття, та вкладатись.

– Тепер вдень вихоплюватись з замку небезпечно. Треба переждати до вечора. Виїдемо смерком, щоб часом нас в дорозі не вгледіли та не перестріли козацькі загони.

– Ой лиха наша годинонька! І з Лубен вибирались хапком, неначе крали своє добро, і тепер довелося хапком тікати. І в Лубнах спохвату я забула вбгати в скриню два кунтуші, та ще й новісінькі, і тут, певно, чогось забудеш, коли виїжджаєш, наче тікаєш навтікача, – бідкалась баба Ганна, зшукуючи по покоях своє добро та усяке своє щуплаття.

До вечора вози вже були злаштовані й навантажені усяким добром. Хапали і похапцем вкладали на хури, що було ціновитіше. Гризельда й усі двірські панни й жіноцтво по-стерегали, що вони навіки покидають і цей давній палац князів Вишневецьких, як навіки покинули лубенський, вже зруйнований палац. Тодозя й собі лагодилась в дорогу, позбирала своє добро, набрала клунок сухарів…

– Навіщо ти, Тодозю, береш сухарі в дорогу, коли ми набрали печеного й вареного цілу хуру? – спитала в Тодозі пані Суфчинська.

– Бо я не поїду з вами. Годі мені тинятись по світах та мандрувати за вами по ваших слідах. Я йду до Києва, а в Києві піду в монастир в черниці. Тепер там моє місце і нігде більше, – промовила Тодозя. – Така вже доля мені судилась. Прощайте, княгине! Буду за вас в монастирі повік молитись Богу та благати в його ласки для вас, бо ви для мене були добрі, – говорила Тодозя на прощанні, стоячи з клунком на плечах, з палицею в руках.

Вже надворі смеркало. Темрява закутувала сутінками пишний старий садок, старий палац, башти й баркани. Вже хури були напоготові рушити з двору. Але Гризельда ждала, доки надворі зовсім смеркне. Коли це несподівано набігли в замок шляхтичі й шляхтянки з близьких сіл і на возах і верхами.

– Рятуйте нас! сховайте нас в замку, бо вже якийсь загін наступає на Вишневець. Ми ледве повтікали й спаслись од смерті, – говорили втікачі до жовнірів.

– Княгине! тікайте звідсіль! Тікайте зараз, доки маєте час і змогу втекти, – крикнула Тодозя до Гризельди. – Тікайте, бо загинете усі, загину й я!

Вона вгляділа на пригорку під лісом як багаття блиснуло раз і погасло, потім блиснуло вдруге й знов погасло на хвилину. Але незабаром багаття спахнуло й підняло червоні язики високо вгору. Дим забілів на ясному небі й піднявся вгору клубками. Тодозя знала, чиї руки підкладали підпал в багаття, знала вона і для чого розпалювали те багаття.

– Одчиняйте браму! Тікайте мерщій звідсіль! – кричала Тодозя, бігаючи по дворі, по покоях в палаці, мов несамовита.

Гризельда й усе жіноцтво стояли, неначе мертві. Вони й самі не знали гаразд, чи тікати, чи замкнутись в твердині.

Тодозя побігла й звеліла одчинити браму. Вона взяла попід руки Гризельду й посадила в карету, а потім подала їй малого сина Михайла, вхопивши його обіруч попід пахви.

– Тікайте і нігде не спиняйтесь! Тікайте, що є сили! Прощайте, княгине, на віки вічні! Побачусь з вами хіба на тім світі.

А багаття під лісом все розгорювалось і піднімало вгору довгі червоні язики, неначе лизало віковічні дуби по зеленому гіллі, по чорних стовбурах. Тодозя поглянула на те багаття, на той страшний знак помсти й смерті. В неї серце замирало.

Усі двірські панни, усе жіноцтво, що було в замку, усі хапком сіли на вози. Гризельда плакала. Плакали й усі панни. Вони постерегали, що покидають замок навіки. Вони рушили з двору.

– Ой Боже мій! знов забила мені памороки оця біганина та оці втеки, – крикнула баба Ганна з воза. – Я ж звинула свої нові кунтуші та шовковий новий жупан, поклала долі в куточку та спохвату забула убгати їх у скриню. Приїду в Збараж в засмальцьованому жупані. Оце яка напасть! Оце яка халепа! Оце нахаба козацька!

Але брама заскрипіла й одчинилась.

Це вже було лягома вночі. Вози рушили з місця й їх неначе вихром підхопило й понесло по дорозі на Збараж.

Тодозя тихою ходою прямувала шляхом до Києва. Не встигла вона вийти за Вишневець, як коло замку хтось гуркнув з рушниці. Тодозя догадалась, до чого стосувався той вистріл, і перехрестилась: вона напевно знала, що загін починає напад вже приступає до замку.

Тодозя йшла битим шляхом попід лісом і все оглядалась на покинутий палац та на замок. Багаття під лісом погасло, тільки червоною плямою жевріла купка жару. Але зате згодом в замку спахнуло здорове полум’я. Загінщики підкотили під браму кілька возів соломи і підпалили їх. Полум’я спахнуло і швидко зайнялася брама, зайнялася й дерев’яна башта над брамою. Вдарили з рушниць густо та часто, неначе об залізну покрівлю застукотів здоровий град. Заревли гармати. Козаки полізли на вали, розтрощили баркани, розкидали рукошма частокіл і запалили старий палац князів Вишневецьких. Усі жовніри, усі втікачі поляки полягли в замку головою до одного чоловіка.

Вже далеко зайшла Тодозя в ліс. В лісі було поночі, наче в льоху. Коли це серед лісу неначе хтось освітив верхи старих дубів та віковічних грабів, неначе сонце, сходячи з-за гори, кинуло проміння на вершечки дерева. Верхи зачервоніли, неначе облиті кров’ю. Світ все прибільшувавсь та дужчав, неначе чиясь рука розкладала десь близько багаття. Блиснули нарізні дуби на галявині, що стояли опрічні од лісу.

Тихий червоний світ полився по галявині. Небо над Вишневцем зачервоніло. В лісі тхнуло згарятиною. Тодозя злякалась того кров’яного світу на дереві: ліс став червоний, неначе пекло; згарятина та смалятина забивала дух. Тодозя йшла і голосно промовляла молитви. Тільки що вона вийшла з лісу на чисте поле, як одразу вгляділа страшну пожежу, схожу на пекло: козаки підпалили Єреміїн тік. Безліч довгих ожередів та стіжків нового, тільки що звезеного хліба запалали заразом.

Вранці од давнього замку, од палацу давніх славних князів Вишневецьких не зосталось і признаки.

Джерело: Нечуй-Левицький I. Князь Єремія Вишневецький. Гетьман Іван Виговський. – К.: Дніпро, 1991 р., с. 175 – 198.