5. Весілля Єремії та Гризельди

Іван Нечуй-Левицький

Вишневецький щодня навідувався в королівський дворець, щоб вибрати добрий час, доступитись до короля та запросити його в старости. Але королеві не було часу: щодня йшли коронаційні бенкети, щодня короля одвідували чужоземські посланці. Вишневецького брала досада. Він заїжджав у гості до Замойського й все бачив, що князь Заславський виїжджає з двору канцлера на своєму чудовому коні. Вишневецький з досади вже й не здоровкався з ним. Заславський так само поминав його конем і навіть не здіймав перед ним шапки. Вони одразу зненавиділи один одного. А Гризельда все сиділа край віконця за роботою та все виглядала князя Єремію.

Баба Ганна та дівчата все вихваляли перед Гризельдою князя Заславського та гудили Єремію.

– Невже ти, панно Гризельдо, таки оце справді думаєш іти заміж за князя Вишневецького? – питала баба Ганна в Гризельди.

– А чому ж пак мені за його й не вийти? – одказувала Гризельда.

– Та він же негарний! – аж крикнули обидві дівчини.

– Кому негарний, а кому й гарний, – обізвалась знехотя Гризельда.

– Князь Заславський білий, як пан, а Вишневецький чорний, як циган, – сказала баба Ганна, – я б за його зроду-віку не пішла заміж, якби він мене сватав.

– Якби ж пак тебе сватав. Але він тебе не сватає й не свататиме, – сказала Гризельда.

– І що в йому за краса? Очі страшні, смуглявий на виду, наче хлоп, та чорний, неначе три дні висів у диму в комині, – кепкувала баба Ганна.

– Ото дався тобі взнаки князь Єремія! Чорний та чорний! Хоч він чорний, та зате ж я дуже біла: то він мене й не почорнить, а сам од мене, може, й побілішає, – казала Гризельда.

– Князь Заславський білий, як панна, та русявий, та ясний, як повний місяць. А князь Вишневецький неначе три дні в болоті качався, – говорили дівчата, піднімаючи на сміх Вишневецького.

– Хоч би й в болоті качався, то все-таки він гарний, бо мужній і сміливий, не те, що князь Домінік, котрий скинувсь трохи на бабу Ганну.

– Та князь Єремія не поляк і недавно був схизматиком. Ще й тебе переверне на свою віру.

– Та й князі Заславські, й Збаразькі, й усякі інші недавно були схизматиками і українцями. І ти ж, бабо, трохи не позавчора перейшла з схизми на католицьку віру. Я певна, що Вишневецький став вже щирим католиком і поляком. А коли в йому й нема щирості, то я переверну його на щирого поляка, – говорила Гризельда.

Тим часом Вишневецький, поїхавши до двору, застав короля самого. Король тільки що розпрощався з папським нунцієм і прийняв Вишневецького.

– Що скажеш нам доброго, князю Вишневецький? – спитав у Єремії король.

– Приїхав просити найяснішого короля за свата. Думаю сватати старшу дочку Замойського Гризельду, – сказав князь Єремія.

– Гризельду? Добре, добре! Зараз поїду з тобою. Я сам недавно оженився й ладен пересватати й поженити усіх шляхтичів, усей світ.

Король встав і поцілував князя Єремію в обидві щоки.

– Їдьмо! зараз їдьмо! щоб ти часом не загаявся, щоб та пташка часом не вилинула з гніздечка до нашого приїзду, – сказав король і зараз рушив з палацу вкупі з князем Єремією.

Тим часом баба Ганна, сидячи з Гризельдою за роботою, усе намовляла її виходити заміж за князя. Заславського, усе чіплялась, аж настиралась, аж просила та канючила, наче дитина гостинця.

– Як ти, панно Гризельдо, не підеш заміж за князя Заславського, то я з горя та досади повішусь в садку на груші, – говорила баба Ганна, бо перед нею так і маня-чіли лани, луги, сіножаті та шовкова намітка.

– Як ясновельможна панна Гризельда піде заміж за князя Вишневецького, то й ми підемо до Вісли та й потопимось з горя, – говорили дівчата.

– Про мене й топіться, й вішайтесь, а я за князя Заславського зроду-віку не піду: він не панич, а,певно,панна, що перебралась за панича, йди, Ганно, ліпше ти за його, коли він тобі так навис на очі, – сказала Гризельда.

– А ти думаєш, я б не пішла, якби він мене сватав? їй-богу пішла б! Була б княгинею, походжала б по золотих покоях у Заславлі та носила шовкові намітки та оксамитові кунтуші.

– І вже! годі тобі думати про шовкові намітки. А я за князя Заславського таки не піду, він і білий, як панна, й гарний, але все неначе заспаний. А князь Вишневецький проворний, жвавий, говорючий, ще й до того чорнявий. Я люблю чорнявих та смуглявих, а не тих конопляних паничів.

– Та він же родом з козаків, з тих страшних козаків, що повстали на Польщу та виганяли польських панів з України; він для мене страшний. Їй-богу я його боюся! Ще й тебе, Гризельдо, або заріже, або втопить там десь в Дніпрі, – сказала баба Ганна, важко зітхнувши. – Ой Єзус-Марія! спаси тебе од напасті!

– Ти вже стара, а ще й досі дурна: Вишневецькі роду княжого, а не козацького. Їх землям, селам, містам та грошам і ліку нема, – сказала Гризельда.

Вона глянула у вікно: в одчинену браму в дорогій кареті в’їжджав король, а коло карети басував кінь князя Єремії. Єремія угледів у вікно Гризельду, в одну мить на скоку зняв шапку з– перами, обсипаними брильянтами, і поклонився.

В палаці Замойського схопилась біганина. Старий Замойський хапком вийшов назустріч королеві на ганок і привітав його на порозі.

– А що, мій дорогий та коханий пане канцлере! – сказав король, сівши на канапі в світлиці. – Я оце приїхав до тебе з великою справою: приїхав за свата. Князь Єремія хоче сватати твою дочку Гризельду, а я оце взявся бути за свата: як буде діло? А може, даси нам гарбуза? Чи ні?

– Рід і слава князів Вишневецьких – це найдорожчий клейнод польської корони. Я, князю, незвичайно радий прийняти тебе за зятя, і ліпшого зятя для Гризельди немає на усю Польщу, Литву й Україну, – сказав Замойський і подав князеві Єремії руку, ще й тричі поцілував його.

– От я й радий, що не довелось мені їхати од тебе, коханий, дорогий пане канцлере, з нічим та ще й з почервонілими щоками од сорому. А де ж твоя дочка Гризельда?

Замойський покликав Гризельду. Вона увійшла спокійна й поважна й привіталась до високих гостей.

– Приїхав я до тебе, Гризельдо, за свата. Сватає тебе князь Єремія. Чи підеш ти за його заміж, чи, може, маєш на думці кого іншого? Якого іншого князя? Га? – спитав у неї король.

– Не маю на думці нікого іншого, окрім князя Вишневецького. Я піду за його, – сказала Гризельда сміливо й спокійно.

Замойський зараз звелів подати кубки венгерського вина. Поналивали срібні пугарі. Король випив поперед усього за молоду княгиню та за молодого жениха. Потім випили за здоров’я високого свата. Король, блідий на виду й неначе заспаний та втомлений, розбалакавсь з старим Замойським.

Єремія сів поруч з Гризельдою й почав говорити з нею.

– Гризельдо, моя кохана! Я думаю оселитись назавжди за Дніпром у Лубнах. Там заграничні майстри вже, певно, збудували пишний палац, вартий роду Вишневецьких. Чи не побоїшся ти, Гризельдо, їхати в той далекий край, далекий од Варшави, од королівського двору, ще й до того дикий? Не лякає тебе пустиня, нудьга в пущах? Не боїшся?

– Ні, не боюсь, нітрішечки, бо я з тобою вкупі й не зазнаю навіть нудьги, – сказала Гризельда.

– Край той порожній, дикий, мало залюднений. По степах завсіди никають та нишпорять татари. Кожного часу треба там сподіватись нападу дикої татарви. Козаки теперечки нам не страшні, бо вже побиті нами. Їх теперечки взяли в руки і приборкали так, що вже їм не літати у вирій, і не спроможуться вже вони бунтуватись проти Польщі. Вони побиті й вбиті трохи не на смерть. Але татари – це народ вольний і дикий. Кожного часу вони ладні напасти на мої села, на мій палац.

– Я не злякаюсь нічого, коли ти будеш зо мною. А в небезпечні часи я сміливо стану поруч з тобою до оборони: Я зроду не страхополох: мене, княже Єреміє, і не лякай, не злякаєш ні нудьгою, ні татарами, ні козаками, – сказала Гризельда.

– Коли так, то я не помилився в тобі. Ти будеш мені вірною й вартною дружиною, – сказав Єремія й поцілував Гризельду в руку.

– Коли ж, коханий пане канцлере, думаєш справляти заручини? Треба мені, як сватові, це знати, бо й королева цікава про це знати і спитає в мене, оце таки зараз, – сказав король.

– Хоч і завтра! – аж крикнув і схопився з місця старий Замойський. – Таки завтра! Чи так, коханий князю Вишневецький? Чи, може, в тебе інша думка? Нехай буде наше празникування протягом двірських празників нашого найяснішого короля і отця.

– Моя думка така ж сама! Завтра! Навіщо нам одкладати справу надалі? – сказав Єремія.

– Прошу ж на заручини до свого дому найяснішого короля й ввесь двір, коли я маю таку ласку з найяснішого нашого добродія й отця. Сам я поїду просити найяснішу королеву і чужоземських посланців, – сказав на радощах старий Замойський.

– От і добре! От і добре! Усе йде гаразд і з поспіхом. От і добре! – сказав король на прощанні.

Тільки що король виїхав за ворота, тільки що за його каретою вискочив на коні князь Єремія, до двору Замойського летів на коні князь Заславський і трохи не наткнувся на Єреміїного коня.

– Опізнився, князю Заславський! Повертай коня назад додому! – крикнув гордовито до Заславського Єремія із злим осміхом на устах.

Заславський спинив коня, вихопив шаблю й посварився нею навздогінці за Вишневецьким. Вишневецький оглянувся й собі вихопив шаблю з піхви і посварився на Заславського. Князь Заславський, вглядівши короля в кареті, догадавсь про все. З-за баркана саду виглянула на улицю баба Ганна з заплаканими очима й з якогось одчаю тільки махнула рукою.

– Повертай, князю, коня назад, бо вже ж тобі не топтати стежки до панни Гризельди: оце тільки що князь Єремія посватав її, а завтра будуть заручини. Сам король та королева прибудуть на заручини. Пропали лани й сіножаті! пропала й шовкова намітка, – говорила баба Ганна плачучи.

Другого дня Замойський справляв пишні заручини своєї дочки. Гризельда приїхала з батьком та з подругами на службу Божу в собор святого Яна. Приїхав і князь Єремія разом з королем та королевою. Замойський запросив до себе на заручини короля та королеву, й чужоземських посланців, і усіх значних панів коронних та литовських, що поз їздились до Варшави на весілля короля та коронацію королеви.

Після заручин вдарили з гармат в честь князя Єремії, неначе якого уділового князя. Двірська шляхта палила без перестанку з рушниць. Заставили столами світлицю й половину садка. Викотили з льохів бочки горілки та венгерського. Цілих шість день тяглися празники в домі старого канцлера; шість день пили та гуляли усі польські та литовські пани на заручинах панни Гризельди. У дворі перед палацом пани розпочали забавку турнірами та поєдинками. Двірські шляхтичі-силачі попросили господаря, щоб він дозволив їм битись на поєдинках перед очима високих магнатів. Замойський дав дозвіл. Усі високі гості висипали на ганок, поставали на сходах. Панії та панянки дивились в одчинені вікна.

Двірські шляхтичі бились на шаблях та на списах. Потім виступили здоровецькі силачі й розпочали битись навкулачки та боротись. Уся челядь Замойського позбігалась дивитись на ті іграшки. Муровані стіни кругом двору та штахети були неначе обнизані людськими головами. Деякі челядинці повилазили на дерева. Жиди позбігались і дивились з-за двору, стовпившись у брамі, повилазили на покрівлі хат, на баркани, дивились у вікна, виглядаючи з своїх халуп, як миші з борошна, неначе показували через вікна свої довгі пейси.

Битва двірських шляхтичів підбадьорила й панів. Виступили й молодші магнати з шаблями і почали бавитись на турніри. Сам князь Єремія не втерпів: вихопив шаблю з піхви і виступив на середину двора.

– Я викликаю князя Заславського на іграшку в поєдинок! – крикнув він на все подвір’я.

Усі оглянулись кругом, і ждали, що от-от вийде князь Заславський. Але його не було на заручинах. Канцлер Замойський запрошував його в гості, але він не приїхав.

– Чом же не виходить на турнір князь Заславський? От тепер поміряємось, хто з нас дужчий, хто з нас зручніший! – крикнув Єремія, озираючись навкруги, і засміявсь, зареготавсь на все подвір’я.

Усі засміялись і оглядались на всі боки. Усім хотілось подивитись на такий цікавий поєдинок. Але князь Заславський не з’явивсь.

– Коли князь Заславський страхополох та полохливий зроду, то нехай виходить хто інший, – крикнув Єремія.

Знайшлись значні шляхтичі, охочі до битви. Багато їх подужав Єремія, орудуючи незвичайно зручно то шаблею, то списом. Вже Єремія втомився й знемігся і, піднявши вгору шаблю, гордовито крикнув:

– Ще не родився в Польщі той шляхтич, що переможе й подужає мене на шаблях та на списах.

– Ну та й гордий же цей молодий князь, – гомоніли пани стиха.

Усім панам дуже не сподобалась така гордовита вихватка Вишневецького. Пани крутили вуси, скоса позираючи на Єремію. А князь Єремія все стояв, піднявши шаблю вгору й ждав.

– Чом же ніхто не виходить войдуватись зо мною? Невже ніхто не насмілиться виступити проти мене?

Пани образилися і мовчали, тільки вуси крутили.

Єремія одійшов на ганок і став попліч з Гризельдою.

Знов вийшли дрібні шляхтичі та силачі й почали боротись та битись навкулачки. Декотрі борці порозбивали супротивникам кулаками носи, щоки й губи, аж мазка потекла по їх кунтушах. Вже багато було розбитих щік та роз’юшених носів. На деяких шляхтичах борці порвали кунтуші. Одірвані й пошматовані поли й рукави волочились по землі в пилу та в піску. А сірачкові шляхтичі все виступали та виступали і забавляли високих паній та панянок, для котрих ця бійка, це грубе гульбище було, очевидячки, дуже й дуже приємне. На бойовищі валялись одірвані рукави кунтушів та поли жупанів, валялись пояси та шапки в поросі. Панки втирали полами розкинені види та носи, позамазували кров ю кунтуші та жупани; декотрим шляхтичам довелось попадати й покачатись по піску. Здавалось, ніби прості мужики одяглись в дорогі убори, в срібло та золото й почали битись навкулачки та боротись по своєму сільському звичаю, качаючи один одного по піску.

Шість день гуляли та пили пани на заручинах панни Гризельди і вже сьомого дня потомились і почали роз’їздитись з Варшави по своїх маєтностях та по своїх палацах.

Князь Заславський перечув через приятелів, як глузував з його Вишневецький на ігрищі. Од того часу вони зненавиділи один одного й стали заклятими ворогами. Усі приятелі Заславського так само не полюбили гордого князя Вишневецького. Вони почали обговорювати князя Єремію перед королем та королевою Цецілією Ренатою.

Замойський та Вишневецький постановили справляти весілля зимою у Львові. В місяці декабрі першого дня 1638 року Вишневецький грав своє весілля з такою пишнотою та розкішшю, з якою не справляли своїх весіллів і польські королі. В його була думка заломити й затьмити своїм багатством усіх магнатів і навіть самих королів. Вишневецький запросив до себе на весілля усіх своїх родичів, усіх значних магнатів з Польщі й України.

Просив він на весілля й короля та королеву, але король не згодився. Вишневецький, палкий на вдачу та гордий, вже образив багатьох панів, роздратував князя Заславського та його прихильників. Єремію почали обговорювати та гудити перед королем. Король не любив польських магнатів за їх пиху, сваволю та непокірливість. Він більше любив чужоземців, горнувся до їх, високо підняв вгору Казановських, що були родом з італійців, походячи з роду Казанови, приятелював з ними, надарував їх великими маєтностями. Єремія був найбагатший за всіх магнатів, гордий та високодумний. Владислав IV боявся, щоб часом князь Вишневецький не почав верховодити в Польщі гірше за усіх магнатів. Він послав на весілля двох своїх заступників: Григорія Кнапського та каноника Матвія Любинського. Єремія догадувався, що магнати обговорили його перед королем, і дуже образився королівською неласкою.

Князь Єремія виїхав до Львова в кінці ноября. Десять тисяч його двірського війська проводило його поїзд до Львова. Тим часом до Львова з їхались князі, родичі Вишневецького, запрохані на весілля магнати та шляхтичі. Двадцять дев’ятого ноября Єремія з родичами князями, з магнатами та силою панів виїхав з Львова назустріч Гризельді до Грудка. Звідтіль пишний поїзд рушив до Львова. За містом стріли поїзд музики. Вдарили з гармат. Військо йшло попереду. Гризельда з матір’ю та меншою сестрою Барбарою сиділи в золотій пишній кареті. Рядом з каретою їхав на турецькому коні князь Єремія.

Уся зброя на коні була обнизана н обсипана перлами, брильянтами та обкована золотом та сріблом. Дорогий кунтуш на Єремії лиснів од золота. Пера на шапці були всі обсипані брильянтами. Золоті підкови й остроги сяли на червоних сап’янцях. Князь Єремія по своїй природженій вдачі не любив розкоші, не любив пишноти, але на своєму весіллі показав усе своє незліченне багатство, щоб підійти під смак попсованим магнатам і заломити, засліпити й забити їх своїм багатством.

За каретою молодої тягся довгий поїзд магнатів у дорогих каретах: їхав Замойський з жінками Чарторийських, далі їхали Чарторийські, князі Збаразькі, Воронецькі, Корецькі, князі Острозькі родичі Гризельдиної матері, котра була дочка князя Олександра Острозького, волинського воєводи.

Для весілля Вишневецький найняв у Львові найбільший дім на Ринку проти кафедрального собору. Поїзд рушив до того дому. На львівській горі все палили з гармат. Молоду та її рідню стріли на порозі родичі Вишневецького й повели їх ц. багато прибрані просторні світлиці.

Другого дня, першого числа місяця декабря в десятій годині вранці знов вдарили з гармат, і князь Єремія прибув за молодою в золотій кареті. В карету було запряжено шестеро білих як сніг коней. Єремію проводили шість родичів князів з своїми жінками та дітьми. Гетьман Конецпольський сидів у одній кареті з Єремією: він був в його за старосту. За дружка був Микола Потоцький, той самий, що недавно баблявся в козацькій крові, обтикав залізні палі козаками по всьому шляху од Ніжина до Києва. Єремія повіз молоду до костьолу.

На порозі костьолу стріли молодих Гризельдині батько й мати і поблагословили їх до вінця. Заграв орган, і молоді вступили в костьол, їх поставили на подушках, де вони простояли цілу службу Божу. Службу служив архібіскуп львівський Грохольський. Після одправи молодих посадили на княжих кріслах, і вони слухали проповідь про супружеські обов’язки. Проповідь говорив біскуп краківський. Після вінчання князь Єремія дав клятьбу в любові та вірі. Він забув на той час і про клятьбу перед недужою матір’ю й перед Петром Могилою, забув, що він став одступником і зрадником України. Ні одна думка, ні одна згадка про дитячі літа, про матір, про давню свою віру не заворушила його закатованого серця.

Усей костьол сповнили гості князя Єремії та Гризельди. Усе то були князі та магнати: князівна Острозька дочка воєводи волинського, її брат князь Острозький князі Збаразькі, всі вони були унуки православного князя Костянтина Острозького, вже покатоличені й сполячені; були й польські гетьмани Станіслав Конецпольський, Лука Жолкевський та Микола Потоцький, котрі ще так недавнечко пролили ріки української крові вкупі з новим одступником князем Вишневецьким; були Корецькі, Воронецькі, Олександр Конецпольський, Мартин Калиновський, Криштоф Радзівілл; були замісники короля Владислава, посланці венгерського короля Юрія Ракочія; було багато й Вишневецьких, ще православних, несполячених…

Гості рушили з костьолу. Орган загув. Органіст заспівав «Veni Creator», і гості вийшли під той спів з костьолу. За таку прислугу співака органіста Вишневецький подарував йому здорове село.

Молоді пішли пішки на прощу в костьоли домініканів, бернардинів та кармелітів. За ними рушили усі гості. На горі раз у раз палили з гармат. Молоді молились по костьолах і записували великі вкладки на католицькі монастирі. Аж надвечорі молоді та гості вернулись додому. На порозі дому знов стріли їх батько та мати і обсипали пшеницею та червінцями. Гризельда вразила усіх пишними убраннями, золотими прикрасами та брильянтами, хоч сама судила значних паній за незвичайну розкіш в убраннях та за навіжену розтратливість.

Цілих два тижні грали Єреміїне весілля у Львові. Князь Єремія витратив на своє весілля двісті п’ятдесят тисяч злотих, не лічачи вкладок у католицькі монастирі та подарунка органістові. Ксьондзи говорили проповіді в костьолах про шлюб князя Вишневецького, говорили навіть вже як минув рік після того незвичайного пишного шлюбу, пишнішого й багатішого за шлюб короля Владислава, в котрого часом не ставало грошей на обід і для своїх двірських, і для самого себе. Багаті тогочасні польські магнати зовсім заткнули за пояс своїх королів. Королі стали ніби їх попихачами та орудниками їх сваволі.

Молоді заїхали на малий час в Замостя до старого Замойського, а потім поїхали на Волинь у Вишневець, що був осередком незлічних маєтностів Вишневецького на Волині. Там вони пробули зиму і вже літом постановили перебратись на завсідне життя в Лубни, в новий палац князя Єремії.

Настало літо. З Лубен дали знати Вишневецькому, що новий палац вже зусім готовий. Князь Єремія почав лаштувати підводи в дорогу. Набентежили силу возів усяким князівським добром, скарбами та парчами. Гризельда задумала поновити й збільшити в Лубнах католицький монастир і забрала з Вишневця десять ченців та двох патерів єзуїтів. Вона взяла на себе місію розповсюднити за Дніпром католицьку віру та унію. Патери одправили молебень в костьолі. Після ранніх обідів здоровий магнатський поїзд рушив у дорогу.

Попереду викотила з двору золота карета, в котрій їхала Гризельда та князь Єремія. За нею потяглися ридвани з домініканами та єзуїтами, вози з слугами та челядинцями. Кухарі навантажили хури харчами та куховарським посудом. В кучах на возах киркали годовані каплуни та кури, геготали гуси, кахкали качки. На одному здоровому возі везли згорнуті дорогі намети та килими. За возами рушила сотня двірських челядинців шляхтичів з жінками й дітьми. Для безпечності в дорозі од нападу хлопів або й татар за поїздом їхало на конях з півтори тисячі двірського Єреміїного війська, узброєного. неначе на битву. За військом йшли валками хури з харчами для великої сили челяді й війська. Поїзд князя Вишневенького був схожий на якусь степову орду, що посовувалась у безмірні й безмежні степи, шукаючи собі нових земель та здобутку.

Поїзд перевезли через Дніпро і він рушив в безкрайні лубенські степи.

Через кілька день аж перед вечором Гризельда побачила, що серед степу десь далеко-далеко засизіла якась здорова купа, неначе незвичайно здорова могила, насипана на степу якимись велетнями. З сизого туману визначились чотири башти, неначе чотири стовпи, а між ними то чорніла, то сизіла гостроверха висока покрівля.

– Ото видко наш палац, ген-ген, далеко в степах! Чи бачиш? – сказав Вишневецький до Гризельди.

– Щось дуже здорове ти збудував в цих степах; цей палац неначе якийсь лицарський замок десь у Німеччині, над Дунаєм – обізвалась Гризельда.

Перед вечором заманячіли в степу Лубни, вирнули з туману стіни твердині та верхи домініканського, заново одбудованого монастиря. На небокрузі виступили сизою смугою гори понад Сулою, а над тією смугою піднімався новий, напрочуд здоровий палац Вишневецького, неначе стриміла гора над горами.

Поїзд наближався до Лубен. За цариною його стріло три тисячі двірського лубенського війська. Військо випалило з рушниць. На твердині вдарили з гармат. Народу зібралось сила. В церквах і в кляшторі задзвонили в дзвони. Вишневецький вступав у свою дідизну як самостійний володар, як король Лубенщини. Коло замку зібралась уся двірська челядь, усі осадчі й старости лубенських маєтностів. На широкому балконі на другому етажі палацу стояв оркестр і награвав якусь дрібну та гучну мелодію. Вишневецький увів Гризельду у палац, як королеву.

Палац і справді був вартий славного роду князів Вишневецьких. Він був схожий на лицарські німецькі замки, але був далеко просторніший. Знизу на другий етаж по обидва боки широкого балкона на колонах були пороблені некруті пологі широкі сходи. По тих сходах можна було вийти з садка просто на другий етаж. В Польщі магнати для ефекту часом виїздили конем по таких сходах на балкон і тим лякали паній та панянок.

На другому етажі була здорова зала через усей палац з узенькими та довгими готицькими вікнами. Закруглене склепіння, схоже на зігнутий листок паперу, було все штучно обліплене виноградним листом та кетягами винограду. З того листя визирали головки амурів з одутлуватими щоками. В декотрих амурів в ротах стриміли дудки та сопілки. Повноперсі венери неначе були закутані в виноградні паростки та в листя. Усі ті барельєфи були незвичайно грубої роботи, неначе вирубані долотом та обтесані сокирою, ще й помальовані темними зеленими, синіми та червоними фарбами. По обидва боки зали стояли здорові статуї на подовжастих високих п’єдесталах з білого та рожевого мармуру. Ті статуї Єремія попривозив з Італії. Попід стінами стояли рядками дубові стільці з високими спинками, вирізаними в чудернацькі взорці. Стільці були оббиті червоним сап’яном. Внизу в палаці були цілі рядки тіснуватих покоїв.

Високі стільці та канапи були обтягнуті червоним та жовтим сап’яном з золотими гербами князів Вишневецьких. Скрізь були розстелені перські килими. Над вікнами висіли шовкові завіси. На баштах в невеличкі круглі віконця виглядали невеличкі гармати-гаківниці.

Вишневецький обвів Гризельду по усіх покоях, показав їй здорову залу.

– От у цій залі не стає тільки королівського трону, – сказала Гризельда, – твій палац кращий, багатіший і більший за королеві палаци у Варшаві та в Кракові.

– Може, колись тут і справді стане й королівський трон, а ти сядеш на йому як королева. Але краще було б, якби ти сіла на трон таки у Варшаві, – сказав гордовито Вишневецький. – Мій палац вартий короля! Заломив я королів Вазів і самого короля Владислава. А хіба ж я тут, в Лубенщині, й справді не король?

– Твоя правда, – обізвалась Гризельда, – сюди не досягне й королівська рука: так далеко твої Лубни од короля.

Вишневецький вивів Гризельду на здоровий балкон по другий бік палацу, що виходив у садок по горах. Гризельда глянула наниз, на гори, на Сулу, на луки та сіножаті за Сулою і аж крикнула з того дива.

– Ой, яка краса! Яка пишнота! Який звідсіль пишний вигляд на ті гори та ліси! Ти, серце, завіз мене неначе в якесь зачароване царство, – сказала Гризельда.

Вигляд на береги Сули, на гори і справді,був пишний. Палац стояв над крутими горами. Од самого палацу гори неначе спадали наниз до Сули невеличкими поламаними крутими горбами, неначе східцями. Здавалось, ніби хтось зумисне понасипав здорові сходи од палацу до самого берега й недбайливою рукою обкутав їх зеленим оксамитом з старих дібров. Зелене оксамитове убрання побгалось, позападало в узькі глибокі яри, піднялося на горби, вкрило їх кругом, бгаючись сотнями вередливих, незвичайно гарних складочок, фалдів, западин. З одного горба на другий вилися широкі доріжки, обсипані жорствою та посилані жовтим піском.

За Сулою поламані гори, суспіль вкриті старим лісом, то западали, то виступали кручами над самісіньку Сулу. В одному яру височенько над берегом, де була криничовина, біліла недавно загачена гребля, блищав ставочок, неначе дзеркало, кинуте у яр серед розкішної діброви. Через муровану греблю тихо лилася вода, булькотіла й шуміла по східцях і вливалась в Сулу. А там далі гори розступались, і понад берегами зеленіли розкішні луки та сіножаті, неначе закидані купами та букетами верболозу та вільхи. За лісами лисніли та блищали бані та хрести Мгарського монастиря. Кругом палацу були посаджені кущі бузку, троянд та усякого дерева, розкидані квітники. На терасах нанизу манячіли усякі гульбища, то хатки, вшиті черепицею, то маленькі гарненькі каплички з позолоченими хрестами.

Вишневецький окинув оком усю ту пишну околицю, а потім і не дивився на неї. Йому було байдуже до тієї пишної краси. Не він, а чужоземські майстри та садовники пеклювались цим дивом, вироблюючи та заводячи те диво по своїй вподобі. Єремія заводив те дивне диво тільки задля того, щоб підійти під смак випещених польських магнатів. Він в душі навіть нехтував тими панськими цяцьками. Інші думки, інші заміри ворушились тоді в його голові: він поглядав на довгі рядки казарм для свого війська й міркував, скільки ще треба їх набудувати, щоб збільшити і без того вже здорове своє двірське військо; поглядав на широкий двір, де стояли будинки та усякі забудування для двірської челяді, для двірської шляхти, і міркував, чи зміститься вона уся в тих нових забудуваннях.

– А чом же оце не вийшли привітати нас схизматицькі ченці та попи? – спитала Гризельда.

– Мабуть, злостують за те, що я перейшов на католицьку віру. А може, й мій дядько Петро Могила, теперечки вже митрополит, дав їм такий наказ. Але про це мені байдуже, – сказав Вишневецький.

І він покинув Гризельду в палаці з двірськими паннами та бабами, а сам скочив на коня й поскакав швиденько до казарм, щоб розмістити своє волинське військо, нагодувати й напоїти його.

Надворі, в казармах з прибувшими челядинцями почулась польська мова, перевезена з Волині та з Польщі в Лубни. Здавалось, ніби частка Польщі перебралась в Лубенщину й там оселилась. Між військовими шляхтичами сливе половина була з православної української ходачкової шляхти. Але усі вони слідком за своїм приводцем князем швидко змінили свою українську мову на польську. Вишневецький, ставши перевертнем, почав заводити в Лубнах Польщу.

– Я князь і володар, – говорив Єремія до Гризельди, вернувшись до палацу й стоячи на балконі. – На Україні й тутечки в Лубенщині уся українська шляхта, челядь і хлопи повинні брати з мене зразець, а не я з їх. Нам треба перетворити Україну на Польщу. Не нам, князям, йти сліпцем слідком за тим бидлом, а їм слід перероблюватись на наш лад, от ми й заходимось перетворювати та перероблювати їх, а ти, Гризельдо, станеш мені до помочі з твоїми бабами та паннами.

– О, я готова стати тобі до помочі повсякчас! – сказала Гризельда.

– Треба вбити на смерть оте, що виникає в козаччині, оті їх ради, оті давні віча, той дурний хлопський давній саморяд. Ми, пани, повинні бути для їх і саморядом, і усякою управою, як вже сталося в Польщі. Ми, магнати, повинні взяти до своїх рук увесь саморяд на Україні і не випускати його до загину. – сказав згодом Вишневецький з таким запалом, що аж крикнув і тим трохи злякав Гризельду своїми страшними чорними очима.

Щось розбишацьке, хиже блиснуло в його очах і– неначе пронизало Гризельдине серце. Серед тієї пущі, на чужині, в здоровому без міри чужому палаці, далеко од Польщі, од родини Гризельда вперше почутила якусь тривогу в душі, вперше постерегла, яке міцне й навіть ніби жорстоке серце заховане в персах князя Єремії.

– Ми вб’ємо на смерть отих козаків з їх хлопськими радами, ми знищимо їх дотла. Отам приховалась наша згуба, прихистивсь наш ворог, що загрожує нам небезпечністю. А отих хлопів та українських ходачкових дворян ми скрутимо в три погибелі й перетворимо їх вроду, їх віру й мову на польський лад. От тоді буде усе гаразд на Україні! – крикнув уже несамовито Вишневецький на ввесь сад, аж луна пішла з балкона понад горами, неначе він бачив перед собою уявки і лаяв в вічі й тих українських дворян, і хлопів. Гризельда злякалась, не вважаючи на своє мужнє серце. Очі в Єремії блищали, смугляві щоки почервоніли. Вид аж пашів гнівом. Єремія став такий страшний, неначе стояв видом до своїх ворогів і налагодився битись з ними.

– Чого ж ти гніваєшся та кричиш надаремно? Тут же перед тобою стою я, а не твої люті закатовані вороги, – тихо обізвалась Гризельда.

І Вишневецький одразу стямився й опам’ятався. Міцний твердий Гризельдин голос, незляканий, сміливий погляд очей зразу повернув його до стямку й свідомості.

– Вибачай мені, моя дорога Гризельдо, що я розкричався. Але ж душа моя ненавидить отих козаків, отих їх гетьманів. Нема міри моєму серцю, моєї злості проти їх.

Гризельда вперше побачила Єремію роздратованого, сердитого й вперше постерегла його палку завзяту вдачу. Вона вийшла на балкон. Спершись ліктями на залізні штахети балкона, вона втупила очі в пишну околицю й задумалась.

«Яке ж то буде моє життя отут, в цих пущах, з таким гарячим палким чоловіком! Він мене неначе й любить, але ж чомусь не виявляє в коханні такого гарячого почування, як у гніві. Любов його якась холодна, як залізо.

Нема палу в його твердому серці а є тільки поважання та ніби спочування..»

– Чого ти, Гризельдо, так задумалась? – спитав у неї стиха Єремія. – Може, на тебе находить сум в цих пущах та нетрях? Може, тобі не до вподоби, що я тебе завіз в оці степи, де пасуться дикі коні та никають дикі татари?

– Ні, мій дорогий Єреміє! Я милуюсь отими горами, бо я зросла на рівних рівнинах та низині. Он дивись, між горами, вкритими лісом, висовується над самою «Сулою висока лиса гора. По ній рідко розкидані старі дуби, неначе вийшли з лісу на волю, щоб нагулятись та надивитись на Сулу Мені здається, що взимку, коли та гора побіліє од снігу, вона буде незвичайно гарна серед чорних лісів. Отоді поїдемо на ту гору санками на влови…

– О, тут і в тих дібровах повнісінько усякої дичини. Будемо їздити на влови і на татар, і на вовків та сарн, – сказав Єремія вже зовсім спокійним голосом.

«Він палкий, але й одхідливий, як усі палкі люди», – подумала Гризельда й заспокоїлась.

– Ти, Гризельдо, не думай, що ми оце заїхали аж на край світа, куди й ворон не занесе кості твоїх знайомих. Я накличу до себе гостей з Варшави, накличу магнатів і буду в цьому палаці справляти такі бенкети, яких і король Владислав не справляє у Варшаві. Вір мені, що тут нудьги не зазнаєш. Будеш пишатись на бенкетах, танцювати, їздити на влови. Тут же, за Дніпром, недалеко од наших сіл, є маєтності наших магнатів: Конецпольського, Калиновського, королевого коханця Казановського.

– Сказати по правді, я не з таківських, що припадають усею душею до бенкетів і танців. Я люблю більше влови, – сказала Гризельда. – Люблю ходити до костьолу, а то й сидіти в покоях з своїми бабами та двірськими панянками коло жіночої роботи. Я богобояща людина: люблю молитись Богу і в себе вдома.

– Ото й добре! Наші боги – Марс та Беллона, ваші жіноцькі боги повинні бути домові Пенати, – сказав Єремія й обняв за стан Гризельду.

«В місяці декабрі першого дня 1638 року Вишневецький грав своє весілля…» – Тут, ідучи за статтею О. Лазаревського «Лубенщина и князья Вишневецкие» («Киевская старина». – 1896. – Кн.1 – 3), автор припустився помилки. Ймовірна дата – 1 грудня 1637 p., бо заручини Вишневецького відбулися влітку 1637 p., а 1638 p. у нього вже народився син.

Казановські – представники дворянського роду з XV ст., з яких Мартин Казановський (? – 1638) був польним гетьманом, а його син Домінік-Олександр (? – 1636), брацлавський воєвода, переміг козаків під Кумейками і помер від отриманих там ран.

Чарторийські – представники польсько-литовського князівського роду; сприяли укладенню Люблінської унії 1569 р.

Калиновський Мартин – чернігівський воєвода і великий коронний гетьман Польщі; під час Корсунської битви (1648) був узятий у полон татарами, після звільнення з полону вів боротьбу з козаками.

Радзівілл Криштоф (1547 – 1603) – нащадок литовських магнатів – великий литовський гетьман, талановитий полководець.

Ракочій Юрій (? – 1648) – представник князів Ракоці із Семигороду (Трансільванії), трансільванський князь (з 1629), король Угорщини (1644), визнав покровительство Турції, підтримував протестантську релігію.

Джерело: Нечуй-Левицький I. Князь Єремія Вишневецький. Гетьман Іван Виговський. – К.: Дніпро, 1991 р., с. 57 – 72.