4. Камінь, а не жінка

Іван Нечуй-Левицький

Дашковичі жили в новому домі. Чистий і гарний був їх новий дім на два етажі, з здоровими світлими вікнами. Він стояв просто проти дому Воздвиженського, так що з вікон одного дому можна було дивиться в вікна другого, і не тільки дивиться, але навіть перекидатись словами. Степанида Сидорівна обвішала вікна гарними завісами, обставила вазонами з квітами. Кращі картини з батькового флігеля дочки переносили до себе ще передніше. У батька зостався на стіні тільки праотець Ноє з трьома бородатими синами [та якась цариця в фіжмах, дуже заляпана мухами.]

Дашковичів кабінет був обставлений шафами з книжками. Він зібрав писання всіх давніших, нових і найновіших філософів і все, що тільки стосувалось до його науки. Він любив науку для науки і все загрібався в філософію глибше й глибше. Більше й більше він засиджувавсь над книжками до пізньої ночі. І не раз Степанида пізньою добою входила в кабінет, просила його кинуть книжки, виривала навіть з рук і, розсердившись, гасила світло. Або часом вона входила з сестрою з гітарою в руках і давала йому несподівану серенаду. Обидві сестри починали грати, співать, починали балакать, сміятись. Дашкович знехотя мусив одривать очі од книжки, сварився, але, забалакавшись з ними, вставав од стола, курив сигару, ходив по кабінеті й слухав музику.

– Та вийди-бо в залу! – говорила до його жінка. – Дивись, яка в нас зала просторна, чисто опоряджена. Чи вже ж пак тобі нема де походить?

– Та одчепись собі! Хіба ж ти не бачиш, що я маю діло.

– Не діло нам голова, а ми голова ділу!

І Степанида без церемонії брала його за руку і витягала в залу. Марта помагала їй. Філософ мусив виходить в залу, хоч через силу, і гуляти. Побалакавши, погравши на гітарах, сестри одпускали Дашковича до кабінету, а самі розходились до свого хазяйства.

– Коли б пак була знала, що то за людина філософ, то була не йшла за тебе заміж, – говорила Степанида, сидячи з роботою в руках на софі в кабінеті свого мужа.

І часом до півночі вона сиділа в його кабінеті, вишиваючи що-небудь або плетучи. А він не звертав на неї ніякої вваги. Степанида тільки поглядала на його гладенький високий чистий лоб, нахилений над папером або над грецькою книжкою, на брови, що все були трохи стягнуті посередині лоба і насуплені над очима.

– Одже життя моє не дуже веселе з таким вченим чоловіком. Моя сестра щасливіша з Воздвиженським. Він, хоч і хамулуватий, і зателепуватий, але говорючий, веселий. З ним життя було б трохи миліше. Він накричить повну хату, пожартує з жінкою. – І її знов взяла зависність до своєї сестри, як позавидувала вона в той день, коли та заручалась з Воздвиженським.

– Розкажи мені, Василю Петровичу! що ти думаєш і пишеш? – спитала раз Степанида, побачивши, що її чоловік покинув перо й обперся об спинку стільця в спокійній позі.

– Я думаю те, що тобі в голову не поміститься, – одказав він осміхаючись.

– А може, й поміститься! – промовила Степанида, дивлячись на його задуманий лоб, обрямовании густим чорним волоссям, на його спокійну й поважну постать.

Тихо осміхаючись, Дашкович почав розказувать їй про філософа Канта. Жінка слухала, слухала, роззявила рота, позіхнула з усієї сили й зареготалась на всю хату.

– Ой, не говори! не гай надаремно часу! Коли б тобі одно слово втямила! Чи й твої студенти так тебе розуміють, як я?

– Мабуть, трохи більше! Може, тобі ще розказать що-небудь про Спінозу або Локка?

– Ой, не говори, а то засну отут-таки в тебе на софі. Чи в тебе голова не крутиться од тієї філософії?

– Ні, хвалить бога.

– А в мене б запаморочилась, якби я послухала хоч півгодини. Потривай! Я тебе таки витягну з твого кабінету!

Щоб витягти з кабінету свого мужа, Степанида задумала дать в себе вечір з музиками й танцями. Вона знала, що Дашкович колись танцював ззамолоду, навіть любив танці, хоч все те якось не гармонізувало з його філософською думкою й поважним прямуванням його розуму.

Тоді була вже пізня осінь. Степанида найняла на цілий вечір чотири музики й напросила до себе гостей. Просторна, світла зала блищала чистотою й огнем свічок і канделябрів. Знайомі професори, урядовці й купці поприходили з жінками й дочками. Марта прибралася, як на весілля, в гарну білу сукню. Сухобрус, сивий, аж білий, розмовляв з знайомими купцями. Молоді професорівни й купцівни не схотіли навіть пити чаю та все ждали, щоб музики швидше заграли до танців. Дашкович мусив покинути свій кабінет, поховать своїх грецьких й німецьких філософів, вийшов до гостей і розмовляв з молодими дамами.

Степанида намовила свою сестру взяти до кадриля Дашковича. Проти його став один купець з молодою купчихою. Музики весело й голосно вдарили сигнал; пари посідали скрізь цопід стінами просторної зали. Дашкович дуже одмагався, не хотів ставать, але Марта таки потягла його в танець.

Музики почали кадриль. Пари заворушились і розпочали танець. Дашкович просив свою даму показувать йому, казав, що він за своїми книжками зовсім, мабуть, забувся танцювать. Раз і другий він перейшов залу, як треба, але зараз-таки почав збиваться. Дами почали подавать одна другій руки й переходить, а Дашкович ткнув і собі туди свою руку. Друга фігура пройшла гаразд, а на третій Дашкович знов збився. Всі розійшлись вбік, а він сам зостався серед хати, не знав куди притулиться, чи на той, чи на другий бік, і вертівся сюди й туди.

Марта покликала його до себе, а Дашкович, нахиливши голову трохи вниз і піднявши вгору палець, зовсім як на кафедрі, поплівся до своєї дами і перекрутився з нею нащось. Далі, врешті всього, заплутавшись між довгими сукнями Марти й молодої купчихи, він так шарпнув ногами, що стяг з купчихи сливе половину тонкої сукні, одідравши великий шмат од самої талії аж додолу. Побачивши таке лихо, Дашкович знов підійняв палець угору й нахилив голову додолу. Купчиха з обідраним боком втекла в другу хату. В думці вона кляла Дашковича і всіх філософів і зарікалась з того часу танцювать з філософами, хоч би вони були й європейські генії! З червоним, злим лицем вона вийшла з кімнати і цілий вечір ставала в танцях якнайдалі од Дашковича.

На другу кадриль Степанида поставила Дашковича танцювать з собою, правувала ним, показувала йому стежку і таки присилувала його знов вивчить забуті танці.

– Ой, як низько мусила спуститься моя філософська мисль! – промовляв Дашкович, утираючи піт з лиця. – Одже за найважчими філософами Німеччини я не втомлявся так, як за цими танцями, – говорив він, ледве одсапуючи.

Вже готували на стіл вечерю, як Дашкович тільки згадав, що він не перепросив купчихи, котрій обдер цілий бік. Він нахилив голову, насупив брови, підняв один палець вгору. Всі ждали од його якогось дуже цікавого слова. А він, постоявши трохи на однім місці, простятся до того кутка, де сиділа купчиха, і почав просити в неї пробачення. Купчиха осміхалась, говорила: «Нічого, нічого – те! То в танцях звичайна річ». Але в думці вона кляла філософів. Сукня була дуже дорога й модна; її уста осміхались ласкаво, а очі лаяли, аж горіли!

– Що це ти так пізно схаменувся? – спитала в його жінка.

– Коли я тоді якось задумавсь! – промовив Дашкович. – Мені зовсім не в думці оці танці! Більше я тобі не танцюватиму! Нехай танцюють молодші за мене!

Одначе, невважаючи на своє зарікання, він мусив після вечері знов танцювать, бо його силувала ласкою й проханням молода й гарна жінка, а перед такими чарами ледве чи встоїть яка найтвердіша філософія. Степанида таки так вганяла свого філософа, що піт лив дощем з його високого чола, а чорні кучері аж поприлипали до висків.

Тим часом поважні гості, встаючи з-за карточного стола, сміялись з Воздвиженського, що він страшенно програвся в карти. Марта почула те, і її почало розбирать; вона знала, що Воздвиженський дуже погано грає в карти, одначе квапиться грати. Марта підступила до Воздвиженського й шепнула йому на вухо: «А що, чи багато карбованців продув у карти?»

Її різкий, неспокійний голос, її насуплені густі брови дуже вразили Воздвиженського. Він давно вже постерегав тверду вдачу своєї жінки. Сміливий, розпоряджаючий голос зобідив його.

– А тобі нащо? – тихо, але сумно спитав він у Марти.

– Як нащо? хіба я не маю права тебе спитать? – сказала вона тихо й одійшла од його. Вона сіла невесела та все поглядала на той столик, де грав у карти Воздвиженський.

Як на тотеж Воздвиженському дуже не йшла карта. Він сердився, вгонивсь в азарт і тим ще більше програвав. Партньори почали сміятись, що Воздвиженський знов нагнав на себе на карбованців десять. Марта не пропускала й слова з розмови коло того стола. Вона не видержала.

– Степане Івановичу! пора нам додому! Мені чогось нездорово.

– То йди собі, а я трохи пограю.

– Не піду я сама; йди разом зо мною. Партньори твої вибачать за твою жінку.

Воздвиженський зирнув на її лице. Її брови, очі, стулені міцно губи показували, що вона хоче постановить на своєму.

– Нехай тебе, серце, батько проведе; попроси батька, а я прийду незабаром.

– Я прошу тебе йти зо мною, бо я не зовсім здорова! – промовила вона, і голос її проти волі став твердішим і звернув увагу гостей. Дехто підступив ближче до стола і прислухався.

– Чого ти причепилась до мене! – промовив Воздвиженський до неї.

В Марти лице спахнуло рум’янцем од тих слів мужа.

– Не піду я сама, й з місця не рушу, доки ти не підеш зо мною! – промовила вона, аж трохи крикнула.

Воздвиженський спересердя встав, кинув карти й мусив йти з нею додому.

Дашкович бачив ту сцену і тільки думав: «Ну, Марта! ну, характер. Слава тобі, господи, що моя жінка не така!»

Воздвиженський тільки що переступив поріг свого дому, а Марта вже й накинулась на його мокрим рядном.

– І скажи ти, на милость божу! І нащо ти граєш в карти, коли ти більше програєш, ніж виграєш? – спитала вона так сміливо й наважливо, неначе судила його судом.

– А тобі яке діло, що я там в карти граю, чи що? – обізвався Воздвиженський.

– Як то, яке діло! Як то так! То мені нема діла до того, що мій муж робить?

– А нема тобі діла! твоє діло он! дитина, колиска та кухня!

– Мені нема діла! – крикнула Марта, і її великі очі стали ще більші, а лице зблідло. – Є мені діло! – промовила вона голосно і з тим словом так стукнула по столі рукою навідлі, що ніби тому не можна було ні кришки не вірить. Вона стояла серед зали, висока, рівна й люта.

Воздвиженський вперше догадавсь, що його жінка має не тихенький голосок, не дівочий, медовий, а здоровий, енергічний голос і велику силу характеру. Він хотів зломить її.

– Чого ти кричиш на мене? – гуркнув він басом.

– Кричу, бо ти винен! Де твоє жалування? Чи ти давав мені його до рук? Чи я знаю, що ти маєш і скільки маєш?

– Нащо тобі моє жалування?

– На те, що я твоя жінка, а ти мій чоловік. Я повинна знати, що ти заробляєш і що маєш. Я ц досі за твої гроші й одежини собі не справила, гостинця собі не купила І Я не бачила й які твої гроші, а ми живемо на мої гроші, що наймаємо нижній етаж.

– Чого ти до мене причепилась! Я тобі не буду ні в чому давать одвітаї

– Ба будеш! ба мусиш! – промовила вона так твердо, наступаючи до його, що він мусив оступиться назад. Він побачив, що не переможе її словами й криком.

– Йди спатьі – промовив він спокійніше. – Завтра буде доволі часу. Наговоримось, коли схочеш.

– Спать я піду, а ти в карти грошей не програвай, а коли програєш, то потроху. Свої гроші давай мені до схованки, бо я господиня в домі, я хазяйную; мені треба розміркувать, скільки стратить.

– ЕгеІ то ти собі понашиваєш дорогих суконь, та сього, та того!..

– Не видумуй! Я маю розуму більш за тебе! Я знаю, що пошить і без чого можна обійтись.

– Ну, Марто Сидорівно! візьми лучче гітару та заспівай мені «Сизого голубочка» або «Соловейка»!

Ці слова допекли її до живого серця. Вона вийшла з кабінету і пішла до своєї кімнати. А Воздвиженський довго ходив по хаті та все думав, як то трудно постерегти жіночу вдачу. «А я думав, що вона добра, як янгол, що вона буде покірненька, богомільна, як купчиха, буде грати та романтичні пісні співать».

Вже перед світом заснув Воздвиженський. Сон його був важкий, тривожний. Думка про те, що він дуже помилився в характері своєї жінки, не виходила з його голови навіть у сні. Вперше тільки після вінчання вона так вимовилась прямо, виявила свою потайну вдачу. Йому було дуже цікаво побачить, яка-то вона буде завтра?

Воздвиженський встав рано. Надворі сіріло осіннє небо, закрите важкими темними хмарами, сірів рідкий туман над мокрою землею. Наймичка принесла шипучий самовар і поставила на столі. Двері з Мартиної спальні одчинились, і вона вийшла в широкій сукні й білій блузі. Чорна густа коса обкручувала голову по-сільській і була пришпилена великими шпильками. Воздвиженський глянув на її лице: воно було спокійне, але люте, як і вчора. Великі очі дивились сміливо й неласкаво, великі брови не підіймались вгору і нависли на очі. Ямочка між бровами не розгладжувалась. Вона сміливо підступила до стола, налила стакан чаю й посунула, а не подала Воздвиженському. Краплі чаю перескочили через криси і полились на мисочку. В руці не простигло вчорашнє завзяття. Воздвиженський заговорив до неї; він боявся, що вона не буде говорить. Але Марта була не з таківських: вона говорила, й говорила багато, а як більше сердилась, то більше давала волі своєму язикові. Голос її був твердий, неласкавий, він все переходив на самі нижчі тони.

– Чи ти й досі на мене сердишся після вчорашнього?

– Нема мені часу сердиться, – промовила вона рівним твердим голосом.

В другій кімнаті писнула дитина. Марта побігла туди й забавила дитину. Звідтіль вона побігла до пекарні, переговорила з куховаркою, вислала її на Житній базар. З пекарні вернулась знов до стола й налила на ході чоловікові другий стакан чаю, не присідаючи до стола. Потім вона покликала горничну й звеліла їй прибирать в покоях. Вона ходила по хатах і командувала слугами, мов той воєвода військом. Під її оком, під рукою все приймало чистоту, все було в домі на своєму місці. Порядок виникав, де тільки ступала її нога кілька ступенів. Вона не присідала до стола й не пила чаю.

Напоївши чаєм свого мужа, вона вскочила в його кабінет. Безладдя в кабінеті пригадувало ту нечистоту, яка колись була за студентського життя в Воздвиженського в номері. Все лежало не на своєму місці. Книжки валялись на постелі й на подушках; одна подушка валялась на землі.

– Не зачіпай лишень там нічого! Я не раз просив тебе, щоб ти не перекидала моїх паперів.

– Як же не зачіпать, коли тут гидко глянуть.

– Нехай буде гидко! що тобі до того! І не прибирай там, і не зачіпай! Ото яка чепуруха вдалась.

Невважаючи на його слова, вона почала стирать пил, збирати книжки, складать їх докупи на стіл. Воздвиженський вбіг до кабінету.

– Не зачіпай, кажу тобі! в мене все лежить на своєму місці. Ти мені помішаєш папери!

Змахнувши рушником подекуди порох, Марта вийшла з кабінету.

Упоравшись, вона сіла до стола й пила чай. Воздвиженський прибрався і йшов на лекцію, запихаючи в кишеню свої жовті лекції, од котрих обсипались шматочки потертого паперу. Марта окинула його оком, як і завжди вона робила, коли він куди виходив. В його на шиї не було галстуха, а з-під жилетки виглядав шматок білої сорочки.

– Подивись лишень на себе в дзеркало та тоді вже вийдеш з дому, – сказала йому Марта.

Воздвиженський зирнув у дзеркало, плюнув, поправив дещо й зав’язав шию.

Воздвиженський пішов на лекцію. На лекції з його думки не виходило гнівне й люте жінчине лице.

«Так оце та смиренна, богомільна купецька дочка! – вертілось у його на умі, – так оце та Марта, що виросла під впливом «Печерського Патерика» й чудовної Братської ікони богородиці?»

Того дня лекція його була така погана та поплутана, що студенти слухали та й трохи не поснули, а туляк-земляк позаписував таку нісенітницю, що сам аж за боки бравсь од сміху, переписуючи її начисто.

Воздвиженський вернувся додому на обід не зовсім спокійний. Він все назирав над жінкою за обідом. Вона більш мовчала, ніж говорила, і обзивалась дуже знехотя. Настав час вечірнього чаю. Марта знов посунула до мужа стакан чаю так здорово, що чай хлюпнувся й розлився трохи на стіл. Вона не сідала пити з ним чаю та все чогось вешталась по хатах, ніби за ділом. Воздвиженський примічав, що не все вчорашнє скінчилось і що жінка має собі щось на умі.

Того ж вечора, розпорядившись у пекарні, заколихавши дитину, Марта ввійшла в кабінет мужа. Хода її була тверда, очі сміливі. Воздвиженський стривоживсь.

– Степане Івановичу! дай мені грошей, та ще й чимало! Вчора на вечоринці у сестри я одна була у старомодному чіпкові й старій сукні, тоді як ти там-таки програв не один, може, десяток карбованців.

– Ет, вигадала! носитимеш і по старій моді.

– Якби ж пак що було! коли вже й старомодне батьківське поносила, що мала. Степане Івановичу! не видумуй казна-чого та давай гроші, бо требаї

– А як я не дам! – сказав Воздвиженський трохи сердито.

– А як мені треба? – одказала йому Марта ще сердитіше й голосніше. – Я не дитина, зайвого не прохатиму. Ти знаєш, що в мене в хазяйстві зайва крихточка не пропадає.

– То добре робиш! Коли б у тебе і на моди не пропадала зайва крихточка…

Марта зблідла. Очі її з блискучих стали матові. Вона випросталась на весь свій високий зріст.

– То ти хочеш, щоб я одягалась на батьківські гроші? То ти хочеш, щоб твоя жінка ходила, як та обірвана циганка! То ти хочеш, щоб я була сміховищем для людей!

Її голос перервався. Од великого гніву їй захоплювало дух в горлі. Матові очі знов стали блискучі й сипали іскрами, губи зблідли. В очах, в лиці світилась така енергія, проти котрої насмілився б йти тільки той, хто не зумів би того прочитать на її лиці.

У Воздвиженського самі ноги подалися назад. За кожним словом вона підступала до його ближче, а він все оступався назад до стола.

– Ти мені не віриш! хіба я не хазяйка в домі? хіба я не маю права стратить на те, що мені треба?

І з тими словами вона вийшла з кабінету й побігла в спальню. Мабуть, в самім повітрі розійшлась од неї сила й енергія, бо дитина без ніякого шуму прокинулась й закричала не своїм голосом.

Воздвиженський стояв і довго думав, потім одімкнув камоду, витяг гроші й одніс жінці.

– На тобі на твої капелюші! – промовив він і оддав їй гроші.

«От і вибрав богомолку!» – думав Воздвиженський, одходячи в свій кабінет.

Другого дня вранці, наливши чай Воздвиженському, Марта не посунула до його по столі, а подала йому в руки. Чай не хлюпнувся в стакані. Зате ж Воздвиженському невесело пився чай того ранку.

Упоравшись, Марта пішла до магазинів, набрала собі на нову сукню доброго шовку, купила гарний білий капелюш, зроблений по моді, з рожевими букетами; купила собі модний чіпок з жовтими розкішними квітками, котрі дуже приставали до її чорних кіс і темних очей. Між тими рожами були пришпилені золоті колоски пшениці.

Вертаючись додому, Марта не втерпіла; забігла до сестри похвалиться новомодним убранням. Обидві вони убирались перед дзеркалом, приміряли, оглядали й знаходили, що все те було куплено й недорого, і було дуже гарне, і до лиця їм обом. Степаниді так сподобався чіпок з жовтими рожами й золотими колосками! Той чіпок так приставав до її лиця, що вона вдвоє покращала. Вхопивши в одну руку капелюш, настромивши на палець другої руки чіпок, Степанида прожогом полетіла в кабінет до свого чоловіка. Вона так само докоряла йому недавно, після вечеринки, що всі купчихи були убрані по моді і що вона одна аж почервоніла перед ними в своєму допотопному чіпку.

Дашкович сидів коло стола й щось виписував з Канта, як Степанида вбігла в кабінет. За нею ввійшла Maрта з лицем гетьмана, що оце тільки що взяв ворожий город і розбив вороже військо.

– А що! чи бачиш, як у людей буває! – говорила Степанида, тикаючи Дашковичеві то тією, то другою рукою з поначіплюваними квітками. – А бачиш? Тепер я вже, мабуть, найостанніша між людьми! Дивись!

– Дивлюсь і бачу! – промовив Дашкович, не кидаючи з рук пера. Він зрозумів, і нащо вона принесла все те, і чого вона бажала.

– Ти тільки подивись, які колоски, які рожі! – казала Степанида й розгортувала перед його очима золоті колоски, котрі аж шелестіли.

– Бачу! бачу колоски й рожі, жовті й червоні.

– Тямиш ти! – і з тим словом Степанида наділа перед дзеркалом той убір, що незвичайно гарно приставав їй до лиця.

– А що? бачиш?

– Бачу! – обізвався Дашкович, знехотя задивляючись на свою гарну жінку, котра з золотими колосками на голові чогось пригадувала йому єрусалимлянку, невісту «Пісні над піснями».

– Ой ви, дочки Єви! – сказав Дашкович, зітхнувши й обертаючи очі на Канта. Невідомо, чи йому було шкода Канта, чи грошей.

– Щоб мені купив зараз такі золоті колоски! Чуєш? Давай гроші, та ще й зараз, бо не видержу!

І філософ мусив кидать Канта; він довго й не сперечавсь, потерся, пом’явся та й мусив доставать гроші. Жінка побігла до магазину за золотими колосками, а Дашкович хотів читати Канта, але в його в очах манячили колоски, а під тими колосками чорні коси, а під кісьми чорні брови й очі жінчині. Він спробував писать лекції і замість Канта втирив – Степанида, засміявся до себе та й покинув роботу.

Справившись в магазинах, Марта вернулась додому й застала там чоловіка. Вона сховала всі свої закупки, не похвалившись навіть перед ним.

– Хоч покажи, чого накупила? – сказав до неї Воздвиженський.

– Нехай іншим часом. Як уберусь, то й побачиш! Ти не дуже квапишся показувать мені, що купуєш, розказувать мені, що робиш, – одказала йому Марта Сидорівна, вештаючись по хаті й не дивлячись на його.

Воздвиженський вгадав, що не вдоволив її, одначе все-таки сподівався од неї ласки й сякої-такої дяки.

– Марто Сидорівно! я оце думаю покликать до себе сьогодні ректора, інспектора, деяких архімандритів і професорів.

– Ти думаєш, а я не думаю, – тихо обізвалась Марта.

– Чом же ти не думаєш?

– Тим не думаю, що сьогодні й сама не маю часу, і слуги не гулящі. Нехай лишень передніше впораються.

Воздвиженський постеріг, що не вблагав своєї жінки. Йому стало прикро й досадно. Злість підступила йому під саме горло.

– Марто Сидорівно! – крикнув він, – я велю… я попрошу на сьогодні гостей!

– Степане Ивановичу! я не велю! не проси на сьогодні тих ченців, бо я не буду коло їх панькаться. Нап’ються чаю та й додому поїдуть! – Марта промовила ці слова, дивлячись вбік, зумисне одвертаючи очі од чоловіка. Вона хотіла тим показать, що має його слова ні за що.

– Клопіт мені з тобою! Я не звик до такого тону! Я не хочу чуть од тебе такого тону! Я не хочу слухать од своєї жінки нічого такого!

– Коли не хочеш слухать, то позатикай вуха! – сказала Марта, подивившись йому бистро в вічі, і так задзигоріла язиком, що він ледве встиг розібрать ті слова.

Воздвиженський побачив, що вести далі діло було б і недобре, та й надаремно.

Марта довго терпіла, як Воздвиженський обходився з нею, вважав її за нижчу од себе, ніколи не радився з нею, робив по-своєму все, ніколи й слова не сказавши про те своїй жінці. Горда, розумна й завзятуща, як щира українка, Марта зовсім не була зугарна по своїй вдачі кориться деспотизмові чоловіка, а навпаки, їй бажалось всім правувать в домі і в хазяйстві, Воздвиженський вивіз з Тули зовсім інший погляд загалом на всіх жінок. Мартина енергія й злість зовсім збили його з пантелику. Воздвиженському заманулось зломить її: він попросив до себе того ж таки вечора ректора, інспектора й ще кільки архімандритів, котрі колись могли стать йому в пригоді.

Того ж вечора підкотила під дім Воздвиженських одна й друга карета. Звідтіль вилізли архімандрити з хрестами на шиях, в дорогих шовкових та оксамитових рясах. [Вони придержували бороди й хрести на грудях лівими руками, як-от придержують сільські молодиці намисто з дукачами, нахиляючись часом низько. Архімандрити ввійшли в залу Воздвиженського, всі гладкі, червонолиці, причесані, облиті пахощами.] Вся зала сповнилась неначе ароматами Лівану й Аравії.

[Вони сподівалися встрінути в гостях багато прекрасного полу. У ректора коси були позакручувані в дрібні локони. Архімандрити посідали в фотелях, на дивані і заговорили енергічними, зовсім не аскетичними голосами. Деякі весело і дуже голосно реготались, ждучи гарних дам і столів, заставлених всякими напитками й наїдками.] Воздвиженський вертівся коло їх, присідав коло ректора та все поглядав на двері. Марта не виходила. Горнична внесла тільки чай і до чаю не дуже празникову паляницю.

Воздвиженський пішов в жінчину кімнату. Марта, бліда, як стіна, поралась коло самовара й бистро зирнула на його своїми великими очима.

– Та вийди, будь ласка, до гостей!..

– Не вийду! – тихо промовила вона, бо здержувала голос. Її лице одразу налилось кров’ю. Великі очі блищали. Од неї аж пашіло вогнем! Здається, ніби вона вся стояла в полум’ї з головою.

Воздвиженський почутив те полум’я в кожному пружку її лиця, в кожній фалді її одежі. Вся його енергія хто його зна де й ділась; він побачив, що шкода й заходу, і мовчки вийшов з кімнати, куди долітав регіт товстих і веселих архімандричих голосів.

– Йди сам, регочись там з ними! – промовила Марта йому навздогінці.

Воздвиженський вийшов до гостей, як опарений. Він хотів розмовлять, але слова зникали з його пам’яті, десь зслизали з язика.

Архімандрити випили чай, пореготались, потім заскучали. Гостей більше не приходило, бо Марта навіть не просила Дашковичів. Воздвиженський просив вибачать за свою не зовсім здорову жінку, і архімандрити встали мовчки й невесело попрощались з хазяїном.

Воздвиженському було сором. Йому хотілось піти й сказать докір жінці, та він тепер її постеріг… Він ходив по залі, терся коло порога, та боявся переступить. Кільки разів він уже підіймав на поріг ногу, але все неначе з-під порога вискакувало полум’я й пекло йому ногу.

Він таки переміг себе і вступив в жінчину кімнату. Од моральної втоми він не зміг стоять і спустився на стілець. Глянув він на Марту, кругом неї пашіло таке саме полум’я, як і недавно перед тим.

– Наробила ж ти мені сорому! – сказав Воздвиженський, і в голосі його задзвеніла жалість; його голос був якийсь прохаючий, багато м’якіший.

Марта зараз постерегла ту зміну, і полум’я кругом неї поменшало.

– Не бійся! попросимо іншим часом, то й приїдуть, і нап’ються, й наїдяться.

– Як же я буду після цього дивиться їм в очі?

– Прямісінько й простісінько; подивишся в очі та й годі.

– Добре тобі таке казать отутечки в хаті. Але стань ти на моє місце!

– Хто його зна, яке там твоє місце! Живу з тобою в парі, а од тебе не чула про твоє місце.

Мартин голос затремтів, але дуже-дуже легенько.

– Тільки живу з тобою, я не чула од тебе, яке ти місце займаєш, і скільки грошей достаєш, і де їх діваєш. Я тільки од людей перечула, що ти там десь і правуєш, і редактором.

В словах її почувся докір, але голос став тихий, звичайний. Вона почувала, що вже зігнала злість, провчила чоловіка.

– Яка ти чудна! Хіба ж тобі не все одно, чи я там редактор, чи економ.

– Ти чудний, а не я чудна! А якби ти завтра став старцем-прохачем? Чи скажеш, що мені було б усе одно?

– А мені здається, що мої діла зовсім тобі не потрібні й не цікаві для тебе.

– А мені здається зовсім інакше! Якби ти був добрий, ти б мені усе розказав, ти б у мене попросив у всьому поради… Ти б мені розказав хоч з самої цікавості!.. А то ти ховаєшся од мене, мовчиш, маєш мене за наймичку, чи що, не варту вваги й поради. Чи я знаю, що ти заробляєш? Чи я знаю, де ти все те діваєш? Чи ховаєш його дітям, чи гайнуєш, пускаєш на вітер? Так недобре робить, хоч ти людина вчена, а мене маєш за темну купчиху… Та потривай! І я не така темна, як тобі здається!

Ці останні слова вона знов вимовила з злістю, і вогонь знов купиною схопився кругом неї. Завзяття знов блиснуло блиском з її темних очей.

Воздвиженський вже був роззявив рота, щоб обороняться, але, почувши те полум’я, знов стулив його. Язик сам прилип до піднебіння.

– Ой ти, боже мій! – крикнув Воздвиженський і схопився з місця. – До цього часу жінка була як жінка! Скажи ти мені, що з тобою сталося? – спитав він у Марти, згорнувши руки й дивлячись їй в вічі.

Марта навіть не глянула на його й поралась коло колиски.

– Скажи ти мені, на милость божу, що з тобою сталось? – спитав в неї Воздвиженський удруге, ближче приступивши до неї.

– Йди спати! – одрубала вона йому, сердито зирнувши на його.

– Але скажи ж мені, чого ти од мене хочеш? що з тобою трапилось?

– Те сталося, що й було! Йди та передніше винеси гроші на харч, бо тих, що ти дав, вже не стало!

Воздвиженський вийшов і промовив з великою досадою:

– Ти камінь, а не жінка!

Він довго ходив по своєму кабінеті та все думав та думав… Він почував і бачив, що жінка не тільки що не покоряється йому, але командує ним, чинить свою, а не його волю. Він почував, що все нижче й нижче спускається й падає під Мартин черевик. Вважаючи на її вдачу, на завзятість, він тратив всяку надію перемогти її.

«Чи не вдіє чого з нею батько? Піду пожаліюсь старому, намовлю його… Може, він своїм «Патериком» та патріархальним впливом вижене з неї той дух вередів».

Воздвиженський пішов до флігеля крадькома – жаліться на свою жінку.

Сухобрус, вислухавши його слова, підняв руки вгору і трохи не заплакав. Він добре знав вдачу своїх дочок, але, покладаючись на свій батьківський авторитет, він обіцявся піти другого дня до Марти й уговорить її.

До півночі Сухобрус молився богу за свою Марту, щоб господь зм’якшив її серце. Вибравши час, як Воздвиженський вийшов з дому, він пішов до Марти.

Марта сиділа й шила, Сухобрус поздоровкався і, знаючи свою Марту, ніяк не міг приступить до діла.

– Як сьогодні погано надворі… – сказав він, потираючи руки, ніби од холоду.

– Сідайте ж, тату! чого ви стоїте?

Сухобрус не сів і знов терся та м’явся… Марта догадалась, що він за чимсь прийшов, та не сміє сказать.

– Мабуть, ви хочете мені докорять, що я вчора вас не покликала в гості? Але я й сама до гостей не виходила.

– То-то й лихо, що ти не виходила… не послухала свого мужа…

Марта за все зараз догадалась й осміхнулась.

– Мабуть, жалівся вам на мене? Еге, так? Признавайтесь, татуї – сказала Марта спокійно, навіть весело. Вона уперед була дуже безпечна за свою перевагу, бо добре знала батька, знала й себе.

– Як-таки можна тобі не слухать свого мужа? Він же старший в домі, він голова в сім’ї.

– Нехай вибачає. Він старший, і я старша! Ми в цьому рівня.

Сухобрус прийняв академічну поставу й почав вговорювать ніби по-вченому.

– Марто! ти єси жона його! Ти повинна покоряться йому, бо сам бот так звелів: «Жена да убоїться свого мужа», – так глаголе святе письмо. В домі повинен буть один старший. Двом старшим разом не можна буть.

Марта зараз постерегла, звідкіль віє вітер.

– Я це, тату, давно знаю. А чи була ж наша небіжка мати у вас слугою? Чи не були ви рівні в домі?

– Ми люди простіші, а Воздвиженський людина – не нам рівня. Ти вважай на його розум, на науку. Покорись йому, серце! Ради мене, ради свого батька, не сперечайся з ним. Люде почнуть зараз судить, рознесуть по городі. Про нас і передніше йшла не зовсім добра слава. Він, правда, трохи якийсь цупкий, тугий! Але до всього можна звикнуть.

– Тату! не гнівайтесь на те, що я маю казать. Ви мене знаєте змалку; ви знаєте, що я й вам, і матері була покірна, бо ви до мене були добрі. Але до всього… не можна звикнуть. Чи можна ж звикнуть до лиха, до сварки?

– Оце вигадала не знати що! Хіба ж він таки підіймає на тебе руку…

– О! якби ще підняв на мене руку, то я б йому руку покусала, і добре-таки покусала б!

– Ой Марто! ти таки зроду опришкувата й уперта! ти й малою така була, сказать тобі правду. Але будь же тихіша; знай, коли змовчать, коли й обізваться, а коли й стерпіть, – вмовляв Сухобрус свою дочку.

– Ви, тату, говорите до мене, наче до маленької, – сказала Марта осміхнувшись. – Він, тату, мене зневажає, має мене за невчену людину, нічого мені не говоре, не порадиться зо мною, жалує давать мені до рук гроші. Він од мене таїться, а я од його не таюсь.

– Який тепер світ настав! І все то слідкують, висліджують!., кмітять! Чи поважає, чи не поважає пак чоловік! А ми за це не знали, а проте прожили щасливо цілий вік. Ой господи! Що то далі буде на цім грішнім світі!

– Добре, що ви так одразу зійшлись й погодились. А от я-то не оступлюсь од свого слова ані на ступінь! Я його присилую мене поважать, мене за все питать, радиться зо мною або й попросить.

Голос її піднімався все вгору та вгору. Останні слова Марта аж крикнула.

– Та чого ти кричиш! Я ж ні в чому тут не винен!

– Бо ви, тату, микаєтесь, куди вам не слід! Де два б’ються, третій не мішається, бо й третьому достанеться.

– Цить! цить! цить! не буду вмикуваться! – промовив Сухобрус, та за шапку, та з хати! Так і майнув через подвір’я до своєї хати.

Йдучи з лекції, Воздвиженський забіг до батька в магазин і розпитав за все. Похнюпивши голову, він пішов до господи, де стріла його Марта. Як не таїлась вона, але її очі сміялись і на губах перебігав осміх. Вона навіть весело дивилась йому в вічі, любенько говорила до його. Воздвиженський добре розумів, що вона радіє, навіть трохи глузує з його. Його брала злість, бо його принцип деспотизму в сім’ї й послухання жінки – Марта потоптала ногами.

Воздвиженський зрозумів, що треба йти на мир, що Марта зробить те, що схоче, й буде поти коверзувать і глузувать з його, поки її воля.

Смачно пообідавши, Воздвиженський заговорив до Марти дуже солодким голосом, так що вона й не втямила спершу, до чого воно йдеться і до чого він прямує. То була його прелюдія.

Побалакавши любенько то про се, то про те, Воздвиженський приступив до діла.

– І чого нам, Марто Сидорівно, войдуваться? Я й сам не знаю, як воно в нас пішло на нелад! Ми люде, хвалить бога, не вбогі; маємо всього доволі. Нам зовсім нічого лаяться та змагаться.

– Отак і я, Степане Івановичу, думаю. Ми не вбогі, маємо всього доволі. Нам нічого свариться. Чи прийде вечір, чи п’ємо чай, то сісти б та й побалакать любенько, порадиться гарненько про все. В нас є вже сім’я…

– Ще й більше буде, – перебив її розмову Воздвиженський.

– Само по собі, що буде! Чом би пак нам не порадиться, як би лучче хазяйство своє повести, як би якісь плани зробить. В нас же є батько, а що батькове, те наше.

– Ти розумно говориш, Марто Сидорівно!

– Сухобрусів нерозумних ніколи й не було в Києві! Та й таких ніхто й не запам’ятає ніколи! І дядьки наші багаті й розумні, і наш батько, хоч і був бідний, та з нічого розвів дещо! І ми розведемо, як будемо розуму держаться та підемо сухобрусівською стежкою. От з нашого дому маємо дохід… Час би дещо і в банк покласти, щоб проценти наростали для дочки…

– А ти, Марто, хіба дещо придбала?

– А чом же й не придбать то з сього, то з того? В контрактовий ярмарок був за квартири заробіток добрий. А ти ж? чи придбав хоч трохи з свого редакторства та професорства?

– Є там трохи зайвих грошенят, – промовив Воздвиженський знехотя якось.

– То оддаймо, що маємо зайве, в банк, – сказала Марта.

– Про мене, оддаймо!

І вони разом, неначе змовившись, пішли в свої кімнати й вернулись до зали, держачи в руках капшуки з грішми.

– Ого! та й ти чимало зібрала з свого хазяйства! – сказав Воздвиженський, трясучи Мартиним скарбом.

– Ого! та й ти, бачу, не все програв у карти! – весело сказала Марта, підіймаючи рукою добрий капшук з грішми. І вони посідали любенько вкупці та й почали лічить гроші. Полічили вони всі гроші. Грошей було чимало. Вони обоє були дуже раді одно одному і, налічивши чималу суму, зовсім помирились того вечора.

– Завтра я сама одвезу гроші до банку, – сказала Марта.

– Про мене, й одвези! – одказав їй Воздвиженський, оддавши їй до рук всю суму.

– Яка шкода, що купецтво зовсім занедбається в нашій фамілії, як помре наш старий батько! – сказала Марта.

– А справді, велика шкода! Крамарство корисніше, ніж наша наука. Як я завидую, як побачу купчиків за прилавком в магазині! В мене аж руки сверблять, щоб розгортувать крам та мірять матерії аршином.

І Воздвиженський обперся обома руками об стіл, як роблять купці за прилавком, і почав мірять аршином матерії на повітрі. Всі його манери, весь його хист був щиро купецький, неначе він стояв і справді в магазині та міряв аршином матерії.

– Правда, Марто Сидорівно, ми тільки дурнісінько сердились?

– А правда, Степане Івановичу! І чого нам свариться! І нащо нам те здалося! А яка це притичина для миру й спокою в нашій хаті.

Самі руки Мартині налапали гітару. Вона взяла й почала натягувать струни й направлять гітару. Самі пальці почали брати веселі акорди, і незабаром гітара задзвеніла в Мартиних руках, аж стіл затрусивсь. Воздвиженський слухав з великою охотою й поч.ав підтягувать голосом.

– Заспівай, жінко, якої-небудь! Давай на радощах згадаємо давнину!

Марта почала співать: «Катя в рощице гуляла». Її голос, високий та дзвінкий на високих нотах, вже трохи хрипів на низьких, неначе розколота посуда. Дуже радий мирові, Воздвиженський ходив по хаті, позакладавши руки в кишені, й співав чудовим, дзвінким басом. Піснею скінчилась між ними незгода, і настала в хаті мирнота на довгий час.

– Може, запросимо на цьому тижні ректора й архімандритів? – питала Марта. – До того часу слуги будуть вольні.

– А коли ти того хочеш, то й покличмо!

– Бо тоді якось зовсім не випадалої такий був час… зовсім не добрий…

– Еге! зовсім тоді не випадало! – сказав Воздвиженський та й замовк.

І довго вони балакали, грали й співали.

Марта не втерпіла і того ж таки вечора побігла до сестри.

– Сестро! чи ти пак знаєш, що мій Степан Іванович став зовсім інший?

– Невже! – сказала Степанида.

– Атож! Тепер зо мною вже й радиться, й гроші дав мені до рук. Завтра одвезу в банк. А твій як?

– А мій такий, як і був… Як почав раз ділиться зо мною своїми мислями та думками, як почав читати якогось філософа, то я трохи не заснула. Все сидить, і од стола трудно його одтягти, а гроші десь ховає, і добре ховає од мене, і дає видавцем, як треба. Як же ти свого загнуздала? Порадь мене, як рідна мати!

– Ой сестрице! набралась я мороки, а таки на своєму постановила. Я йому виварила воду раз і другий! Тепер мене слухатиме й поважатиме. Причепись і ти до свого, та причепись добре!

Maрта розказала, як вона виварила воду Воздвиженському і як з ним погодилась.

– Треба й на свого філософа тупнуть раз та другий! – сказала Степанида, – а то й мій вдався трохи скупий. На філософські книжки то й гроші є, а як для мене, то й нема! Піду оце таки зараз до його!

При тих словах вона пішла в кабінет до Дашковича. Дашкович сидів над німецькою книжкою, наморщивши лоба. Степанида прожогом вбігла в кабінет.

– І скажи ти мені, на милость бога! чи є в світі така безщасна жінка, як я? – так почала Степанида Сидорівна.

Дашкович підвів голову й дивився переляканими очима на свою жінку, витріщивши на неї очі.

– Що з тобою сталось? – спитав він її.

– Що зо мною сталось… Я вже не кажу про те, що ти покинув мене задля оцих книжок, що ти слова зо мною не промовиш та все човпеш, що ти зав’язав мені світ. Чи так же буває в других людей? Чи так же живуть Воздвиженські?

– А як же живуть Воздвиженські? – спитав він у жінки.

– Вони не марнують грошей на не знати які філософські книжки. Та в нас же сім’я! Чи вже ж ти даси в придане дочці оцей філософський хмиз? А Воздвиженські сьогодні одвезли вже гроші в банк. Сестра насправляла собі модної одежі. А ти про мене, молоду, не дбаєш; і сам не вбираєшся по-людській, і мене водиш, як бог зна кого! І бог зна, де ти гроші діваєш? Хіба ж я за те знаю? Га? Скажи? Скажи?

Дашкович схопився, висунув з стола шухляду з асигнаціями й сунув в руки жінці.

– На, голубко, тобі гроші! Накупи, про мене, золотих колосків і рож, скільки хочеш, та дай мені спокій, – сказав він і сів знов за стіл.

Степанида побігла з кабінету до сестри лічить гроші.

– А бач! – сказала їй Марта.

– Бачу! – промовила до неї Степанида.

І Дашкович згадав свій давній сон про голубку…

Примітки

Подається за виданням: Нечуй-Левицький І. С. Зібрання творів у 10-и томах. – К.: Наукова думка, 1965 р., т. 2, с. 51 – 71.