5. Страшний лібералізм

Іван Нечуй-Левицький

Тим часом Сухобрус старівся і впадав у містицизм. Він дуже часто почав їздить в Лавру, часто ходив в пещери, кожного ранку ходив знаменуваться до Братської чудовної ікони богородиці і натщесерце в неділі і в празники пив почаївську свячену воду. Він мав багацько знайомих ченців у Лаврі і на пещерах, заходив до їх в келії, сповідався, любив розмовлять з ними про святе, сидячи в садку під деревом на печерських горах. В його флігель все частіше навідувались сиві ченці, русяві й чорняві молоді послушники. Дочки й зяті бачили те й страхались тих ченців, щоб вони не порозносили дечого з флігеля на монастир… Сухобрус часто справляв у себе панахиди і все глибше та глибше зачитувався в «Житія святих».

Раз, начитавшись про спокусу од бісів, Сухобрус ліг спати й прокинувся опівночі дуже переляканий. Тільки що він заплющив очі, а йому уявилось, що хата освітилась, як блискавкою. Вдарив страшний грім, і раптом одчинились двері і всі вікна, неначе якоюсь невидимою силою. В одчинені двері вступив якийсь святий, а за ним янголи. Він очамрів з дива. Коли придивиться він, аж у того святого курячі ноги, а в янголів крила, наче в кажанків, ще й у всіх ззаду тяглися довгі хвости. Оглянувся він на вікна, аж туди заглядали престрашні голови: цапині, і курячі, й собачі, та всі з цапиними бородами і в німецьких ярмулочках. Ще дужче гуркотів грім, і всі чорти поперекидались панками з хвостиками й ріжками і почали стрибать навкруги Сухобруса. Дідьки пищали, вищали, висоловлювали язики, вищиряли зуби, клацали зубами, наче вовки, а навпісля кинулись на Сухобруса й почали його душити.

Прокинувся він блідий як смерть. Піт лився з його лоба. Він був такий втомлений, ніби й справді гацав по хаті з тими дідьками. Спросоння він так голосно закричав, що побудив слуг. Наймички вбігли з світлом і почали з переляку хреститься. Сухобрус трусився, неначе його трясла пропасниця. Йому принесли почаївської води; він напився, помазав собі очі й груди і почав молиться та хрестить вікна й двері. Одна наймичка побігла й збудила Воздвиженського; він прибіг і почав заспокоювать Сухобруса.

Од того часу Сухобрус боявся сам спать і клав у своїй кімнаті одного прикажчика. Зяті й дочки, порадившись, задумали викрасти од Сухобруса всі книжки.

Тільки що Сухобрус пішов до крамниць, Марта й Степанида прийшли у флігель і познаходили прездорові книжки «Житій» та «Патерика». Напнувши на плечі бурнуси, вони позабирали ті книжки під пахви й винесли з хати, так що й наймички навіть того не бачили. Вони ледве дотаскали їх до дому Воздвиженського й сховали в скриню на самісіньке дно.

Вже не швидко оглядівся Сухобрус за книжками. Після того страшного сну він був втратив смак до їх, але якось зоглядівся – і не знайшов книжок. Він почав питать в наймичок, в прикажчиків, але ті одмахувались руками: казали, що ті книжки їм зовсім ні для чого не потрібні. На зятів, на ченців він не міг і подумать і впевнився, що хтось чи вдень, чи вночі уліз у вікно і покрав усі книжки.

Сухобрус усе ходив та бідкався, аж дочкам було його шкода. Воздвиженський постеріг, яку вартість мали ті книжки для Сухобруса. Взявши одну книжку «Житій», він пішов до Сухобруса в флігель.

– Тату! чи ви бачите, що я достав? – сказав Воздвиженський, показуючи йому книжку обіруч.

– Голубчику! Степане Івановичу! І де це ви її достали? До смерті буду молиться за вас богу!

– Купив на точку! Мабуть, її продав той, хто вкрав у вас.

– Буду ж я кожного ранку забігать на точок, може, й інші книжки набачу.

– Не бігайте, тату! Нехай вже я сам бігатиму молодшими ногами.

– Спасибі вам, дай вам, боже, здоров’ячка! – говорив Сухобрус, обнімаючи його й цілуючи.

«Добре діло йде! – подумав Воздвиженський. – Може, старий одпише флігель мені одному…»

– Степане Івановичу, найму за вас акафіст Братській богородиці.

– Про мене, тату, найміть, тільки не дуже лиш читайте ці книжки, бо знов снитимуться янголи з пазурами.

– Еге! смійтесь, смійтесь! Ви добре знаєте, що не до кожного дідьки приступають… Бо не кожного бог благословить… Хто недобре робить, до того, певно, вже й дідькам не треба приступать.

Сухобрус свої сни вважав за милость божу й думав, що то він вже присвятився. Він почав ще частіше їздить в Лавру; ще більше ченців і слимаків приходило до його в гості.

Тим часом Воздвиженський радився з Мартою, що було б дуже добре, якби батько одписав на їх самих флігель. Марта почала підлещуваться до батька, дуже часто бігала до флігеля і таки не втерпіла: попросила одписать флігель їм самим. Батько вволив її волю: одписав в духовниці Воздвиженському флігель, а все, що було в флігелі, і всі гроші, які мав, він звелів розділить пополовині.

Вже Сухобрус часто думав про свою смерть. Трохи не кожного місяця він готувався до смерті, говів, сповідався, наймав акафісти, подавав на часточку, роздавав милостину старцям і часто годував і напував ченців та послушників. Він так вірив в свою добрість, в свою чистоту, що як заслаб, то спокійно дожидав смерті.

Всі його думки давно покинули землю. В останній час він линув думкою вже на тім світі, десь в безкрайному небі. В неясних, в розлитих формах йому з’являвся той світ, ніби безкрає, глибоке синє небо, де ніби плавали цілі полки прозорих янголів в легеньких ясно-рожевих, золотих і зелених убраннях, – де на чорних хмарах стояли дідьки на митарствах. Митарства здавались йому якимись поліцейськими конторами, повними рогатих і хвостатих дідьків. В надзвичайній красі з’являвся йому рай з якоюсь брамою з щирого золота й срібла, обсипаною дорогими камінцями, а за тією брамою він неначе бачив якийсь пишний садок з надзвичайним деревом і овощами, з райськими птицями, з зеленими левадами, де текли ріки з кришталю в золотих та срібних берегах.

Він неначе вже бачив золотий престол на хмарах над тим чарівничим садком, а од того престолу, наче од сонця, лився світ, як од тисячі сонців. Як той пишний сон, що часом зоставляє в душі справдішнє почування навіть після того, як людина прокинеться, той чарівний рай манив його до себе якимись надзвичайно солодкими пахощами, надзвичайною гармонією музики, святих пісень, шуму кришталевих рік. Сухобрус заслаб, а те дивне диво втишувало його муки, не виходило в його з голови, з серця. Почались передсмертні муки, і душа його стривожилась. Він усе брав за руки то дочок, то зятів, неначе боявся випустить чужу руку, неначе шукав чиєїсь помочі. Він усе просив позаслонять вікна. Його голова все одверталась до стіни. Зяті й дочки не одступали од його, поки він і вмер.

Поховали діти батька та й недовго журились. Дочки трохи поплакали, але швидко втерли очі й забули про його. Зяті таки зовсім не тужили. А тим часом діти заспівали іншої пісні, як настав час ділиться батьківськими спадками. Ця діляниця вийшла трохи чудна.

В залі Воздвиженського зібрались зяті й дочки і прочитали батьківську духовницю. Все було гаразд, доки не дочитались до флігеля. Тільки що Воздвиженський прочитав, що флігель оддається самим Воздвиженським, як Степанида зблідла, трохи не зомліла і насилу опам’яталась.

– То це так, сестро? – промовила Степанида до Марти, – то це така твоя добрість? То це ти так направила ще за живоття небіжчика нашого батька, царство йому небесне, вічний покій! Я не знала, що так буде.

– Сестро! чим же я тут винна? Така була воля нашого батька ще за його живоття, вічний покій його душі! Я тут і сном, і духом невинна.

– Не знаю, хто й винен. Хіба стіни та вікна винні. Воно пак добре ближче жити, частіше до батька ходить, піддобрюваться, підлещуваться, – говорила Степанида Сидорівна, похиливши голову.

– Може, хто піддобрювавсь і підлещувавсь, тільки не я. Чим же я винна, коли бог навів нашого батька, царство йому небесне, на таку путь, на таку думку.

– Навів бог на таку думку, якої треба було Воздвиженським, а не на думку Дашковичів.

– Я не знаю, як воно буде. Я не пристаю на це. Все пополовині та й годі! І дім нехай буде пополовинії – сказала Степанида, махнувши рукою і піднявши голос з останньою фразою.

– Так, сестро, буде, як хотів наш батько, легко йому лежать і землю держати! Дім буде наш, бо й стоїть на нашому подвір’ї.

– А я кажу, що не ваш!

– А я кажу, що наш!

– А я-бо кажу, що не ваш! – крикнула зопалу Степанида, неначе од тих слів так би і сталось, як вона скаже.

– То надаремна річ. В духовниці не так написано. А рештою поділимось, як в духовниці написано. Я на те пристаю.

– Ще й на те, сестро, не приставай!

– Ба пристаю! Що правда, то не гріх!

– Була колись правда, та заіржавіла.

– Годі тобі домагаться, бо нічого не поможеться, коли в духовниці так написано, – обізвався Дашкович, – що ж маємо діяти, коли так розпорядився небіжчик. Маємо собі опрічнє житло, та й житимемо якось.

– Розпорядились живі, а не мертві, – сказала Степанида й вийшла з хати. За нею вийшов і Дашкович.

Як не сердилась Степанида на Воздвиженських, одначе треба було мириться з ними, бо ще не було розділене між ними батьківське добро.

Колись світлий, чистий, веселий Сухобрусів флігель був тепер закиданий, наче.хамлом. Все добро, що було сховане в скрині, в кімнаті, в пекарні, в хижці, в коморі, навіть на горищі, – все те було знесене в залу й кімнату, все те було кинуте й валялося жужмом, купами по столах, на підлозі, по вікнах. В одному кутку лежали пухові подушки й перина, на столах і на вікнах стояли купи тарілок і всякого посуду. Де колись на вікнах стояли вазони з квітками, там тепер стояли горшки, кострулі, лежали сковороди. На стінах стирчали цвяшки, де колись висіли картини й образи. Павуки встигли вже позасновувать усі кутки, перекидаючи павутиння на цвяхи, навіть на розкиданий посуд. Не стало хазяїна в оселі, і почала панувать за його слідом пустиня. Миші бігали по помості, а мухи покинули хати і своїм гудінням не ворушили мертвої тиші. Все натякало на смерть, скрізь зник дух живоття. Тільки велика картина Ноя з синами стояла на перині і своїм стародавнім сюжетом ще більше натякала на смерть і спустошення.

На те кладовище, в ту не кімнату, а ніби в комору, що так недавно була світла й очепурена, ввійшли Сухобрусові зяті й дочки. Воздвиженський держав у руці цілий листок паперу, навкруги списаний; там були записані всі небіжчикові речі. Зяті й дочки почали ділиться. Найбільше завзяття показувала Марта. Дашкович примостився на скриньці, згорнув руки й довго дивився на дам, котрі бігали по хатах, підіймали дещо з підлоги, говорили, кричали й махали руками.

Вже сонце високо піднялося над київськими горами, а вони все ділились; вже минув час обіду, а вони все ділились. Воздвиженський спочатку вмикувався в цю справу, але швидко втомився й сів собі на скриньці попліч з Дашковичем. Дашкович думав, думав та під шум і лепетіння жіноче зовсім задумався і перелетів думкою в трансцендентальний світ філософії. Вже сонце пішло за київські гори на захід, а невтомленні сестри все гомоніли, сперечались та все ділились.

– Киньмо та ходім обідать! нехай йому нечистий! – крикнув Воздвиженський і вже хотів вийти з хати.

– Потривай трошки! ще й зосталось тільки, що подушки та перина, – промовила Марта.

– Діліться вже до кінця; діліться та кінчайте сьогодні, бо завтра я сюди вже не прийду: так обридло, – сказав Воздвиженський і знов сів на скриньці.

Марта і Степанида приступили до подушок і почали їх ворушить. По хаті пішла страшна суха курява, наче густий дим валував клубками, підіймаючись проти сонця.

Всі закашляли й затулили носи.

– Як же ми теперечки поділимо постіль? – спитала Марта.

– А так поділимо! – одказала Степанида, – ти, сестро, візьмеш перину, а я візьму три подушки.

– Е, ні! потривай! так, сестро, буде недобре! – сказала Марта. – Коли мені припадає перина, то нехай же буде моя й одна подушка.

– Е, ні, сестро! для тебе вже буде занадто, а для мене буде кривдно! – сказала Степанида.

Подушка й перина були дуже гарні й великі, ще й до того з чистого м’якого пуху. А обидві сестри дуже любили гарну постіль і м’які подушки.

– То як же це воно буде? – спитала знов Марта.

– А так буде, як я кажу, – промовила Степанида. – Ти, сестро, бери дві подушки,_а я візьму одну подушку й перину.

– Нехай-бо не так буде! лучче ти, сестро, візьми дві подушки, а я візьму одну подушку й перину, – сказала Марта.

– Сестро! гріх тобі бога гнівить і мене кривдить. Ти взяла флігель, ще й перину хочеш загарбать, – сказала сердито Степанида.

– Сестро! сама ти гнівиш бога й тривожиш батьківські кістки! Чи то ж я узяла флігель? Хіба ж не батько небіжчик, царство йому небесне, одписав мені його? – сказала Марта.

– Годі тобі, Марто, сперечаться та все на батька звертать! Може, скажеш, що й перину одписав тобі батько? – промовила з запалом Степанида.

– То як же воно оце буде? – сказала Марта. – Або ти бери дві подушки, а я візьму перину з подушкою, або я візьму перину з подушкою, а ти бери дві подушки, – промовила Марта, не постерегаючи помилки свого язика.

Дашкович підвів голову, почувши такий надзвичайний рогатий силогізм, якого навіть не вигадала давня Греція. Його дуже це вразило, і він почав гадать та міркувать, по якій-то формі стулила Марта таку штуку.

– Або ти, тату, їдь у ліс, а я зостанусь дома, або я, тату, зостанусь дома, а ти їдь у ліс, – сказала Степанида. – Та чого ти сидиш та думаєш? – гукнула вона на Дашковича. – Ми самі морочимось, а тобі й гадки нема! – І Степанида потягла Дашковича до перини. – Дивись! що це? – спитала вона його.

– Перина, – промовив він спокійно, піднявши один палець угору.

– Перина! – передражнила його жінка, – сам ти перина! Поділи лиш між нами оту перину, тоді скажеш – перина!

Дашкович задумався і згодом промовив: «Нехай буде вам обом по півтори подушки і по одній половині перини».

– Хіба ж пак подушки цифри? Хіба ж їх можна ділить так? – промовила Степанида з серцем.

– А чом же й не можна? Хіба ж перина й подушка, хоч і реальні самі по собі речі, не можуть бути ідеями, котрі можна мислить, ділить й докупи складать?

– Бог зна що верзеш ти язиком!

– Яке бог зна що? Хіба ж не ви вдвох недавно склали з подушок і перини дуже цікавий силогізм?

– Кидайте ви ваші перини й подушки та ходім обідать, бо вже вечір близько, – сказав Воздвиженський і вийшов з хати. За ним вийшов і Дашкович, а за ними мусили вийти й їх жінки.

І знов стало тихо в Сухобрусових покоях. Знов смерть запанувала там, де недавно був гармидер і колотнеча. Курява, остання признака життя й ворушіння, вляглась; сонце освітило червоним промінням руїни Сухобрусового добра, а павуки знов забігали по закутках. І смутно дивився праотець Ноє з синами з картини на людську суєту і корисність, на руїни недавнечко помершої навіки жизності.

На другий день після снідання знов одчинились двері у флігель, знов увійшли дочки й зяті. Воздвиженський так само держав у руці великий листок, списаний навкруги, і писав значки карандашем над тими словами, котрі назначували розділені речі. Дашкович так само примостився на скриньці, не стерши пороху. Сестри знов почали діляницю й приступили до постелі. Перина, як на злість, лежала, як та гора! здорова, повна дорогого та свіжого пуху, а подушки, що лежали нарізно, були роздуті і такі повні, неначе всередині були напхані не пухом, а набиті питльованим борошном. Марта підняла одну подушку; подушка була легка, як пір’їна! Степанида підняла другу подушку; подушка сама аж підскочила вгору, наче м’яч. Вони неначе дратували їх обох.

– Як же ми, сестро, поділимось постіллю? – спитала Марта.

– Не знаю, сестро! треба якось ділиться, – одказала Степанида.

– Треба ділиться, – машинально промовила Марта ті самі слова. – Бери-бо, сестро, дві подушки, а я візьму перину й подушку! – аж просила Марта.

– Нехай-бо вже, сестро, буде мені перина й подушка! – просила Степанида.

Воздвиженський слухав і бачив, що тому змаганню кінця не буде, і сказав:

– Коли вже вам обом так трудно розділиться пуховиками, то ви зробіть так, як радив Василь Петрович. Бо що філософія скаже, то проти того нема чого суперечить.

І вони розбили всю постіль пополовині: перетягли шнурками перину й одну подушку й сокирою розрубали якраз пополовині.

Розділивши батьківське добро, обидві сестри посердились. Кожна з їх постерегала, що багато дечого з батьківського добра не прийшло до рук, що його нишком переполовинили. Сестри скоса дивились одна на одну й перестали ходить в гості одна до одної. Зате Дашкович і Воздвиженський не вважали на непомирливих своїх жінок і жили в згоді так само, як і передніше.

Дашкович все глибше закопувався в книжки. Для своїх університетських лекцій йому треба було дуже добре познайомиться з наукою. Він був цікавий не до однієї філософії, і другі науки звертали на себе його ввагу. В його шафах і на столах лежали товсті купи паперу, списані його рукою.

Раз була чудова тепла година. Вечір був пишний, сонце стояло на заході таке червоне та ясне, повітря було таке тихе й тепле, що весь Київ, все мале й велике, бідне й багате, висипало з домів надвір. Царський садок, шосе над Дніпром, гори » – все те було засипано народом, котрий гуляв, балакав, веселився, роєм вився по алеях садка, де грав оркестр. Воздвиженський ходив у садок, на гори і, вернувшись з гулянки, зайшов до Дашковича. Дашкович сидів над німецькою книжкою і виписував деякі місця. Вікна в його кабінеті були позачинені. В хаті тхнуло папером і книжками. Вся краса вечора, сонця, неба й Дніпра неначе була десь захована для його під землею.

– Чи вже ж ти оце сидиш в кабінеті? – крикнув Воздвиженський і плеснув в долоні, вступаючи в хату.

– Адже бачиш! сиджу! – обізвався Дашкович і засміявся. Воздвиженський, не розуміючий його, здавався йому зовсім смішною людиною.

– Ти смієшся з мене, а я з тебе! – сказав Воздвиженський. – Та й я ж не романтик, не поклоняюсь квіточкам та пташечкам, але глянь, як здорово, як гарно надворі!

І Воздвиженський пхнув рукою одно вікно й друге. Повітря, свіже, як ліс, здорове, як степ, так і полилось по кабінеті. В мертву хату влетів шум, гам, розмова живих людей, ворушіння живого життя. Сонце падало на межигірський бір і заглянуло червоним, кров’яним промінням в кабінет, облило рожами утвори давніх, померших філософів Греції й Германії. Бліде й схудле лице Дашковича помолодшало під тим лиснючим свіжим промінням, навіть повеселішало. Веселе сонце зігнало густу тінь дум з його поважного чола.

Дашкович заглянув у вікно й промовив: «І справді, надворі гарно!»

– Чом би пак тобі не піти та не проходиться? І чого ти все човпеш, засиджуєшся? І нащо ти мордуєш себе? Чи тобі не доволі того, що ти знаєш? Чи од тебе хто вимагає, щоб ти світ вдивив своїми думками?

– Мені мало того, що я знаю… Мені треба більше! – сказав смутно Дашкович.

– І на бісового батька все те тобі здалось? Бач, пообкладав себе усяковими книжками! Чого тут нема! – І Воздвиженський почав переглядать порозгортувані на столах книжки. Там було багато усяких філософських, і слов’янофільських – московських, і всяких книжок.

– І се, і те! і філософія, і релігія, і народні пісні, і московські писання, і українські збірники! І що ж оце за збірники! І нащо вони тобі? Чи ти з цього хліб їстимеш?

– Я, бач, задумав писати дещо своє… а тим часом складаю собі свої пересвідчення, – промовив Дашкович несміливо.

– Нащо тобі ті пересвідчення? Чи ти з їх чоботи пошиєш, чи ти їх на гроші переведеш, чи ти їх з’їси або вип’єш? – питав його Воздвиженський.

Дашкович мав його за легкодума і на його слова вважав, як на жарти.

– Степане Ивановичу! ти жартуєш… І ти ж належишся до категорії людей вчених. Ти ж професор!

– Я професор божою милостю і волею начальства, але якби мене хто прив’язав вірьовками до цього стола в такий вечір, як оце сьогодні, то я б зубами перегриз вірьовки, а таки б не сидів!

– Кому про що ходиться. Як до людини! А я сиджу, як бачиш, і складаю собі свої власні пересвідчення. І я, і ти, і всі ми живемо чужим розумом, жуємо чужі думки. Я хочу мать свій погляд на все, свою філософію, свій світогляд.

– Ого-го! Отак наші! Вдивляй світ. Боже тобі поможи! Честь і слава Києву й Дніпрові, коли об’явиться тутечки новий філософ! А мені здається, навіщо тобі крячкою сидіть, мордувать себе? Адже ж батько твій прожив вік без пересвідченнів, і я живу так само, і всі живуть так само. Одначе якось живемо, хвалить бога, і земля нас держить.

– Що ж маємо робить, коли мені так забажалось.

– Знаєш що, Василю Петровичу! Чи не вичитав ти чого в філософії проти жінок? Чи пам’ятаєш, як ми колись романтизували про наших будущих жінок в Братському садку, ще як вчились у школі? Чи такі ж вийшли голубки – наші жінки?

– Що не такі, то не такі! Але, мабуть, така вже доля філософів, бо й Сократова жінка не раз наминала йому боки.

– Нехай так! ти філософ, але я! Нащо вже мені судилась така доля?

– Ти жартуєш і мене не розумієш. Я навіть і не гадав про такі нікчемні речі. Я гадаю про вищий погляд на вищі ідеї. Я хочу виробить власний філософський світогляд.

– Так жінки наші вислизнуть з-під того високого погляду? – сказав Воздвиженський сміючись. – Коли так, то шкода й заходу; ходім лучче гулять та байдики бить.

– Тобі все жарти. Я хочу постерегти ті ідеї, які колись виявляться в нашому плем’ї і в твоєму великоруському, коли вже ваші давні царі встигли збудувать міцне царство, – і передніше в українському плем’ї, а потім ідеї миру слов’янського… Яка-то філософія засвітить на берегах Неви, Москви, Дунаю і на берегах Дніпра й Чорного моря?

– Ой-ой-ой! Нащо ж тобі вже ті слов’яни? Чудні ви люди вдалися! Тут, голубчику, руські солдати істинно ті філософи! Тут москалики більше варті, ніж всі ваші філософи од Фалеса й до Дашковича! Чи вже ж не краще за мільйоном списів сидіть нишком та хліб жувать! А прийде час, то ми тих німчиків пхиць у Атлантиду! А слов’яни… Ет! та що й казать! З їх в три дні можна поробить таких філософів, як і я, як і ти! Коли тебе мордують такі ідеї, то ти, їй-богу, йди гулять, то краще зробиш!

Дашкович сміявсь, що Воздвиженський так химерно розв’язав його питання, котрі так довго турбували його душу.

– От такого філософа, як ти, я не знаходив ще ні в якій книжці!

– І які то ідеї вилинуть з голов твоїх черкасців? – сміявся Воздвиженський.

– А може, й вилинуть. От подивись, які чудові пісні українського народу позаписувані оце недавно? От прочитай, коли ти зугарний! Яка висока поезія!

Воздвиженський взяв у руки збірник українських пісень і почав читати голосно, дуже чудно й смішно перевертаючи слова на руський лад. Його лоб зморщився. Було знать, що йому українське слово в книжках, в літературі, дуже й дуже не подобалось! Він читав далі, і його брала злість.

– І пишуть же чортзна-що! І записують те, що треба б зовсім скасувать, вигубити з корінням і насінням, – промовив Воздвиженський.

Його широке й плисковате лице почервоніло. Він схопився з місця, налапав цілу коробочку сірничків, тернув цілою коробочкою об дверці груби, другою рукою ухопив збірник і вкинув у грубу, розгорнувши книжку й посипавши її листки огняним дощем. Листки зашкварчали й спалахнули полум’ям. Дашкович не стерпів, одняв од його книжку.

– Що це з тобою сталося?! – крикнув він.

– Повикидай собі, брате, оці ідеї з голови! Дашкович не сердивсь і тільки сміявсь: він знав Воздвиженського як профана, як людину, зовсім не поважаючу науки й принципів.

– Потривай же! розкажу я твоїй жінці, що ти тут робиш якісь чари, що ти хочеш спротивиться самому богу!

При тих словах Воздвиженський вийшов з кабінету і встрів Степаниду.

– Степанидо Сидорівно! чи ви пак знаєте, що там діється в тому кабінеті? – сказав їй на вухо Воздвиженський.

– А що? – спитала вона, розтягнувши лице, й вирячила широко очі.

– Та то ваш чоловік в себе, в кабінеті, мабуть, робить якісь чари. Таке, таке оце мені плескав, що я аж злякавсь! Каже, що й того нема на світі, й того ніколи не було. Перехрестіть лиш йому лоба та повезіть його в Лавру та в пещери.

Воздвиженський мерщій вибіг з покоїв, а Степанида прожогом побігла в кабінет до Дашковича.

– Василю Петровичу! що тут у тебе діється? Що ти тут робиш, запершись з цими книжками?

– Адже бачиш! читаю.

– А це що? – промовила вона, кинувшись до обсмаленої книжки.

– Книжка! хіба не бачиш?

– А чого ж вона обсмалена?

– А тим, що Степан Іванович обсмалив її жартуючи.

– Щось воно та не так… Чого ж це в тебе в горниці тхне смалятиною?

– Бо навіжений Воздвиженський смалив книжку.

– Та нащо ж ви тут її смалили?

– ОцеІ нащо та нащо? Причепилась причепа! На те, що треба було! – сказав Дашкович, аби одчепиться од неї.

– Гляди лишень! Чи це в тебе в кабінеті й образа нема? – сказала Степанида, оглядаючи стіни.

– Нема, бо ти не почепила.

– Бо ти не сказав! Мабуть, тобі не дуже його й треба, Василю! ти з великого розуму та в голову заходиш! Ті філософські книжки не доведуть тебе до пуття. Чи молишся пак ти богу? скажи мені по правді? Ти хочеш запагубить себе, чи що?

– Молюсь, а тобі навіщо? Тебе я не запагублю ж!

– Та я так собі спитала… Завтра я поїду в Лавру в пещери; їдь і ти зо мною, прошу тебе!

– Їдь сама! чого я поїду. Хіба на Подолі нема церков та чудовної ікони?

– Бач! я й кажу, що так! Я доти не буду спокійна, доки не побачу, що ти молишся богу.

– То ходім завтра до Братства. Про мене, подивись, як я буду молиться.

І на другий день Дашкович мусив проводить її на ранню службу в Братстві, де була повнісінька церква прочан з сіл. Він приклався до чудовної ікони і тим заспокоїв свою жінку. Вона на свої очі бачила, як філософ хрестивсь, моливсь, цілував чудовну ікону богородиці.

– Це тобі наговорив на мене Воздвиженський? еге, так? – казав Дашкович. – А сказать по правді, сам Воздвиженський навряд чи вірує в бога, хоч колись і моливсь богу серед ночі. Ти присікайся лишень добре до його.

В Степаниди Сидорівни почало боліть серце і за родичем. Як вона не сердилась на сестру, одначе діло здалось для неї таким великим, що вона не втерпіла й побігла до сестри, бажаючи спасти од вічного вогню Воздвиженського душу.

– Здорова була, сестро! – сказала вона, вбігаючи до сестри в горницю.

– Здорова була, сестро! – обізвалась до неї Марта, роблячи якесь діло й ледве повертаючи до неї голову.

– Вже чи сердься, чи не сердься, а я мусила прийти до тебе, бо наші вчені чоловіки з великого розуму та в голову заходять.

– Та мій не дуже-то вчений! йому нікуди заходить. Може, то твій великорозумний заходить за розум! – сказала Марта.

– І мій, і твій! Обох я застала в кабінеті… Чогось змагались, порозкидали книжки, навіщось палили якусь книжку… Щось у тій книжці та недобре написано, коли вони наважились потаєнці спалить її в грубі, так, щоб і ми не бачили.

Марта насторочила вуха й почала ласкавіше слухать сестрину розмову.

– Може, вони що погане задумали, щось недобре писали… Бо ті вчені люде тепер часом і справді за розум заходять, – промовила Марта й попросила сестру сісти. – Борони боже чого! Часом воно виявиться! Чи не знаєш, сестро, що вони там писали й палили? Може, що проти губернатора або…

– Якби пак проти когось! а то проти бога! – сливе нишком сказала Степанида, озираючись до дверей.

– Ох, мені лихо! – аж плеснула в долоні Марта Сидорівна.

– Чи молиться пак богу твій чоловік? чи ходить до церкви? – питала Степанида Сидорівна.

– Щось не бачила, щоб він коли молився… а молитовника в його… й заводу нема! Хіба напам’ять.

– Еге! напам’ять! Я свого насилу, аж сливе через силу помолила, водила до чудовної ікони… Тільки, сестро, нікому не кажи. Повези лишень, сестро, свого в Лавру та в пещери!

Сестри розпрощались і ніби навіть помирились, перелякані страшним лібералізмом своїх чоловіків.

Тільки що Воздвиженський переступив через поріг, як Марта глянула на його невеселими очима. Він одразу почутив кругом неї страшне полум’я, вже йому відоме.

– Скажи мені, на милость божу, що ви там з Дашковичем пишете таке страшне, що аж треба було палить в грубі? Чи ви молоденькі, чи вам і досі в голові грає? Та в вас жінки, та в вас же купа дітей! Борони боже якої напасті! Та тоді ж ми пропащі з дітьми.

Воздвиженський стояв і дивився на неї.

– Де це ти нагляділа таких пропащих людей? Слава богу, всі сидимо дома й хліб жуємо. Що це ти верзеш?

– Ти сам верзеш! Що ви палили в грубі з Дашковичем? – присікалась до його жінка.

– Українські пісні.

– Та не дури мене, бо я ще не зовсім дурна! Сухобрусів не було дурних ні в Києві, ні поза Києвом.

– Кажу тобі, що палили пісні! Дашкович щось собі забрав у голову…

– О! бач! я ж кажу, що було щось: він забрав щось у голову, а ти й ні!

– А я ні.

– А перехрести лиш свого лоба! – промовила Марта.

– А то навіщо? Дідьків не бачу кругом себе, нема од чого одхрещуваться.

Воздвиженський бачив, що його ж зброю проти Дашковича повернуто на його ж, та не знав, звідкіль воно повернуто. Хоч він сам і встоював дуже за патріархальність, одначе вже далеко одійшов од неї і хотів її накинуть на шию комусь іншому.

– Чого це такі думки прийшли тобі в голову? – спитав він у жінки.

– А того, що я завтра їду в Лавру і в пещери і хочу, щоб і ти їхав зо мною на прощу та помолився.

– То й поїду, коли тобі того заманулось, бо самій тобі їхать не випадає: ніяково буде.

На другий день вранці Воздвиженський мусив їхать з жінкою до Лаври, йти з нею в пещери. Він прикладався до всіх мощей, хрестився, бив поклони, підіймав очі вгору до бога, найняв кільком святим молебні, подав на часточку. Марта приїхала додому весела, добра, спокійна. Через те пілігримство до Лаври дуже пом’якішало її серце. А Воздвиженський, поїхавши до Лаври без снідання і дуже виголодавшись, уплітав на всі застави печеню та все розмовляв за святих печерських якраз так, як колись любив розмовлять Сухобрус, начитавшись «Патерика» й «Житій».

– От хто був людина богобояща! наш небіжчик батько, – говорила ласкаво Марта Сидорівна, п’ючи чай з пухкою лаврською проскурою. – Скільки він попоходив до Лаври, до пещер! Скільки раз їздив він і в Почаївську Лавру! Як він молився, як він постив! На цілий Київ нема таких богобоящих людей, як Сухобруси!

– О! що нема, то це правда! Небіжчик наш батько був просто-таки святий! Я вірую, що він в раї! – промовив Воздвиженський ніби щиро й щиріше уплітав печеню, запиваючи чаєм.

Примітки

Подається за виданням: Нечуй-Левицький І. С. Зібрання творів у 10-и томах. – К.: Наукова думка, 1965 р., т. 2, с. 71 – 86.