Вчителька – Юристові-Книголюбу (10.06.2013 р.)

Ігор Ольшевський

Вельмишановний пане Юристе!

Я впізнала Вас серед слухачів лекцій нашого Автора, але якось не наважилася підійти тоді до Вас, тому звертаюся до Вас листовно.

Багато написано про Шевченка-бунтаря, Шевченка-трибуна, але до мене він “прийшов” як ніжний лірик і сталося це ще в ранньому дитинстві. Я виростала у вчительській родині і природно, що книга в житті нашої сім’ї посідала одне з найпочесніших місць. Коли ще не вміла читати сама, охоче слухала казки та оповідання, які мені читали рідні – коли мама, коли – тато, коли – бабуся. А якось на день народження мені подарували тоненьку книжечку “Вечірня зіронька” з віршами Тараса Григоровича Шевченка, адаптованими, звісно, для дитячого віку. Як сьогодні чую лагідний голос бабусі:

Червоні поли розстилає

І сонце спатоньки зове

У синє море: покриває

Рожевою пеленою,

Як мати дитину.

[112, 7]

До речі, юні літа бабусі припали на роки громадянської війни 1918 – 1920 років, за часів Петлюри вони почали вивчати українську мову й за короткий час із монархістки трансформувалися у свідому українку.

Саме з бабусиних вуст почула я тоді такі ліричні шедеври Великого Кобзаря, як “Сонце заходить, гори чорніють…”, “Садок вишневий коли хати….”, вступ до “Княжни” (“Зоре моя вечірняя…”). Пам’ятаю, як наспівували вони мені “Заповіт”, “По діброві вітер виє…”, “Така її доля…” А на порозі першого класу, коли в моїх руках опинився “Буквар”, запропонували мені вивчити напам’ять опублікований там уривочок із поеми “Сон”:

Край неба палає,

Соловейко в темнім гаї

Сонце зострічає.

Тихесенько вітер віє,

Степи, лани мріють,

Меж ярами над ставами

Верби зеленіють.

[115, І, 267]

Ясна річ, слово “зострічає” було приведене у відповідність із нормами правопису 1960 року (“зустрічає”), та річ не в цьому, а в тім, що не минуло й півгодини, як я вже могла відтворити цей вірш, не дивлячись у книжку. Наприкінці травня 1966-го, коли почалася двотижнева добукварна підготовка і в перший її день вчителька запропонувала прочитати вірші, які кожен знає напам’ять, я, звісно, прочитала “Світає…” (до речі, вперше я почула того дня й про Віктора Забілу – його поезія “Не щебечи, соловейку!” прозвучала тоді з вуст… доньки місцевого православного священика).

Перший клас я закінчила на відмінно – мене нагородили книгою польської письменниці Марії Ковнацької “Пластусеві пригоди”, а вдома мене чекав подарунок від бабусі – справжнє, неадаптоване видання “Кобзаря”. Ясна річ, не все мені було в книзі зрозуміло – скажімо, у символіку “Великого льоху” дитині вникнути було важко, тож рідні скеровували мене на доступні для мого віку уривки – “Защебетав жайворонок…” із “Причинної”, “Встала й весна…” з “Гайдамаків” тощо. Якось натрапила на вірш “Буває, в неволі іноді згадаю…”, де розповідь повсталого з могили старого козака, дивним чином обривалася: “Я жив на хуторі з . . . . .” і далі йшло вже:

З табун я коней до обозу,

Гармату, гаківниць два вози,

Пшона, пшениці, що придбав,

Я всю мізерію оддав

Моїй Україні-небозі…

[117, 464]

А внизу у відсилачі було написано: “Далі в автографі закреслено півтора рядка, які прочитати неможливо” [117, 464]. Мене завжди цікавило, що ж такого страшного або ж крамольного було там написано, що налякало навіть Тараса Григоровича, котрий для мене був і залишається взірцем сміливості? Придбавши (уже дорослою) факсиміле “Малої книжки”, знайшла цього вірша (поділеним на дві частини й записаним у різних місцях (власне “Буває, в неволі іноді згадаю…” і “Не знаю, як тепер ляхи живуть…”). В останньому з цих фрагментів (по суті, його можна назвати й баладою) надибала на ці закреслені рядки і як не намагалася розібрати хоч щось, так і не змогла нічого прочитати…

У школі з творчістю Кобзаря зустрічалася щороку – в кожному з класів вивчали напам’ять вірші – “Мені тринадцятий минало”, “Якби ви знали, паничі…”, “І виріс я на чужині…”, “Сестрі”, але найгрунтовніше почали студіювати доробок Поета у восьмому класі, причому почали з “Катерини”. Поему Шевченка я читала ще задовго до цього, читала й вірш “Ми вкупочці собі росли…”, звідки довідалася про дитячу любов Тараса – “маленьку, кучеряву” Оксаночку. Власне, починаючи розмову про “Катерину”, вчителька звернулася саме до цього вірша, як нібито передісторії написаного в поемі, хоч це був явний анахронізм – насправді “Катерину” було написано набагато раніше, аніж Поет зміг поїхати в Україну й отримати інформацію про Оксану (до речі, зовсім не ту, що у вірші):

Маленькими собі любились.

А матері на нас дивились

Та говорили, що колись

Одружимо їх. Не вгадали.

Старі зараннє повмирали,

А ми малими розійшлись

Та вже й не сходились ніколи.

[115, ІІ, 203]

Повернувшись після багатьох поневірянь, Поет (я думала саме так – адже розповідь велася від першої особи), спитав у свого брата, чи жива “маленька, кучерява” Оксаночка, котра колись із ними гралася. А у відповідь:

…Помандрувала

Ота Оксаночка в поход

За москалями та й пропала.

Вернулась, правда, через год,

Та що з того. З байстрям вернулась,

Острижена. Було, вночі

Сидить під тином, мов зозуля,

Та кукає, або кричить,

Або тихесенько співає

Та ніби коси розплітає.

А потім знов кудись пішла,

Ніхто не знає, де поділась,

Занапастилась, одуріла.

А що за дівчина була,

Так так що краля!

[115, ІІ, 204]

Версія про Оксану-покритку була в різний час підтримана Павлом Зайцевим [34, 106, 107] та Дмитром Чубом [108, 22, 24]. Проте 1977 року вийшов двотомний “Шевченківський словник”, де у статті, присвяченій згаданому віршу, була згадка про те, що біографи й дослідники творчості Великого Кобзаря вважали за беззастережний факт трагічну долю колишньої коханої Поета, тоді як насправді Оксана покриткою… не була [110, І. 396]. У статті ж власне про Оксану Коваленко мовилося, що реальна дівчина вийшла заміж за кріпака з с. Пединівки К. М. Сороку і на час приїзду Шевченка до Кирилівки у 1843 році мала вже двох дочок – Параску і Варвару” [110, І, 305, 306].

Образ же зведеної офіцером дівчини, яка після всіх поневірянь збожеволіла й загинула, став трактуватися як узагальнений. Прийнявши до відома нову інформацію, я з часом звикла до неї й питання про Оксану-Катерину не поставало, либонь, аж до 1990-х років, коли літературу почало лихоманити різноманітними переоцінками письменницьких постатей і доробків. Зайве, мабуть, говорити, що “нетипового літературознавства” Олеся Бузини та іже з ним я не прийняла, й дітей cкеровувала зовсім до інших досліджень.

Проте настав “час ікс” і для мене, коли один із учнів (відмінник, до речі) на уроці звинуватив Великого Кобзаря у неправдомовстві та інших далеко не привабливих якостях. І мотивом до його інвектив стала та ж таки історія з віршем “Ми вкупочці колись росли…” – мовляв, як можна було про живу людину писати як про загиблу (він що, бажав їй смерті за те, що обрала іншого?). Тут же він згадав і про Івана Гонту, який у “Гайдамаках” зображений дітовбивцею, в той час як історичні факти свідчать, що Гонта не лише не вбивав своїх дітей, а навіть зберіг життя своєму похресникові – синові уманського губернатора Рафала Младановича Павлові та його сестрі Вероніці (Младанович-молодший залишив спогади про Коліївщину, але про вбивство Гонтою своїх дітей не згадував, хоч здавалося в пам’яті семирічної дитини це трагічне діяння мало б закарбуватися назавжди). Та й у Гонти було не два сини, а один (плюс чотири дочки) [3, 201], і дружина його була не католичкою, а православною.

Запитання було поставлене на початку уроку, перед самим опитуванням, і я, грішним ділом, подумала, що хлопець просто намагається відвернути мою увагу від перевірки знань, нав’язавши дискусію (ми пробалакали б тоді цілий урок і учні, які не підготувалися до уроку, уникнули б поганих оцінок). Ярослав, як я уже казала, був відмінником і випадків, щоб він прийшов не готовий до відповіді, по суті, не траплялося, але ж він, попри сумлінне навчання, не вважався у класі “білою вороною”, мав авторитет серед учнів й був прихильником шкільної “корпоративної етики”, тож на зрив уроку міг піти через бажання “виручити” когось зі слабших. Окрім того, він міг висловити (в плані звинувачень на адресу Поета) й не свою думку.

Подумавши саме так, я не стала відповідати на запитання учня тієї ж миті, а сказала, що зараз у нас інша тема, а про те, що цікавить Ярослава, поговоримо після уроку, або ж наприкінці його, якщо буде час. І справді, коли я подала новий матеріал, до кінця уроку лишалося хвилин п’ятнадцять. Між нами відбувся такий діалог:

Я:

– Славку, звідки ти довідався про склад сім’ї Івана Гонти і про те, що дружина його була православною, а не католичкою?

Ярослав:

– У відомого українського історика Володимира Антоновича є стаття “Уманский сотник Иван Гонта” (показує книгу вибраних праць вченого “Моя сповідь”). Там подається реальна інформація про дітей Гонти, а також про те, що сотник із дружиною були в числі ктиторів (тогочасних спонсорів) старої Воздвиженської церкви у Володарці, де зберігалися їх портрети) [3, 201]. Не могла ж католичка фінансувати будівництво православної церкви!

Я:

Молодець, що не обмежуєшся підручником, що аналізуєш прочитане. У твоєму віці справді необхідно вчитися самостійно мислити. Невже ти читав і спогади Младановича?

Ярослав (на мить замислившись):

Якщо чесно, то ні. Як не шукав у Мережі, зустрічав тільки згадки про ці мемуари й цитати з них.

Я:

Себто згадана публікація була для тебе на цей момент недоступною. Але ж так само вона була недоступною і для Тараса Шевченка – адже “Rzeż Humańska” (“Уманська різанина”) з’явилася друком у Варшаві аж через рік після смерті Великого Кобзаря – у 1862 році. Та й книга сестри Павла Младановича – Вероніки Кребс, котра вийшла в Познані 1840 року (якраз у 1839 – 1841 роках Шевченко працював над “Гайдамаками”) теж могла не потрапити в поле його зору. А от із виданим у Парижі романом польського письменника Міхала Чайковського “Вернигора” (1838) Тарас був знайомий, про що читаємо у спогадах Петра Мартоса: “Я дав Шевченку прочитати цей роман; зміст «Гайдамаків» і переважну частину подробиць цілком запозичено звідти” [83, 71].

Ясна річ, “цілком запозичено” – це явне перебільшення (не забуваймо розповідей діда Івана), але версію про вбивство Гонтою власних дітей Тарас Шевченко почерпнув саме звідти, й зовсім не дивно, що молодий Поет довірився поданій там інформації, яка наклалася на слухані в дитинстві дідові оповіді. Тож про яке неправдомовство (тим паче свідоме) може бути мова – автор поеми вірив, що саме так і було… Крім того художня література –не протокол і не літопис, у ній є місце й для авторського домислу. Й Іван Гонта в “Гайдамаках” – є передовсім літературним персонажем. Це ж стосується і роману М. Чайковського.

Тепер про Оксану. Вірш “Ми вкупочці колись росли…” теж не варто вважати віршованими мемуарами (дарма що оповідь ведеться від першої особи). На спогад про реальні події може скидатися хіба що початок твору (до рядка “Та вже й не сходились ніколи”). Далі починається суто художній твір. Згадаймо, якими словами супроводжує Поет повернення ліричного героя в рідне село:

Мене по волі і неволі

Носило всюди. Принесло

На старість ледве і додому.

Веселеє колись село

Чомусь тепер мені, старому,

Здавалось темним і німим,

Таким, як я тепер, старим.

[115, ІІ, 203]

Зверни увагу, Славку – тричі зроблено акцент на старості ліричного героя. Реальному ж Поетові на час написання твору (1849) було тридцять п’ять років, що аж ніяк не можна назвати старістю. Та й полишив цей світ Тарас Григорович, по суті, молодим – у сорок сім. А першу після визволення з кріпацтва подорож в Україну (1843) Шевченко взагалі здійснив 29-літнім. Уже це може слугувати чи не найвагомішим аргументом проти того, щоб вважати героя вірша повним аналогом самого Шевченка.

Окрім того, першим рядком твору є… рядок крапок, що свідчить про фрагментарність вірша. А якщо це начерк до більшого твору, скажімо до ще однієї поеми про долю дівчини-покритки, з якихось причин незавершеної (адже писалася на засланні, в умовах солдатчини)? Дівчину звуть Оксаною? Та ж автор вправі дати персонажу те ім’я, яке вважає за потрібне. І якщо цей персонаж за сюжетом помирає, це аж ніяк не означає, що письменник “бажав смерті” якійсь реальній людині з цим іменем. До речі, на час написання “Катерини” жива була його сестра Катерина Шевченко-Красицька. То що, Поет “бажав смерті” і їй, котра доглядала малого Тараса, була його незмінною нянькою? Дивуюсь я тобі, Ярославе – ніби й відмінник, а мислиш зовсім нелогічно…

Про те ж, що реальна Оксана вийшла заміж, Поетові було відомо з листів від родичів. Принаймні 1841 року, працюючи над “Мар’яною-черницею” він уже знав про цей, хоч і не трагічний, але сумний особисто для нього факт – звідси присвята “Оксані К……ко на пам’ять того, що давно минуло”, звідси й проникливі рядки передмови до поеми:

І ти не згадаєш того сироту,

Що в сірій свитині, бувало, щасливий,

Як побачить диво – твою красоту.

Кого ти без мови, без слова навчила

Очима, душею, серцем розмовлять.

З ким ти усміхалась, плакала, журилась,

Кому ти любила Петруся співать.

І ти не згадаєш. Оксано! Оксано!

А я й досі плачу, і досі журюсь,

Виливаю сльози на мою Мар’яну,

На тебе дивлюся, за тебе молюсь.

Згадай же, Оксано, чужа чорнобрива,

І сестру Мар’яну рястом уквітчай,

Часом на Петруся усміхнись, щаслива,

І хоч так, як жарти, колишнє згадай.

[115, І, 192]

Згадки про Оксану відвідують його і на засланні (“Мені тринадцятий минало…”, “Не молилася за мене…”), але у віршах тих – або Поетові спогади про дитинство, або ж печаль від того, що не судилося їм бути разом, і жодної згадки про покритку, яку спіткала доля Катерини. Тож на сьогодні можна з певністю твердити, що Оксана з вірша “Ми вкупочці колись росли…” – не більш аніж персонаж художнього твору (так само як і її тезки зі “Слепой” та “Гайдамаків”).

Тоді мені вдалося переконати Ярослава (і, гадаю, не лише його, а й усіх, хто був свідком цієї розмови – принаймні, до цих тем більше не поверталися). Та при цьому я розуміла, що розслаблятися не варто, що невдовзі можуть прозвучати інші запитання, від яких так само не можна буде просто відмахнутися (це ж не першокласники, яким можна сказати: “Підростете – про все дізнаєтеся…”).

І такі запитання мені справді ставили, і не тільки Cлавко, з яким і сперечатися приємно – дуже часто вони лунали з вуст тих, хто ховав за ними невивчену тему або й небажання її вивчати. Виступаючи на обговореннні “кримськознавчих” лекцій вельмишановного Автора, я вже згадувала, як одна з моїх учениць (відверто скажу, не найкращих) свою неготовність до уроку (а темою була якраз творчість Тараса Шевченка ) намагалася виправдати… релігійними переконаннями (мовляв, Поет закликав до крові, до порушення заповіді “Не вбий”).

Мені нічого не лишалося, як наголосити, що, по-перше, таке уявлення про Великого Кобзаря є, м’яко кажучи, однобоким, а по-друге, в нашій країні церква відділена від держави, і школа у нас не приватна, не спеціалізовано-релігійна, а загальноосвітня, й тому жодні – ні релігійні, ані політичні переконання не повинні впливати на навчальний процес. При цьому я ще і нагадала настанову святого апостола Павла з 1-го послання до Солунян: “Усе досліджуючи, тримайтесь доброго!” (5: 21), себто світогляд має допомагати пізнанню, а не ставати йому на заваді, й, зрештою, додала, що ставлю в журнал поки крапку, а на наступному уроці чекаю відповіді уже з двох тем (варто сказати, дівчина послухала мене і підготувалася добре, бо ж була здібною, хоча й ледачою).

До чого все це я веду? На першій “шевченківській” лекції вельмишановного Автора (точніше, Авторів, бо ж виступали вони разом із Однодумницею) я, на жаль, не була (дуже кепсько почувалась і фізично, й психологічно), на другу ж прийшла з надією, що на наступну приведу дітей. Та уже посередині її я засумнівалася, чи варто це робити, оскільки з-поміж розмаїття цікавих тем було порушено й тему особистого життя Великого Кобзаря, його стосунків із жінками.

Те, що там знайшлося місце для Оксани Коваленко, Ядвіги Гусиковської, Харитини Довгополенко та Ликери Полусмак, мене анітрохи не здивувало, але далі (хоч і недовго, й доволі коректно) йшлося про стосунки суто інтимні – зокрема з Ганною Закревською, при цьому лектори посилалися на правнука Пантелеймона Куліша Володимира Сиротенка (від близькості з Г. Закревською, як стверджує пан Володимир, народилася донька, до речі, названа Софією на честь дружини Павла Енгельгардта, до якої Тарас нібито теж мав платонічну симпатію).

Далі в ліс – більше дров, і от уже озвучується версія літератора й лікаря з Казахстану Станіслава Мастєрова про… казахську родину Шевченка (мовляв, і на засланні було у нього кохання до казахської дівчини з російським іменем Катя, після чого в степовому краї теж лишилися нащадки Поета). Я розумію, що людині ніщо людське не чуже і “щось”, справді могло бути (хоч документального – не на рівні родинних переказів та письменницьких гіпотез, – підтвердження цих фактів особисто я не зустрічала).

Але тут же уявила собі зливу запитань від учнів – що я їм скажу? Нагримати – це тільки підірвати свій авторитет. Прикинутися, що вперше про це чую – теж не на мою користь. Сказати щось на кшталт “підростеш – дізнаєшся” – значить підігріти нездоровий інтерес. Та й веду я старшокласників, котрі давно знають, що дітей не лелеки приносять. Хотіла я поділитися своїми думками з Авторами, та запитань аудиторії до них було стільки, що я просто не встигала вставити своє, та й опісля виступу лектори були оточені таким тісним колом небайдужих до теми, що прорватися крізь нього було вельми проблематично. Так і пішла я додому, не розвіявши своїх сумнівів. Гадала, що більше пощастить наступного разу, але знову захворіла й на інші виступи не потрапила. Аж ось згадала, що й Ви були на цих лекціях. Знаючи Вашу ерудицію, вирішила порадитися саме з Вами, адже, як відомо, одна голова – добре, а дві – краще.

Даруйте, що відриваю Вас від справ.

З повагою –

Вчителька.