Юрист-Книголюб – Учительці (19.06.2013 р.)

Ігор Ольшевський

Доброго дня (чи як нині пишуть в Інтернеті, доброго часу доби), вельмишановна пані Вчителько!

Я запам’ятав Вас іще з виступу на лекції, присвяченій стосункам Агатангела Кримського з Іваном Франком та Лесею Українкою (Ви виступали після мене). Бачив Вас і на Шевченківських імпрезах. Дивуюся Вашій нерішучості – невже я такий страшний чи неприступний, щоб до мене не можна було підійти? Та й запитання Автору (чи Авторам) можна було передати у вигляді записки. На кримськознавчій зустрічі Ви досить сміливо попросили слова, і говорили до ладу й по суті, а тут… Що з Вами сталось?

Не перестаю дивуватися збігам у наших відкриттях Шевченка як Поета. Адже наспівані бабусею “Заповіт”, “Думи мої”, “Така її доля” і в моєму житті поклали початок знайомство з поезією Тараса Григоровича. І першою книжкою Поета, яку я розгорнув, була саме “Вечірня зіронька”, й отримав я її (як згодом “Кобзаря) також із рук бабусі. Навіть “Світає…” вчив напам’ять із “Букваря”. І у вірші-напівбаладі (за Л. Білецьким – поемі) “Буває, в неволі іноді згадаю…” оте “жив на хуторі, з…” теж не залишило байдужим ні Вас, ні мене.

Я, щоправда, не вбачав у тих закреслених рядках чогось особливо страшного чи крамольного (що вже може бути крамольніше за “Сон” в очах тодішньої влади!). Та й півтора рядка мали б містити зовсім невеликий обсяг інформації й, найімовірніше, слугували розкриттям того, з ким жив старий козак (троє синів, неповнолітня дочка Пріся, й чура (зброєносець) Данило). Уже в часи Незалежності, коли відкрито було доступ до літератури, опублікованої в діаспорі, я отримав своєрідне підтвердження своїх припущень, читаючи підготоване Леонідом Білецьким коментоване чотиритомне видання “Кобзаря” (Вінніпег, 1952 – 1954). Леонід Тимофійович узяв на себе сміливість бодай частково розшифрувати закреслений текст. У його інтерпретації перший рядок уривка звучить: “Я жив на хуторі, з моєю…” [116, ІІІ, 283]. Якщо розшифрування Л. Білецького правильне (cправді, із закресленого й замазаного рядка визирає щось схоже на початок літери “м” чи “л”), в риму до “моєю” просто-таки “проситься” слово “сім’єю” (чи “сем’єю”, як писалося у часи Шевченка).

В унікальному електронному проекті Миколи Жарких “” це місце твору публікується, попри констатацію нерозбірливості викреслених рядків, із припущенням, що йдеться про синів козака (як, зрештою, здогадувався і я в дитинстві). Щойно я подумки промовив відреставрований рядок: “Я жив на хуторі, з синами”, одразу в мені прозвучало “продовження”: “Жила ще й Пріся-доня з нами”. Інший, напевно, одразу впав би у ейфорію – аякже, відкриття зробив… Та набутий мною фах і досвід давно відучили мене від поспішно-емоційних висновків. Тим паче, зовсім не факт, що такий варіант справді був задуманий Великим Кобзарем – власне, й слово “синами” подано зі знаком питання.

Та й у наступному рядку, окрім першої, по суті, немає натяку на великі літери, тож звідки в ній візьметься згадка про “Прісю” чи “Данила-чуру”? А чи був він узагалі, цей другий рядок? Нині я все більше схиляюся до думки, про те, що поезія “Буває, в неволі іноді згадаю…” – яскравий приклад мук творчості. Схоже, що Поет тричі починав згаданий рядок і тричі закреслював почате, а потім виникла якась ситуація, внаслідок якого йому стало не до закінчення рядка (за умов солдатчини такі ситуації могли виникати ледь не щодня), і коли знову трапилася вільна хвилина, Тарас Григорович вирішив продовжити вірш. Тоді, либонь, і написалось:

Я стар був, немощен. Послав

З табун я коней до обозу,

Гармату, гаківниць два вози,

Пшона, «пшениці, що придбав,

Я всю мізерію оддав

Моїй Україні-небозі…

І трьох синів своїх. – Нехай, –

Я думав, грішний, перед Богом

Нехай хоть часточка убога

За мене піде, за наш край,

За церков Божію, за люде,

А я молитись в хаті буду. –

Бо вже нездужав, сину, встать,

Руки на ворога піднять!

[115, ІІ, 225, 226]

“Важкий” же рядок був залишений “до кращих часів”, які, на жаль, так і не настали, попри звільнення Поета. Принаймні, до “Більшої книжки” він цього твору не переписав – отже, очевидно, не вважав його завершеним і планував до нього повернутися…

Щодо “каверзних” запитань – нікуди від них не подітись… Змушений з болем констатувати, що багато хто з нинішніх школярів і школярок (бачу по однокласниках молодшого сина) читає вельми небагато, вважаючи, що готові електронні реферати замінять їм безпосереднє знайомство з надбаннями української та світової класики. Якщо раніше “відбувальщина” в навчанні полягала в “трьох З” (“зазубрив, здав, забув”), то зараз і зубрити не завжди доводиться – знайшов у Мережі, переписав, а то й просто роздрукував, поставив власне прізвище, прочитав на уроці, отримав оцінку й знову ж таки забув. Шукаючи ж згадані реферати, учень, а то й студент може натрапити і на деякі “нетипові” дослідження постатей та творчої спадщини класиків (справа тут, імовірно, навіть не в самому лише Олесеві Бузині – йдеться про явну тенденцію), й не знаючи цієї спадщини (як і біографії Митця) в повному обсязі, цілком ризикує довіритися цим однобоким “дослідженням”.

Експеримент із т. зв. “гласністю” в часи горбачовщини засвідчив одну вельми загрозливу психологічну особливість людського світосприйняття – виявилося, що людина більше довіряє негаціям (незалежно від того, йдеться про справжні факти чи про плітки), й саме її вона вважає правдою, що “очі коле”, й виявом нового, нестандартного мислення. Будь-які інші відомості з життя митця уже не сприймаються або видаються надто “прісними”, нецікавими, а отже, й не вартими уваги. Відбувається своєрідне “зомбування” людини негативною інформацією – особливо, якщо вона злітає з вуст дослідника, відзначеного високими науковими ступенями, званнями, чи, скажімо, представника діаспори (мовляв, “там” краще знають, оскільки “в них” більше свободи, аніж у нас в пострадянському просторі) або ж навіть просто надміру “нахрапистого” представника ЗМІ.

Це, звісно, не готель “Каліфорнія” (пам’ятаєте “The Eagles”?), i вийти з цього процесу цілком можливо. Якщо Ви відчуваєте, що одразу, без роздумів і аналізу почутого чи прочитаного, готові погодитися з чиєюсь думкою, висловленою в усній розмові, а тим паче у ЗМІ – це вже повинно насторожити на предмет формування зомбі-програми. Найкраще одразу ж відкласти газету або книгу вбік, закрити інтернет-сторінку, перемкнути телевізор на іншу програму (або й узагалі вимкнути його), а в разі безпосередньої розмови на вулиці, припинити її, пославшись, скажімо, на брак часу. Таким чином Ви розірвете непотрібні умовні зв’язки ще до початку їхньої дії.

Якщо ж людина починає сама нав’язувати іншим (іноді доволі агресивно) ці “нові” ідеї, або ж зрікається колишніх друзів, дружини, а то й батьків тільки за те, що ті мають інші погляди – це вже прямі ознаки “промитих мізків”. З досвіду знаю, що таких людей уже важко, а часто й неможливо переконати в чомусь зворотньому. Їх можна хіба що “перезомбувати” – як іноді вдається “перепрограмувати” п’яницю зі спиртного на каву, а наркомана привернути до релігії, але це буде не руйнація програми, а просто заміна її іншою (як наслідок – новоявлений кавоман може так само зловживати “інтелектуальним напоєм”, як зловживав колись оковитою, а неофіт – стати релігійним фанатиком, який на будь-яку іншу думку реагуватиме подібно до… наркомана, у якого збираються відібрати наркотик).

Те ж саме й з поглядами на політичні та мистецькі реалії. До речі, є кілька фраз, від яких такі люди просто несамовитіють. Наприклад: “Та ви просто зомбовані” чи “Та ж вам мізки промили!”. Або ж звичайне, здавалось би, запитання: “А яка ваша ОСОБИСТА думка?” У тім-то й річ, що (даруйте за тавтологію) особистої думки в осіб із “промитими” мізками просто немає, а зізнатися в цьому – зась…

Якби ж то вщент зруйнувати негативну програму вже на цій задавненій стадії й дати людині можливість самій сформувати нове бачення життя! Чи, може, це все-таки реально? Адже є відомий метод Геннадія Андрійовича Шичка, який застосовується у лікуванні від алкогольної та тютюнової залежності (ставши “оптималістом” під завісу горбачовщини, я не п’ю й не палю вже майже чверть віку). Іноді натякаю сестрі (вона психолог): чому б не випробувати цей метод в інших випадках “залежності”? Хоча тут не обійтися без двох речей: перша – це наявність досвідченого наставника (не вважаю це слово за “радянський пережиток”), а друга – бажання, терпіння й сила волі самої людини. Вибачай те, якщо ухилився від теми…

Є й інший бік ілюзорної привабливості згаданих уже псевдосенсацій. Бачачи, що ідеальних людей не існує, і навіть у геніїв є свої “кістяки в шафах”, читач приходить до висновку, що і йому не варто працювати над собою в плані духовного вдосконалення. Більше того, на тлі “дегероїзованих” постатей (байдуже, чи це буде Шевченко, чи хто інший) йому зручніше виглядати “білим і пухнастим” (мовляв, сексуальна орієнтація в мене нормальна, я “вдрабадан” не напиваюся, не лаю владу, не закликаю до кровопролиття, не “вурдалак”, – словом, хоч ікону з мене пиши).

Зрештою, чим молодша й недосвідченіша людина, тим більшою є небезпека подібних “комплексів”. Тому, якщо старшокласники підходять до Вас із запитаннями на цю тему, прийміть це як належне. Зверніть увагу на тон учня, яким він ставить це питання, куди дивляться його очі, чи не видає усмішка іронію або зверхність. Якщо бачите, що хлопчина чи дівчинка цілком щиро прагне розібратися в суті почутого або прочитаного, питає у Вас поради – тут найкраще стане Вам у пригоді Ваша ж компетентність (як і вийшло на уроці з Ярославом).

Зрештою й тоді, коли мета учня – похизуватися сенсаційною інформацією чи то перед Вами, чи перед однокласницями або ж показати себе “розумнішим” за вчительку, варто дати зрозуміти, що Ви обізнані з цим питанням, але інформація про Тараса Шевченка, Лесю Українку, Григорія Сковороду, інших класиків не обмежується “нетиповими дослідженнями”, і потрібно знати різні аспекти біографії та творчості цих митців, уміти аналізувати різні погляди й підходи, аби потім прийти до об’єктивних висновків. Якщо ж у провокативності запитання (й надмірній “сексуальній стурбованості” мовця) немає сумніву, й поставлене воно зухвалим тоном – теж треба реагувати адекватно (звісно, не опускаючись до рівня зухвальця).

Можна, зрештою, послатися на Юрія Шевельова, котрий якось сказав, що Шевченко “нижче пояса” його не цікавить. Та й навіть, якщо епізоди, описані В. Сиротенком чи С. Мастєровим справді були в житті Кобзаря, хіба ж він стає від цього меншим? Он у Росії й вірші Олександра Пушкіна “не для дам” видали, й свій “варіант Бузини” мали (щоправда, “Прогулки с Пушкиным” Абрама Терца вийшли друком у “тамвидаві” й були до т. зв. “перебудови” – до речі, цілком справедливо, – заборонені в СРСР), і “донжуанський список” Поета мало для кого є секретом, і навіть про його коментар до ліричного шедевру, присвяченого Анні Керн, теж відомо, але ж Пушкін від цього не перестав бути Пушкіним…

Інший вид “нетипових досліджень” – звинувачення Великого Кобзаря в поетизації жорстокості. Мовляв, говоримо про мораль, виступаємо проти електронних ігор-стрілялок, проти фільмів-бойовиків, а дітям у школі пропонуємо для вивчення “Гайдамаки”.

Ніде правди діти – гайдамацькі виступи проти шляхти описані в поемі напрочуд зримо і доволі-таки моторошно. Але, як мовлять французи, “a la guerre comme a la guerre” – “на війні як на війні”. Хто бачив війну без крові, без жертв, без жорстокості? Не здійснюю жодних порівнянь (будь-яка аналогія виглядала б блюзнірством), але чомусь приходить на пам’ять “воєнний” цикл Володимира Висоцького – чи не найсильніший у творчій спадщині відомого барда. Попри те, що Володимир Семенович не брав і не міг брати участь у бойових діях (адже дитиною ще був), він, як актор, прагнув якнайпереконливіше показати драматизм ситуації, нерідко вдаючись до натуралізму:

А ветер дул, с костей сдувая мясо

И радуя прохладою скелет.

[17, 438]

Або:

Всем живым – ощутимая польза от тел:

Как прикрытье используем павших.

[87, 13]

Натуралізм у картинах війни, по суті, неминучий, а у випадках, коли розповідь веде людина, яка не була безпосереднім учасником або очевидцем подій, а знає про них із розповідей старших чи з книг, вона створює ілюзію, ніби герой справді був там, у горнилі битв. Джерелами тем для пісень В. Висоцького були спогади родичів і знайомих, котрі воювали, а також творчість поетів-фронтовиків, найперше – Семена Гудзенка, образ якого артист втілив і на сцені у виставі “Полеглі і живі”. Як поет, С. Гудзенко тяжів саме до натуралістичного опису подій – згадаймо його хрестоматійний вірш “Перед атакою”:

Мне кажется, что я магнит,

что я притягиваю мины.

Разрыв –

и лейтенант хрипит.

И смерть опять проходит мимо.

Но мы уже

не в силах ждать.

И нас ведет через траншеи

окоченевшая вражда,

штыком дырявящая шеи.

Бой был коротким.

А потом

глушили водку ледяную,

и выковыривал ножом

из-под ногтей

я кровь чужую.

[22, 72, 73]

Так і Тарас Шевченко, пишучи про ті роки, й маючи за обов’язок відтворити реалістичну, без замовчування трагічних, жорстоких моментів, картину визвольної боротьби, теж не цурався натуралістичного опису. Не будучи учасником Коліївщини, Поет спирався частково на роман Міхала Чайковського “Вернигора” (якраз ізвідти було запозичено історію про нібито вбивство Гонтою власних дітей), та передовсім – на дідові розповіді, в яких був і елемент романтизації пережитого: адже це були роки молодості, юності чи навіть отроцтва Івана Шевченка (адже немає повної певності в датуванні його народження – від 1742-го до 1756-го).

Молодим (25 – 27-річним) на час написання “Гайдамаків” був і сам Тарас, а звідси – й певний максималізм у висвітленні теми, й романтизм (данина пам’яті про діда), а прагнення створити для читача своєрідний “ефект присутності” при подіях, спонукало до натуралізму. Однак не поспішаймо бачити в поемі лише піднесене оспівування дій гайдамаків і повністю ототожнювати думки героїв твору з думками самого автора. Вчитаймося ще раз у Кобзареві рядки:

Чигирин, Черкаси;

Чорним шляхом запалало,

І кров полилася

Аж у Волинь. По Поліссі

Гонта бенкетує,

А Залізняк в Смілянщині

Домаху гартує,

У Черкасах, де й Ярема

Пробує свячений.

[115, І, 161]

Так, у “Гайдамаках” нерідко бачимо характерні для романтико-баладного сприйняття фольклорно-епічні порівняння війни, битви з бенкетом (одні назви розділів поеми чого варті – “Червоний бенкет”, “Бенкет у Лисянці”). Це стосується і згаданого уривка. Але нижче подибуємо аналогію вже не з бенкетом, а з пеклом:

“Отак, отак! Добре, діти,

Мордуйте скажених!

Добре, хлопці!” – на базарі

Залізняк гукає.

Кругом пекло; гайдамаки

По пеклу гуляють.

А Ярема – страшно глянуть –

По три, по чотири

Так і кладе…

[115, І, 161]

Оте авторське “страшно глянуть”, на яке мало хто звертає увагу, багато що прояснює у ставленні Поета до подій. Якби він цілковито був солідарний із позицією Максима Залізняка (“Добре, діти, мордуйте скажених!”), йому б не було страшно від учинків Яреми (він написав би “любо глянуть” чи щось у такому дусі). Але оскільки автор проживає у творі кілька життів (й персонажів вісімнадцятого століття, і своє власне у дев’ятнадцятому), тож маємо широкий спектр оцінок зображеного – тут і месник, засліплений ненавистю до ворогів, тут і гуманіст, котрий цілком адекватно реагує на криваві події. До речі, ті, хто нині робить акцент саме на жорстокості гайдамаків, чомусь ніби не помічають жорстокості іншої сторони – згадаймо мученицьку смерть титаря. Зло породжувало зло…

Та й якби програмою Тараса Шевченка як Митця була лише пропаганда ненависті, чи вводив би він до тих же “Гайдамаків” лінію кохання Яреми та доньки титаря Оксани? Відкриймо розділ “Титар”:

Попід гаєм, мов ласочка,

Крадеться Оксана.

Забув, побіг, обнялися.

“Серце!” – та й зомліли.

Довго-довго тілько “серце” –

Та й знову німіли.

“Годі, пташко!” - “Ще трошечки,

Ще… ще… сизокрилий!

Вийми душу!.. ще раз… ще раз…

Ох, як я втомилась!”

“Одпочинь, моя ти зоре!

Ти з неба злетіла!”

Послав свитку. Як ясочка,

Усміхнулась, сіла.

“Сідай же й ти коло мене”.

Сів, та й обнялися.

“Серце моє, зоре моя,

Де це ти зоріла?”

[115, І, 143]

Ім’я та образ Оксани приходитиме до Яреми навіть у пароксизмах ненависті під час лютих битв, перетворюючись в “ідею фікс” – будь що знайти і врятувати дівчину. Згадаймо “Бенкет у Лисянці”:

“Годі! годі! – кричить Гонта, –

Годі, погасає.

Світла, діти!.. А де Лейба?

Ще його немає?

Найти його та повісить.

Петелька свиняча!

Гайда, діти! Погасає

Каганець козачий”.

А Галайда: “Отамане!

Погуляймо, батьку!

Дивись – горить; на базарі

І видко, і гладко.

Потанцюєм. Грай, кобзарю!”

“Не хочу гуляти!

Огню, діти! дьогтю, клоччя!

Давайте гармати;

В потайники пустіть огонь!

Думають, жартую!”

Заревіли гайдамаки:

“Добре, батьку! Чуєм!”

Через греблю повалили,

Гукають, співають.

А Галайда кричить: “Батьку!

Стійте!.. пропадаю!

Постривайте, не вбивайте:

Там моя Оксана.

Годиночку, батьки мої!

Я її достану!”

“Добре, добре!.. Залізняче,

Гукни, щоб палили.

Преподобиться з ляхами…

А ти, сизокрилий,

Найдеш іншу”.

[115, І, 175, 176]

Кажуть, що на війні і в любові всі засоби добрі, й немає тоді ні добра, ні зла, а є лише ситуативна доцільність тих або інших дій. Якщо для Гонти це означає жорстоку кару для ворогів будь-якою ціною, навіть якщо разом із ними загинуть і невинні люди (мовляв, “війна все спише”), й на прохання Яреми зачекати з розправою над ляхами, поки він не визволить Оксану, ватажок гайдамаків реагує доволі-таки цинічно (“А ти, сизокрилий, найдеш іншу”), то для Галайди мета – врятувати кохану, – теж виправдовує засоби, й заради цього юнак вдається до непослуху, звісно, розуміючи, що такий учинок у воєнний час може коштувати йому навіть життя:

Оглянувся –

Галайди немає.

Ревуть гори – і будинок

З ляхами гуляє

Коло хмари. Що осталось,

Пеклом запалало…

“Де Галайда?” – Максим кличе.

І сліду не стало.

Поки хлоп’ята танцювали,

Ярема з Лейбою прокрались

Аж у будинок, в самий льох;

Оксану вихопив чуть живу

Ярема з льоху та й полинув

У Лебедин…

[115, І, 176]

Безумовно, Ярема здійснює подвиг, але подвиг цей – не в ім’я ненависті, а в ім’я любові. Повернутись до своїх бойових побратимів він може лише по одруженні з коханою. І, мабуть, не випадково місцем, куди привозить Галайда Оксану, стає жіночий монастир у Лебедині. Річ не лише в тому, що там дівчина до повернення Яреми могла перебувати у відносній безпеці. Сама назва села на Черкащині викликає асоціацію з лебедями – за поширеним повір’ям, ці птахи надзвичайно вірні в любові, й якщо лебідка гине, закінчується життя й для її коханого (ця тема відображена і в піснях – згадаймо хоча б “Посідали лебеді на воду” Олександра Білаша чи “Лебедину вірність” Євгена Мартинова). Назва села й монастиря від топоніма, щодо походження якого теж існує ціла низка легенд [48], підноситься в поемі до символу кохання й вірності, й саме там здійснюється таїнство вінчання Яреми і Оксани:

Через тиждень в Лебедині

У церкві співали:

Ісаія, ликуй! Вранці

Ярему вінчали…

[115, І, 179]

І ще один символічний штрих – ніде не йдеться про покарання Галайди гайдамацькими ватажками за непокору. І Гонта, й Залізняк, вочевидь, простили юнака, бо в глибині душі усвідомлювали – людський рід, попри війну й горе, мусить продовжуватися. То ж і очікує Оксана молодого чоловіка з битв:

Виглядає, чи не їде

З боярами в гості –

Перевезти із келії

В хату на помості.

[115, І, 179],

– і завершує лінію “Ярема – Оксана” виразний мотив надії:

Не журися, сподівайся

Та Богу молися.

[115, І, 179]

Хоча чому “завершує”? Тема “хати на помості” ще раз зринає в епілозі – після розповіді про подальшу долю повстанців, які розійшлися “хто додому, хто в діброву”, – як ледь вловимий натяк на те, що Ярема не загинув і повернувся саме “додому”:

Тілько часом увечері,

Понад Дніпром, гаєм

Ідуть старі гайдамаки,

Ідучи, співають:

“А в нашого Галайди

Хата на помості.

Грай, море! добре, море!

Добре буде, Галайда!”

[115, І, 190]

Що ж до того, чи варто вивчати у школі “Гайдамаків”, чи немає загрози юним душам – питання абсурдне. Особисто ми вивчали поему у восьмому класі (як зараз, не відаю) – себто були в тому віці, коли формується людська вдача й закладається програма майбутньої поведінки. Жоден із нашого класу нікого не вбив – якщо й мав один у дорослому віці конфлікти з законом, то лише як шахрай (не Гоголя ж із його “Ревізором” та “Мертвими душами” в цьому звинувачувати!).

Сам я прочитав “Гайдамаки” в дев’ятирічному віці й одразу ж… “закохався” в однокласницю – на тій лише підставі, що звали її, як і героїню Кобзаревого твору, Оксаною. Це при тому, що в дитинстві я був вразливим хлопчаком і дуже болісно реагував на трагічні події або ж сцени жорстокості в книгах чи фільмах. Отже, не вони є головними в поемі, а любов, причому не лише до жінки – йдеться передовсім про жертовну любов до Вітчизни. Оксана тут є ніби персоніфікованим символом України, яка чекає захисту й визволення. Мрії ж про “хату на помості”, отже, підносяться до рівня державницьких устремлінь…

Завершуючи свого листа, відзначу цікаву закономірність у власній долі (наш шановний Автор, мабуть уже назвав би її містичною) – все моє свідоме життя так або інакше пов’язане з особами прекрасної статі, імена яких можна знайти в “Кобзарі”: Оксана була в школі, Катерина – в університеті, а з Мариною ми вже три десятиліття разом…

На все добре! Пишіть.

З повагою –

Юрист-Книголюб.

P. S. А от про лелек – дозволю з Вами не погодитися. За народними уявленнями, ці птахи в’ють свої гнізда на дахах осель, де панує любов і злагода. Отже. коли кажуть, що дитину приніс лелека, це означає, що народилася вона з любові й була бажаною в сім’ї.