Юрист-Книголюб – Учительці (5.07.2013 р.)
Ігор Ольшевський
Вельмишановна пані Вчителько!
Дякую за відвертого листа. Нічого страшного, що Ви розповіли мені про свою драму. Я – не “напівзнайома людина”, а Ваш щирий друг, здатний зрозуміти й підтримати у скрутну хвилину. Що ж, сталося як сталося. І, можливо (даруйте за ці слова), це все-таки кращий варіант, аніж якби Ваш екс-благовірний досі жив з Вами у шлюбі, постійно Вас обманюючи. Чи не було б це для Вас ще більшим болем? Ви відпустили чоловіка, так би мовити, фізично й юридично, а тепер відпустіть його й психологічно (як каже моя сестра, “не підживлюйте вампіра своєю енергією”). Почніть життя з чистого листа. Пізно? Дурниці! Як каже народна мудрість, жінки не старіють, а лише набувають досвіду. Старіти – це наш невеселий чоловічий “привілей”, від якого не рятує навіть той, що “у ребро”. Сивину можна зафарбувати, а літ не зафарбуєш. Я ніби й ще “хоч куди козак”, а хочеш не хочеш – і згадаєш паспортну дату.
Та що це я – почав у мажорі, а збився на мінор? Усе в мене гаразд, то я так – прибіднююсь…
Щодо Василя Симоненка. Справді, творче навчання у Великого Кобзаря у нього очевидне (недарма ж Іван Кошелівець назвав свою передмову до “Берега чекань” – “У хороший Шевченків слід ступаючи…”). Це стосується й віршів-інвектив (“Гранітні обеліски, як медузи”, відомий ще як “Пророцтво 17-го року”, “Де зараз ви, кати мого народу?..”, “Прирученим патріотам” тощо), і поезій баладного звучання (“Русалка”). А згадаймо “Одиноку матір”! Зрештою, й сам Поет зізнавався:
Щось у мене було
І від діда Тараса…
[74, 94],
але тут же згадував і про “прадіда” – Григорія Сковороду [74, 94], тим стверджуючи, що Шевченко був не єдиним його духовним Наставником. У творах В. Симоненка простежується певний вплив і Павла Грабовського (чи не від “Швачки” беруть початок і “Піч”, і “Дума про щастя”?), і Михайла Старицького. Порівняймо:
срiбною хвилею
Стелеться в полі туман.
(М. Старицький [85, 36])
Щастя хлюпає
срібною хвилею…
(В. Симоненко [74, 253])
В остаточній редакції:
Хлюпа щастя
дзвінкою хвилею…
[73, 200]
З поетів двадцятого століття, як на мій погляд, можна назвати Володимира Сосюру, Андрія Малишка. Павло Тичина в одному зі щоденникових записів, щоправда, називає ще Василя Еллана-Блакитного та Василя Чумака [94, ХІ, 346], але це в Павла Григоровича більше виглядає чи то самопідстрахуванням (на жаль, мав таку проблему Співець “Сонячних кларнетів”), чи то спробою відмежувати творчість В. Симоненка від специфіки досліджень Богдана Кравціва, згаданого вже І. Кошелівця та інших тодішніх наших “ідейних супротивників”, урятувати спадщину автора “Лебедів материнства” від можливого проскрибування, що, на жаль, невдовзі й сталося (багато в чому завдяки закордонним публікаціям). Звідси протиставлення його поезій творам Олександра Олеся та Миколи Вороного. Та якщо глянути неупередженим оком, то й імена, й вірші щодно згаданих Митців були, без сумніву, відомі В. Симоненку – адже з них на той час було знято заборону і вихід книг як М. Вороного, так і О. Олеся майже збігся зі становленням шістдесятників. Тож повністю виключати вплив цих Поетів, гадаю, не варто. Вчитаймося в Олесеві рядки:
Хто в час пожежі край свій кине
І, як боюн, в чужий втече,
Того весь вік огонь пече
І проклін рідної країни.
Не знайде той ніде притулку,
Не стріне усміху ніде,
Не вгледить в друзях порятунку,
Коли знесилений впаде.
[57, 489],
– і пригадаймо заключну строфу поезії Василя Симоненка “Земле рідна! Мозок мій світліє…”:
Хто тебе любов’ю обікраде,
Хто твої турботи обмине,
Хай його земне тяжіння зрадить
І з прокляттям безвість проковтне!
[74, 143].
А це – Микола Вороний:
О, Україно!
О, рідна Ненько!
Тобі вірненько
Присягнем
Серця кров
І любов –
Все тобі
Віддати в боротьбі!
За Україну,
За її долю,
За честь і волю,
За народ!
[16, 169],
і знову ж таки В. Симоненко:
Україно, ти моя молитва,
Ти моя розпука вікова…
Гримотить над світом люта битва
За твоє життя, твої права.
Хай палають хмари бурякові,
Хай сичать образи – все одно
Я проллюся крапелькою крові
На твоє священне знамено.
[74, 97].
Але це навчання (“poeta semper tiro” – “поет завжди учень”) жодною мірою не означало епігонства. Тим більше не був В. Симоненко епігоном Шевченка – це було не наслідування, а активне творче осмислення поетики, системи образів, громадянської позиції Вчителя й водночас пошук нових, співзвучних Сучасності шляхів літературного розвою, що, зрештою, й зблизило Митця з шістдесятниками.
Стосовно паралелі “Катерина – Україна” – це, по суті, те, що я писав про Оксану, аналізуючи поему “Гайдамаки”, тим паче, що не ми перші доходимо таких висновків. Наймолодший із шістдесятників – Леонід Кисельов, – у останній рік свого життя (1968) написав вірша “Катерина”, де ця паралель проступає особливо відчутно:
Доки буде жити Україна
В теплім хлібі, в барвних снах дітей –
Йтиме білим полем Катерина
З немовлям, притнутим до грудей.
Освятивши невимовним болем
Все прийдешнє, кожну нашу мить,
Йде вона і мов велике коло,
Біле небо навздогін летить.
Про дівочу цноту, про калину
Не співай, поете, не квили,
Бо іде сьогодні Катерина
Тим шляхом, що наші кревні йшли.
Вилами розхитували трони,
Руйнували все старе дотла,
Тільки би Шевченкова Мадонна
В сніжне небуття не полягла!
Тільки би вона донесла сина
До свого народу, до людей.
Біле поле. Біла Катерина
З немовлям, притнутим до грудей.
[39, 349, 350]
Більше того, він і Лимерівну з народної балади переосмислює якраз у контексті України, її історії, в контексті непроминущих духовних цінностей.
Узявши за епіграф уривок зі згаданої пісні:
Ой впилася, моя матінко, від ножа,
А заснула, моя матінко, край коня, –
поет ніби заповідає сучасникам і тим, хто прийде після нього:
Не дайте, щоб заснула край коня,
То наша мати. Іншої не буде.
Бо кине вас. І піде межи люди
Чужинними шляхами навмання.
Не дайте, щоб заснула край коня.
Сурмлять газети, радіо гука,
Що живемо у віці атомовім,
І хоч за все ми заплатили кров'ю,
Та час вже других цінностей шука.
Історія не є ракетний жах,
Вона мов шлях від чужини до хати.
І щастя буде. Тільки ви не дайте,
Не дайте, щоб впилася від ножа.
[39, 353]
Чи ж не Шевченкове: “Хто матір забуває – того Бог карає” – відлунює в цих пронизливих рядках юнака, який назавжди лишився 22-річним?..
До речі, цікавий сон мені наснився учора. Ніби я ще студент, готуюсь із друзями до семінару, й начебто ми маємо підготувати промови на захист літературних персонажів, яких прийнято вважати негативними. Один із нас вибрав Саву Чалого з однойменної трагедії Івана Карпенка- Карого, іншому дістався Родіон Раскольников зі “Злочину і кари” Федора Достоєвського, я ж зупинився на офіцерові – звіднику Катерини з Кобзаревої поеми. Ясна річ, до цього персонажа я відчував неабияку відразу, але розуміючи, що в майбутньому багатьом із нас доведеться захищати далеко не безневинних, а почасти й гірших, і страшніших від нього людей, яких і людьми важко назвати, узяв себе в руки й почав думати над промовою.
Вже сам початок справи, чи то пак поеми – “Кохайтеся, чорнобриві, та не з москалями”, – спонукав до роздумів про неоднозначність слова “москаль” у творах Тараса Григоровича. Зазвичай це слово ототожнюють із росіянами як нацією, і це дає певні козирі українофобам (і шевченкофобам зокрема) у їхніх спробах тлумачити творчість Великого Кобзаря як суто націоналістичну, антиросійську і т. д. Але подумаймо, чи так все однозначно? Вчитаймося в рядки “Розритої могили”:
Мене покидає,
І могили мої милі
Москаль розриває…
Нехай риє, розкопує,
Не своє шукає,
А тим часом перевертні
Нехай підростають
Та поможуть москалеві
Господарювати,
Та з матері полатану
Сорочку знімати.
Помагайте, недолюдки,
Матір катувати.
[115, I, 253]
А тепер подумаймо, чи може слово “москаль” у цьому вірші бути звичайним синонімом російського народу, до якого, до речі, належали й причетні до викупу молодого Тараса із кріпацтва Карл Брюллов (попри франко-германське походження), Василь Жуковський (попри тюркське коріння), Олексій Венеціанов? Такий висновок був би щонайменше однобоким. “Москаль” тут не так етнонім, як політичний термін, вжитий на ознаку представників царської влади, наділених повноваженнями проводити розкопки древніх могил (Поет вбачав у цих розкопках наругу над національними святинями).
Інше значення слова – “військовослужбовець (солдат, унтер-офіцер або ж офіцер) царської армії”. Далеко не всі з них були етнічними росіянами, й “забрити в москалі” означало призов до війська, незалежно від того, звідки походили рекрути. Згадаймо вірш Т. Г. Шевченка “І золотої, й дорогої…” (1849), де Поет проектує власний талан на майбутню долю “малого хлопчика в селі”:
Одно-однісіньке під тином
Сидить собі в старій ряднині.
Мені здається, що се я,
Що це ж та молодость моя.
Мені здається що ніколи
Воно не бачитиме волі,
Святої воленьки. Що так
Даремне, марне пролетять
Його найкращії літа,
Що він не знатиме, де дітись
На сім широкім вольнім світі,
І піде в найми, і колись,
Щоб він не плакав, не журивсь,
Щоб він де-небудь прихиливсь,
То оддадуть у москалі.
[115, ІІ, 202]
Те ж значення бачимо і у поемі “Москалева криниця” (1847, друга редакція 1857):
Де йому подітись?
[115, ІІ, 67]
А у “Катерині”? Згадаймо: поему присвячено Василеві Жуковському, котрий, як відомо, 25 квітня 1838 року (себто через три дні після вилуплення Шевченка з кріпацтва), вручив молодому Митцю відпускну. Якщо вважати, що “москаль” вжито у значенні чи то “росіянин”, чи “царський чиновник”, то факт присвяти такого твору видатному російському Поетові-романтику, перекладачеві, котрий до того ж служив при імператорському дворі, виглядав би аж геть некоректним. А підпис Тарасів – “Василию Андреевичу Жуковскому на память 22 апреля 1838 года” – якраз навпаки, свідчить про прихильність молодого Митця до Старшого Колеги й глибоку вдячність за даровану йому свободу. Отже домінантним значенням і тут є – “військовик” (у даному разі – офіцер царської армії). Читаємо “Катерину” далі:
Жартуючи кине;
Піде в свою Московщину,
А дівчина гине…
[115, І, 92]
Так, було серед царських вояків чимало непорядних людей. Але чи був вибір у порядних? Адже всі вони складали присягу, були підпорядковані військовій дисципліні, субординації й, щойно командири давали наказ рушати в похід, мусили беззаперечно його виконувати. Тож бідолашним дівчатам – незалежно від моральних якостей солдата чи офіцера, – в разі любовних зв’язків із ними не світило нічого доброго. Тому й умовляли батьки й матері своїх доньок: “Кохайтеся ж, чорнобриві, та не з москалями…” Про те, що ці слова належать саме батькам, а не є суто текстом “від автора”, свідчать наступні рядки:
Не слухала Катерина
Ні батька, ні неньки,
Полюбила москалика,
Як знало серденько.
Полюбила молодого,
В садочок ходила,
Поки себе, свою долю
Там занапастила.
[115, І, 92]
Тривога батьків стала зрозумілою, коли
Прийшли вісти недобрії –
В поход затрубили.
Пішов москаль в Туреччину;
Катрусю накрили.
[115, І, 93],
– та тільки, на жаль, не Катерині:
Незчулася, та й байдуже,
Що коса покрита:
За милого, як співати,
Любо й потужити.
Обіцявся чорнобривий,
Коли не загине,
Обіцявся вернутися.
Тойді Катерина
Буде собі московкою,
Забудеться горе;
А поки що, нехай люде,
Що хотять, говорять.
[115, І, 93]
Тепер поміркуймо, про який час ідеться. Якщо військо рушило “в Туреччину” то мова – про якусь із російсько-турецьких воєн, близьких до часу написання поеми. Останньою з таких воєн був конфлікт 1828-1829 років, що стався між Російською та Османською імперіями через те, що Порта після битви у Наваринській бухті (жовтень 1827 року), порушивши Акерманську конвенцію, закрила протоку Босфор. У ході війни російські війська здійснили походи в Болгарію, на Кавказ і північний схід Анатолії, після чого Порта запросила миру. 2 (14) вересня 1829 року обидві сторони підписали Адріанопольський мир, унаслідок якого дельта Дунаю й значна частина чорноморського узбережжя (зокрема Анапа, Суджук-кале, Сухум) відійшли до Росії. Кількість убитих із російського боку становила 10 000 чоловік, з турецького – 15 000. Таке ж співвідношення маємо й з пораненими [70].
Чи ж можемо ми бути певними, що до числа поранених не потрапив і мій ”підзахисний”? Мені можуть заперечити – у Тараса Григоровича про це ні слова. Але ж у поемі не мовиться й про зворотнє, про те, що Іван (котрий, до речі, міг бути й українцем з походження – звідки такий акцент на його “чорнявості”, “чорнобривості”?) благополучно вийшов із горнила війни. А що як в одному з боїв його було тяжко контужено, наслідком чого стала амнезія?
Згодом він одужав, але пам’ять повернулася не повністю, й окремі проміжки пережитого ще залишалися певний час ніби “в непрозорому тумані”. Один із таких проміжків стосувався Катерини, тому й не впізнав її офіцер, тому й повівся з нею так жорстоко (наслідком контузії могла бути ще й дратівливість, грубість у ставленні до людей). Потім, скориставшись його станом, якась пані одружила Івана з собою, скажімо, переконавши його, що саме з нею він був до війни. І чи можемо ми на всі сто стверджувати, що й в останню зустріч (у кареті) мій “підзахисний” упізнав свою дитину? Можливо, процес упізнавання тільки почався й не встиг добігти кінця, оскільки “берлин рушив”?
Ясна річ – факт доведення нещасної жінки до самогубства є, але чи був цей злочин з огляду на сказане вище справді зумисним, чи не трапилася фатальна випадковість, і чи не є описане в поемі не лише трагедією Катерини, а й драмою “препоганого” Івана? І хто ж, зрештою винен, у цій історії? Кожен з героїв виявився жертвою обставин, і найбільша вина лежить на правителях держав, котрі розв’язують війни і мають із цього зиск. Тому соціальне звучання Кобзаревої поеми підсилюється й ледь вловимою антивоєнною нотою, до речі, невипадковою в Тараса Григоровича – згадаймо його рядки, написані, через два десятки років після “Катерини”, в рік початку австро-італо-французької війни:
Мов пси голодні за маслак,
Гризуться знову.
[115, ІІ, 303]
Якими були подальші слова і яку оцінку було отримано на семінарі (чесно кажучи, аргументів для спростування моїх міркувань було предостатньо), я так і не довідався, оскільки задзеленчав будильник. Йдучи на службу, дивувався, наскільки незвичайними можуть бути сни…
Тепер про “Заповіт”. Загляньмо у алфавітний покажчик першого тому повного зібрання творів Т. Г. Шевченка і спробуймо знайти цей вірш за відомою назвою. Одразу впаде у вічі, що назву цю взято у фігурні дужки, й читач одразу переадресовується на “Як умру, то поховайте…”. Відкривши том на 371-й сторінці, ми побачимо, що вірш цей надруковано без звичного наголовка. Без назви переписав його Тарас Григорович і в альбом “Три літа”. Друком цей вірш уперше з’явився 1859 року в Лейпцігу (збірка “Новые стихотворения Пушкина и Шевченки”) під назвою “Думка” (як відомо, таку назву мають принаймні чотири вірші Великого Кобзаря – хоч насправді жанрово їх набагато більше).
В упорядкованій Іваном Лазаревським наприкінці 50-х років ХІХ століття рукописній книжці “Стихотворения Т. Г. Шевченка”, до якої зробив певні правки й доповнення сам Поет, вірш називається “Завіщаніє”. З таким наголовком його опубліковано в 4-му числі львівського часопису “Мета” за 1863 рік. І нарешті 1867 року 1-8 рядки твору із редакційною назвою “Заповіт” побачили світ у Санкт-Петербурзі (“Кобзарь Тараса Шевченка”, видання Д. Кожанчикова).
Згадаймо обставини написання цього знакового для українства твору: він був написаний на Різдво 25 грудня 1845 року, коли Шевченко тяжко хворів, причому недуга сягла кульмінації й залишала мало надій на одужання, отже, прагнення залишити духовним нащадком послання-заповіт були цілком зрозумілими. Власне кажучи, хвороба спіткала Поета ще наприкінці жовтня 1845 року, про що довідуємося з листа до Аркадія та Надії Родзянків: “Я страшно простудился, едучи с Хорола, и верите ли, что знаменитый Миргород не имеет ни врача, ни аптеки, а больница градская красуется на главной улице…” [115, VІ, ]. І далі: “На скорое выздоровление не надеюсь” [115, VІ, 33].
Такий стан медичних справ у Миргороді, вимушеність перенесення хвороби, по суті, “на ногах” (як довідуємося з книги Петра Жура “Труди і дні Кобзаря”, період з 22 жовтня до 22 грудня у Поета був вельми багатий на поїздки: Миргород – Лубни – Іскрівці – Березова Рудка – Переяслав – В’юнище – знову Переяслав), природно, не могли сприяти поліпшенню ані фізичного, ані душевного самопочуття. Тож більш аніж імовірно, що впродовж згаданого періоду Тараса Григоровича могли відвідувати тривожні передчуття й думки, і чим далі прогресувала недуга, тим частішими вони були. Та біль за Україну виявився сильнішим за притаманний кожній людині страх смерті. Стан Поета покликав до життя твори, позначені саме сповідально-заповідальним настроєм.
Візьмімо хоча б “Кавказ”: “Борітеся – поборете!” – хіба ж це не заповіт? І не лише народам Кавказу, а й усім нам, причому це стосується не тільки визвольної боротьби як соціального явища, це й необхідність усвідомлення, що і в повсякденному житті бажаних результатів можна досягти лише за умов активної дії (пам’ятаєте, як єврей з анекдоту просив Бога, щоб допоміг йому виграти автó, аж поки не почув із неба прохання, аби Абрам купив лотерейного квитка?). Послання ж “І мертвим, і живим…”, як Ви правильно підмітили, так само звернене й до предків (“мертвих”), і до сучасників (“живих”), і до мабутніх поколінь (“ненарожденних”):
Учітесь, читайте,
І чужому научайтесь,
Й свого не цурайтесь.
[115, І, 353]
Або:
Обніміться ж, брати мої.
Молю вас, благаю!
[115, І, 353, 354]
Якось мій швагро, коли зайшла розмова про Кобзаря, мовив: “Біда наша в тому, що не дослухалися ми до кінця Тарасового «Заповіту» – поховали, але не встали”. От і мусимо констатувати, як і в часи, коли жив Поет:
Доборолась Україна
До самого краю.
Гірше ляха свої діти
Її розпинають.
[115, І, 352]
22 грудня 1845 року стан Митця різко погіршав (можна лише гадати, що це було – загострення задавненої застуди, що, можливо, переросла у тяжку форму пневмонії, а чи нова недуга – скажімо, висипний тиф, як припускає чернівецький лікар Петро Коваленко [39, 32]). Очевидно, в Поета вже не було сумніву щодо трагічної розв’язки своєї долі – отоді-то 25 грудня, на Різдво і вирвалися з хворих грудей пронизливі рядки:
Мене на могилі
Серед степу широкого
На Вкраїні милій,
Щоб лани широкополі,
І Дніпро, і кручі
Було видно, було чути,
Як реве ревучий.
[115, І, 371]
Вірш, отже став кодою, можливо, й не задуманого cпеціально, а значною мірою спонтанно виниклого циклу поезій, якому можна теж дати загальну назву “Заповіт”, тодішньою кодою Поетової розмови зі своїм народом у передчутті відходу з земного плану Буття, але ще не кодою страдницького шляху Поета-Пророка – це було лише одне з посвячень. Сам же твір поширювався у списках іще за життя Великого Кобзаря, а згодом, завдяки музиці Гордія Гладкого вже як пісня пішов між люди, ставши окрасою українського патріотичного пісенного фольклору.
Мотиви заповіту нащадкам можна знайти й у творах Шевченка, написаних після повернення на Батьківщину. Особливо це стосується поезії “Тим неситим очам…”, датованого передостаннім роком життя, коли підірване десятирічним засланням здоров’я Поета знову дало серйозні підстави для роздумів, характерних для осені – зими 1845 року (цього разу, на жаль, передчуття Кобзаря справдилися). Так, думка висловлена в першому вірші триптиху “Молитва”:
На їх окраденій землі
Свою Ти силу ниспошли.
[115, ІІ, 338],
– знаходить свій розвиток у поезії “Тим неситим очам”, що примикає до згаданого циклу й теж стилізована під молитву:
Роботящим рукам
Перелоги орать,
Думать, сіять, не ждать
І посіяне жать
Роботящим рукам.
[115, ІІ, 341]
І це теж – заповіт усім нам.
Даруйте, за довгий лист – доведеться надсилати його Вам як рекомендованого.
Наразі – до побачення.
З повагою –
Юрист-Книголюб.