Юрист-Книголюб – Учительці (12.08.2013 р.)
Ігор Ольшевський
Вельмишановна пані Вчителько!
Прошу пробачення, що не відповів одразу. В останній декаді липня занесло мене до Праги. Ходив вулицями чеської столиці й згадував рядки Великого Кобзаря з присвяченої видатному поетові, літературознавцю, мовознавцю, етнографу, історикові, археологу та громадсько-політичному діячеві Павлу-Йосефові Шафарику поеми “Єретик” (“Іван Гус”):
Чеху-слав’янине!
Що не дав ти потонути
В німецькій пучині
Нашій правді. Твоє море
Слав’янськеє, нове!
Затого вже буде повне,
І попливе човен
З широкими вітрилами
І з добрим кормилом,
Попливе на вольнім морі,
На широких хвилях.
Слава тобі, Шафарику,
Вовіки і віки!
Що звів єси в одно море
Слав’янськії ріки!
[114, І, 288]
Щоправда, нині Шафарикові закидають надмірний націонал-романтизм і містифікаторство: зокрема, він обстоював “автентичність” нібито старовинних Краледворського та Зеленогірського рукописів, автором яких насправді був відомий чеський письменник ХІХ століття Вацлав Ганка. Чи знав Шафарик про це? Можливо, й знав, але з міркувань патріотичної доцільності, з метою піднесення чеського національного духу взяв участь у пропаганді цього міфу.
Чи знав про це Тарас Шевченко? Питання, як-то кажуть, на засипку. Відомо лишень згадані вище рядки з “Єретика” та ще сповнені пієтету до вченого слова з передмови до не здійсненого видання “Кобзаря” 1847 року, де підкреслювалось, що Павел-Йосеф Шафарик та його сербський побратим Вук Караджич “не постриглись у німці (…), а остались слов’янами, щирими синами матерей своїх, і славу добрую стяжали” [115, V, ].
Звичайно, їхав я до Чехії зовсім не з метою дослідження впливів чеського панславізму на погляди й творчість Тараса Григоровича, а проте не міг не вклонитися пам’ятнику Кобзареві у Сміхові (це плід творчості визначного українського скульптора Валентина Зноби, його сина Миколи й архітектора Валентини Дірової) та Янові Гусу на Староміській площі. Стоячи перед пам’ятником останньому, просто здригався від моторошного усвідомлення того, як Божественне Вчення може обернутися в руках можновладців на свою протилежність і стати знаряддям убивства. Пригадаймо, які думки висловлював Великий Чех, згодом таки посмертно реабілітований Папою Римським Іваном Павлом ІІ:
1. Не можна стягувати плату за таїнства і продавати церковні посади. Священикові досить брати невелику плату з багатіїв, щоб задовольнити свої найпростіші життєві потреби.
2. Не можна сліпо підкорятися церкві, але потрібно думати самим, відповідно до слів зі Святого Письма: “Якщо сліпий поведе сліпого, обидва впадуть у яму”.
3. Влада, що порушує заповіді Бога, не може бути Ним визнана.
4. Власність повинна належати справедливим. Несправедливий багатій є злодієм.
Кожен християнин повинен шукати правду, навіть ризикуючи благополуччям, спокоєм і життям [126].
Скажіть мені, з чим тут можна не погодитися? І хто, питається, був ближчим до Христа – Гус чи тодішня католицька церква?
І, звичайно не могли не вразити мене тамтешні замки. Сама лише наявність цих старовинних будівель – уже передумова для містичних історій. А якщо їх багато, як, скажімо, в Чехії – тим паче. В чудовій книзі Алоїса Їрасека (1851 – 1930) “Старовинні чеські перекази” є згадки про епізодичні появи перед людьми високої жінки в білому вбранні й з білим удовиним покривалом на голові.
3’являлася вона„ як правило, напередодні якихось подій – сумних або радісних. Письменник наводить історію про останнього нащадка роду Рожмберків (Розенбергів) – Петра Вока (1539 – 1611). Загадкова жінка за життя була родичкою Рожмберків, Няньки Петра неодноразово ставали свідками її нічних візитів.
Біла Пані пестила дитя, заколисувала його, а потім зникала.
Цікаво, що за її присутності кімната була осяяна світлом, схожим на місячне. Якось нова нянька, яка не довіряла Білій Гості й боялася, аби та не заподіяла паничеві лиха, забрала малюка з ії рук. “Чи знаєш ти, зухвалице, що робиш? – проказала Біла Пані, пильно дивлячись на жінку. – Я близька родичка цього немовляти і маю на нього право. Більше ви тут мене не побачите”. І зникла… в стіні. Коли Петр Вок став дорослим і дізнався про свою таємничу покровительку, він наказав розібрати стіну в тому місці; де зникла Біла Пані. Там він знайшов багатий скарб – спадок його предків…
Варто сказати, що й cам Петр був неординарною особистістю – попри велелюбну й марнотратну натуру (цим сторонам його життя присвячено зняту 1971 року в тодішній Чехословаччині комедійну кінострічку “Весілля пана Вока” – може, бачили?), це був освічений чоловік, який мав величезну бібліотеку, підтримував наукове життя краю (зокрема, протегував відомому данському астрономові Тіхо Браге, котрий мешкав на той час у Празі), а коли війська епископства Пассау вторглися до Чехії, пожертвував родовим скарбом, щоб сплатити їм викупні (якщо трапиться вільна хвилина, зайдіть в Інтернет і прочитайте про це на сайті ). А з іншого сайту () зможете довідатися, що навіть залізши у великі борги, Петр Вок не підвищував податків (і не запроваджував нових), а в останні роки життя влаштовував у своєму замку в Тржебоні сніданки й вечері для бідняків.
До речі, традицію бідняцьких бенкетів – цього разу в замку на Їндржиховому Градці – пов’язували й з Білою Дамою. Вважалося, що за життя вона була володаркою цього замку. Наглядаючи за перебудовою частини свого обійстя, Пані обіцяла почастувати людей – у разі їх сумлінної праці, – солодкою кашею. Пізньої осені будівництво було завершене і графиня дотримала свого слова. 3 того часу протягом багатьох років бідняків частували солодкою кашею – спочатку восени, а потім (щоб ранній сніг, падаючи в миски, не затьмарив бідняцького свята) – навесні, у страсний четвер.
Попри те, що існування “польових” форм життя ніби вже перестає бути надбaнням самої лише фантастики, легенда може мати цілком земне, матеріальне, зрештою, історичне підгрунтя. Власне, на це вказує й А. Їра-. сек, посилаючись на дослідження чеських істориків Б. Балбіна та А. Седлачека. Єзуїт Богуслав Балбін (1621 – 1688) вважав прообразом Білої Дами пані Перхту з Рожмберків, яку 1473 року на смертному одрі прокляв її чоловік-тиран, за те, що вона не захотіла пробачити йому знущань. Невдовзі після цього (в 1476-му) не стало й Перхти, і з того часу її привид почав з’являтися в усіх замках роду Рожмберків. Бачили її й у ХХ столітті. Так, у роки Другої світової війни Біла Пані “висловила” своє ставлення до гітлерівської окупації, перешкодивши двом молодим нацисткам підняти на даху одного з замків прапор зі свастикою (за деякими даними, останні внаслідок цього збожеволіли).
На думку ж Августина Седлачека (1843–1926) загадковою жінкою була пані Маркета з Градця (саме її вважають ініціаторкою вищезгаданих бідняцьких бенкетів), котра, ставши вдовою, передала маєток старшому синові Яну, а сама постриглася в черниці Крумлівського монастиря кларисинок, звідки іноді приїздила в білому чернечому вбранні провідувати своїх синів і таким чином зажила слави Білої Пані, а поетична уява народу надала образові казкових рис.
Однак Біла Пані далеко не єдина жінка-загадка у світовій історії. Так ми підходимо до незнайомки, яка поклала терновий вінок на труну Тараса Шевченка у київській церкві Різдва 7 (19) травня 1861 року. Особисто, я, як і Автор, схильний припускати, що це могла бути саме Варвара Рєпніна. І даремно Ви вважаєте цю версію “приземленою”. Адже княжна, як відомо, кохала Тараса Григоровича, й російськомовна поема Великого Кобзаря “Тризна”, відкривається віршем-присвятою саме їй:
Должно любить, терпеть, страдать;
И дар Господний, вдохновенье,
Должно слезами поливать.
Для вас понятно это слово!..
Для вас я радостно сложил
Свои житейские оковы,
Священнодействовал я снова
И слезы в звуки перелил.
Ваш добрый ангел осенил
Меня бессмертными крылами
И тихостройными речами
Мечты о рае пробудил.
[115, ІІ, 239]
Любов – Божий Дар, і там, де задіяне це велике Почуття, вже немає місця для матеріалістичної “приземленості”. Тим паче, що Автор і я не єдині прихильники цієї гіпотези (. – 2010. – № 20 /15132/ – 17 берез.). Це жодною мірою не заперечує й існування інших версій, не виключаючи, до речі, й містичних. Скажімо, Варвара Миколаївна могла бути посвяченою, Посланницею Сил Світла. Тоді епізод із терновим вінком, окрім особистої скорботи, міг бути означенням Місії Поета-Страдника. Не забуваймо, що Жінка завжди була, є й буде Дивом, а отже – і Таємницею.
Що ж до Ликери, це справді схоже на анекдот. Очевидно, той, хто озвучив перед Вами цю, з дозволу сказати, “гіпотезу”, як-то кажуть, “чув дзвін, та не знає, де він”. Його, мабуть ввела в оману розповідь Костя Широцького про останнє кохання Тараса Шевченка. Торкаючись Ликериних розповідей про головні убори, “які їй справив Шевченко”, пан Кость писав:
“Якщо приглянутись до їх кольорів, назвиськ і форм, то не трудно помітити, що робилися вони по рисункам самого поета: сі самі убрання Шевченко приписує дієвим особам свого “Назара Стодолі” [122].
І в примітці додано: “Вона забула додати ще про терновий вінок, за який оповідала д. Брешко-Брешковському в 1905 р.” [122]. Цей вінок жодною мірою не міг бути вінком, покладеним на труну Великого Кобзаря в Києві – хоча б уже тому, що Ликера Полусмакова мешкала на той час у Санкт-Петербурзі. Та й як би навіть жила вона у Києві – всі, хто писав про подію в Різдвяній церкві, неодмінно підкреслюють шляхетність невідомої пані, а звідки ця шляхетність взялася б у Ликери?
Ось що буває, коли читати, не вчитуючись – побачив словосполучення “терновий вінок” і вже готова “версія”. Щоправда, переїхавши після смерті чоловіка (1904) до Канева Ликера Іванівна щодня ходила на могилу Шевченка і навіть залишила у книзі відгуків запис: “13 мая 1905 року приїхала твоя Ликера, твоя люба, мій друже. Сьогодні мій день ангела. Подивись на мене, як я каюсь” [102, 127]. Але це вже тема для іншої розмови.
Що ж до однокурсника, який знайшов Вас, Ви повинні вирішити самі. Хоч особисто я радив би не відмовляти йому в спілкуванні – а раптом це Ваша доля? Тим паче, Ви пишете, що він кохав Вас зі студентської лави. Можливо, це шанс, який дано Вам від Всевишнього – скажімо, в нагороду за пережиті страждання. Адже Бог милостивий і ніщо не буває випадковим, а за темрявою завжди настає світанок.
На цьому слові бувайте здорові. Пишіть.
З повагою –
Юрист-Книголюб