Вчителька – Юристові-Книголюбу (18.07.2013 р.)
Ігор Ольшевський
Вельмишановний пане Юристе!
Цікавий сон Ви мені розповіли. Це, до речі, нерідко буває, коли робота не дає спокою і вночі. Мені теж нерідко сниться, що я на відкритому уроці, маю цитувати напам’ять великий уривок із певного поетичного чи прозового твору і з жахом розумію, що, забула один рядок із тексту, а в книжку глянути соромно – хоч бери й імпровізуй. Або – педрада. Причому на цих “сонних” педрадах я найчастіше граю Вашу роль – захисника, – й беру під своє “крило” найпроблемніших учнів, від яких наяву маю чимало “головного болю”, а то й сліз… Хоч, відверто кажучи, не надто заздрю Вашій роботі – з одного боку рятуєте від несправедливого вироку багатьох невинних, а з іншого – Вам доводиться захищати й запеклих злочинців, нелюдів, порівняно з якими офіцер із “Катерини” справді може видатися далеко не найгіршим.
Що ж до того, що “Заповіт” – це не лише вірш “Як умру, то поховайте…”, а своєрідний цикл поезій, який упродовж подальшого життя Поета поповнювався новими творами, цілковито з Вами згодна. Точніше, Ваші міркування стали підтвердженням моїх припущень. Дивно, Ви – юрист, а у Шевченка заглиблюєтесь, як, далебі, не кожен філолог. І якщо вже зайшла мова про ступінь проникнення у Кобзареву творчість, не можу не торкнутися однієї загадки в біографії, чи радше, постбіографії Поета (бо ж сталося це 7 травня 1861 року, під час панахиди у Різдвяній церкві у Києві). Ось як описує цей випадок один із життєписців Великого Кобзаря – Михайло Чалий:
“7 травня була неділя. Незважаючи на дощову погоду, біля Різдвяної церкви зібралося кілька тисяч народу. О. Петро відправив заупокійну обідню. Утворився досить гарний хор півчих із шанувальників навіки змовклого Кобзаря. Згідно з розпорядженням князя, промов не було зовсім. Під час панахиди між народом проштовхалася в глибокому траурі дама, поклала на труну поета терновий вінок і вийшла: красномовніше за всі надгробні слова передала вона те, що відчував кожен із нас, проводжаючи поета-страдника в могилу…” [84, 389]
А інший очевидець події – М. Білозерський додає: “Це викликало сенсацію; поліція прибрала цей вінок” [84, 168].
У ХХ віці цей факт більш як столітньої давності набув ще загадковіших, рис. Так, у статті Івана Драча “Шевченко у Києві” читаємо про цю незнайомку:
“З’явилась і щезла. Наче не була. Вінок був. Шукали жінку, не знайшли. Особливо князь Васильчиков наполягав, бо, кажуть, жінка була дуже шляхетна і дуже в чорному. Вінок забрали. Вінок був і всіх колов. Шукали навіть по терновищах. Та скрізь тернина недоторкана була…” [28, 7].
Хто ж це, врешті, був, і що? На колективну галюцинацію явно “не тягне”, оскільки вінок був цілком матеріальним – адже не стала б поліція вилучати те, чого не було. У 90-ті роки, коли відбулося “посполите рушення” літератури зі світоглядних питань на полиці книгарень, були спроби витлумачити подію у Різдвяній церкві з позицій… езотерики.
Особисто я знала реріхівця, котрий був переконаний, що “жінка в чорному” була адептом Шамбали. Його незмінний опонент – палкий прихильник “Шляху аріїв” Юрія Канигіна, – стверджував, що посланниця, навпаки, прибула з Агарті. Лариса, одна з моїх однокурсниць, котра ще за радянських часів по закінченні інституту вийшла заміж за офіцера і виїхала з ним до Росії, стала там прихильницею вчення Даниїла Андреєва, й для неї більше не існувало двох думок з приводу того, звідки прибула пані з вінком.
Те, що в “Розе Мира”, Тарас Шевченко згадується, як один із тих, хто найближче підійшов до “великої трансформи, що веде в Небесний Єрусалим та Світовий Синкліт” [1, 72], означало для Лари зв’язок таємничої незнайомки із Навною чи й із самою Великою Матір’ю – Звентою-Свентаною. Зрештою, й добре знайомий нам Автор замолоду припускав, що у моменти найтяжчих випробувань того чи іншого народу людям може явитися матеріалізований, антропоморфний образ Батьківщини (у випадку з Шевченком – України) для подачі особливого Духовного Знаку. Нині він, щоправда, схиляється до більш “приземленої” версії про Варвару Рєпніну (про це йшлося й на одній із лекцій). А нещодавно я чула (не від Автора, звісно) припущення, яке взагалі межує з маячнею – ніби це була… Ликера (так і хочеться до цих слів додати смайлик із саркастичною посмішкою!).
Що Ви думаєте з цього приводу? Чекатиму Вашого листа, а свого поки що завершую, бо ж треба ще гору зошитів перевірити, й до контрольної підготуватися, а ще ж і відписати нарешті своєму однокурснику, який через десятки літ розлуки знайшов мене завдяки всюдисущому Інтернету (до речі, так само віднедавна розлучений). Пише, до речі, що все життя – ще з інституту, – кохав лише мене. Я помічала, що він небайдужий до мене, та вже була “зайнята” й тому не звертала уваги на його залицяння, навіть, бувало, сміялася з нього. Як бути?
Тому – до побачення.
З повагою –
Вчителька.