Вчителька – Юристові-Книголюбу (28.06.2013 р.)

Ігор Ольшевський

Вельмишановний пане Юристе!

Вдячна Вам за листа і висловлені в ньому міркування й поради. Вони, як ніколи, доречні. І щодо нерішучості правильно підмітили, й те, що не завжди я була такою. Не надто зручно мені писати про це Вам – напівзнайомій людині, але cкажу Вам, “ніби подружці”: на початку року я пережила сильний стрес – мене покинув чоловік. Ви пишете, що вже тридцять років у шлюбі (щиро Вас вітаю!), а мені до цієї дати лишався рік, і от…

Причина до огидного банальна й стара як світ: сивина в бороду – самі знаєте хто в ребро… Майже рік водив мене за ніс, а я змалку не люблю брехні й брехунів… Діти з батьком спілкуються, я не бороню, та й як заборониш – і син, і донька дорослі (онуків-школярів уже маю), – сама ж викреслила його зі свого життя, хоч і нелегко це було (двадцять дев’ять літ разом – це не жарт). Знадобилася навіть допомога психолога. Але досить про це…

Щодо збігів у дитячих та й нинішніх наших відкриттях Шевченка – вони справді дивовижні. Мабуть, між тими, для кого постать і творчість Великого Кобзаря (а також Григорія Сковороди, Івана Франка, Лесі Українки, інших Будителів духу народного) є знаковою, попри відстані й відмінності особистих доль, існують якісь незримі духовні зв’язки, які врешті-решт, зводять їх разом у Спільній Справі. Тож, гадаю, недарма ми познайомилися на лекціях нашого шановного Автора, присвячені А. Кримському. Зрештою саме вони мені спали на думку, коли прочитала у Вашому листі про можливу паралель “Оксана – Україна” в поемі Тараса Шевченка “Гайдамаки”. Пригадуєте лекцію, де цитувалась “Весняна розмова” Добровісника:

У мене коханка, у мене є любка,

То – рідна країна.

До неї горнуся, її поцілунком

Уп’юсь до сконання.

О друзі! Чи є що на світі солодше

од цього кохання?

[47, І, 64]?

Автор співвідносить такий підхід до громадянської теми з патріотичними поезіями Михайла Старицького, Володимира Сосюри, Василя Симоненка, адресат яких – Батьківщина, – зображається як кохана жінка, причому в Симоненка це виявляється чи не найяскравіше, і якщо вважати Поета спадкоємцем Шевченкових традицій, то й творчість Тараса Григоровича доречно було б розглянути саме в цьому контексті – скажімо, твори про жіночу долю (“Катерина”, либонь, – найяскравіший приклад) – чи тільки про становище жінки в них ідеться, чи немає в них (так само, як і у згаданих вище Поетів) кодування сакральних понять, піднесення імені людини до ймення рідного краю й народу? Не стверджую нічого, проте давно звернула увагу: не те, щоб усі (є, звичайно, винятки), але переважна більшість імен героїнь творів, уміщених у “Кобзарі” – римується зі словом “Україна” (як, до речі, й Ваші любі жінки).

КатерИНА (однойменна поема, “Наймичка”, “Москалева криниця”, балада “У тієї Катерини…”), МарИНА (однойменна поема), ЯрИНА (“Сліпий”, інша редакція – “Невольник”), та, зрештою й Пріся з “Буває, в неволі іноді згадаю…” (бо це ж дериват від “ФросИНА”, та й Ярославна з переспіву “Плачу” історично теж Єфросинія, себто, по-українському, ФросИНА)… Є й інший (так би мовити, більш замаскований) варіант, коли повного консонансу немає, але є виразне закінчення -НА: ОксаНА (“Слепая”, “Гайдамаки”, “Ми вкупочці колись росли…”, “Не молилася за мене…”), ГанНА (“Утоплена”, “Наймичка”), Мар’яНА (“Мар’яна-черниця”, “Маленькій Мар’яні”). І тут незле буде згадати, що окрім варіантів “Україна”, “Вкраїна” у Шевченка зустрічається й форма “УкрайНА”. А згадаймо Оріяну наших пращурів!

Чи випадково це? Гадаю, що ні: в деякі рядки без шкоди для ритміки і змісту замість наведених вище імен цілком можна вставити назву Батьківщини поета:

Лишенько з тобою!

Або:

Оцю Марину [Вкраїну] я ношу.

І врешті-решт:

Нігде ні одного;

За титаря ляхам платить,

За батька святого;

За Оксану [За Украйну]…

Ймовірно, саме Тарас Шевченко й започаткував цю славетну українську поетичну традицію, з якою, як ми знаємо, пов’язані й “Виклик” М. Старицького, й “Весняна розмова” А. Кримського, й здавалось би, інтимна лірика В. Сосюри та В. Симоненка.

Про “роботу” над рефератами, точніше, над завантаженням і роздрукуванням уже готових, теж підмічено. Я своїх одразу попередила, що позитивну оцінку поставлю лише тоді, коли буду певна щодо самостійності роботи. І коли такий-от “рефератник” підходить до мого столу, я кажу: “Будь ласка, роботу – на стіл, і розповідай своїми словами”. Хтось справді вільно почувається в матеріалі (ті отримують високі бали), а хтось – пик-мик, і замовк. Ставлю ще декілька питань за темою, а у відповідь – те ж таки пик-мик (іноді навіть імена героїв плутають, хоч у рефераті все як належить). Чому ж тоді дивуватися, коли у шкільних чи навіть вступних творах трапляються перли на кшталт “Микола Рильський” тощо? А одного разу – на самому початку 1990-х, – один із учнів написав, що своїм оповіданням “Горпина” Марко Вовчок бореться з… наркоманією. Це викликало сміх, але поставила я йому задовільну оцінку, оскільки вгледіла все-таки в цій фразі хоч якийсь натяк на самостійність мислення…

Цілком згодна з Вашим трактуванням “Гайдамаків”. Жодної недоречності (а тим паче блюзнірства) у Ваших аналогіях я не побачила. Гадаю, маєте Ви рацію і щодо “страшно глянуть”. Багато хто на цей момент справді взагалі не звертає, а звідти – усі ці розмови про поетизацію жорстокості й небезпеку для юних душ, і то не лише “Гайдамаків” стосується – навіть “Заповіт” нерідко стає об’єктом підозр і нагінок, особливо зараз, коли замість войовничого атеїзму часто-густо пропонується войовничий же таки фундаменталізм, а для декого це просто спосіб нігілістичного епатажу, як колись для Михайля Семенка, який і назву “Кобзар” перебрав для своєї книжки (щоправда, потім його тон щодо Шевченка дещо змінився).

Власне, згадана в минулому моєму листі учениця, котра намагалася виправдати свої лінощі релігійністю, як аргумент щодо людиновбивчих закликів, наводила саме висмикнуті з контексту рядки “Заповіту”. Хоч, відверто кажучи, з цим віршем мені далеко не все зрозуміло, хоч я і вчителька: насамперед, чому тільки він – “Заповіт”? Хіба “І мертвим, і живим, і ненарожденним землякам моїм в Украйні і не в Украйні моє дружнєє посланіє” не є таким же заповітом для українців із закликом до єднання й свободи?

На цьому, мабуть завершуватиму, бо ще гора зошитів на столі, та й до відкритого уроку треба підготуватися. Скільки вже працюю в школі, а на таких уроках щоразу відчуваю себе ніби учениця на екзамені. Саме тому намагаюся особливо не “наїжджати” (як нині модно висловлюються) на учнів під час іспитів. Розумію, що нерви у всіх на межі…

Наразі – до побачення.

З повагою –

Вчителька.