1. Закуп

Юліан Опільський

Над бистротечним Дністром западав вечір. Кривавий блиск розливався по небу. Білі баранчики виглядали у червоному сяєві, наче клуби диму пожежі. На хвилях жовтавої води видніли також червоні відблиски, а чорна стіна пралісу, що вкривав правий берег ріки, окружала темною рамою краєвид. Берег сей був високий і стрімкий. Скалиста стіна спадала від лісу аж у воду та не давала проходу ні людині, ні звірові. Лівий, північний берег опадав зате терасами до ріки; тут показувалися у безмежжі лісів плішини, поляни, борозди, а тут і там у вечірній воздух підіймалися дими.

Напроти стрімкої правобережної стіни стояло село. Щоправда, не дуже було його видко. Кожна хата стояла про себе, осторонь від других, окружена будинками, садом, невеличким полем – усе те неначе вправлене у спільну оправу лісу. Ціле село мало вид якоїсь первісної оселі у дикому краю.

Над самою водою, оддалік від інших прогалин, стояла хатина ще нижча і менша за інших. До половини впущена в землю та покрита острокінчастою кришею, визирала вона з-поміж корчів ліщини, немов якась шопчина або кошара для овець. Стіни, не вищі над чотири п’яді, видніли лиш спереду та з боків, ззаду доходив драницями критий дах аж до самої землі. На криші росли бивно трави та бур’ян, бо між драницями чимало-таки було глини та піску. На вершку був отвір, крізь який клубами добувався дим. Крім сього, нічого не свідчило про побут людей у сій хаті. Ані житниці, ані колесні, ні коша на стовпі не було, лиш на кілку біля дверей висів кінчастий варязький шолом.

У хаті горів посередині великий огонь та освічував блимаючим полум’ям темне, закопчене нутро. Пообтикані мохом, стіни світили пусткою. На сволоку висів у багатій оправі довгий та широкий, гранатами висаджуваний меч, з ручкою у виді пташиної голови. В куті стояло декілька горшків, мішок борошна та кілька колод дерева.

На берлозі з ведмежої шкіри з сідлом під головою лежав при огні немічний старець. На його жовтому лиці, на погаслих очах, на білому, Мов молоко, волоссі поклала вже, видко, свою всемогучу руку смерть. Ось-ось і погасне сей маленький огоньок, що огріває ще старече серце. Відкриються вузькі, зів’ялі уста, а рука, що судорожно «копле гріб» по покривалу, протягнеться без сил…

Напроти старого розклався біля огню великий чорний пес та слідив блискучими очима за кожним рухом старця. Він неспокійно маяв хвостом та скавулів раз у раз стиха, оглядаючись на низенькі двері.

Аж ось зірвався та, побріхуючи весело, кинувся до дверей. Маленький скравок червоного неба, що просвічував крізь двері, затемнився, а по хвилі увійшов у хату високий, стрункий молодець, у шкіряному кафтані та кинув перед огонь чвертку оленя.

– Здоров був, батьку, що з вами? – поспитав, цілуючи холодну, жовту та вихудлу руку старця. На устах батька показався, наче блідий проблиск зимового сонця, усміх.

– З богами, сину, приходиш, і бачу, що наділили ось тебе щастям на ловах, то і добре, бо тут за час твоїх ловів приходили вони, сі батьки з вираю, – знаєш? – сідали біля мене при вогні і казали: «Ходи до нас, у царство Сварога, щоби засісти з нами на зеленій леваді та піснею і напитком поминати нашу земну славу». А коли я просив, щоби позволили хоч заплатити довги, ціну нашої свободи, казали батьки:

«Ні, Мстислав молодий та дужчий за тебе, він стане славою племені нашого, а ти старий, лише завада йому. Ходи, ходи!» І тоді ослабло моє серце.

Мстислав сумно глянув на батька, та його вигляд не давав йому ніякої надії. Знав, що його потішати годі та що старенькому пора, лиш серце кривавилося, що так, покинений всіма, без долі та роду, без слуг та майна, вмирає отчич і дідич Залісецької волості.

Він мовчки погладив голову вірного Крука, а сей знов заскавулів жалібно, видко, розуміючи, що тут батько прощається з сином навіки.

Мстислав став заходитися біля вечері, поклав кусень принесеного м’яса на вигорнене вугілля та, добувши з торби пригорщу пташиних яєць, брався варити їх для батька у горшку. Та сей спинив сина.

– Остав, сину, вечерю! Уже мені не треба поживи для тіла. Коли маєш, то звари квасниць із медом, щоби було чим звогчити просохле горло. У мене є для тебе заповіт, який, може бути, вирятує наш рід з недолі. Здається, що вона уже тут…

– Вона?.. Що за вона? – поспитав Мстислав, оглядаючись.

– Смерть – Морана! Гляди, як Крук їжить шерсть та скавулить. Він чує її…

Мороз перейшов по шкірі хлопця.

– Батьку! Що ви?.. Боги добрі, боги живі, духи світла та тепла, бороніть нас від тьми та смерті, проженіть мару та змору на гори-ліси!

Старий усміхнувся.

– Не бійся, сину! Не до тебе вона прийшла, а мені вона впору, я вітаю її радо, а й тобі здійме вона з плечей тягар та поверне свободу, коли мене не стане…

– Тату, не кажіть так! Я сердечну кров свою їй віддав би.

– Е ні, гляди! Вона всміхається, видко, правдою є твої слова. Вона зажде! Що ж, маєш мед?

– Ах, правда! – зірвався хлопець. – Я маю мед, та ще який!

Побіг в кут, де лежали дрова, та відвалив їх набік. З-під полотняної сорочки виступали випукло тугі молоді м’язи, а грубі колоди, мов тріски, вилітали з-під дужих рук. Опісля відчинив спускні двері, що вели у невеличкий льох під хатою. Він вліз туди, а за хвилинку вернувся з кам’яним дзбанком та отворив затичку. По кімнатці розплилися пахощі – аромат старого, ще прадідами сиченого меду. Мстислав налив його у дерев’яний кубок та подав батькові до уст.

Очі та черти старця оживилися під впливом напитку.

– Се від Калини? – спитав.

– Так! – відповів син, червоніючи. – Вона потайки від батька передала сей дзбанок для вас.

– Пізнаю! – прошептав старий. – Се наше родинне добро, се мед, що ситив наш прадід Яр-Тур. З того часу доховалося ще два дзбанки. Один мав станути на столі при твоєму весіллі, другий на моєму похороні. Та ось чоловік моторить, а боги правлять життям, мов човном по Руському морі. Одно заїде у Царгород, а друге пропаде на полудневих берегах. Отак і тут. Перше прийдеться хоронити, ніж вінчати… Волхви Перуна у Києві благословили сей мед, і, видко, ласка богів є на ньому. Ось ми втратили майно, а таки при моїй смерті не бракло і призначеного меду.

Старий замовк, лише від часу до часу попивав мед із кубка, а син догризав напівзвуглене м’ясо та заїдав його твердим ощипком. Останки одержав Крук, та чомусь-то нерадо брався до їди, раз у раз поглядаючи у кут. Між тим старий Воєслав оживився і, допивши мед, сказав:

– Пішли, Ладо, Калині усе добро; цвітку радості – весілля на весь вік, а ти, сину, заплати їй сторицею за сю послідню осолоду старечого життя.

– Вона ж моя невіста! – сказав син. – І я не забуду їй сього доброго діла ніколи.

– Твоя невіста? – здивувався батько. – А старий Рогдай?

– Рогдай не знає про се, а то, певно, не захотів би віддати дочки за закупа. Та я виплачу довг, а тоді візьму її!

– Закупа, закупа… – повторив Воєслав і задумався понуро, та відтак оживився нагло, і навіть усміх осяяв на хвилю його воскове лице.

– Слухай, сину! – сказав. – І затям собі добре мої слова. Рогдай не схоче тебе, а може бути навіть не пустить тебе у світ добувати добра. Він, певно, осадить тебе на якій новині господарювати, щоб ти там звікував весь вік. Але ти знай, що у Лади більша сила, чим у Перуна, а принада Купальної ночі сильніша, чим удар грецьких катафрактів. Тому і ти не трать відваги, а якщо Калина не така вітрена, як звичайно жінки, то поборете обоє усе, а тоді більше буде людей у тебе на весіллі, чим у мене на похороні. А тепер слухай далі, що скажу, бо говорю ось до тебе востаннє…

Тут старий попив знову меду з кубка, а син підложив дров на огонь. Надворі було уже темно, лише десь далеко по хатах перебріхувалися собаки. Попід розлогі крислаті дерева ходила Дрімота та шумом листя у нічному леготі вела розговори з дністровою хвилею. Усе уклалося до покріпного сну, і лише голос сови-пугутьки, що раз у раз обзивався з дуплавого дуба, нагадував, що ось недалеко людина доживає свої послідні години.

– Нагадай собі, Мстиславе, коли-то князь наш Святослав, найхоробріший із хоробрих, три роки тому збирався уперше іти у Болгарію. Тямиш се?

– О так! – відповів молодець, киваючи сумно головою. – Пішли тоді і ви, батьку, й оба брати…

– Ми пішли у Херсон, відки човнами мали їхати просто на Царгород. Та ось між херсонесцями найшовся хитрий-прехитрий грек на ймення Калокір, і він-то підмовив нашого князя іти у Болгарію, бо, мовляв, звідсіля легше буде іти на Царгород сушею. Та мав Калокір засісти на царгородському престолі як тисяцький нашого князя. Ще з часів князя Ігоря тяжко було нашим гостям торгувати з греками, бо Ігоря греки побили і позмінювали старі, на богів та хрест заприсяжені, договори. Ось чому і князь та його дорадники-вояки послухали Калокіра, і зібрався великий похід. Усі дружинники князя, що ходили були на хозар та болгар над Волгою, чимало варягів та синів земських бояр з лучниками, колійниками та топірниками з’їхалися над Дніпром, а коли з Прип’яті та Десни прийшли човни, всі стали ладитись у похід. Разом із військом приїхало також чимало купців, що думали під покровом князя обновити грецьку торгівлю на Русі. Між ними був і я, бо літа не позволяли мені вже ставати до оружної розправи. Віз я у човнах мед, віск та дорогі смушки, що твої брати Радослав і Младан привезли з походу на в’ятичів. Усе те закупив у мене сам Калокір, видко, бажав собі з’єднати найзаможнішого боярина Червоноруської землі. Я мав усе те перевезти у Доростол, а він мав мені за мій крам заплатити двісті гривень.

– Двісті гривень! – аж крикнув молодець. – Та ж се маєток.

– Так! Завдяки Велесові та ласці його росло тоді майно моє та діти мої з року на рік, і тому узяв я від Рогдая тридцять гривень у позику, щоби ще перед виправою купити для синів візантійські лати та шоломи у херсонеських купців. Я надіявся, бач, що, повернувши, без труду віддам довг та ще чимало гроша привезу домів. Похід удався нам напрочуд гарно, хоча болгари і знали, що Святослав іде на них війною. Він послав, бач, їм послів, щоби сказали від нього: «Іду на вас, щоб взяти городи і села ваші під мою княжу руку. Тому не пручайтеся, а виходіть з поклоном та хлібом-сіллю. Коли ж захочете ставити опір, то знайте, що у мене є 30 000 війська і живого духу по вас не останеться від мене». Ми побідили болгар раз і другий, взяли Доростол і Переяславець, та якраз коли бажали іти далі на Царгород, покликало боярство нашого князя у Київ, бо, мовляв, печеніги облягли його. Тоді князь, як се у нього буває, вхопив меч та ховстало, пішов до стайні і за хвилину гнав уже чвалом з готовими завсіди прибічними комонниками на північ. Радослав і Младан були з ним. Не прощаючись, ми розлучились, та вже навіки. У битві з печенігами лягла головами мало не вся дружина князя, але ворогів розбив князь впрах. Я відібрав між тим гроші від Калокіра, а він дав мені провідника, щоб мав мене провести коротшою дорогою з Дунаю на Дністер, щоби я не потребував вертатись на Київ. Сей провідник був теж грек, а називався Партеній, і казав, що колись бував на дворі кесаря у Цар-городі протовестіарієм, себто великим одівальником. Що се за чин – не знаю, але знаю, що сей зрадник був рабом Калокіра, бо бачив раз, як цілував його руку, а раз видів я на його лиці знаки начебто від удару. Свобідний чоловік не зніс би удару в лице, а відповів би мечем, хоч би і князеві. Тому я тоді не думав про се і аж пізніше нагадав собі сі знаки рабства, коли Партеній по дорозі напав на мене зі слугами, відібрав усі гроші та обдер самого до сорочки. Лише з життям утік я та пішов на прошеному хлібі звичайним шляхом у Київ, де дізнався, що між жертвами бою були й обидва мої сини. Важко плакав я тоді, так як радію тепер, коли подумаю, що скоро побачу обох на зеленій леваді Дажбога…

Тут мова старого стала раз у раз рватися, а слова, змішані з голосним, важким віддихом, добувалися з трудом з його уст. Видко, томило його говоріння. Смерть чимраз сильніше здавлювала своєю льодяною рукою його старече серце, і він спішився, щоби за кожну ціну докінчити свій заповіт.

– В Києві просив я князя про поміч, та князь лютий, що мати не пускала його у Переяславець, прийняв мене неласкаво і сказав: «Ти повинен був боротися. Якби був загинув, то все було б байдуже, а коли б був побідив, то не втеряв би майна. Коли ж ти застарий, щоби боронитися, то повинен був мати розум і не дати себе обдурити якимсь грецьким куклам або винайти і дати мені докази зради Калокіра. Тоді я покарав би його, а так не можу». Зі сим і пішов, бо князь був правий. Ось так з дідича став я закупом. Іди ж тепер ти у Київ та удайся до самого Святослава. Розкажи йому все, що сталося, а він подбає за тебе. Як же ж побачиш де-небудь Калокіра, приклади йому ніж до горла, а віддасть усе, що узяв, бо я присяг би на святий огонь Перуна, що Партеній – се його права рука. Ось се мій заповіт, сину: відібрати від грека вкрадене майно та викупити волость і свободу родини у Рогдая. Тоді він, певно, нагадає собі давню дружбу зі мною та віддасть за багача дочку, якої не оглядати такому голякові, як ти тепер. Нехай боги зішлють на тебе усі свої ласки та добро… – Тут спинився старий Воєслав і вхопився рукою за груди. По хвилі продовжував шепотом: – Хай Лада украсить його найкращими цвітами, а блискавка Перуна… хай стане твоїм мечем…

Старий замовк. Піднесена рука опала на покривало, він бажав ще щось казати, та відкинув голову назад, а очі обернулися в стовп…

Примітки

Закупом звали на давній Україні-Русі невиплатного довжника, який ставав внаслідок невиплатності рабом вірителя. Ізгоєм – викупленого раба або сироту. – Авт.

Варязький – варягами звали в давній Русі скандинавських дружинників. – Авт.

Вирай – той світ, призначений для померлих душ. У ньому жили померлі діди, мов на землі, на зеленій леваді, пишучи і співаючи. У вираї панувала вічна весна, світло, тепло, веселість. – Авт.

Сварог – бог сонця, те саме, що Хорс-Дажбог. Усі ті троє імен значать те саме, але, як здається, є у розумінні них деяка різниця. Сварог – се сонячне світло і тепло, Дажбог – се родюча сила сонця, Хорс – се блискуча поява бога, що пробігає небосклін. – Авт.

Отчич і дідич – пан-володар з діда-прадіда. – Авт.

Морана-мара – уособлення смерті, ночі, темряви. – Авт.

Волхв – жрець. Перун – бог грому, блискавки і бурі, а також війни. – Авт.

Лада – богиня любові, уособлення любовного чару і принади. – Авт.

Купальна ніч – ніч на Купала, коли сонячний круг та сила сонця найбільші. У сю ніч пускали на воду вінки для ворожіння будучини любовних пар та очищували товар і себе святим огнем. У сю ніч «змовлялися» зі собою хлопці й дівчата. – Авт.

Катафракти – панцирні візантійські їздці. – Авт.

Велес – бог пастухів і товару, а також торгівлі і поезії. – Авт.

Доростол – нині Сілістрія на Дунаї. Переяславець – українська назва болгарського города Переяслави (нині село Переяслава). – Авт.

Джерело: Опільський Ю. Золотий лев. – К.: Дніпро, 1989 р., с. 6 – 12.