16. Власт

Юліан Опільський

Протягом кількох слідуючих днів Калина не залишала Люта ні хвилі одного. Наче тінь, ходила за ним слідком, розмовляючи та розпитуючи про свого Мстислава, чи здоров, чи дужий, чи вже великі у нього вуса, що саме говорив про неї, а що князь казав про нього, як виглядав воєвода, коли нападав на печенігів, яка його зброя, яка одіж і тисячі найрізноманітніших подробиць бажала дівчина знати від «дядька». Вкінці Лют став обтирати піт з чола, а розказавши Калині ту саму подію на двадцять зовсім відмінних способів, розвів руками і сказав:

– Але ж, дівко, найхитріший грек не набреше за рік стільки, що я тобі за сих три дні, а тобі ще мало? Що ж, хіба почну і я до тебе женихатися, як ось Власт, то, може, відчепишся!

– Дядьку, дядьку! Вже і женихайтеся, лише розповідайте мені про Мстислава. Бачите прецінь, що з моїм батьком нема у мене злагоди, то з ким балакатиму? Я ж мовчала вже три місяці.

Як Калина за Лютом, так снувався Крук за Калиною і навіть відзискав дещо давньої моторності. Раз у раз ставав серед обійстя, нюхав повітря і скавулів стиха. У місячні ночі йшов під опустілу хатину Воєслава і вив годинами, сидячи у дверях.

– Німа звірина, – говорив Лют, – а більше у неї вірності, ніж у не одного чоловіка.

При сьому Лют господарював жваво і заходився коло жнив при помочі своїх товаришів. Йому самому треба було ще старання й опіки, бо рана у грудях ледве що загоїлася і не раз кров показувалася на устах «дядька». Тоді Калина клала його у постіль, напувала липовим цвітом, годувала медом і салом і не пускала ні до женців, ні до возіїв.

Старий Рогдай замкнувся зразу в одрині, де стояли скрині з готовим грошем, дорогоцінностями та дорогими шубами, парчею і паволоками, бо боявся насилля і грабежу. Опісля вийшов раз і другий, але до господарства не втручався і наслухував лише пильно, про що розмовляли Калина з Лютом. Чуючи, що вони говорять про Мстислава, покликав Калину до себе і спитав:

– То ти, Калино, змовлена з Мстиславом?

– Так, батьку.

– Батьку, батьку, – повторив Рогдай злобно, – а де був батько, коли ви змовлялися? Де була його влада і воля? Де божий закон?

Дівчина спаленіла і склонила голову.

– Великою є влада і воля батька, – відповіла, – але більшою сила Лади та принада Купальної ночі.

– Ага, то ви ще на Купальному святі зійшлися?

– Торік.

– Так, так! А знаєш ти, дівко, що ти призначена Властові з Города?

– Ні!

– Коли ні, то знай, що сеї осені по переїзді у Рогдаївку відгуляєте весілля. Заладнаємо на славу, і станеш бояринею ще перед першим снігом.

Злякано глянула дівчина на батька, чи він справді сього бажає, чи, може, лише так передирається з нею. Але на лиці Рогдая стояв той самий вираз тупого завзяття, як тоді, коли Власт мав живим або мертвим кинути йому під ноги Мстислава. І тоді пізнала дівчина, що Мстислав казав правду, коли відходив у Київ. Рогдай не любив її, а тільки гріш та свої замисли. Тепер, коли її воля станула всупереч його намірам, пропала десь і уся любов батька до дочки. Сей старець, який завсіди годив Калині у чому б то не було, ставав тепер проти неї, мов ворог, і бажав насильно переперти свої бажання, без огляду на щастя власної дитини.

Але Калина дозріла у послідніх переживаннях і перестала бути дитиною. Розлука з Мстиславом, душевний неспокій і грижа, розпука при гадці про його смерть зродили у неї свідомість, що її щастя уже не при батькові. Її очі відкрилися на батькові слова і діла, і вона нагло побачила, що там, де бачила досі старечу неміч і упір, на ділі була злоба і нахабність недоброго і захланного чоловіка. Супроти сього у неї зродилася постанова поберегти своє щастя всупереч волі батька та на упір відповісти упором. У своїй постанові звернулася вона й до Люта, і сей приобіцяв їй усяку поміч, яка буде потрібна, хоч би навіть прийшлося ужити супроти Рогдая сили.

– Ти, доню, не бануй, – сказав їй Лют, – Рогдай – батько, повинен дбати про твоє щастя, а якщо не хоче, то треба його присилувати. Воно часами не завадить сказати і старому: «Так буде, бо так краще, а ти повинуйся, бо легше хату одним словом зруйнувати, чим наново поставити». Ось чого навчили нас війни і походи. Краще послухайте молодого, якщо радить добре, ніж старого, який верзе дурниці.

– Та я се знаю, дядьку, – відповіла дівчина, – але бачиш, я боюся кари богів на мене і Мстислава, якщо батько затнеться.

Лют засміявся.

– Ха, ха, ха! Маленьке ти ще дівчатко, ну, і дурненьке ще до сього нівроку. Ти ж була уже над водою на Купала?

– Ні… Тобто була! – сказала, паленіючи, дівчина.

– А з ким?

Дівчина глянула з докором на усміхненого дядька.

– Як-то з ким? – здивувалась. – 3 ним!

– З Рогдаєм?

– Ні-бо… з Мстиславом!

– Ну, коли так, то що до сього Рогдаєві? Не кажу Властові, але Рогдаєві? Тьху! Щоб старий чоловік, та ще батько втручався у купальні чари…

Калина мовчала і ждала, до чого гне Лют.

– Бачиш, доню, – сказав вкінці Лют, – на се й є Купальні ночі, пісні, віночки та чари, щоби молоді бачили та пізнали себе. А найдеться двоє молодят, що себе причарували, а одно одному рівня, то божа кара впаде хіба на того, хто їх розлучить. Коли б Мстислав був рабом або остався ізгоєм, то й тоді треба б було по божому закону розглянути, чи у нього нема більше розуму, краси та сили, чим у боярина. Але твій Мстислав боярин, а ще воєвода, хто йому рівня? Рогдай хіба з глузду зсунувся, що його не хоче. Не раз батьки змовляють дітей між собою, але люди моторяться, а боги керують долею так, як їм видається доцільніше. Дитина – не товар, щоб її можна було міняти та продавати. Для сього-то й Купальні ночі, щоб молоді пізнавали, чи батьки їх добре раяли дітям, чи ні.

– Ось і я… – тут Лют попив меду з кубка, – мав брати дочку сусіднього кметя. Але на Купала над водою підійшов я до хороводу дівчат, побачив свою кралю – нічого собі! Гарна, моторна, свіжа, як соловейко у лузі. «Гарно, – думаю собі, – батьки добро вчинили». Підходжу до неї, заговорюю, женихаюся, вона сміється, думаю собі: «Гаразд, Люте, ось тут тобі й кінець!» Але ба, при віночках попливли наші вінки у різні сторони. При нас був ще син кметя з другого села, Моймир. Його вінок поплив за вінком моєї дівчини, а вона звернулася до мене і каже: «Бачиш, Люте, хто при мені? Моймир! Бачиш, чий вінок з моїм на воді сплітається? Моймира! Туди й мені дорога!» Засміялася, а Моймир обняв і поцілував її таки при мені. Ти знаєш, Калино, що у Купальній ночі насили та гніву нема. Се ніч любові, а не сварки. Я засміявся також і відійшов. Кажу про се батькові й мамі, а вони на се: «Що ж, сину, не було божої волі!» Прийшов кметь-сусід на другий день з дарунками та й почав звинятися, ба й про насилу говорити… А батько питає:

– А Моймир гідний хлопець, роботящий, щирий?

– Ат, куди йому до вашого. Але в іншому нема йому ніякої догани.

– А дочка його хоче?

– Ще б не хотіла. Се ж її Ладо, бог зна відколи.

– Ну, коли так, – каже батько, – то не гнівіть богів, сусідо, відгуляйте у гаразді весілля, а нам не тільки світу, що у вікні!

І не раз ще я міг був знайти собі жінку, та більше війна тягнула мене, чим домашні вигоди. Хозари, в’ятичі, болгари, чорні і нечорні, греки та всілякі інші вороги не дали мені подумати вчасно про рідню, батьки померли, а тепер вже й запізно!

Втішена у своєму горі дівчина засміялася весело.

– Не кажіть, дядьку, що запізно, боги знають, де кому віночок плетуть дівочі руки. Ще вам до старості далеко, поздоровішаєте, вернуться наші з Дунаю, тоді й вас візьме оскома, не бійтеся! А на весіллі такої вам заведу пісні, що аж гай!

Аж ось стали зразу глухо, а що далі, то й голосніше доходити недобрі вісті з Болгарії. Корсунські купці розказували у Каневі, що Святослава побили й облягли в Доростолі, що Переяславець упав і багато дружини лягло головами. Знову почав неспокій мучити серця Калини та Люта.

Лют поволі приходив до здоров’я і добув знову свою зброю та коня, стріляв з лука, ходив у ліс на лови, а раз навіть їздив у далекий Червоногород за вістями. Коли вернувся, застав Калину у сльозах. Рогдай виїхав у Рогдаївку і велів дівчині збирати усе добро та ладитися і собі в дорогу. Тоді Лют задумався, почухав потилицю, а далі послав до Ярослава запитатися поради. Саме коли обидва радилися у світлиці, перед дворище заїхало кільканадцять оружних мужів верхи. Бліда з переляку Калина скрилася за плечі Люта, а в сій хвилі увійшов у хату Власт.

Він поклонився обом мужам та звернувся до дівчини:

– Боярин Рогдай, твій батько, посилає тобі, Калино, оружних людей і мене, щоб тебе у безпеці завезти у його волость Рогдаївку.

На сі слова замовк Лют, а Ярослав вийшов з хати. Тоді виступила Калина з-за плечей «дядька» і відповіла:

– Я позбираю усі свої достатки і завтра або післязавтра приїду сама. Дивно мені, що батько, боячись небезпеки, присилає якраз тебе.

– А се чому? – здивувався Власт. – Чи ж я гірший за других?

– То ні! Але ти сам є для мене найбільшою небезпекою.

Власт засміявся.

– Саме тому батько мене й вибрав, хитрий з біса старий. Щоб я не присікався до тебе, велів мені тебе пильнувати. Отак має безпеку для доні, бо у мене зв’язані руки.

Кажучи се, усміхався, але у очах блимали хвилями жовтаві вогники злості.

– Я з тобою не поїду! – відказала холодно дівчина. – Ти се знав, і батько знав, і тому послав вас щось з п’ятнадцять мужів.

– Може, й тому! – втяв твердо Власт, а усміх щез з його лиця. – Але саме тому мусиш їхати, бо силою візьму тебе, чи хочеш, чи ні!

І витягнув руку, щоб обняти стан дівчини та повести її до дверей. Але тут ударив Лют кулаком об стіл.

– Стій! – гукнув. – Яким правом приказуєш тут, у чужій хаті, чужій дитині?

– Правом батька і дідича, якого заступаю.

– Чортяку з болота тобі заступати! Геть мені відси, тут не твій двір, ані Рогдаїв, лише Мстислава, а ся дівчина під моєю опікою!

– Мовчи, княжий смерде! – відповів гордо Власт. – Не у своє діло встряєш! Ходи, Калино!

І силою потягнув її до дверей. Але дівчина вирвалася силою, а коли Власт метнувся за нею, рука її упала з ляском на червоне, розпалене гнівом і пристрастю лице боярина.

Тоді кривава плахта закрила йому зір. Схопивши руку дівчини, здавив її так, що Калина аж присіла з болю у його ніг, а другу руку підняв уже, щоби ударити… Та Лют втім вхопив його і, піднявши, кинув до дверей, аж пукнули одвірки, а боярин вилетів разом з дверима за поріг.

– Гей, гридні, до мене! – гукнув Лют і вхопив зі стіни свій великий варязький щит і довгий широкий меч.

Рівночасно товариші Власта непокоїлися, що їх господин не вертається. Довкола них стали збиратися оружні мужі, зразу кілька, далі кільканадцять, вкінці ціла юрба кметів, ізгоїв, рабів, молодих, старих, ба, навіть баби, діти з цілого села.

Побачивши Власта на землі, кинулися до нього його слуги підносити й боронити перед ударами. Одначе ледве підняли його, коли на приказ Люта уся товпа грянула на них з окликом:

– Геть відси, заволоки, проч опришки, рогдаївські смерди! За пліт з ними! У ріку!

Мечі вискочили з піхов, блиснули топори, ратища, очепи, вила. І не достояли Властові слуги. Він сам був трус неабиякий, тож, побачивши товпу, скликану Ярославом на підмогу «невісті Воєславича», кинувся з двору, не приймаючи бою.

Але тієї самої днини вечором прийшов від Власта посланець, кметь зі Залісся Кудлай, якого стрітили у лісі напасники, і переказав ось що:

– Якщо Калина не буде до двох днів у Рогдаївці, то третього принесуть їй у дворище в Заліссі голову Рогдая.

Всі оторопіли, а Калина, як стояла з усміхом на устах та радістю задля побіди у серці, упала без чуття на землю.

Джерело: Опільський Ю. Золотий лев. – К.: Дніпро, 1989 р., с. 120 – 125.