6. Не гляди, княже, чужої землі!

Юліан Опільський

У тьмавій приємній кімнаті княжого дворища ждала на князя чимала товпа людей. У дорогих шубах та шапках, прикрашені золотими та срібними ланцюгами, самоцвітним камінням та шовками, сиділи і стояли руські купці-гречники, між якими видніло і кілька греків з чорними бородами та блискучими очима, у синіх туніках та жовтих сап’янцях.

Поруч них віддільно станули земські бояри, що не брали участі у поході, а між ними визначався велетенського росту муж, може, шістдесятилітній, зі сивою бородою, у шоломі та дорогій візантійській зброї. При ньому стояв дванадцятилітній хлопець міцної будови тіла, з темно-синіми очима та темним волоссям, але з дивно правильними чертами лиця та повільними рухами тіла. Хто глядів на нього, той немов бачив, що хлопчина силою вгамовує вибухи своїх бажань та пристрастей, відблиски яких появилися хвилями у глибині його зіниць. Спокійно і розважно гляділи вони на світ, наче передчуваючи ту задачу, яку колись мав сповнити саме той молодець.

Сим високим старцем у зброї був воєвода Добриня, а його молодий товариш – се молодий князь Володимир, син улюблениці Святослава, Малуші.

По другому боці кімнати стояло з двадцять оружних мужів у візантійських та варязьких зброях або і без них, у шкіряних каптанах, широких черкесах та шапках з вухами.

Князь сів на стілець, який подали йому слуги, і обкинув зором увесь збір. Мстислав, що стояв при дверях, бачив, як на лиці Святослава показався глумливий усміх, а його голос, коли обізвався уперше, зазвучав різко, наче скрегіт різаного каменя.

– Гаразд, панове бояри! А і вам, грецькі гості, добро з приходом! Що ж приносите з моєї Херсонеської та Болгарської волості? Чи живе ще недруг наш і ваш кесар Іван Цимісхій? Чи патрицій Калокір уже перетягнув на свою сторону всіх бояр царського престольного города?

З-поміж греків виступив наперед муж у середніх літах з багатим ланцюгом на шиї, а за ним дванадцять рабів несло дарунки: золоті та срібні миски, свічники, кубки, ковтки, ланцюги, пряжки та запинки і звої величавих паволок, на яких були виткані золотом леви, орли, коні, люди та всілякі казкові потвори.

– Хто ти? – поспитав князь.

– Я раб рабів твоїх, ваша княжа високість, Партеній, сумирний раб божий із Доростолу, приходжу як посол від патриція Калокіра з Переслави.

Мстиславові аж мороз пішов поза шкіру, коли почув се ім’я. Він зблід, як стіна, і глядів лише, витріщивши очі, на мужа, який з облесним усміхом та покірним лицем слухав слова князя.

– Я так і думав, що ти ще тут у нас не був, бо бачу, що станув між тими, яким дещо не всмак пішли мої походи на південь. Коли тому три роки клявся я Калокірові на Перуна та Велеса, стояв він та други його між моїми гриднями. Нині чомусь-то ви відцуралися від них, а пристали до моїх плугових бояр. Се вельми поважні та добрі люди, і я їм честі не уймаю, але се не пара вам, ні нам, що беремося повалити великого кесаря у Царгороді, а посадити на його престолі маленького херсонесця.

Їдкі слова Святослава поділали на послів, наче відро холодної води.

Лиця їх помертвіли, поблідли. Вони, бач, налякалися, що князь проглядів їх дволичну гру і добре розумів, що Калокір був лише куклою царгородського кесаря – а між тим вони вірили у його легковірність.

«Він сміється з нас, – погадали, – а за хвилину велить наволічи на паль або виколоти очі. Бережіть нас, спасе, і ти, пречиста!»

Але так не було, і посли швидко успокоїлися, коли князь заговорив далі.

– Боїтеся Цимісхія? Ну добре, але я його не боюся. Якщо доставите мені усе те, що обіцяли, то маленький херсонесець сяде-таки в золотій палаті кесарів на великому престолі. Тому можете сміло ступити знов на той бік кімнати, де бряжчить зброя моєї дружини та де сидить на маленькому престолі великий князь, що страхів не боїться.

Партеній зітхнув, і скісний погляд його очей упав із-під повік на гурток княжих дружинників, між якими визначався дорідний білявий муж з рум’яним лицем та великими круглими очима – Фарлаф.

Мстислав побіг зором за поглядом грека і побачив, як варяг тріпнув згірдно пальцями.

– Князю! – відповів посол. – Господин мій, патрицій Калокір, недарма славить під небеса розум твоєї достойності. Ти сейчас замітив, що ми прийшли сюди зі сим, з чим приходили колись. Іван Цимісхій вернувся зі сходу, і як усе велося в житті, так і тепер вернувся побідником, а з ним стотисячне військо. Усі наші приклонники покинули нас, багато гроша, який поплив у їх мішки з Херсонесу та Доростолу, пропало. Кесар велів удушити сина і осліпити зятя патриція Калокіра, а сам збирається іти війною на Болгарію. Ось чому приїхали ми, князю, остерегти тебе і навколішках благати: «Іди, князю, з Болгарії, вертайся на Русь та жди пригідної хвилі. Поки що не благословить бог нашому господинові на престол, ні тобі на болгарські волості. Заждім, а за кілька літ, певно, знову прийде нагода відбити втрачене!» На доказ вічної дружби та щирої любові посилає тобі ось ті дари!

Святослав навіть не глянув на скарби, які зложено у його стіп, а на які ласим оком гляділи Фарлаф та варяги. Його лице поблідло, а на чоло виступила кривава, аж синя жила, ознака гніву.

– То так? – почав тихим, хриплим голосом. – Такої співаєте тепер, коли дружинники мої стоять за Дунаєм під брамами Румелії? Ну, гаразд! Я не тягну Калокіра за бороду. Хоче… то нехай, про мене, сидить у Доростолі та перебирає чотки або їде цілувати коліна кесаря та заплатить за нужденне життя носом та вухами, язиком або очима. Я обійдуся без нього та поїду сам добувати нев’янучої слави або смерті і сяду на престолі сам або погибну! Краще самому, опершись об дерево, боронити життя, чим повірити його охорону трусові!..

Голос Святослава кріпшав в міру того, як говорив. При словах: «Я обійдуся без нього» – встав і випрямив свою могучу, геройську грудь, наче наставляючи її ворогові.

Хитрий грек зігнувся ще нижче.

– Великий князю! – відповів. – Калокір не думає навіть покинути рядів дружини твоєї достойності і за себе не боїться. Він дрожить лише за життя твоє і твоєї дружини. Тому благає тебе як найвірніший друг, щоби ти не кидав свого безцінного життя у страшні небезпеки нерівного бою. Друга нагода може лучитися, але друге життя ніколи. Коли згинете, ти і дружина, хто ж оборонить Калокіра?

З зачудуванням глянув Святослав на грека, в сумніві, чи не скривдив його підозрінням трусості, де промовляла тільки дружба. Тому сказав вже лагідніше:

– Вертай у Доростол і скажи, що я іду з дружиною. Калокір нехай не боїться за мене. Коли сам готовий гинути, ну, то згинемо обидва – буде веселіше. А якщо побідимо, чого надіюся, то посміємося з його обави. Скажи йому, що як нема на світі скарбів, якими можна би мене купити, так нема на світі небезпеки, яка здержала би мене від наміреного та вирішеного походу.

Низенько поклонилися посли і вийшли. Князь сів знову на стільці і задумався, перебираючи пальцями темний чуб на вершку голови. Всі мовчали і перешіптувалися нишком. Лишень Фарлаф покинув своє місце при князеві і за плечима усіх прямував до дверей за грецькими послами. За ним збирався до відходу і Мстислав, бо надіявся, що стрінеться з Партенієм, – коли нагло почувся голос князя:

– Не відходи ще, Фарлафе, послухаємо, що скажуть наші земські бояри та огнищани!

Лице Фарлафа почервоніло, наче у хлопця, якого зловлять у чужому саду. Він вернувся на своє місце, а Мстислав скористався із руху, який виник між зібраними, і станув недалеко дверей, щоби вийти ще перед другими. Між тим з-поміж бояр виступив старий Путята з Києва, низький, з кривим носом, що, мов клюв грабіжної птиці, виставав зі сухорлявого, опаленого вітрами лиця.

– Князю Святославе, – начав. – Мене вибрали земські громади бесідником, щоби я поклав тобі на серце бажання полянських громад.

Святослав стягнув брови грізно, але відповів спокійно:

– Не громади мене поставили князем, не вони дають мені дань на харчі для моєї дружини, тож і не можуть вимагати, щоби я був їм на вислуги.

– Се правда, княже, – сказав на те Путята. – Князь Ігор ходив на полюддя і збирав борошно, шкіри, віск та мед. Тому і любив його народ, а погані печеніги не забігали до нас рік у рік, Ігор пильнував землі батьків, і земля…

– Покрила його, вбитого деревлянами, – докінчив за Путяту князь.

– Не земля його вбила, а власна несить, – відповів боярин.

– Пусте городиш, Путято! – кликнув князь. – Ігор пильнував вас, і ви вбили його, а за рік-два скажете ще, що і могли його вбити без суду, бо ж його, як раба, годували. Я не раб, мене годувати не будете, я сам годуватиму себе і дружину ось чим!

Тут князь ударив рукою по рукояті меча.

– Княже! – зауважив старий Путята поважно. – Знаю, що ти нас, мирних землян, не любиш, і не слухаєш – добре! Але сивий волос шанувати є повинністю усіх, се закон прадідів, тому повинен і ти вислухати, що тобі говорять старці твого народу!

Княжі дружинники глянули на Святослава, бо сподівалися одного зі сих вибухів дикого гніву, перед якими так усі дрижали, але о диво! Князь опустив голову, потер чоло рукою і замовк сейчас.

– Правда твоя, батьку, – сказав по хвилі, – говори, що знаєш, слухаю!

– Слухай, князю! В тебе щире, золоте, руське серце, а не грецька їдь, ні варязький камінь. Тому і сам знаєш, що тобі не грозить у нас судьба Ігоря. Ти не Ігор, а твоя дружина – се, по найбільшій часті, таки наші діти та внуки. Се дає нам право бажати собі, щоби вони гинули для добра Руської землі, а не для твоєї лише слави. Ти на полюддя не ходиш, нам ніякого діла до тебе, але наші діти гинуть з тобою, а їх вигодували ми. Не купили ми тебе, не купив ти їх. У тебе твоє право, у нас наше. Ось бачиш, доки сидів у Ітілі хозарський каган, зрідка показувалися лишень печеніги у наших степах. Розлетілися хозарські пастухи по східних пустинях, вигинули хлібороби та купці, остався степ, а по тих степах гуляє орда. Ти сам, княже, не раз і не два побідив їх, та що з того? Той самий грім, Що розбив Хозарську державу, отворив їм також ворота на Русь. Збагни, отже, своїм розумом, Святославе, що тобі робити. Не до князя отсе кажу, лише до русина-полянина з Києва.

Святослав не відповів зразу бояринові. Він вдивлявся у простір очима натхненного бояна, а далі почав:

– Болгарія, Переяславець, Дунай, золота Візантія – се рай! Коли я ішов на хозар, печенігів, в’ятичів, бажав я покорити їх вам на славу, і вони покорилися перед вами. Ви стали сильнішими від усіх народів землі, навіть від кесаря, бо і він дрижить перед нами у своєму теремі. Та тепер хочу іти туди і взяти собі болгарську землю, собі і вам. Се середина моєї землі. Там золото, срібло, паволоки, шовки, зброя, вино, а з Русі хліб, риба, шкіра, віск, мед і челядь. Там вигода, достаток, сонячні поля і луги, світло і тепло, се волость Дажбога. А вам чималі бариші прийдуть з торгівлі у сих нових землях. Може, ні? Тож я здобуду сей край, а за рік вернуся і покінчу з поганими, як покінчив з хозарами. Ну, що ж, Путято, вдоволився?

– Чи ти, князю, підеш у Переяславець, чи тут останешся, на се твоя княжа воля, – відповів Путята, оминаючи пряму відповідь на запитання, – розваж лише, що ніякі багатства не заплатять за всю кров та сльози, що поллються з твоєї причини у степах і на Дунаї, вкінці уважай, щоби, шукаючи чужої землі, своєї не втратив. Великою є людська злоба, а злі дорадники і рідну дитину вміють підцькувати на батька або й одного рідного брата на другого. Ти, Святославе, могучий князь, такий, якого не було ще на нашій землі, та проте ти лише чоловік. Що буде діятися у твоїй землі, коли над тобою відправлять тризну? Хто удержить в послуху болгар, хозар, в’ятичів? Твої сини навіть до Новгорода йти не хочуть, бо їм задалеко… Тому не слід собі ще чужих земель шукати, а зібрати власну в одну руку та злучити її, як землі одної родини!

Князь стягнув брови і ждав, видко, нетерпеливо кінця бесіди Путяти. Коли старець скінчив, підняв руку на знак, Що хоче говорити.

– Слухайте, Путято, і ви, бояри: доки ще кров красить моє лице здоров’ям, доки Дажбог подає силу моїм раменам, а удар мого меча, наче удар Перуна, торощить ворожі черепи, доти не вірю, щоби з моїх рук могло випасти кермо княжої власті. Мої сини та їх воєводи заступлять мене та світитимуть ворогам чи бунтівникам у очі мечем і пожежею. Вони творитимуть також у моєму імені правду людям на суді та приноситимуть жертви богам за себе та народ. Коли я вернусь, – не скорше, – осяду у Києві і зроблю усе те, чого хочуть від мене бояри. А поки що нехай сей, якому по батькові нічого не належиться у спадщині, візьме землю, котрої ніхто не хоче… Володимире, ти будеш князем у Новгороді, а воєвода Добриня поможе тобі у правлінні, якщо не стане тобі умілості.

Володимир покраснів, його прегарні очі загорілися блиском. Він ступив два кроки вперед, здавалося у першій хвилі, що кинеться на шию своєму татові. Та Добриня шепнув йому до уха кілька слів, і хлопець укляк у стіп батька, кладучи руку на меч, який Святослав держав у руці.

– Клянуся на Перуна, Велеса та всіх богів землі, води та воздуха і на сей меч, оборону і опіку усіх, що шукають правди у житті, що доховаю віри князеві та слухатиму всіх його наказів. Рука моя та голова завсіди будуть трудитися по волі його, доки не розділить нас Мара-Смерть!

Святослав поклав руку на кучерявій голові сина і підніс очі на небо, мов у молитві. Гробова мовчанка панувала у зборі, навіть християни, яких було там кілька, мовчали, перейняті повагою хвилі. Здавалося, що над сею хлоп’ячою головкою буяє невидимо геній будучини та ніхто не знав, що се геній будучини усеї Руської землі.

Примітки

Іоанн І Цимісхій – імператор Візантії у 969 – 976 рр. Патрицій Калокір – постать історична.

Патрицій – титул достойника у Візантії. – Авт.

Румелія (Ромелія) – Візантія, ромеї – греки, які як один з багатьох народів населяли Візантію.

Ітіль – столиця Хозарського каганату в VII – X ст., вище сучасної Астрахані на р. Ітіль (Волга). Зруйнована в 965 р. київським князем Святославом.

Каган – хан, володар. Ся назва прийнялася опісля й у нас. – Авт.

Джерело: Опільський Ю. Золотий лев. – К.: Дніпро, 1989 р., с. 38 – 44.