9. У термах

Юліан Опільський

Колись давно зі сонячної Еллади на побережжя Понту Евксіна (Чорного моря) приїхали галери, а з них висіли на берег блискучі спижевими зброями гопліти. За ними – одіті у крашену вовну жінки та прегарні чорноокі янголятка – діти.

Незвісні сонячному підсонню Греції бурі шаліли зі здвоєною силою у грудях горожан грецьких міст, і наслідком сих колотнеч і спорів їхали на темний берег кіммерійців сім’ї прогнаних противників. Одна за другою приїздили вони і осідали поруч – серед варварських народів. Вскорі обвелися хати господарською стіною, а стіни – цвітучими огородами та збіжжевими полями. А вслід за сим появилися на зеленаво-синіх хвилях Понту другі галери, та вже не з поселенцями, а з купцями, які забирали плоди чорноморського города і везли їх у далеку гарну сонячну та голодну Елладу.

Одначе грецькі поселенці не остались хліборобами, напів-варварськими рибалками та пастухами. У їх городах розцвіли штуки, науки, постали святині, палати, терми, заводилися ігрища – ціла нова Греція постала на дикому скалистому березі Скитії. Згодом стали і варвари приглядатися до грецького побуту і бачили, що серед його стін царить спокій, безпека і гаразд. Вони стали осідати у городі або біля нього і займатися, різною працею, бо ця праця приносила блискуче золото, солодке вино, яскраве сукно та ясну, досі не видану зброю. І так цвіла грецько-скитська культура довгі століття, аж прийшли воєнні часи, мандрівки різних племен та народів, облоги, пожежі, ворохобні, пошесті.

Город змалів, повалилися городські стіни, поросли бур’яном звалища палат, святинь, покришилися статуї, пощезали цінності і скарби. Коли удруге зібралися мешканці ставити забороло довкола міста, лінія укріплень обняла набагато менший простір, чим передше. Довкола нових стін лежала широка полоса неужитків, на яких між бур’янів, будяків та трав то тут, то там визирали сірі звалища будівель – свідків славної минувшини; у них гніздилися гадюки, ящірки та скорпіони, а часами і гірші звірів та гадюк – люди.

Місто Херсонес лежало на малому кам’янистому пів-острівці, а не над заливом, з огляду на те, що легше було боронити вузьку шийку, чим цілий круг укріплень. Працьовитість горожан змінила була колись кам’янисту почву у родючі грядки, але з приходом ворогів закинули херсонесці їх управу. Сумні звалища і руїни окружали город, що наче з тривогою горнувся до побережжя у самому куті півострова. Все-таки Корсунь був на свій час ще чималим містом і важився навіть не раз ставити опір візантійським кесарям. За часів Святослава був він по стороні Калокіра, а візантійські стратиги не показувалися і близько. Рада міста вирішила піддатися у опіку могутнього князя Русі, тим радше, що князь не правив від города ніякої дані. Ось чому Святослав прибув з усім військом до Ктенунтського заливу.

Тут було завсіди чимало купців-гречників, що їхали на Русь, і других, що верталися з Болгарії. Від сих других дізнався сейчас по приїзді Святослав, що воєвода Свинельд з трудом держиться лише у Болгарії та що кесар збирається на нього великим походом. Тому рішився таки сейчас відіслати на Русь усіх недужих та ранених, а з усіма здоровими спішити своїм на підмогу. «Корсуняни бажали повітати князя з великим торжеством, з музикою та співом, але князь навіть не пішов з пристані у місто. Він послав лише раді дарунки і просив відправити недужих вояків на Русь або вигоїти їх рани у Корсуні, а сам з Мстиславом, Шварном та чотирма гриднями вийшов на берег вечором і вскорі щез із очей дружин, які таборилися на човнах та березі.

Була ніч. З вибігаючого далеко у море півострова на усі сторони розгортався чудовий вид моря, яке блищало синявим сяєвом, наче розплавлене срібло. Посеред нього яснів, наче полоса золотистого огню, відблиск самого місяця уповні. Блискучі хвилі переливалися, міняючи щораз краски на блиск, а при березі шуміли тихо, обмиваючи підніжжя стрімких скал. Сей тихий шум наповняв воздух своїм говором, наче молитва землі до бога-неба, наче казка про дав-ні-давні часи, коли-то високі, стрункі щоглисті привесельники возили золото та золоте вино у тьмавий, мрачний край кіммерійців.

А ось і надгробні пам’ятники того часу, сірі, синявим сяєвом повиті руїни давнього Херсонеса: стіни, стовпи, обломки статуй, а між ними досить висока ще напівціла будівля терми.

Колись давно сходилися тут геронти «Херсонесу базілєуузес» купатися, обговорювати державні справи, спорити та балакати. Нагі раби натирали тіла панів аттицькою оливою, їх волосся нардом, вербеною, а брови антимоном. Другі читали твори Гомера, Софокла, Евріпіда, а дух безсмертної краси еллінських творів здіймався над блискучою усіма красками дуги гладкою та стрункою будівлею. Тепер не те. Одних кімнат нема зовсім, другі до половини наповнені румовищем повалених стель та криш, а у велику залю, де колись на мраморних ложах покоїлися тіла викупаних та намащених херсонітів, сипалося проміння місяця на високі бур’яни та купи облетівшої заправи.

Але що се? Чи се з-над Стіксу вернулись тіні давно померлих горожан? Чи духи померлих без сповіді з пізніших часів? Чи, може, лихі люди, опришки, що обкрадають гроби у глуху північ?

Під стіною середньої кімнати сиділи на великих обвалах два мужі у широких та довгих вовняних, плащах з каптурами.

– Не вдалося? – питав один.

– Ні! Конунг догадався про напад і розбив печенігів, мов орел гусей.

– Диявол розказав своєму синові про засідку! – проворчав крізь зуби перший.

– Е, ні! – відповів другий. – Видко, сам Одін послав йому круків Гугіна і Муніна, і вони сповістили його про засідку зрадливих ніфлюнгів. Що правда, то правда!

Були се Фарлаф і Партеній. Обидва сиділи з хвильку мовчки, коли нагло Фарлаф зірвався і бистро став оглядатися довкола.

– Гель! – проворчав. – Хтось іде!

Хвильку прислухалися обидва.

– Ні, – відізвався Партеній. – Се, певно, ящірка або гадюка. Сідай, Фарлафе, поговоримо.

Посідали.

– Наш план, – говорив грек, – був так обдуманий, що Святослав ніяк не міг його збагнути. Правда, що він міг надіятися нападу на порогах; але чому він сам в такому разі зробив засідку на печенігів і витовк їх до ноги? На се треба було докладно знати, коли і де нападуть.

– Певно, підіслав шпигунів, – толкував Фарлаф.

– Кажеш, підіслав шпигунів? Добре! Чому ж він сам ждав на них, а не велів воєводам знищити ворога?

– Ха, ха! – засміявся Фарлаф. – Ви, греки, не знаєте конунга. Він не дарує ні одної порядної бійки. Він, бач, за мамою не плакав, але за такою бійкою, як ось на порогах, пробі, що заплакав би, мов дитина за іграшкою. Святослав – се криця, а серце його з каменя і то дорогого каменя.

– Не смійся, Фарлафе, – замітив їдко грек, – хто буде протоспафарієм, коли ти станеш молитися до Святослава?

Фарлаф спалахнув.

– Хто? Я – молитися? Я до своїх богів не дуже-то часто молюся, а мав би молитися до ваших?

– Він не наш бог!

– Ба, але краще вас лущить, ніж Льокі багатих карликів. І ви його дуже боїтеся. Се зрозуміло, лише, бачите, у вас, греків, ненавидять того, кого бояться. У нас не те. У нас шанують такого героя, хоча на нього й ворогують. Тому і я не здійняв би руки на нього, доки служу йому.

– Пусте говорення! – не втерпів грек і стиснув п’ястуки. – Убий його, а побачиш, яку одержиш нагороду. Ні тобі, ні твоїм гіперборейцям не снилося навіть про такі скарби.

Фарлаф сопів голосно і мовчав нерішено.

– Станеш патрицієм, дістанеш багряницю, золоте чільце, рабів, рабинь, гарних, наче янголи, багатств без міри, палату у Царгороді чи де захочеш…

– Гель! – прохрипів Фарлаф. – Певно, що се стоїло би труда. Але, бачиш, у нас тверді закони. Звільни мене з княжої служби, а завтра ударю на нього… Нині не можу, я варяг, не грек, мене прокляли б усі грядущі покоління.

– Але поблагословить тебе бог, Панагія і заступник їх на землі – кесар. У них є середники побідити свого супостата, але вони не бажають собі розливу крові, Калокір знає, що робити, і сим разом не уникне загибелі син Ольги-християнки. Бачиш, отже, що своєю вірністю князя не спасеш, тому приспіши кінець війни ударом меча, а розбиття війська остав Цимісхієві. Твої закони не досягнуть тебе біля його престолу, серед твоїх багатств. Подумай ще раз, а пізнаєш, що лише убивство може відвернути небезпеку війни від імперії. Тому стань спасителем миру, а світ винагородить тебе признанням, вдякою і значінням.

Фарлаф сопів голосно, стискав руки, переступав з ноги на ногу, вкінці встав.

– Що ж, протоспафаріє, згода чи ні? – наполягав грек.

– Згода! – прохрипів Фарлаф і відвернувся.

– Ха, ха! – сміявся грек. – Ти, брате, не привик! Але ось удар мечем, се лише хвиля! Трохи крику, замішання, а потому висота, багатство, добро, недосяжне для усіх тих, що бояться діл. Не велика штука боротися! Се кожний бик уміє! Але убити Святослава серед дружини його, се вчинок…

– Справді! – закликав Фарлаф. – Се вчинок Зігурда, що вбив Фафніра із засідки. По стежці сходив Фафнір до водопою, у ній викопав герой яму, а коли змій ішов по ній, вбив йому меч прямо у серце. Ніхто не називає сього зрадою. Піду ось і я…

– Під грати! – почулися за ними тихі слова, мов гадючий сик, а рівночасно грімко залунав добре звісний обом грізний голос князя:

– Брати їх!

Закітлувалося у темряві. Шестеро мужів кинулося на обох переряджених заговірників і пов’язали їх у млі ока.

Високо палали вогні на пристані. На столах та скатертях валялися останки пиру, який корсуняни зоставили князеві та його дружині. Недогризені шматки напівкривавого м’яса, кості з вареної баранини та поросятини, кусні хліба, коржі, калачі. Великі мідяні казани з остатками каші валялися довкола, похляпані пивом, медом та вином. У пісок були вкопані двовухі амфори з винами. Одні були порожні або навіть потовчені, довкола других товпилися ще гридні, п’ючи та вигукуючи на честь ради міста та князя. Подекуди дзвеніли струни та сопілки, і співолюбні руські дружинники співали любовні та жартівливі пісеньки або хором заводили похвальні пісні князеві. Скрізь панувала веселість і безжурність людей, що, певні побіди над ворогом, йшли у бій, мов у танець.

Лише у найдальшому куті півострова, під самим городським муром, було тихо і спокійно. Мало не вся їда стигла у казанах і на столах, амфори стояли рядом ненарушені, бочки з пивом вітрились на вільному повітрі. Тут стояли табором варяги, але ні один з них не сідав за стіл. Деякі, що посідали були, повставали сейчас і пішли у збір, що обступав на березі моря гурток людей.

Чотирьох прибічних дружинників зі щитами та списами стояло на чотирьох рогах, а між ними у багряній мантії князь у блискучому шоломі зі золотистим гребенем і з мечем при боці. За ними видко було двох в’язнів, пов’язаних мотуззям, у підраній одежі зі замараним лицем та покривавленими руками. Позаду давали позір на бранців воєвода Шварно і Мстислав, обидва у блискучих зброях, з добутими мечами в руках. Блиск огнищ відбивався у ясному металі кривавими рефлексами, які падали на обличчя присутніх і надавали їм суворого, грізного вигляду.

Князь ступив на камінь, який прикотили варяги з-під городської стіни, і підняв руку. Громада замовкла, хоч маком сій, і лише з віддалі доносився гомін пируючих русинів.

– Хоробрі вікінги, мої вірні гридні, слухайте мене і замкніть судове коло довкола сих двох та мене, щоби розсудити між нами правду і брехню. Як ви піддалися під мій провід, так я піддаюся під ваш суд. І якщо правда виявиться не при мені, стану і дам відповідь обиженому Фарлафові, коли він і де захоче.

Мовчки обступили варяги гурток і заговорили:

– Ти, князю, кажи слово! Від тебе йде правда! – казали одні.

– Фарлаф хоробрий воїн! – говорили другі. – У нього теж не було досі зради.

– Говори, говори! – закричали вкінці усі й замовкли, ждучи.

– Сей тут присутній Фарлаф Ерікзен прийняв у мене службу, як ваш воєвода, і служив мені правдою кілька літ. За се одержував усе, чого слід жадати дружинникові, а крім сього, ще й вдяку князя і признання начального вождя.

По зборі варягів почувся говір одобрення.

– Але, – продовжував Святослав, – слабим був дух Фарлафа, а серце його тужило до більших скарбів та почестей, чим я йому міг дати, і тому послухав спокусника грека Партенія, який з приказу грецького кесаря підмовив печенігів до нападу на мою прибічну дружину при волоці. Фарлаф мав оставити князя у небезпеці серед ворогів і вести вас далі аж до Херсонеса. Якщо мене були б убили печеніги, мав Фарлаф одержати певну службу і платню у кесаря…

– Як-то? – питали старші між варягами. – Покинути конунга у бою – се зрада!

– Його життя належить до володаря! – казали другі.

У зборі настало замішання. Дружинники були крайньо озлоблені, раз тому, що не брали участі у бою, а також тому, що на них падала нечесть бути під проводом зрадника і труса, який тікає від ворога.

Але ось Святослав дав знову знак, що бажає говорити, і всі замовкли.

– Одначе напад не вдався. Боги помогли мені розперіщити степових вовків як слід, не повстидалися мої герої давньої слави. Тоді грек Партеній підмовив Фарлафа убити мене мечем, а Фарлаф… згодився! Чули ви таке, хоробрі, вірні вікінги?

Хвильку мовчали варяги. Відтак скажений рев вирвався з усіх грудей.

Миттю заблищали сотні мечів та ножів, всі бігли пошматувати зрадників, що затіяли нечуване досі між скандинавськими героями діло: убити власного володаря. Сей вчинок кидав на усіх варягів страшну, чорну пляму, а коли б був сповнився, кров усіх сих синів далекої півночі не змила б її. Тепер могла її змити кров зрадника. Тому бігли усі виточити її з Фарлафа. Але Святослав розняв руки, вартові простягли списи і мечі, товпа здержалася.

– Заждіть, хоробрі мої, – сказав, – я не бажаю месті, лише суду! – Відтак, звертаючись до підсудних, спитав:

– Чи признаєшся, Партеніє, до сього, що бажав зрадою погубити мене і моїх?

Грек упав на коліна.

– Владико, кесарю, – лебедів, – клянуся тобі богом, пречистою та усіма святими, що се неправда… Се лихі люди оббрехали тебе, бо бажають твоєї і моєї погуби. Кесар хотів таке вчинити, але я не згодився і відраджував печенігам… Се Фарлаф вчинив, бо кесар іменував його протоспафарієм… Я був би тобі усе розказав, та боявся, бо варяг мечем грозив мені…

Партеній говорив скоро грецькою мовою і трясся увесь зі страху. Його позеленіле лице судорожно скорчилося, а усе тіло летіло крізь руки. Князь відвернувся з відразою від труса, деякі плювали з досади, а інші давали вияв своєму обуренню, викрикуючи:

– До гною з трусом! Напоїти його гноївкою! На кіл з ним!

Але князь не дозволив варягам вбити грека.

– Він не під вашим присудом, а під моїм, – сказав. – Я його сам покараю на сьому, що йому миліше від честі. Погодіть!.. Але ось ти, Фарлафе, чи також захочеш відпиратися від вини?

Фарлаф мовчав.

– Як світ світом, не бувало сього, щоб варяг не то що покинув володаря, але ще приобіцяв його скрито вбити за гріш та почесті! Се нечуване, се страшне діло!.. І хто мав відвагу його вчинити, той повинен мати принайменше тільки честі, щоб признатися. Сим здійме він зі свого роду хоч ганьбу, а потерпить лишень кару, яка змаже вину і нечесть.

Фарлаф поблід ще більше, але підняв гордо голову.

– Так, князю, і ви, товариші, – сказав твердо, – я піддався намовам ось сеї гадюки, але Одін остеріг конунга, слава йому за се! Ази не бажали зради і погані і шлють мене на темний Нальштранд, бо бажають зберегти сина і внука героїв від страхіття і ганьби Гельгайму. Я розумію тепер великорозумність князя та ласку богів, тому признаюся до вини. Судіть мене!

І з гордо піднесеною головою вкляк Фарлаф перед князем, а по зборі понісся говір одобрення. До князя приступив Шварно і подав йому дерев’яну паличку, яку князь мав зламати над головою злочинця на знак смертельного присуду. Але князь не вчинив сього. Рука з паличкою впала вздовж тіла, чоло нахмурилося, видко, князь думав над чимсь і зводив внутрішню боротьбу. Усі присутні мовчали, ждучи присуду.

Вкінці заговорив Святослав:

– Чи є хто у крузі, хто б не повірив у правду обвинувачення? – спитав. – Якщо найдеться такий, нехай підійме руку, а я зійду з каменя і передам йому провід на судищі.

Ні одна рука не піднялася.

– Коли так, то ти, Фарлафе, винен у зраді та віроломстві, і я повинен убити тебе… Але я прощаю тобі, бо у твоїх намірах була велич гадки підтяти одним ударом меча або ножа основу світу, усю величну будову моєї держави, судьбу Візантії та Болгарії!

У зборі хвилю панувала мовчанка, але потім знову почулися крики негодовання:

– Так не може бути! Се сором! Се ганьба! Під грати зрадника! Його зрада на нас і синах наших! Під грати, під грати!

Святослав махнув рукою і відкинув подану йому паличку, а Мстислав розтяв мотузи, якими був зв’язаний Фарлаф. Товпа замовкла, а князь звернувся до Партенія:

– І тебе, трусе, не стану я карати, бо мені жаль поганити чревії роздавленим хробаком. Стид і ганьба тобі і твоїм. Твою віру ісповідувала моя мати княгиня Ольга, і вона приносила їй честь. Мені здавалося, що вона є вірою благородних сердець. Тепер бачу, що і зрадники, і боягузи теж можуть бути грецької віри, і я волю геройську віру батьків, що зрадника карає смертю, чим твою, що вивищує його понад другими. А тепер гляди! Позад тебе стоїть син Воєслава, якого ти колись ограбив. Правда?

– Клянусь пречистою, – залебедів знову грек, – що се було з приказу…

– Калокіра, знаю, – докінчив князь, – але його тут нема, а у тебе майно чимале. Завтра збереш, як викуп за себе, тисячу гривень…

– Тисячу гривень! Христе-царю!.. – крикнув переряджений грек, який сейчас прийшов до себе, коли лиш почув, що князь його не буде казнити.

– Мовчи, злодію! – гукнув Святослав. – Не торгуйся! Свого допоминайся у Калокіра. Сі гривні передаси дружинникові Лютові, який їде на Русь з недужими вояками, для Мстислава Воєславича та рідні його у Залісся над Дністром. Доти не пущу тебе з прив’язі, доки човен Люта не допливе до гирла Дніпра. Беріть його!

Чотири дружинники потягли грека зі собою, Мстислав ішов за ними, а князь з Шварном збиралися і собі піти. Але варяги не пустили їх.

– Ти простив, князю, зрадникам, – сказав старий Рюар, – на се твоя княжа воля; але судовий круг – ні! Вікінгові невільно прощати зраду, ні віроломство.

– Я не бажаю смерті сього гридня! – відповів князь суворо.

Але ось обізвався Фарлаф, що весь сей час клячав недвижно, закривши очі руками:

– Дякую тобі, князю, за ласку, але вона зняла більмо з очей моїх, і я бачу, яке страшне діло затіяв я у лукавому моєму серці. Такому серцю не слід уже битися у грудях. Я мушу понести кару, бо як ні, то сам найду дорогу до свого серця тим самим мечем, котрим бажав пошукати твого, і змажу ганьбу зрадника ганьбою самовбивства.

– Під грати! Під грати! – ревіли між тим вікінги.

Кілька з них приволокло вкоротці незабаром кільканадцять залізних штаб, яких чимало везли купці на продаж у Херсонес. Прути сі зв’язали у грати, а відтак прив’язали їх Фарлафові до хребта. Фарлаф не пручався і послушно пішов на берег моря. Кілька тугих мужів несло грати. Потім скинули грати з берега у воду так, щоб вони, падаючи, накрили собою Фарлафа.

Вода була мілка, але вага заліза не дозволяла прив’язаному зрушити з місця. Власне, треба було зрадника кинути у гноївку, де він згинув би скоро. Тут мучився довго. Довго шуміла вода, бовтана нелюдськими зусиллями тонучого у плиткій воді кріпкого мужа. Раз у раз появлявся над водою то один, то другий ріг гратів, але вкінці устало і те. Вода успокоїлася, і лише місячні блиски переливалися на сьому місці живіше, ніж деінде.

Серед гробової мовчанки засів князь з варягами до вечері.

Джерело: Опільський Ю. Золотий лев. – К.: Дніпро, 1989 р., с. 62 – 71.