3. Похорон

Юліан Опільський

Перед хатиною застав чимале збіговище, кілька порожніх теліг стояло на доріжці, що вела у село, а довкола хати поралися чоловіки, жінки та дівчата. Батько, наряджений, з мечем в руці, в шоломі на голові та зі щитом на грудях, лежав на санях, покритих ковром, прибраних цвітами та чатинням. Довкола було розставлено столи, а на них м’ясо, молоко, сир, коливо, хліб, калачі та буханці, дзбанки пива і меду. Мстислав аж остовпів.

З плачем простяг руки до людей.

– Батьки мої рідні, браття любі, що ви затіваєте, які боги привели вас сюди глядіти на нашу нужду та горе? Чим же я вас прийму, панове громадо? Батечку мій убогий! Нема у тебе житниць, ні сусіків, ні пивниць – хіба усміх ласкавий бога Дажбога воздасть вам усім сторицею, а я…

І перший раз по смерті батька заплакав Мстислав гірко. Та ось кинулися до нього старші чоловіки розважати. Начальник громади, кметь Вовчур, взяв Мстислава за плече та обізвався:

– Коли батько умре, всі діти ідуть його ховати, щоби над його могилою пожелати собі довгого життя та просити небіжчика переказати їх бажання богові Сварогові. Покійник був батьком усім, кожний зазнав колись його добродійства на собі та дітях своїх. Тому і кожний іде нині прощати його. Бо се був добрий боярин, а другий такий не буде.

– Ох, не буде! – почулося між народом.

– Сей новий лише закупів плодить! – говорили одні.

– З кожного лиха користає! – жалувалися другі.

– Боги б його побили!

Коли Мстислав виплакався, засіли усі довкола старця, а жінки-жалібниці почали голосіння. Не було свояків, ні дочок, жінок, ні рабинь, тому чужі жінки плакали за мерцем, вплітаючи в голосіння похвалу Воєславу, як добрячого батька, вірного чоловіка, лагідного та людяного до дітей і слуг. Відтак завели усі жалібну пісню хором, а мужі стали різати псів і когутів та кидати на сани! Чимраз більше людей прибувало до маленької хати Мстислава та сідали до столів, щоб відтак узяти участь у похороні. Вкінці над’їхали два вози з їдою та напитком від Бобра, і зі співом та голосінням рушив похід лісовою стежиною на жальник.

Вечір вже був, коли сани випхано на костер. Тоді привів Мстислав посліднє своє добро, гарного молодого коня, та убив його у ногах батька. Тут разом з другими звірятами мав згоріти і кінь, бо небіжчик міг його потребувати у своїй мандрівці до вираю. Хотів було молодець посвятити духові батька і посліднього свого товариша Крука, та не міг його найти. Пес мов у воду канув.

Відвернувши лице, підпалив син костер на чотирьох рогах, а за ним стали кидати і другі господарі розпалені головні між дрова. Швидко запалився огонь з сухої лучини, наче горючий стіг сіна. Жінки заголосили знову, а чоловіки метали у огонь стріли, перстені, нараменники, ковтки, запинки, ножі, списи тощо, як дарунки померлому. Вкінці пригорілий костер став осідати та попеліти по берегах. Учасники похорону збиралися довкруги розкладених огнів, де розставлено між тим тризну – похоронний пир для громади. Пир сей розпочав Мстислав, піднімаючи в сторону костра кубок меду. Тоді всі затихли, а молодець зворушеним голосом сказав:

– Отсе підношу душі батька Воєслава, нехай вічно бенкетує та радіє у вираї, де вічна весна та зелень, де хата Сварога та духи всіх дідів і батьків наших! – і вилив чарку в огонь. Відтак налив другу чарку і знову підніс її в сторону костра.

– Отсе п’ю до душі батька мого Воєслава. Дай йому, боже Дажбоже, вічне благословенство та царювання у небі, а нам здоров’я та щастя на многі, многі літа!

– Дай боже! Дай боже! – загула громада, і всі випили мед з чарок.

Втретє, після звичаю, подякував Мстислав громаді, що зволила почтити його рід, та додав ще до освячених звичаєм слів від себе вираз глибокої вдяки для гостей. Всі були зворушені його словами і всі жаліли його щиро, бо знали, що батько не лишив йому ніякого майна, тільки довги і то у такого немилосердного чоловіка, як боярин Рогдай.

Та ось, коли вже наситилися гості, озвалися нагло звуки струн. Усі замовкли і звернулися туди. У громаду ішов старий дід-лірник. Усі розступилися, а він підійшов до попеліючого костра, сів на пеньок та став строїти ліру. Йому подали кухоль меду, він випив його, а відтак став співати, а радше речитатувати повість про подвиги померлого, що з князем Ігорем ходив на печенігів і греків. Зразу співав він лише в’ялим голосом, та відтак кріпшали звуки пісні чимраз більше, здавалося, що співак і сам молодіє, згадуючи молоді літа. Аж скінчив, поклав ліру на землю, встав і простяг руки над попелом костра.

– Отак, Воєславе, прощає давній вік, вік твоєї і моєї молодості, своїх синів гарним спомином минулою та дає нашим дітям науку, як їм жити в світі, як добувати слави та багатства собі на користь, богам та князеві на славу!

Мстислав бажав обдарувати лірника, але й сей відмовився, як і другі.

– Сміхун, Воєслав і я – се була колись трійця, – сказав. – Багато зазнали та перетерпіли ми посполу. Воєслав був між нами найдужчий і найметкіший, тому і став при князеві боярином, а ми вернулися на землю. Сміхун ліпить горшки, я співаю та ворожу, усі діти наші вже на своїх сміттях, лише Воєславові не довелося сього діждати, чи не сміх? Не жаль? Гей, гей!.. Зате бачу, що син у нього вдався на славу, і я бачу на чолі його світле пятно сили, слави і багатства. Нехай же Велес пособляє тобі, сину, у всьому, що наміряєшся досягти!

Тут старий поцілував похилену голову Мстислава і відійшов. Жінки заголосили втретє, а чоловіки і хлопці стали засипати попіл землею та гасити огонь пивом і водою з святого джерела, що било з-під дуба-велетня на жальнику.

Було вже добре по півночі, коли Мстислав зібрав кістки батька у прегарну полив’яну та узірчату попільницю, обставив її довкола зладженими уже кам’яними плитами, а відтак усі стали сипати могилу.

Коли місяць зійшов та розсипав свої сріблисті лучі по хвилях Дністра, остався Мстислав сам-один на могилі батька. Люди розійшлися, а й він попрощався востаннє з сим земним насипом, що крив цілу його минувшину, і, втомлений цілоденним біганням та працею, пошкандибав домів.

Домів? Чи ж у нього була хата? Ся у землю вкопана нора з голими стінами?

Ось дотепер вертався він у сю нору з гадкою, що там жде на нього батько, який привітає його добрим словом, поблагословить за працю, а попоївши вкупі з ним при огні, вислухає його оповідання про цілоденні труди та ловецькі пригоди або сам стане розказувати про давні часи багатства і слави. Часом обидва снували довгі-довгі нитки мрій та бажань, як-то вони знову розживуться, коли батько подужає, а син роздобуде потрібного гроша з войовничим князем Святославом… Та де тепер сі часи? З пустих кутів повіє на нього холод кістлявої смерті, пустка, нужда, самота покриють мрякою його очі та чоло, наллють у душу печалі. Ні розмови, ні розради не найде він у нікого, хіба… у неї, у Калини… Та ба, вона дальшою йому видавалася, ніж коли-небудь. З чим приступить він тепер до неї, коли у нього лише стільки майна, що на ньому? Куди поведе її? У вогку нору на березі? Чим нагодує її? Прошеним хлібом?

Сумний-сумний та похмурий, наче темна ніч, доходив молодець до своєї хати.

А між тим на сході став бог Хоре з дністрових хвиль підіймати рум’яне, молодече лице. Червоні блиски зрум’янили білу мряку над водою, позолотили росу на зелених листках дубів, буків, яворів, вільх, беріз, деренів. На полянках стали кульбаби відчиняти свої жовті цвіточки, на вогких місцях жовтіли козельці та ясніли незабудьки, на сухих – бабки, протачники, придорожники та дівини. Пахощі наповняли свіжий воздух весняного ранку.

Аж ось перші золотисті та теплі промені червонявого сонця упали на гущавину дерев і, мов на даний знак, заграв ліс тисячами звуками радощів. Усяка птичка – і велика і маленька – раділа, що минула темна ніч зі своїми страхіттями та небезпеками, що сови, пугачі, куни та тхори позашивалися уже в свої тьмаві нори, а світ полишили дітям сонця – співучим птичкам. Синички, щиглики, дрозди, жайворонки, волосінки, воловики та безліч всякої пташні викрикували на всі лади, наче навзаводи, хто голосніше гукне на славу Дажбогові. Десь далеко озвалася кукавка, мов щастя, що грається у піжмурки з людьми, питаючись: де я? де я? А всьому тому надавав лад і такт чорний дятел, що раз у раз настукував у червивому галуззі: стук, стук, стук, стук! – наче сказати хотів: «Радійте життям, співайте, живіть, трудіться, раз-два, раз-два, бо життя не жде, лиш пливе, мов вода… і смерть теж ні!»

Аж зрадів Мстислав серед усеї тої величі природи своєї рідної землі, аж проясніло його лице, коли, сидячи перед чорним входом у свою хату, глянув на ріку, що сліпила вже очі блиском відбитих лучів сонця.

– А коли ж то ти, небоже, зволиш прийти до господина твого з поклоном? – почувся нагло біля Мстислава тряский старечий голос з якимсь гірким, гарикливим відтінком.

Мов ошпарений зірвався молодець з каменя, на якому сидів. Перед ним стояв Рогдай.

– Гаразд з приходом, боярине! – сказав, а його оживлене красою природи лице споважніло, наче скам’яніло у одній хвилі. О, яким низьким та малим видавався йому сей чоловік проти велетенських сил, впливу яких дізнав ось на собі: смерті, любові та краси природи. Тому глядів на високу, мов тика, висохлу постать старого скупаря, наче на їдку гадюку, якій виломили зуби.

– То твій старий умер? – питав Рогдай.

– Умер; уже і похований! – відповів молодець.

– Умер, умер, похований! А моїх тридцять гривень хто віддасть, га?

Круглі, вибалушені, кров’ю набіглі очі витріщилися на Мстислава, здавалося, що ось-ось Рогдай проколе його своїм закривленим, яструбиним носом. – Га? – повторив по хвилі.

– Твої гривні не пропали, боярине, – відповів Мстислав, – пожди, віддам! Боги бачили, як ти давав їх батькові у позику, боги побачать, як я їх тобі зверну!

– Ха, ха! – зареготався дід. – Зверну, заплачу, а з чого, жебраку? Де твоя спадщина, де худоба, двір, раби, шкіри, срібло, віск, мед? Чим заплатиш?

– Не твоє діло, боярине, – була здержлива, але рішуча відповідь. – Сказав: заплачу, то так і буде, хіба що згину! Тоді, певно, що пропало, але тоді боги віддадуть тобі гріш, кинений померлим…

Рогдай відступив на два кроки назад та аж посинів із досади.

– Що, га? – заверещав. – Згинеш? О ні! Не згинеш! Нема у тебе рабів, так ти сам будеш рабом… Не згинеш, а здохнеш при роботі, щоби хоч відсотки від гривень вернулися плодами землі; оженю тебе, а твої діти та жінка відроблять твоє жебрацтво у моїй службі.

У очах Мстислава заграв огник злоби.

– То ти, боярине, хотів би власну дочку посадити до ткання або послати зі сапою у поле за твої власні гривні? Хіба забув про умову з батьком Воєславом? Ти ж обіцяв Калину його синові.

В тій хвилині здавалося, що кров заллє старого. Він зігнувся, скорчився, запінився і витяг обидві руки з закривленими, мов кігті, зів’ялими, костистими пальцями до молодця, наче бажав видерти йому очі.

– Жебраку! – захарчав, мов у агонії. – Злодію… Ти, закуп, раб, підносиш очі до Калини, яка одержить по мені майно на яких дві тисячі гривень! О, не діждеш ти сього! Та й вона не була змовлена з тобою, а з твоїм братом, з якого, слава Велесові, уже собаки по степу порозтягали кісточки… Я у раби тебе, собачий підніжку, продам, я…

Та сього було вже забагато роздратованому Мстиславу. Він поступив два кроки вперед зі стисненими п’ястуками, наче бажав його побити. Рогдай відскочив, замовк і поблідлий з гніву та досади глядів неспокійно на Мстислава. Та у молодця опали руки, коли поглянув на марну, зігнену та скорчену стать баришівника.

– Вільно тобі, боярине, – сказав спокійно, – лихословити мене, вільно тобі кричати, кидатися, плюгавити мою будучність, та невільно тобі паплюжити пам’яті померлих, затям се собі, а і від мене аж до осені – вара тобі! Ось бачиш, ти тут сам зі мною. В долі Дністер, в селі люди сплять по похороні і труді… Один мах… і я сплачу довги батька, візьму Калину, коли вона схоче, а над тобою тризну справлять раки та соми.

Мов п’яний, відкинувся старець назад та широко створеними очима глядів у золоті переливи хвиль ріки, відтак обернувся та побачив біля себе бліде, грізне та рішуче лице молодця, і нагло пірвав його жах. Мов двадцятилітній хлопець, обернувся на п’яті та побіг у село, тікаючи від убійника.

А молодець увійшов у хату, набрав дещо харчів у торбину, взяв ратище, щит та гранатами прикрашений меч і вийшов, збираючись покинути раз на все свою хату. Та ось щось велике, чорне приповзло до нього зі скавулінням та стало лизати шкіряні чревії. Мстислав аж скрикнув з несказанної радості і вдруге показалися сльози у його очах.

– Круку! Друже! Брате! – крикнув. – Мій добрий вірний собако! То ти беріг своє життя для мене! Га! Ти ліпший від мене, бо я бажав посвятити тебе для батька! Ходи ж, товаришу, світ добувати.

І він поцілував чорну і блискучу голову вірної звірини.

Джерело: Опільський Ю. Золотий лев. – К.: Дніпро, 1989 р., с. 19 – 25.