14. Останні дні Доростола

Юліан Опільський

У великій гридниці Доростольського замку сидів князь Святослав. Підперши голову рукою, глядів перед себе недвижно оком, що бачить лиця і події не зі сього світу, оком пророка, ворожбита. І бачило се око чубаті дружини Олега і його щит на воротах Царгорода. Бачило і побиті, потоплені війська Ігоря та свої побідні бої ген далеко у Південній Македонії. Воно бачило діла батьків, побіди, пораження, сором і славу минулих віків та важкі, криваві бої теперішності. Але воно бачило і будучину, і тому саме грізно стягалися брови над впалими очима героя. Одначе не було у сих очах смутку. У них блистіло натхнення, запал і віра, що з усіх сих ран, боїв, крові, недуг та смерті урятується, мов золото в огні, вічна, нев’януча лицарська слава руського імені на всі часи, на всі землі…

Швидко, одначе, опала гордо піднесена голова Святослава. З-за вікон у рівних відступах часу доходив глухий ломіт… Се балки та каміння, кидані махинами ромеїв, падали на будинки та шатра, на людей та коней. Часом слідував за ударом тріск ламаних в’язань дахів і грохіт руйнованих стін. Деколи звіщав крик людей, стони та прокльони.

Хвилями втискався в кімнати гризький дим – се горіли запалені грецьким огнем будинки. Але князь не йшов глядіти, де саме горить, бо на вулицях лежали ранені, трупи побитих і померлих від голоду мешканців міста і вояків. Сі пожовклі, почорнілі трупи лякали Святослава. Він привик до побойовищ, де тисячі завдавали смерть тисячам, де рікою лилася кров.

Але тут крові не було. Тут убивала усіх жовта кістлява змора голоду, проти якої не міг вистояти ніхто. Вона за два-три дні з героя робила дитину, а за чотири – немічного старця. Тут ні для чого не придалися благородність, відвага, хоробрість. Голод перетворював усіх без різниці у звірів, і Святослав з жахом згадував про трупи жінок та дітей з пообтинаними руками та ногами, які знаходили не раз у темних переулках, де жила незаможна людність.

Пробували дружинники чинити виправи за поживою до грецького табору, але ромеї самі голодували, а уся околиця була вже віддавна дочиста ограблена.

Наступив вечір. Чимраз невиразнішими ставали черти предметів, чимраз тяжчими думки князя. Крізь вікна заглянуло у гридницю зарево пожежі, почувалися оклики: «Води, води!» – та сик полум’я. А через рівні відступи часу лунав ломіт руйнованих будинків, стони побитих і ранених, скрип метавок…

Святослав накинув на себе широкий чотирикутний візантійський плащ і вийшов. На майдані перед замком крутилося кілька тисяч людей. Минулої днини під ослоною махин ударили на табір Русі болгарські комонники. Вони з ім’ям свого царя на устах ішли у бій і побідили, бо усі дружини розлетілися перед ними, мов полова. Так доїхали болгари аж до стін города, та нагло з усіх сторін кинулися на них товпи руських дружинників з завзяттям, про яке болгари аж досі не мали навіть поняття. Але сі герої, що тепер кидалися на товпу оружних побідників, не бачили у них ворожих вояків, а лише… коней, з яких можна зварити поживу!

Ні один з болгар не уник смерті. Згинули усі, а коней було порізано сейчас. Не було їх чим годувати, а за день-два похудли були б і так.

Вийшовши на майдан, бачив Святослав, як порізане на малі шматки м’ясо та кості паювали воєводи між військом. Бачив, як світилися очі виголоднілих вояків від благої надії попоїсти хоч раз на кілька днів. Десь поділися зневіра, туга за родиною, смуток; жарти, сміх почувалися у зборі, і князь сам зрадів, дивлячись на се. Відтак пішов далі вулицями міста і тут бачив порозкладені вогні, на яких варилась пожива.

Траву, листя, кості, останки борошна, сушеного м’яса, огородовини, кусні шкіри з поясів, чревіїв, щитів – усе те варилось у горшках на якусь юшку. Нею годувалися усі, хто мав ще що вложити у горшок. Хто вже зовсім нічого не мав, ішов на ріку. Дехто находив рибу, інший скалки, раків, водяні рослини, але найчастіше знаходили рибалки рани або і смерть від рук грецьких вартових, які ненастанно кружили попід берегами ріки.

Всюди було видко товпи дружинників, які по послідній битві мусили відступити у город перед градом каміння, балків, перед струменями плинного вогню та ударами панцирних катафрактів, коні яких для більшої відпорності бойової лінії сковували ланцюгами.

Святослав звернув лице направо, у сторону пристані. Тут було темно і тихо. Князь повернув туди і йшов хвилю між рядами темних, неосвітлених домів… Тут і там блимали огоньки, а у їх слабому світлі рухалися ліниво якісь тіні. Хвилями почувалися слабі, плаксиві голоси. Виразно чув князь плач дитини. «Майко, майко!» – лебеділа дитина і просила їсти… Але лише судорожний плач був відповіддю на сльози… Хриплі, слабі голоси обзивалися з темних углів, а з деяких темних хат віяло невиносимим сопухом непохованих трупів. Тут і там здибав князь, ідучи, темні тіла, простягнені на дорозі. Він оминав їх та навіть не глядів, що се. Він знав, що се мерці – жертви голодної змори.

І тоді почув князь, що якийсь холод морозить його душу, відбирає відвагу і непокоїть совість… Совість, яка досі не закинула князеві ні одної кривди, ні одної несправедливості.

«Змора голоду матір’ю усіх сих чорних мерців, – казала совість, – але батьком ти сам, великий Святославе… Сі трупи, сей помір – се тінь, яку кидає твоя слава!»

Нагло звернули увагу князя якісь нелюдські крики, стони, прокльони, метушня. Гурток людей товпився на розі вулиці при світлі огню, який горів у сінях найближчої хати. У товпі блищав меч та звучали руські прокльони. Притьмом кинувся туди князь. На вид його блискучої зброї, що засяяла, коли в князя зсунувся плащ з плеча, розскочилися напасники.

– Геть відси, опришки! – гукнув князь і добутим мечем кілька разів ударив поміж найбільш завзятих. І тоді побачив на дорозі убитого руського дружинника, а у його руці останок виділеної йому страви. Голодні міщани побачили у нього м’ясо та убили його, щоби здобути невидане добро.

В першій хвилі гнів огорнув Святослава, рука сягнула до пояса, де висів усім добре знаний ріг, аж опала знову безсильно.

«Ні! Се не вони… Се голод! Се не опришки, не злочинці… їх карати годі. Над ними смерть… Перед ними пітьма! Ні надії, ні виглядів на побіду, на хліб, на мир…»

Голосне гарчання, наче цькованої собаки, перебило думки Святослава. Зиркнув туди, і мороз прошиб його. Над одним з небіжчиків клячав напівголий чоловік з лицем, зарослим аж до очей, босий, висохлий, наче Кощій з казки. У пітьмі світилися гарячкою великі круглі очі барса, у руці блищав ніж. При непевному блиску далекого вогню бачив князь, як чоловік сей вбивав ніж у мерця…

Огида вхопила Святослава за горло, він бігом пустився назад, і раз у раз здавалося йому, що чує за собою те страшне гарчання людини-собаки.

«Пробі! – шептав про себе. – Пора кінчати… Що скажуть батьки у вираї, коли стану перед ними, а зі мною усі ті зголоднілі примари людей? Вони скажуть: «Змора голоду є матір’ю усіх тих мерців, але батьком ти сам, великий Святославе! Сі трупи, сей помір – се тінь, яку кидає твоя слава…»

Не оглядаючись, біг князь аж у полудневий кінець города, де крізь відчинені брами раз у раз входили дружинники з поля битви. Тут панував гарячковий рух. Воєводи визначували місця поодиноким відділам, особисто роздавали поживу… Склади світилися пусткою.

У напівзруйнованій хаті при брамі засіли воєводи і Святослав на раду.

– Воєводи! – почав князь. – Велика вежа ромеїв буде завтра за валом на кільканадцять сажнів від городських стін. Завтра загориться місто від грецького вогню, а ми всі будемо змушені тікати за мури або вийти з міста на рівнину на сході, де здавить нас кіннота. Радьте, що робити! Боги не покинуть нас, якщо покажеться, що ми не втратили ще духу і надії. За нас помоляться і духи предків у Вираї, якщо ми не зрадимо давньої слави нашого племені. Радьмо, отже, як відвернути від себе сю небезпеку?

Хвилю мовчали воєводи, вкінці обізвався Шварно.

– Се замало – відвернути небезпеку. Нині роздали ми останки поживи. Завтра по битві не буде вже що їсти. Якщо не знищимо ворога або не добудемо поживи, пропадом пропадемо.

– А чи дружина знає, що поживи нема? – спитав Свинельд, який все ще носив руку на перев’язці.

– Знає! – відповіли хором воєводи.

– І що кажуть?

– Кажуть, – відповів Шварно, – ось що! «Будем битися, доки сил, а не стане сил… То раз мати родила! Між своїми і смерть легка! Де князя голова, там і наші».

– А де їх, там і моя! – докинув князь. І знову замовкли усі.

– Що ж ти, княже, придумав? – питав Шварно.

– Я?.. Я бачив людоїдів, бачив убивство за кусник м’яса, чув, як діти, матері і батьки плачуть з голоду. Я знаю, що тисячі готові покласти голови, і тому питаю себе: чи є вигляди на побіду, чи ні? Коли є, то биймося до загину, а нема, то кожну краплю пролитої крові почислять боги і духи предків і кинуть нам у очі, як убивство.

Воєводи мовчали, а Святослав тер обома руками поморщене чоло, з якого вже давно не здіймала руки чорна жура і тоска. Вкінці він встав.

– Ось бачите, тому два дні посилав Цимісхій до мене посла з викликом на двобій за землю болгар. Зразу думав я, що з глузду зсунуся від радощів, але Хорс-Сварог просвітив моє серце вчасно, кажучи: «Цимісхій добре знає, що я таких чотирьох, як він, убив би порожньою коновкою». Хто насилає убивців на другого, у того сили небагато, а хто убиває зрадою, у сього і відваги не буває надміру. Видко, кесар хотів мене підстрелити з-за своїх плечей отруєною стрілою або погубити чарами. І я відказав, хоч серце аж скавуліло, мов пес, зі скаженої злості та аж горіло від охоти… Отак і тепер попробую ще раз ранком ударити на вежу та вал з усією силою. Якщо удасться, то буду боротися далі хоч би до вечора і згину або згинуть вони. А не удасться, то розіб’ю їх флот таки завтра вночі і зачну переговори. Що ж, годитеся, воєводи?

Всі виразили свою згоду потакуванням і вийшли збирати дружину та провадити її розсвітом приступом на вали ромеїв.

Саме тоді, коли Святослав закликав на раду воєвод, кесар Іван Цимісхій глядів з найвищого помосту вежі на Доростол. З-під блискучого шолома гляділи темні великі очі на огні, що горіли у городі. Закривлений, наче клюв супа, ніс свідчив про вірменське походження кесаря. Затиснувши грубі, м’ясисті уста, Цимісхій морщив густі брови і, не кажучи ні слова, слідив за рухами руського війська. Перед брамою гасли один по другому вартові огні, зате у городі аж луна била у небо, наче від пожежі. Досвідчений полководець пізнав із сього, що дружини сходять з поля у місто.

– То барбарікон февгей астіде! – сказав до високого сутулуватого гетеріарха Скліра.

Сей пересунув ручкою меча по золотистих гудзах начеревника так, що аж почувся брязк, наче від добуваного меча.

– Чи маю їх гонити? – спитав.

Імператор поглянув на воєводу з усміхом. Склір був мужем велетенського росту та страшної сили, але слабих спосібностей. Хитрий та розумний кесар уживав його, наче інженер тарана, але підсміхувався з нього. Зате був Склір найближчим цареві дворянином, бо був дурний, щоб вдаватися у які-небудь заговори, і, не питаючи, убивав кожного, на кого вказував йому деспот.

– Ні, Скліре! – відповів. – Ми пустимо на сих варварів твою сестричку!

І рукою вказав на вежу. Уся дружина засміялася, коли кесар зволив закепкувати собі зі Скліра, а сам гетеріарх аж заходився від реготу, узявшись за боки.

– Пересунути кінноту на східну сторону міста! – приказував Цимісхій. – Піхотинці стануть від полудня і заходу. А тут при нас катафракти і ти, Скліре. Стратигу Калокіре, прикажи висунути вежу вперед, поставити дула і ждати приказу. На даний знак підпалиш місто. А тепер просімо Всевишнього про перемогу над сими ворогами нашої віри і влади!

Кесар відкрив голову, а духівник прочитав голосно молитву і дав кесареві й усім християнам поцілувати темну ікону богоматері у золотій ризі – Панагію.

По хвилі розійшлися стратиги, гетеріархи, протоспафарії та інші офіцери по відділах, і почався рух військ. Головно коло вежі кипіла робота на всі руки. Мужиків, які по вечері поклалися були на спочинок, побудив грімкий голос команди, і всі на даний знак вхопили за линву, щоб потягти потвору вперед. Послідній приступ на Доростол мав начатися зі сходом сонця.

Між робітниками, яких збудили опівночі, були Мстислав і Рослав В’юн. Вже кільканадцять днів працювали вони разом з болгарськими мужиками, і Мстислав підучився дещо грецької мови і розумів її тепер не гірше, чим другі. Нікому й на гадку не прийшло глядіти їх між робітниками, тим більше, що одежа Мстислава подерлася до решти при ношенні каміння та неотесаних брусів і замазалася скальною олією.

Сморід земної смоли бив від нього на десять кроків, а лице, груди і руки покрилися чорним, мастким болотом зі земної ропи, змішаної з порохом та дрібним вугіллям. Рідна мати не пізнала б була молодців у їх теперішньому виді. Не раз Калокір бачив їх і проходив попри них, але не пізнав їх. Раз бачили вони урядника поліції з острова у таборі. Калокір ходив блідий і лютий, засуджував раз у раз когось на різки, кричав, проклинав і дуже пильно слідив з валу за руським табором, наче питаючи судьби, кому судилася побіда у сих змаганнях. Видко, дізнався саме тоді про утечу Мстислава, заложника за свою голову.

На приказ стратига, засвистали наставники раз, другий, третій – заскрипіли мотузки, вежа дрогнула, і зі скрипінням та гуркотом зрушилось чудовище з місця. Поміст під вежею рипів, тріщав, гнувся, подавався, але вежа котилася вперед. Крок за кроком, сажень за сажнем сунула вона по помості, потом обливалися мужики, нагайки свистіли, скрипіли линви, а в сей час на полудні та сході розставлялися пересунені війська і збиралися варити сніданок. Під самими стінами города не було уже ні одного руського дружинника, всі сиділи у городі і, видко, спали, бо лише тут і там блимали огоньки вартових.

– Калокір сказав наставникам, що се послідній приступ, – прошепотів В’юн до Мстислава.

– Перун їм у тім’я! – відповів молодець. – Треба буде під час битви обійти військо та зайти від сходу. Приступ буде відси, то від сходу не буде варти. А якщо поб’ють ромеї наших, то наші саме на схід тікатимуть і наскочать на нас.

– Мудро говориш… Але що се? Тсс!

У віддалі почувся якийсь гамір, а слідом за сим приказ стратига:

– Стій! Дула й огні нагору!

У віддалі заревли роги й почулися якісь крики. Хвильку вслухався Мстислав у сі гомони разом з другими мужиками і нагло оклик: «Роси ідуть!» – зазвучав в ушах у всіх. Болгари сейчас покидали мотуззя і пустилися врозтіч, офіцери побігли до полків, наставники надаремно бралися спинити утікачів, блідий, мов смерть, Калокір кричав:

– Огні нагору! Нагору! Смолу, дула, підпал! Нагаями опірних! Матінко божа, Христе, царю, елейсон!

– Бери, чуєш! – гукнув нагло Мстислав товаришеві на ухо.

– Дула нащо? Тікаймо краще! – здивувався той.

– Іди, дурний! Пощо нам тікати, ми радше підпалимо вежу… Земної ропи чимало тут, одна іскра…

Страшний оклик: «Перуне! Перуне!» – загримів нагло перед брамою міста у сірині розсвіту, і побачили ромеї товпу руських дружин, яка випливала з брами і розливалася по полі. Піші полки ромеїв зривалися з землі та порядкувалися з поспіхом. Поки, одначе, успіли станути в рядах, грянула на них хвиля напасників.

І як стадо зголоднілих мартових вовків вірветься в отару овець, так ударили виголоднілі, палаючі жаждою месті русини на ситих, заспаних та неприготованих ромеїв. Показалося, що візантійські піхотинці не оперлися б руським навіть у переважаючій силі. Один удар невеликої ватаги розбивав цілий полк. Тугі, меткі та звинні полянські й тиверські молодяки сікли довгими мечами ромейських легіонерів, мов капусту.

Під ударами пукали щити і шоломи, ломилися ратища списів, розліталися шкіряні кубраки на лахміття й один за другим валилися побідники персів і арабів у кривавий порох бойовища. На стінах города появилися лучники, і вкоротці стали пернаті посланці смерті зі свистом літати коло голів відділів, що стояли далі. Вкінці лопнула лінія піхотинців і розсипалася по полі, а за нею у дикій погоні розбіглися юрби побідників. Оклик: «Перуне!» – гудів вже біля підніжжя самої вежі, яку боронив Калокір з останками запасних відділів. У вежі і біля неї осталось лише кількадесят робітників, які носили знадіб’я до грецького вогню на поміст вежі.

Мстислав і В’юн бачили погром ромеїв і сміялися в душі з блідого лиця стратига, який щохвилі повторював послідній приказ: «Огні нагору!» – і, заломивши руки, глядів з страхом на русинів, що підходили до вежі чимраз ближче і ближче.

Аж нагло замовк, упав навколішки і закрив лице руками, наче осліплений блискавкою. А коли молодці глянули через його плече на поле, побачили у блиску огнів, розкладених довкола вежі… Святослава, який з мечем в руці та зі золотистим щитом на лівому рамені, з суворим, грізним лицем вказував дружині на вежу. За ним товпилися його прибічники – цвіт руських дружин, вояки Мстислава. Перед ним тікали ромеї, мов зайці, взиваючи про поміч усіх та просячи грому з неба на голову побідника кесарів.

Одначе не судилося Святославові самому здобути вежу. Якраз коли розлетілися послідні ватаги грецької піхоти, а з вежі стрімголов повтікали послідні болгари, греки і сам Калокір, задудніла земля під копитами рослих кападокійських коней. Се Склір ішов у поміч розбитому війську і вів дві тисячі катафрактів, пострах усіх піших та легко оружних ворогів. Були се закуті у зброю їздці у високих гребенястих шоломах, блискучих латах, з довгими списами та мечами і металевими сітками на обличчях. Вони ішли, мов вітер, і горе усякому, хто став їм на дорозі. Він падав під копита коней, розбитий самою вагою сих кентаврів. Сотні розбитих русинами ромеїв лягли ось так від розгону власних братів. Вони, бач, не мали часу оминати утікачів. Погинули і русини, що заступилися були за ними. Як північна хуртовина на Руському морі, гнали катафракти на Святослава. А Святослав підняв меч угору і гукнув:

– Гей! Дружино, здається, тут нам полягти прийдеться. То ж поляжемо славно за нашу славу, за пам’ять наших блаженних предків, за землю Руську. Мертвому нема сорому, і я перший за нашу честь покладу голову!

– Де твоя голова, княже, там і наші! – загуділи, як один муж, тисячі гриднів. – Не зносити нам наших голів без твоєї!

І відвага вселилася у серця усіх.

Катафракти ішли з брязком, криком та ломотом, наче скелястий обвал, що котиться весною вдолину…

Здавалося, що ось-ось упаде сей герой свого народу, розтоптаний у поросі… Коли нагло здержалася лінія перед покопаними у передпіллі ровами. Ряди катафрактів зломилися, порвалися, перемішалися, перемінилися у ватаги, обвал гори перемінився у поодинокі каменюки, які трощать собою усе, що зустрічають, але перед якими можна втекти. Все-таки удар їх був страшний, і побідники спинилися відразу.

Перші дружинники лягли головами на місці, інші стовпилися подальше за ровами, долами, купами трупів тощо – почалася січа. Дружинники метали списи і чекани, стріляли з луків, пращ, прискакували до закритих у сталь їздців з мечами в руках, а сі рубали їх мечами, разили довгими списами або наскакували на них кіньми. Воєвода Склір в окруженні найхоробріших устремився на самого Святослава, що спокійно рогом і криком давав прикази дружинам. Побачивши велетня-їздця на величезному, також панцирному коні, холоднокровно пересунув щит перед себе і вхопив правицею ратище.

– Пробі! – кликнув у сій хвилі Мстислав. – Він стає до бою! Хорсе, Свароже, Велесе, Перуне – батьку хоробрих, бережіть його!

– Цить, почують, вгамуйся, чоловіче, зрадиш себе і мене! – крикнув і собі Рослав, хапаючи товариша за руку.

Але осторога була зайва. У вежі не було уже ні живої душі. Стоячи у вікні першого поверху, обидва молодці цілим єством перемінилися у зір і слідили перебіг бою між князем-героєм і велетнем Скліром. Вздовж валу ромеїв горіло уже кілька облогових машин, і було ясно, мов удень. Наче ангел смерті, налітав велетень Склір на Святослава. Сей похилився усім тілом вперед і ждав.

Перед самим ровом, за яким стояв князь, кинув Склір чеканом, а сам вп’ялив шпори у боки коня, так що той аж болісно заіржав, став на диби і… одним скоком перелетів рів. Варда Склір, пострах усіх, хто його знав, був лише на десять кроків від Святослава…

Блискавкою мигнув чекан у повітрі, але князь схилив голову, і вістря топірця зачепило за гребінь шолома. Посипалися пера, а важкий чекай полетів, вертячись, дальше і застряг у щиті Шварна. А коли кінь гетеріарха найшовся уже на сьому боці рову, скочив нагло Святослав, як барс, що у Мазандерані нападає на буйвола, і, використовуючи маленьку хвилину, яку потребував кінь до рівноваги після скоку, кинув з усією силою ратище. Ратищем сим ціляв Святослав у отвори, не більші від арабського динара, а й тепер не дрогнула його рука. Влучений у око кінь відкинув голову назад і усім тягарем звалився на землю враз із їздцем. Заревли нелюдськими голосами ромеї і мимохіть подалися назад. Грімкі оклики дружини голосили славу князю.

– Убий його! Убий, заки встане! – радили голоси князеві, але він не послухав. Він ждав, усміхаючись, на противника з мечем і щитом – не бажав, бач, скористатися з хвилевої переваги над ворогом. Своїм ратищем вирівняв лише умови бою, бо Склір мав коня, а він ні.

Аж ось зірвався зі землі гетеріарх, червоний, мов буряк, і крикнувши хрипло, кинувся на Святослава. Але і тут не повелося йому. Його удар, певно, був би розрубав щит та відтяв принайменше руку князеві. Тому підставив князь у останній хвилі щит скісно, а всім тілом подався дещо назад. Нагальний удар зсунувся боком і лише зі щита полетіли самоцвіти і золоті прикраси, а від розмаху похилився велетень Склір направо.

Одначе заки зміг випрямитися, блискавкою впав йому на шолом гартований у Дамаску меч Святослава саме у те місце, де шолом сполучався з караценою. І не видержав шолом. Наче відтятий кравцем кусень сукна, відпала карацена на плече, а з розваленого черепа хлинула високо струя крові. Навіть не видавши голосу, звалився велетень, наче дуб під сокирою дроворуба, у порох бойовища.

Шал радості огорнув руські дружини, а блідий переляк охопив греків. З новим розгоном та завзяттям накинулися на катафрактів гридні, і почалася різня людей і коней.

Половина панцирних їздців Візантії лежала уже у поросі, інші збивалися довкола вежі у купу, коли нагло страшенний гук роздався за їх плечима. Коли оглянулися, побачили, що вежа горить, наче смолоскип, клуби глизкого диму та полум’я бухають усіма вікнами, а верхній поверх завалився нагло з ломотом, і на греків посипалися горючі балки, шкіри, казани зі смолою тощо.

Тоді огорнув кожного нестримний жах і, мов на даний знак, розбіглися оборонці валу ромеїв, наче горобці перед шуляком. З-поміж утікачів вискочили два обсмалених брудних мужики, наче чорти з болота, і побігли між русинів.

– Не бий, ми свої! – гукали раз у раз, доки не дійшли до князя.

– Вели, князю, відступати, кесар завернув уже праве крило, за хвилю усі комонники будуть тут, – крикнув Мстислав.

Святослав зміряв його очима, воєводи обступили його, і нагло князь кинув окривавлений меч і щит та обійняв брудного та замазаного мужика, мов брата.

– Се ти, Мстиславе, підпалив вежу?

– Я, князю, я був би її і так підпалив, а ти допоміг мені. Тепер тікаймо, бо тут на рівнині кіннота рознесе нас.

– Ти з вежі бачив?

– Так.

І справді побачили усі вскорі від сходу клуби пороху. Було ясно, хоча сонце ще не зійшло. Лише його криваве зарево виднілося на сході над водами Дунаю.

– Щити на плечі! – крикнув князь. – Не оставляти ні одного коня, ні зерна збіжжя у таборі! Йдем назад.

Та сього не треба було дружині нагадувати. Ще й не втекли останні катафракти, коли гридні, мов мурашки, розсипалися по грецькому табору. Тепер за приказом князя завернули з дороги і, тягнучи за собою здобуту поживу та коней, зібралися у великий круг вже за покопаними ровами.

Спокійно, в порядку, дружина за дружиною входили гридні у город, несучи з собою усіх своїх ранених товаришів та усю добичу. Саме тоді надоспів кесар з десятитисячним кінним військом, та вже було пізно. Дарма силкувалися їздці розбити товпу русинів. Хмари стріл, ратищ та каміння відганяли їх, покопані рови та купи трупів, згарища машин та руїн табору не дозволяли на масовий наступ. Бойовище було в руках кесаря, але перемогу забрав з собою Святослав у Доростол. Уся піхота ромеїв вигинула на полі боротьби або розбіглася по околицях. Зневіра огорнула її, не було ні одного полку, який міг би нести службу при облозі. Самі комонники не могли здобути місто, а і катафрактів осталась лише половина. Їх воєвода, гетеріарх Склір, лежав з напів-відрубаною головою над ровом русинів.

Довго стояв Цимісхій над його трупом. Святослав не дозволив гридням здирати з нього зброї, лише чекай забрав, кажучи, що се заплата за повиривані з шолома пера. Задумався кесар над погромом своєї піхоти, а коли зійшло сонце, стиснулося серце володаря при виді страшного знищення, який розвернувся довкола. Тримісячні криваві труди і половина війська були втрачені. У сьому році не міг уже Цимісхій сподіватися на побіду.

– Справді, лев сидить у серці сього поганина! – сказав голосно, а двірня підтакнула йому дружно.

Потім глянув люто на царя Бориса, який крився позаду між слугами воєводів.

– Волів би я бути з ним проти вас, чим з вами проти нього.

– Не забудьте, ваша величність, – вмішався Калокір, – що печеніги також раді б йому заплатити за погром на порогах. У нього більше ворогів, чим друзів.

– У кого лев у серці, у того не буває гадюки у мозку! – докинув варяг Рольф Герюльфсон, протоспафарій варязьких дружинників кесаря.

За годину опісля посли кесаря, які несли мир героям півночі, серед звуків рогів і окликів дружини в’їздили у Доростол.

Джерело: Опільський Ю. Золотий лев. – К.: Дніпро, 1989 р., с. 98 – 110.