10. У Доростолі

Юліан Опільський

За широко розлитим Дунаєм заходило сонце і кидало криваві блиски на дзеркало води. Білі опари рожевіли над водою у зареві, а у них губився майже зовсім лівий берег ріки. З широких рівнин Лівобережжя подував душний, гарячий вітер, а з величезних дунайських плавнів неслися жаб’ячі хори та крики болотяної птиці. Усьому давав міру птах гупало, що раз у раз обзивався у мокляках: «Гуп, гуп!» Вслід за сим почувалися клекіт бузьків, острі голоси журавлів та чапель, а з другої сторони, з правого берега, відповідали їм голоси перепілок, що серед піль та левад збиралися до сну. Западав вечір.

У городі Доростолі зачинили брами, а руські вартові почали ходити по стінах города та замку. Населення города – болгари, греки і чимало таки русинів – варило вечерю і збиралося у підсіннях хат повечеряти при смолоскипах або оливних лампах. Пахощі, які йшли від печеної баранини та риби, долітали і до вартових, їм снився повний горнець гороху зі солониною та кухоль вина.

Один за другим кидав оком на замок, де усі вікна горіли ясними вогнями. Там пирував патрицій Калокір з руською дружиною, бо саме нині прибіг гонець із вісткою, що Святослав розбив на порогах печенігів. Вартові слухали співи та крики охмелілих товаришів, відтак розглядалися довкола…

Ніде ні живої душі, а тут печеня так і надить до себе і груба вовняна постіль манить солодким супочинком. І один по одному вартові тікали по хатах і то не лише по руських, але і по болгарських, бо не один із княжих людей мав уже тут на чужині хату і рідню. Добра, тиха вдача русина находила навіть серед страшної війни розраду і щастя у мирних болгарських хатах, і багато з них думало провести увесь вік на Дунаї. Такі самі плавні, як на Дніпрі, були і тут, а мова і звичаї були дуже схожі. Через три роки після приходу Святослава Доростол ставав уже напівруським містом.

Між тим серед гамору та співу пирували гридні воєводи та дворяни у великій гридниці на замку. У прохолоді грубих мурованих стін розкошувалися гості їдою та напитками, а на начальному місці сидів Калокір у кесарській багряниці і показував усім веселе, безжурне і ласкаве лице.

Але під брижками мантії гралася рука двома табличками, зліпленими воском. Було се письмо, яке одержав перед хвилиною особим посланцем. Годі було читати його у прияві воєводів. Тому встав і підняв чарку горі.

– Мовчати, мовчати! – загуділи голоси, і гамір у гридниці сейчас утихомирився.

– Братія і дружино! – начав Калокір, наслідуючи спосіб бесіди Святослава. – Разом із вісткою про побіду одержав я від патріарха Василія письмо. Воно, певно, дуже важне і тому бажаю прочитати його вам.

– Читай, читай! – сказали воєводи.

– Читай! – загули гості.

Калокір розліпив таблички. Легко дрогнули черти його лиця, коли пробіг письмо очима, але плавно, не спиняючись, прочитав:

– Кесар Іван Цимісхій вийшов із військом з Царгорода і прямує у Македонію. Сокотіться! У нього п’ятнадцять тисяч пішого, а тринадцять кінного війська. Ідуть на малу Преславу… – Прочитавши, спитав: – Що ж нам робити? Святослава нема, мусимо рішити самі.

– Що тут рішати? – закричало разом кілька воєвод. – Підем завтра досвіту у Преславу, заберемо Свинельда і, заки князь вернеться, розперіщимо ромеїв, мов яструб курей.

– Так, так! Перун їм у тім’я! – ревіла товпа.

– Вичистимо хату на його прийом! – кричали деякі.

– Слава князеві! – гукнув Калокір.

– Слава, слава-а-а! – повторили присутні і випили вино з чарок.

Калокір сів, але його лице не виявляло загальної радості. Воно було бліде, а на чолі появилася глибока брижа жури. У письмі було зовсім не те, що читав Калокір дружині. Він знав, що ніхто з-поміж неї не вміє читати грецького письма, тому подав усім відомість, яку хотів. Правдива вістка звучала: «Наш заговір відкритий, спасайся!» Ось і все.

Непевність та ляк метали душею патриція. Якщо не втече, страшна кара може впасти на нього. Святослав більш усього гидився зрадою та брехнею і за се звик був карати смертю. З другої сторони, не простив би йому і кесар, коли б він покинув Доростол. Усі проходи крізь Балкани були в руках Свинельда, а малочисленне військо Цимісхія мусило розбитися у проході об опір переважаючих сил руських дружин. Калокір мав усунути дружини з проходів або пустити у Доростол ромеїв, які мали приїхати Дунаєм із моря. Але се друге було неможливе, бо Святослав не задержався у Корсуні, а просто наспів на Дунай, так що скорше мусив прибути У Доростол, чим візантійський флот. Залишалось, отже, лише здійснити другий план, а саме, відтягнути дружину з Балкан. Як же се вчинити йому, що сам непевний був навіть життя, а не то княжої ласки?

Тяжко задумався грек, дивлячись на пируючих гостей, і лише хвилями займалися у його великих, круглих чорних очах вогники.

І ось прояснилося його лице, видко, найшов він вихід зі скрути. Вигладилася брижа на чолі і якраз брав у руки чарку, щоб випити до воєвод, коли нагло оклики: «Слава!» – звернули його увагу. І втім пройняв його несказаний жах, жах людини, що бачить перед собою тупе біле вістря свіжо-заструганого кола. Поміж дружинниками ступав у супроводі Партенія та гарного стрункого молодця у блискучій зброї – Святослав.

– Добро з приходом приношу вам, браття і дружино! – сказав ласкаво. – Здоров був, Калокіре! Бачу, ви гарно забавляєтеся, п’єте, пируєте, тож дайте і нам!

Метнулися слуги подавати їжу, сам Калокір, позеленілий зі страху, зірвався з сідала і вхопив в руки якесь блюдо та ніс його князеві. Сей добув ножа, врізав два чималі кусні, подав один Мстиславові і мовчки почав їсти, не дивлячись на прочі страви, юшки, приправи та вино. Мстислав їв також, але притім вп’ялив очі в Калокіра і бачив його змішання та тривогу. Він раз у раз підсміхувався, а сей усміх дратував незвичайно нещирого грека.

– А чому-то у вас, – спитав знічев’я князь, – нема на стінах варти?

Тут звернувся до воєвод, а сі похилили голови, наче осліплені блискавкою мандрівники у глуху ніч.

– Хто з вас мав розставити варту? – питав князь далі.

– Прости, деспота! – відповів за воєвод Калокір тихим, несміливим голосом. – Ми усі раділи твоєю побідою, тому я запросив усіх на пир. Варта, видко, повтікала, але її розставив я сам ще звечора.

– То ти зле зробив, патриціє, – сказав спокійно князь. – Пир пиром, радість радістю, але повинності ніхто за тебе не сповнить. Ось і Хорс-Дажбог щодня виходить на небо, бо ніхто його не заступить у його ділі. Він бог, а ти що? Жменя попелу, яку хто знає коли і де розвіє вітер по полі. Ти зле вчинив, Калокіре! Нехай же тепер воєводи ідуть пильнувати місто, а ми посидимо ще та побалакаємо.

Воєводи вийшли раді, що князь не лютився і не карав, а ті, що знали його краще, казали, що, без сумніву, ладиться якась велика подія, бо князь погідний і веселий. Разом із воєводами вийшло і чимало дружини, горішній кінець гридниці опустів.

Тим часом слова Святослава охолодили кров Калокіра, мов зимовий, грудневий вітер воду. Жменею попелу назвав його князь, – невже ж він думає спалити його живим? Лукавий грек тремтів та ждав кожного слова з уст Святослава, наче смертного суду. Князь доїдав тим часом м’ясо та випив чарку вина, відтак обмив руки у срібній мідниці і спитав:

– А чи се правда, Калокіре, що ти висилав Партенія до Фарлафа та змовлявся з печенігами?

Коли б грім був луснув отут біля ніг грека, то не був би його більше поразив, чим се, так нагло, без вступів, висказане питання. Візантієць, вихованець цісарського двору, звик до всіляких каверз, підступів, скритих злочинів, лжі, облуди, але зовсім не мав поняття, що се таке відвертість та щирість. Наче довбнею, поразили його княжі слова. Він пустив з рук чарку, затрясся усім тілом, лице позеленіло, а очі підійшли під чоло, мов у трупа.

– Що?.. Як се?.. Звідки?.. – залебедів. Його вхопила гикавка, а зуб заскакував за зуб.

– Мені таке розказував Партеній! – додав спокійно тоном пояснення Святослав.

В сій хвилі вернулась тямка до грека. Коли Святослав дізнався про зраду від Партенія, то біда ще не була така велика. Калокір зібрав усі сили та усі здібності, які набув на візантійському дворі. Вмить почервонів і у крайній скаженості кинувся на Партенія.

– Рабе поганий! – заверещав. – То ти… ти… таку погань про мене… найвірнішого слугу – раба руського і болгарського царя розносиш і надієшся, може, що хтось тобі повірить? Скоте шолудивий… я на кіл тебе велю посадити… Гляди!

Тут Калокір вхопив ніж і, заки хто встиг йому перешкодити, вбив його доволі глибоко у власну ліву руку. Тісна туніка, яку носив грек під багряницею, обагрилася кров’ю.

– Дивись, рабе, гляди і ти, царю, і ви, гості, – закликав з палаючим лицем, – ось так я за свою вірність послідню краплю крові виточу… Як правда, що ся кров пливе з моєї власної волі, так правдивою є моя любов і вірність у серці!.. Ти, тварюко, ти, трусе, ти, вонюче стерво, боявся за своє собаче життя? Ось я тобі урятую його! Беріть його! – гукнув на переляканих служебників. – І всадіть на кіл.

Партеній кинувся назад, коли Калокір вхопився за ніж, бо думав, що його справді вб’є господин на місці. Але коли се не сталося, догадався, що усе те лише штука. В удаваній розпуці упав до ніг розгніваного, молив і благав про життя, але не випросив нічого. Слуги вивели його з гридниці. Вийшовши, усміхнувся вдоволено, протягнув зігнуті плечі і звернувся у бічні двері, де була його кімнатка, у якій бажав виспатися по кількаденній подорожі. Але удар п’ястуком у карк повчив його, що його міркування не зовсім влучне. Відвернувся до наставника слуг, який штовхав його ззаду.

– Як смієш, рабе поганий, підносити руку на повірника його достойності? – обурився і глянув бистро у очі рабові, бо глядів у них виразу покори і покаяння. Але темні очі раба оставались незмінними. У них десь на дні чаївся навіть маленький огоньок укриваної злоби. Він мовчки указував рукою на двері, за якими лежав замкнений майдан.

– Куди ведеш мене? – спитав Партеній вже покірніше.

– Як-то куди? – відповів наставник. – Може, не чув? На кіл! Не пручайся, бо така воля господина, не гнівай його ще у останній хвилі.

Партенієві потемніло в очах. Від п’ят стали мурашки лізти йому по шкірі, а члени тіла терпли, наче у холодній воді.

– Що ти, – лепетав, – не зрозумів волі господина? Іди ще раз, поспитай, се ж не може бути! Вибити різками, видати на муки, втяти ногу, руку, ніс, уха, язик… видовбати очі… Але кіл? Ха, ха, ха!

Грек зареготався зразу якимсь страшним сміхом. Зуби вбив у долішню губу так, що аж кров спливала по бороді. І нагло упав Партеній на землю, і заридав, захлипав плачем божевільної людини…

Наставник задумався. Може, справді приказ господина треба було інакше розуміти? Хто знає! Партеній знає хіба, що не вибрешеться, і, певно, не вертався б у Доростол на погибель. Тому приказав слугам пильнувати в’язня, а сам подався у гридницю. По хвилі вернувся.

– Зв’язати злодія! – гукнув. – За се, що зрадив князя нашого господина та оклеветав його перед князем, умре на колі і то сейчас.

І нагло почув грек, що якийсь голос шептав йому ніби до уха: «Твоя смерть є рятунком Калокіра…»

Та згадка прошибла його блискавкою. Партеній посинів увесь і втратив тямку.

По хвилі почув, що мурашки підлазять все вище і вище, аж налізли йому у мозок. Збудився і чув, як його витягли на майдан і кинули на землю. Коли розплющив очі, погляд його упав на біле тупе вістря свіжозаструганого паля.

І тоді нелюдський рев, рев звірячої тривоги добувся з грудей нещасного…

Між тим Святослав звістив Калокірові, що ромеї ідуть з великою силою у Македонію. Кесар Візантії побідив остаточно арабів і Варду Фоку, свояка цісаря Никифора, якого вбив Цимісхій. Ідучи, удавав цісар приязнь до болгар, і сі почали збиратися у ватаги, щоби кинутися на русинів.

– У нас діла на всі руки! – усміхався князь. – Але ми його зробимо. Я останусь тут та примучу болгар, щоб не пиндючились, а ти, Калокіре, підеш від мене у Переяславець та прикажеш Свинельдові боронити балканські проходи від ромеїв, доки я не наспію: 3 тобою піде ще й Мстислав, бо Свинельд не молодий, а Мстислав – се голова, яких навіть у вас, греків, нема! Він перехитрив Партенія і Фарлафа.

Патрицій Калокір приглянувся докладно до молодця, а відтак, усміхнувшись солодко, подарував йому величавий перстень зі самоцвітом.

– Се на добру дружбу, молодче! – сказав.

Молодець поклонився, але не віддав душі лукавому грекові. Бистро слідив за кожним його рухом, бо дотеперішня служба навчила його, що добре око й ухо не раз більше значать у житті, ніж не знати яка відвага й хоробрість.

Вскорі вийшов князь із Мстиславом у терем, де мали обидва спочивати по дорозі. Були самі, бо Калокір остався у гридниці, де кінчився пир і дружинники розходилися додому.

– Князю, – почав тоді тихим голосом молодець, – що мені робити у Переяславці?

– Заступити Свинельда у Балканах і не віддати їх ромеям, хіба з життям. У сьому моя честь. Ти не знаєш, чому так. Ось бачиш, коли кесар Іван заколов кесаря Никифора, а труп викинув на сніг, взявся до правління мудро і діяльно. До мене послав послів, кажучи мені, щоб узяв собі нагороду, яку приобіцяв був Никифор, і йшов собі домів. Значить, що я й моя дружина – се ніби другі варяги, що їх можна дістати за гроші, скільки душа забажає. На те я відказав йому, що, крім окупу за міста, землі та болгар і за Корсунську волость, віддам йому решту й буду його другом. Але кесар став грозити мені, що поб’є та прожене силою, якщо не піду сам. Тоді я погрозив йому, що пошукаю його в Царгород і, і якби мене не покликала блаженна моя мати Ольга, певно, і духу ромеїв не було би по сей бік Боспору. Минулого року розбив Свинельд Варду Скліра я військом, а сього року хочу я сам доїхати кінця Царгородові, як доїхав Ітілю, Саркелові та Болгарові. Побіда зависить від проходів крізь Балкани. Тому пильнуй їх, як ока в голові.

Молодець задумався.

– Не во гнів тобі, княжа милість! – спитав по хвилі. – Чому ти не казниш Калокіра? Припечи його вогнем, і він усе виспіває і не одну тайну зрадить, про яку нікому не снилося. Я чомусь йому не вірю, як не вірив Партенієві і Фарлафові.

Святослав засміявся і поклепав рукою по плечу молодця.

– І я йому не вірю, але вірю, що не буде вірнішого раба, ні гридня від нього, якщо нам поведеться. Ти за ним слідитимеш, а коли пройде небезпека, так ти не питай, лише бий, а як вб’єш, то не признавайся, бо скажуть, що ти псів б’єш. – Тут князь засміявся гірко. – Мені, бач, його треба. Багато ромеїв не любить вірменина Цимісхія. Патріарх Василій не раз зраджував його плани. І Калокір має у Царгороді своїх поклонників, тому я його мушу до часу шанувати.

– А все-таки я його боюся.

– Ха-ха! – засміявся князь. – Я ні, але я не люблю його.

І Святослав тріпнув згірдно пальцями.

При виході з княжого двору вони побачили, що на майдані зібралася чимала товпа людей довкола якогось високого чудовища, що гляділо на них величезними темними ямами очей. Святослав здригнувся. Мстислав мимохіть подався назад.

– Пар…теній! – прошептав.

– Бідолаха! – сказав князь. – Коли б я був знав, що його посадять на паль, був би його сам велів убити топором або лишив у Корсуні ловити рибу.

Партеній сидів на палі, що пробивав йому нутрощі і власним тягарем вганяв тупе дерево чимраз глибше собі у тіло. Страшна розчіхрана голова з запалим, сірої фарби лицем дивилася темними ямами очей на видців, наче з зачудуванням і зі страшною розпукою. Голова ся коливалася на всі сторони, немов бажала з усіх сторін якнайдокладніше приглянутися до князя.

Той відвернувся і плюнув. Мимо своєї суворої вдачі, мимо того, що не боявся ні смерті, ні ран, благородна душа його не зносила і не любила непотрібної жорстокості.

Примітки

Деспота – володар з необмеженою владою.

Джерело: Опільський Ю. Золотий лев. – К.: Дніпро, 1989 р., с. 71 – 78.