18. Про князя, що чужої землі шукаючи, свою втеряв

Юліан Опільський

Побіда була повна. З парубків Власта не остався у живих ні один, а городські ізгої навіть рук не звели в оборону свого господина і лише просили дозволу вернутися домів. Ранком посідали на коней і поїхали у ліси, а Рогдай, Лют і Мстислав веліли поставити перед собою Власта, якого на ніч зв’язаним кинули у хлівець. Хто ж зобразить, одначе, зачудування усіх, коли сторожа звістила, що Власта нема. Виламана стіна та сліди у болоті вказували, що боярин тікав крізь багно навперейми.

Вислані рогдаївці не знайшли слідів на берегах, видко, Власт потонув у багні.

– Пробі! – сказав Лют. – Хто у багні увесь вік скоротав, тому у багні й кінець!

Мстислав велів зарізати когута та кинути у багно, а потім від’їхали усі у Залісся.

Ніхто не опише повітання та сих щасливих блаженних хвиль радості, коли Мстислав вернувся у посілля батьків своїх, до свого дворища, до своєї невісти. Кінця не було питанням, оповіданням, сльозам, дотепам. Один лише не брав участі у загальній радості – Рогдай.

Пережиття останніх днів добили його старечий дух, не стало йому уже сил обійняти умом загал вражень та примінитися до змінених життєвих умов. Годинами сидів старий недвижно і усміхався лише приязно, якщо приходили до нього люди. А й залісецькі люди помітили вскорі переміну, яка зайшла у душу Рогдая, бо усі насмішки, якими гостили його давніше діти, жінки та парубки, замовкли нараз.

Усякий бачив у ньому лише старця, який уже на справи сього життя осліп, а глядить скляним зором на той бік – на зелену леваду Дажбога. Його вуха не чули уже й не розуміли усіх людських слів, бо вони вели гутірку з дідами у вираї. Тому кожний здіймав радо шапку й здоровив старого по закону, ввічливо та поважно.

Мстислав і Калина не кидали себе ні на хвилю. Вона розказувала йому про свої переживання, а він їй про бої на Дунаї, про варягів, греків, болгар.

І плили дні за днями, аж через дванадцять днів після приїзду Мстислава відгуляли весілля.

А між тим змаліли дністрові води і прибрали темно-зелену окраску, яка ярко відбивалась від глинистого та піщаного берега. Луки та поля посіріли, пожовк ліс… Усі краски від ясно-жовтої до темно-червоної пишалися у лучах сонця та у чистому холоднавому уже осінньому повітрі. Наче яркі воскові свічки, горіли берези та вільхи, темніший відтінок красив кучеряві дуби, наче кров’ю, опливали буки та граби у лісі. Тут і там, де виступала глинка, де росли ялиці або модрини, там зоставались темно-зелені плями у краєвиді. Жовкла уже ліщина, лозина й верби, жовкли в’язи, тиси, явори, відцвітали останні цвіти і лише на вищих місцях бивно розцвітали осінні пізньоцвіти.

Почалися у селі свята, весілля, толоки, збиралися прядильниці на вечорниці та досвітки, не вгавали у селі співи, танці, веселість, радість з життя, здоров’я та добрих жнив.

Аж ось повернулися з-над Дунаю купці-гречники, які їхали горі рікою у Червоні городи і принесли вістку, що Святослав зимує на Білому Березі з усією дружиною, але з весною застукає знову до брам Доростола і Преслави.

– Калино, – сказав тоді Мстислав до молодої своєї жіночки, – верес цвіте, погідні дні настали, а заки почнуться осінні дощі, мушу і я сповнити княжу волю. З весною прийде пора й мені сідати на човни, а поки що треба зібрати дружину з Тиверської землі. Тому прощай і оставайся з богами у гаразді, нехай домові бережуть твоєї дорогої голівки!

Калина поблідла і засумувала, але не здержувала Мстислава.

– Іди, Мстиславе, – відповіла, – куди тебе кличе князь і повни його волю. А з першим снігом вертайся, щоб корочун знайшов нас знову укупі при народинах Сонця-Дажбога, при коляді зваримо коливо з медом та натішимося до весни.

Поїхав Мстислав по Червенських городах, по усій Тиверській землі, і навіть до бужан заглянув. І всюди вітали його радо старі й молоді. Молоді збиралися йти у Болгарію і з радістю вступали у дружину, а старі просили передати князеві жалі на князя Олега та його дорадників. У Червоно-граді стрітив його тисяцький Ростислав і просив переказати князеві ось що:

«По усій Руській землі гуляє сваволя молодих князів та прибічних їх бояр. На них нема суду, нема правди ні божої, ні княжої. Боги високо, князь далеко, а кметі-хлібороби та земські бояри відцуралися їх. Народне віче собі править краєм, а вони собі. З усього того вийшло таке, що князь господарить лише у своїй волості, а у прочій землі він наче чужинець. Не дай боже ворога, то хто має боронити край: князь чи віче? Лишень у Новгороді мир і лад, але Олег і Ярополк вже тепер починають «крамолу». Нехай же ж вертається Святослав, бо прийдеться хіба прогнати з княжого стільця таки його синів».

Коли груддя покрило шляхи, а з дерев обсипалося листя, вернувся Мстислав з кількома молодими боярами, які ходили уже не раз човнами у Грецію. Під їх доглядом почали дроворуби рубати дерева у лісі та жолобити човни на десять тисяч чоловік, бо стільки дружинників назбирав Мстислав під час своєї поїздки.

Мстислав привіз з Подунав’я від князя срібні гривні, мідяні та спижеві перстені, кружки та плитки, якими нашивано череси та кубраки або набивано щити. Оцими-то грішми оплачував воєвода робітників і майстрів та купував для них поживу.

На південь від Залісся над Прутом кипіла робота на всі руки у шопах, побудованих окремо для сього. При величезних ватрах варили одні робітники живицю, другі набивали ребра, на які клали ялові клепки, а споїни конопатили клоччями та заливали смолою. Отак повставав човен за човном, а мало їх бути кількасот.

Також по усіх селах та дворищах просторої Тиверської землі ладилися молодяки у похід. Зброя, харчі, одяг ставали найважнішими питаннями у житті, а дружинники найзамітнішими людьми у громаді. Всі ждали лише весни, щоб йти у Залісся, сідати на човни, їхати добувати слави та вчинити зі столиці світу, тобто Царгорода, волость руського князя.

Аж прийшла весна, і повторилася знову ся довічна переміна у житті природи. Відроджений взимку Дажбог вивів у світ заквітчану, умаєну княгиню Весну та указав лісам, горам, степам, лугам, людям і богам.

Вийшли люди з задимлених хат вітати Весну-богиню співом, танком та жертвою, а і боги глянули ласкаво на гожу дівчину, що з далекого південного підсоння ішла у зморожений край – землю Дажбога – увінчати світ красою. Зірвався Стрибог з ложа снігових хмар та кинувся ладити весні прийом. Віддих його нісся з полудня та заходу, стопив сніги своїм теплом, а що осталося, сполоскав теплим весняним дощиком. Поплили льоди-криги ген у Руське море, заграли води, а на чорному, сірому або бурому гіллі дерев з’явилися жовтаво-зелені пуп’янки.

Був вечір. У світлиці в Заліссі сиділи по вечері воєвода з жінкою, Лют та кілька бояр. Старий Рогдай вже спав у одрині, а Калина клала на порозі мисочки з останками поживи для домових та душ померлих, що у весняному вітрі відбувають свої мандрівки з темного заходу у золотий край сонця на сході.

Мужі радилися, коли їм виступати у похід.

– Крига сплила і перші повені минули, – говорив Мстислав. – Води ще доволі і, певно, не бракує її під човнами по мілинах. Завтра досвіту роз’їдемося по селах та городах і до восьми днів з’їдемося на перевозі. Там заждемо ще п’ять-шість днів, принесемо коня в жертву Перунові, а козла – водяним і поїдемо.

Дрогнули уста Калини. Вона відвернулася і рукавом закрила очі.

– Не плач, Калино, – сказав Мстислав, усміхаючись до своєї любої хоті. – Боги добрі, боги ласкаві вернуть тобі чоловіка. Не усі падуть у бою, а мене кличе туди не лише бажання невмирущої слави, але й вдяка до князя, якому всім завдячую.

Похлипала трохи Калина, аж стали сей і той посміхатися.

– Плач, Калино, плач, – сказав Лют, – як добре плакатимеш, то Мстислав не поїде, бо Дністер знову прибуде.

Бояри засміялися, але Калина обтерла очі і поважно глянула по присутніх.

– Не смійтеся, мужі, з безсильної жінки. Плачу я з безсилля, але плачу і з жалю над вами. Пощо Святославові Болгарія? Чи у нього своїх волостей нема? А якщо їх треба, то чому не найме собі варягів, печенігів чи яку іншу дрянь і не йде з ними розбивати головою стіни? Коли б ви боролися за Руську землю, обороняли жінок, дітей, земляків, богів чи хати, я перша благословила б Мстислава на рать. Але боротися й гинути для волі одного, се недобре діло, і богам воно не може бути по нутру. Побачите, що сі війни скінчаться колись нещастям усієї землі, а тоді згадаєте моє слово.

Очі Калини горіли, лице паленіло, від неї йшов якийсь блиск, коли говорила сі слова. І слова сі не минули без враження на присутніх.

Всі замовкли, ніхто не сміявся, аж Лют відповів молодій жінці:

– Усе, що кажеш, се правда, але правда і се, що боги не на те дали людині силу, щоб гнила за піччю. Нема ворога в краю, треба його на чужині пошукати. Крім сього, Святослав не силує нікого йти у похід, а як хто щось береться зробити в житті, то повинен се довершити або згинути, бо самі боги проклянуть того, хто обіцяє, а не додержить. Ми добровільно пустилися йти за князем, тому мусимо стояти при ньому до нашої або до його смерті.

– Так, – сказала на се Калина, – тому-то й я не здержую Мстислава, але ще й помагаю йому, де можу. Все-таки вільно мені жаліти його, вільно і серцю віщувати лихо…

Голосний лай собак перервав розмову у хаті. Крук, який звичайно лежав під столом у ногах господаря, кинувся й собі до дверей. Вони відчинилися, а знадвору ввірвався у світлицю сильний подув весняного вітру. Запалахкотів огонь на комині, сипнув іскрами, у хаті потемніло, а коли знову розгорілися ялові колоди ярким полум’ям, у дверях з’явилася неначе якась мара. На порозі стояв худий, обдертий чоловік, покритий грязюкою від стіп до голови. Очі його горіли гарячкою, уста зчорніли, а на висохлому жовтому лиці виднілись темно-червоні плями.

Нагло, заки ще ся мара проказала слово, зірвався Мстислав з лави, кинувся до прихожого і обняв його, як брата, як друга.

– Рославе, брате, що з тобою? – крикнув. – Відки тебе судьба несе у мою волость? Гей, рятунку! – закликав, коли бідолашний мандрівник повис у нього на руках, мов неживий.

Метнулася Калина за грітим пивом та сорочкою у пекарню, а мужі роздягли між тим зомлілого сміхуна. О, як мало нагадував він колишнього рибалку з забутого острова! Шкіра й кості, зле погоєні рани та синці на усьому тілі, два відморожені пальці на нозі, а у грудях аж клекотів важкий віддих.

Миттю уложили друзі Рослава на вовняних покривалах на запічку, вкрили кожухами, напоїли гарячим пивом. За якийсь час прийшов до себе і, важко переводячи дух, спитав:

– Мстиславе, се Залісся?

– Так! Ти у мене, брате, між своїми. Не бракуватиме тобі тут нічого, тут подужаєш, наберешся сили та поїдеш за нами, бо ми завтра їдемо на Дунай.

Лице сміхуна поблідло.

– Не маєте вже чого туди їхати! – прошепотів. – Ми вже своє відколядували, дарунок дістали, тепер впилися й будемо дуріти! Господаря нема – мишам свобода!

Коли б грім ударив на майдані залісецького дворища, не вчинив би більшого враження, чим сі слова Рослава.

– Як-то? Нема господаря? Що з князем? – посипалися питання.

Але не під силу було сміхунові розказувати. Він знову ослаб і замовк. Та Калина догадалася, чого треба бідоласі.

Вона принесла йому у горшку м’ясної юшки, а відтак свіжих яєць. Не хотів зразу їсти Рослав, але відтак розсмакувався і треба було відібрати у нього миску, щоб не охватився. Все-таки їда, тепле і кріпке вино піддали йому сили. Не будь у нього гарячки, він, певно, був би сейчас заснув, а при тому й жолудок, який від довшого часу не мав поживи, не позволяв йому спати. Він вигідно розсівся і став розказувати, попиваючи вино, яке приніс Мстислав у чималому глиняному дзбанку для гостя.

– Не маєте чого їхати, воєводи та гридні. Ідіть хіба на жальник тризну правити по тому князеві, що чужої землі шукаючи, та свою втеряв. Ти знаєш, Мстиславе, наміри князя після договору з греками. Правда?

– Так!

– Він сам згадував тебе і твої ради не раз на Білобережжі, де довелося нам зимувати.

– Я остерігав тоді Святослава перед підступом Цимісхія і перед голодом, – додав для пояснення Мстислав.

– Еге ж! Мудрий ти був, Мстиславе. Ти один знав, що ми будемо голодувати й тому утік сам, оженився, розбагатів, розжився на славу на щастя, богам і родині на потіху, а ми… облизувалися.

– Не кинув би я був князя, ні вас без приказу, – відповів Мстислав.

– Я ж не питаю про приказ, але саме про те, чому тоді, коли ти женився, платили ми кочівникам по гривні за кінську голову? Отаке-то було гараздя. Припаси ромеїв з’їли ми щось за сорок днів, з Корсуня вивезли ще заздалегідь греки кораблями усю поживу; печеніги нападали на нас мало не що другий день… одним словом, ми всі були б дуже радо помінялися на долю з болгарськими рабами, а навіть з тими, що погинули…

Голод, холод, недуги мучили нас, видко, боги стали проти нас, навіть найвеселіші утратили дотепи і сиділи у снігу, мов чорти в болоті. Дехто ранком і вставати не хотів. Бувало, збудишся ранком, заговориш до товариша, а він лежить, мов довбня. Замерз на кість, усе тіло аж гуде під ударом, як смерековий трам.

Тоді князь зібрався вертатися на Русь. Але ба! Ми вертались з Болгарії, мов гречники або як небіжчик Ігор з полюддя. Усякого добра було у нас тільки, хоч паволоками гать гати! Лише поживи не було, а саме сього найбільш було потреба. Дійшли ми до порогів, а тут проти нас вилягли усі печеніги, скільки їх лише вивелося у степах. Ані думати було про перехід. Радив Свинельд князеві покинути добичу, а самим іти пробоєм. Не послухав князь. Вертатися без добичі, мовляв, значить признатися переможеним. З чого покладемо жертву Перунові, з чого заплатимо дружині, як не буде добичі?

Побили ми кілька печенізьких орд, пограбували їх оселі і знову вернулися на Білий Берег. З десять днів годувалися ми чередами печенігів, вкінці і сього не стало. І знову телячий хвіст став більшим паном від воєводи. Простяг ноги воєвода, то й пес не брехнув за ним, а за хвостом бігали усі, мов посолені. Гай! Гай! До того морози общипували у кого ногу, у кого руку, у кого вуха або й ніс – усієї краси позбавляли. Ніяка печенізька дівка і не глянула б на такого безносого побідника-гридня… Дуже невеселий був час…

Всі слухали зі здержуваним віддихом оповідання Рослава. Лют і гридні гляділи понуро на огонь в печі, Мстислав тер чоло рукою та торгав чуприну у безсильній злості. Лише Калина була спокійна. Вона гладила рукою голову чоловіка та раз у раз підливала вина Рославові. Сей попив знову з кубка і закінчив оповідання тихим змученим голосом:

– Аж ось зварили ми уже всю м’яку шкіру, усі відпадки та жили лишень рибою з ополонок на Дніпрі. Коли звільжив мороз, князь зібрав усіх, хто остався, – може, четвертина, – звелів закопати ціннішу добичу по могилах, решту полишив і пішов на пороги. Страшна се була дорога. У глибоченному снігу брели ми день і ніч, а наш шлях значили трупи людей. На кожному нічлігу оставалась залога з трупів та умираючих. Святослав не їв нічого по два-три дні, з очей гляділа гарячка. Він терпів стільки, що й другі, і ніхто не міг йому робити закидів, бо він найбільше картав себе сам. Раз остався я позаду, бо відморозив ногу. Я тер її снігом, обгортав шматтями, аж втім побачив Святослава. Він стояв сам-один посеред пустого табору. Довкола лежало чимало небіжчиків, мов після битви. Князь розглядався довкола, а нагло вхопив себе обома руками за голову та придавленим голосом, мов крізь сльози, сказав: «Сі трупи, ся смерть – се тінь, яку кидає твоя слава! Горе тобі!»

І раз у раз повторяв сі слова, аж доки я не встав та не поволікся за походом, що щезав у снігах, у віддалі. Тоді підійшов до мене Святослав і каже: «Погоди, товаришу, я підведу тебе!» І нехай боги подадуть йому найкраще місце на зеленій леваді своїй, він довів мене аж до гурту. Тої самої днини наскочили ми на печенізький табір. Сейчас сів князь на коня і велів усім, хто дужчий, їхати разом з ним. Поїхало їх зі сорок мужів. Поїхали ранком, щоб добитися до Канева.

Ми порізали і поварили прочі коні та насилу поживилися. Відтак пішли поволі протореним слідом Святослава. Аж ось зачорніло щось перед нами, наче свіжа чорна могила. Приходимо ближче… і нагло душа уся затряслася з переляку. Се було побойовище. І що за побойовище? Доростольські бої були іграшкою в порівнянні до того, що тут побачили наші очі. Здавалося, що тут змагалися з князем усі сили пітьми.

Кров, кров і кров – всюди, всюди. Посередині купка трупів, пошматованих, покалічених, наче у різниці. Коли осінню стануть парубки у бочці сікти капусту, а на посіченій верстві ярини слідно ще усі послідні удари, отак виглядали тіла княжих прибічників. Вони валялися у грязюці, яка замерзла у тверді, мов камінь, грудки.

Посередині валявся і труп Святослава з порубаними до останку відламками щита на зламаному лівому рамені і відламком меча у правій руці. Від кривавої поволоки не видко було безлічі ран, з яких вона випливала, а голови не було зовсім. Її відрізано ножем, мабуть, на те, щоб зробити з черепа чарку для хана, як се звикли робити печеніги з черепами побитих ворогів. Довкола лежало потоком кілька сотень коней, повідрубані пальці, руки, ноги… удвоє стільки мусило згинути поганих, скільки валялося коней, та побідники забрали тіла упавших братів зі собою.

Довкола на чверть милі витоптано сніг раз у раз. Видко, тисячі накинулися на тих кілька десятків, але сотні положили голови, заки послідній гридень з розчерепленою головою поліг на трупі Святослава. Страшна се мусила бути січа – бій розпуки одного проти двадцятьох, бій до посліднього руху, до останнього віддиху змучених грудей. Страшні були й лиця упавших героїв. Усі у зморшках, у які строїться лице борця у хвилі скаженості, усі зі зціпленими вишкіреними зубами барса. Нічого людського не було у них.

Здавалося нам тоді, що князь та його дружина нарочно гляділи смерті і свідомо кинулися у нерівний бій, щоби завдати ворогові втрати, скоротити собі довгі муки конання з голоду, а нам проторити дорогу… І справді! Коли б печеніги були напали на нас тоді, то й нога не вийшла була з побойовища.

Як стріла Перуна, що розтрощить дуб, оглушує зовсім мандрівника, який під дубом заховався від вітру, так одуріли ми усі. Один кликав богів, другий проклинав, третій плакав, мов дитина, кілька навіть пробило себе мечами, інших насильно здержали ми від самогубства.

Аж старий Свинельд вийшов з гурту, став біля тіла Святослава і сказав:

– Говорять до вас уста, які уже не відчиняться ніколи ні до слова, ні до усміху, вождя дружини усієї Руської землі. Відходячи ранком, переказав мною до вас ось що. Слухайте!

Ми усім духом ловили слова воєводи, а він передав нам заповіт князя.

– Ви всі, що остаєтесь, – говорив, – ідіть моїми слідами. Якщо я згину, то не буде вже у ворога сили заступити вам дорогу. А якщо уб’ють мене зрадою, помстіться за мене або погибніть за славу Руської землі. Хто переживе сю хвилину, той нехай жде нового сонця нашої вітчизни, а ймення йому – Володимир, князь Новгорода! Він один піднесе мої знамена, знамена слави і величі. Йому повинуйтеся, бо лише він позбирає докупи усе те, що по моїй смерті порозтягають недруги. Але пам’ятайте одно: добре і похвально є гинути для слави з іменем Перуна на устах, але краще є жити для рідної землі, жити з народом, трудитися і працювати. Я, що згинув для самої воєнної слави, не знав сього і дізнався про се аж тепер у люте врем’я голоду і нестатку. Шукаючи чужої землі, я свою утратив, горе мені, горе й вам, які слідували за моєю звіздою, бо боги світлі, боги добрі спитають мене й вас на зеленій леваді Дажбога: «Що вчинив ти для своїх дітей, бояр, кметів, ізгоїв, рабів, огнищан, купців?» Тому, вернувшись, просіть у богів прощення для себе й для мене, а вони добрі, ласкаві, не відмовлять нам сього. Слава руського князя, а добро Руської землі – се не одно.

Тоді отямилися всі у нашому жалі, взяли тіло князя, позабирали побиті коні й пішли у Канів. Ніхто не здержував нас, бо печеніги витратили в послідньому бою мало не половину своїх найкращих комонників. З Канева поїхав і я сюди, не вступаючи до Києва.

По дорозі чув я уже, що Олег і Ярополк почали міжусобиці та що дружини їх уже б’ються на деревлянському пограниччі…

Рослав замовк, голова його опала на вовняні ліжники. Останню частину свого оповідання кінчив уже без дотепів та порівнянь, тихим зламаним голосом. Звільна приблідло лице бідного сміхуна, гарячка, видко, покидала його, а з гарячкою і сила. Його члени простягнулися і, заки ще хтось з присутніх міг позбирати гадки та відповісти, впав Рослав у тяжкий подібний до омління сон.

– Горе! – озвався перший Лют. – Страшну спадщину оставив нам Святослав. Безурядиця дома, два молоді князі з лихими дорадниками виссуть усю силу землі та народу, на глум поганим, болгарам, в’ятичам, ляхам…

Понуро гляділи у огонь гридні Святослава. Для них, певно, не було місця у дружинах молодих князів. Хто знає, чи не пропаде й їх доробок у Києві, де князь переховував паї добичі своїх дружинників, добуті у війнах. Валився світ, збудований мечем, а з ним падали й усі його будівничі…

Мстислав сидів довго без руху, закривши лице руками. Нагло встав.

– Браття! – сказав. – Не падайте у зневіру! Вона ворогам добра – се сестра Морока, Чорнобога, Дива. Правда, лишив князь нам безурядицю у краю, але оставив і заповіт. Киньмо кривавий меч, добудьмо плуг і живімо для нашої землі, як жили для князя. Він сам пізнав, що не добро творили його походи, що воєнна слава кидає тінь… Живім життям народу, працею, доробком, а зброєю відражуймо лише ворогів. Бо якщо понесемо у чужу землю огонь і меч, втратимо свою землю, шукаючи чужої…

Роз’їхалися бояри по своїх селищах, по городах та хуторах, дружинники Святослава, які були у Заліссі, поїхали у Київ допоминатися про свої паї. На дивне диво віддали їм їх, але ніхто не здержував їх при князеві. Свинельд і Малуша поїхали були у Новгород, тому й гридні, порадившись з собою, на літо вернулися у Залісся. Тут молодий господар Мстислав переводив нові корчунки, а на новинах осаджував утікачів зі сходу, які спасалися утечею від печенігів та від княжих дружин, що грабували села противників. У праці помагала йому Калина по смерті Рогдая, який помер у червні, саме якось в рік після похорону Воєслава. Небагато жалю лишив по собі старий скупиндя.

Все-таки похорон відбувся по закону. Залісецькі люди і рогдаївці прийшли усі на тризну не задля померлого, але задля любові до його наслідників Мстислава і Калини. При них осів і Лют зі своїми товаришами, і Рослав, який своїми дотепами усіх веселив, і стали усі займатися працею, хто торгівлею, хто хліборобством, інші ловами тощо. Розцвітало життя довкола, у громадах.

Вони розживалися, багатіли, множилися, росли, хоча на пограниччі в Овруцькому окрузі велася боротьба між князями. Народ звик не оглядатися на них і жив своїм життям, ждучи на нове, заповідане Святославом сонце Руської землі – Володимира.

Примітки

Червоні (Червенські) городи – група міст і феодальних замків на західних окраїнах Русі. У 981 р. Володимир приєднав їх до Київської Русі.

Корочун – найкоротший день у році, від якого сонячний круг знову побільшується. Є се свято народин сонця, яке з введенням Христової віри злилося зі святом різдва. – Авт.

Хоть – жінка-дружина у староукраїнській мові. – Авт.

Джерело: Опільський Ю. Золотий лев. – К.: Дніпро, 1989 р., с. 135 – 145.