4. У світ за очі

Юліан Опільський

В супроводі вірного Крука покинув Мстислав хату і звернув свої кроки прямо на північ. Туди вела стежка у старий город Теребовлю, звідки задумував молодець звернутися на схід Овруча, а відси до Києва.

Та ось за кілька хвилин напіткали вони стежину, що вела вліво, рівнобіжно до берега і, як на даний знак, станули обидва, а Крук, махаючи хвостом глядів своєму панові пильно у очі, наче хотів спитати: «Підемо ще туди чи ні?» Та, видко, вичитав у очах відповідь, якої ще не висказали уста молодця, бо у слідуючій хвилі біг уже стежкою вліво, побріхуючи при кожній нагоді, чи то за зайцем, чи за вороною. Він знав добре сю стежку, бо сам зі своїм паном її витоптав. Вона вела поза хатами села прямо під старезну липу, що росла на горбі над хатою Рогдая. Там стояв жертовний камінь, який пристроювали сільські дівчата цвітами, тут сходилися лісові та водяні біси, мавки та русалки гуляти у місячному світлі, і там сходилися звичайно Мстислав з Калиною.

У селі, в саду, над водою було се неможливо, у лісі небезпечно, а тут зате лише весною або осінню бували люди, а впрочім самітно стояла грубезна липа на горбі, наче величезний купол над лісовим храмом, самітно розцвіталася і розливала далеко-широко свої солодкі пахощі, гуділа хорами бджіл та говорила з вітром. Своїм віттям вірно скривала вона ніжну любов молодят перед заздрим оком Рогдая та цікавих або злобних людей.

Прийшовши, Мстислав поглядів униз, а серце здавив йому жаль за сим місцем, де провів свої щасливі дитячі літа та де тепер осів його ворог. На безлісому склоні горбка ріс плеканий ще рукою його батька сад, тепер запущений і зарослий бур’янами та дичками. Боярин Рогдай не займався садом, бо се приносило малий доход. Лише пасіки та оборонні вали і частоколи були добре удержані, бо одні давали готовий гріш, а другі боронили його в разі потреби. Гарна висока хата світила чистотою та красою, бо біля неї заходилася та дбала Калина, зате обійстя, стайні і житниці, хоч повні, та брудні були і загноєні до непізнання. По двору ходив дрібними кроками Рогдай, а його гарикливий та сварливий голос доходив аж сюди.

– Крук! – кликнув молодець на товариша. – Калина тут… Руш! – і показав рукою на двір.

Пес підскочив, пчихнув, замахав хвостом та побіг на добре знакоме обійстя, де, побріхуючи, наскочив на Рогдая. Його поява була для дівчини умовленим знаком, що Мстислав жде її під липою. Однак мимо суму та жалю, який чув молодець, глядячи, хто знає, чи вже й не востаннє на рідну хату, не міг здержатися від усміху, коли побачив, як страшно перелякався Рогдай Крука. Він не держав собак і вельми їх боявся. Так і тепер заверещав на слуг, а ті серед крику та реготу бралися Крука проганяти, але дуже мляво – се ж був пес їх давнього, доброго пана. Між тим Рогдай сховався на рундук та кричав:

– Ану же! Бийте сього злодія, бач, внадився, забути не хоче своїх жебрацьких панів, нечисте насіння – боярського двора собаці завагається, землянка вже не в смаку? Бийте його з лука! З пращі! Калино, давай ратище!

З хати вийшла Калина та зі сміхом дивилася на перегони служби з Круком, який добре знав, що се цькування – се лишень забава, а відтак пустився бігцем на рундук, де стояла дівчина. Рогдай побіг стрімголов у хату, засовуючи за собою двері, а дівчина погладила гарну голівку тварини та пішла у сад. Мов навіжений, скакав Крук довкола неї, стараючись досягнути язиком її рук та лиця, а дівчина обганялася зі сміхом. Служба поставала бездільно гуртками, покинувши роботу, бо знала, що наляканий Рогдай не вийде перед обідом із хати.

Скоро найшлася Калина під липою та сіла біля Мстислава на камені. Крук ліг на стежині, що вела у сад, і пильнував, чи хто не надходить.

Калина була прегарна сімнадцятилітня дівчина-красавиця, які бували лишень у русинів та красу яких славили греки, італійці, араби і перси. Високий, стрункий її стан обіймала тісно ткана опинка, підперезана широким поясом. Поверх узірчатої, мов сніг, білої сорочки висіло на шиї багате намисто з бурштину, срібних талярів та золотих дукачів, у темному волоссі блищало срібне чільце, а на чолі над рівними, мов шнурочки, бровами звисали у золоті бляшки оправлені жемчуги.

– Калино! – привітав її Мстислав. – Прости, що прийшов до тебе так не в пору, та, бач, мусив!

– Як-то не в пору? – питала дівчина. – Ти до мене завжди у пору приходиш, ладо моє. А тепер, коли поховав батька, певно, частіше приходитимеш, правда?

І своїми карими оченятами глянула вабно та питливо на молодця. Але Мстислав сумно потряс головою, а в його очах відмалювалася уся туга, яка проймала його серце.

– Бачиш, – говорила дівчина, – я була б також пішла на похорон та тризну, але знаєш, що батько…

– Знаю! – кивнув головою молодець. – Він гнівається на мене.

Калина усміхнулася.

– Він не такий злий, як думаєш, – сказала. – Він лишень скупий і бажав би посісти усе срібло візантійського кесаря, хоч сам не знає, на що воно йому здалося.

– Ні, Калино, – відповів молодець, – ти не знаєш свого батька. Він добрий, може, для тебе, бо тебе кожний любить, навіть Рогдай, та ось спробуй осмілитися коли-небудь станути йому поперек дороги, побачиш!

– Що ж ти нині йому вчинив, що такий лютий вернув від тебе?

– Він? – відповів молодець, а лице його набрало грізного виразу. – Він обкидав гряззю пам’ять мого батька і братів та грозив, що мене запроторить у раби, якщо не заплачу довгу. Я і згадав йому за тебе, буцімто жартом, і він ач тоді відступився, коли я нагадав йому, що ми самі, а я дужчий від нього.

І молодець розказав свою ранішню пригоду.

– Ось тому мушу нині покинути Залісецьку волость, – кінчив оповідання, – бо боюся, щоби мене справді не заловили та не продали у раби. Боги високо, князь далеко. Він земський боярин, я княжий, у нього друзі та помічники і багатство, а я… сам без гроша та помочі сусідів.

Дівчина споважніла і посумніла, а в очах з’явилися сльози.

– Так, – сказала по хвилі, – може, ти і правду кажеш. Коли батько був у тебе, приїхав молодий Власт, боярин із Города. Батько погрожувався на тебе, та я сміялася. Але тепер бачу, що лучче було послухати, про що вони обидва говорили, бо щось дуже довго радилися у світлиці, а при виїзді кликнув ще Власт на прощання: «Оставайтесь з богами, завтра будете його мати». Жалко мені тебе, Мстиславе, жалко, мов за життям, плакатиму за тобою, але тепер сама скажу тобі: їдь, милий, тікай відси, а повертай здоров у добрі та багатстві. Не вдасться тобі, то стань на службу до князя та візьми мене оружною рукою. Я радо поділю з тобою хатину в княжому острозі, проміняю усі гаразди на наше спільне щастя, за будучність!

І кинулася на шию молодцеві.

Довго не пускав її Мстислав з обіймів, та ось Крук загавкав, а у корчах за ними щось зашелестіло. Мов птичка з гнізда, налякана рукою збиточного хлопчини, порхнула Калина у сад, а Мстислав кликнув їй навздогін:

– До весни!

І скорим, пруживим кроком заглибився в ліс, наче човен, що крізь розбурхані хвилі Руського моря прямує у Царгород. Сонце піднялося високо на небі та догрівало чимраз дужче. Але молодець не відчував сього під густим склепінням галуззя та листя, лише жваво ступав вперед. Спускався у глибокі яри-балки, зарослі буйно лозиною, вільхами та яворами, минав гущавники ліщини або густо підшиті дубові та букові полоси пралісу, де на столітніх шарах гнилого листя та галузок розросталися в людську голову завбільший розкішні різнобарвні гриби. Місцями, де весняний або осінній вихор повалив знесиленого лісного прадіда – старезне порохняве дерево, там доходили лучі сонця аж до землі, і серед буйного ягідника блищали, наче карбункули та рубіни, суниці та їжилися сподом синяві, верхом блискучо-зелені малинові кущі.

Мстислав ішов далі. Не спинювали його і пісні птиць, які, щоправда, дещо притихли, та все-таки раз у раз на нижчих галузках обзивалися сойки та сороки, а у високопенному лісі ковтали жовни та скигліли молоді канюки у високому, з порохна та патиччя сплетеному гнізді. Погана воня стерва долітала від сього гнізда аж до молодця, та вскорі приглушували її пахощі лісових цвітів слизу, розхідниці, розмарину та материнки. Молодець не звертав уваги на окруження і полишив обзорини корчів та дерев Крукові, який раз у раз оглядався а побачивши, що його пан іде далі, щезав знову у гущаві, брехав та підскакував і виполошував всіляку дрібну звірину та пташню.

Вкінці Мстислав вийшов на малу прогалину, вкриту рожевими корчиками вересілю. Полянка лежала на склоні малого горбка, що панував над околицею, і мандрівник став розглядатися по безмежному морі лісу, що хвилювалось перед ним у яркому світлі сонця. Чорняві переливи тіней перебігали рядами по вершках дерев, коли вітер порушував їх широким подувом. Над лісом кружляли високо-високо соколи та шуліки, наче темні точки на блакиті неба, а хвилями низали воздух князі воздуху – кані, найбистріші літуни між птицями. Мандрівник задивився у синяву, що там десь далеко у безкраї лучила землю з небом, та усією душею тонув у виді сеї свободи та величі світу… Коли нагло щось свиснуло біля його виска, а позад нього заскавулів Крук, наче поцілений каменем або вдарений ногою чи буком…

Та недарма Мстислав від кількох літ ходив на лови сам-один і не раз, полюючи на грубу звірину, бував у небезпеці, де один рух рішав про життя або смерть. Наче м’яч, що, кинений сильною рукою об землю, відскакує знов угору, відскочив молодець одним махом на три кроки та відвернувся.

І що ж побачив?

З-поміж корчів калини на окраїні лісу, може, на десять кроків від нього, визирала постать в полотнянку одітого парубка, що з топором та ратищем біг у його сторону. Ближче стояв другий, що якраз кинув був у нього ломакою, видко, на те, щоби його повалити й оглушити. В руці держав він ремені, і Мстислав в одну мить пізнав обох та їх наміри. Се були раби Власта зі західного пограниччя, з-за Сану, парубки, звісні своєю дикістю та звірством у цілій околиці. Власт послуговувався ними, коли треба було насильства або жорстокості. Ні один із тиверців не зважився б на такі погані діла. Як в усій Руській землі, так і тут не любили люди насилля, мук та убивства.

Тому, коли Мстислав побачив обох посіпак, пізнав сейчас, що грозить йому небезпека і то чимала. Осадився, отже, кріпко на ногах, з розмахом кинув ратищем у ближчого з ворогів. Драбуга упав, наче підтятий пень дерева, та заверещав не своїм голосом. Другий станув нерішуче, та молодець в млі ока прикляк, добув з-за плеча лук і наложив стрілу…

З фуркотом полетіло ратище на Мстислава, але він добре бачив, відки воно летить, і відхилився вбік. Услід за сим свиснула перната стріла і застрягла в оці напасника. Сей упав на землю недалеко від товариша, що між тим вертівся з болю, мов розтоптаний хробак.

Усе те було ділом одної хвилі, так що Крук, якого копнув був перший напасник, не скінчив ще скавуліти, коли обидва посіпаки лежали уже біля себе, виючи з болю. Бистро розглянувся Мстислав довкола, а відтак обійшов усю поляну. Надибав лише сліди трьох людей, свої та обох драбів. Тоді підійшов до них з мечем в руці. Ратище влучило одного з них у праве плече та стреміло ще у рані, бо не стало вже сили вирвати його з-поміж відламків розтрощеної кості. Раб стогнав уже лише тихо, закривши очі, а кров оббризкувала рожеві цвіти вересілю. Другий вив раз у раз, намагаючись видобути вістря стріли, довкола якого обгорнулися ніжні плівки ока.

Коли побачив Мстислава, що наближався до них з глибини лісу, кинувся у смертельній тривозі на коліна, щоби просити пощади.

– Простіть, могучий пане, – лебедів, – ми раби боярина Власта, нам приказали… ми не винні, ми не бажали вас убивати… Хай нас Перуна грім поб’є, коли бажали… Пощадіть нас!

– А то чому кидав ратищем? – гукнув Мстислав, який, правду сказавши, зовсім не чув злості до повалених ворогів. Навпаки, у нього зродилось почування, зложене з вдоволення та жалю. Він радів і гордився побідою, та, проте, жалко було йому стогнучих посіпак.

Легко видобув ратище з рани лядського парубка та поміг другому освободитися від стріли та останків виплившого ока. Мстислав звернувся до них ще востаннє і сказав:

– Не винні ви, що напали на мене, не винен і я, що мусив боронитися. А що я дужчий від вас, се дар богів, а нічия заслуга. Тому не майте гніву до мене, а я прощу вам. Одначе скажіть Властові, щоби він не ставав мені на дорозі, бо я роздавлю його, мов хробака на стежці чревієм; нехай з Рогдаєм не нюхається, бо коли у нього задовгий ніс, то я втну його та кину собаці, а, вернувшись, покажу йому і усім сусідам, хто паном у Залісецькій волості!

Се сказавши, відійшов з Круком, який, бачачи цілковитий погром ворогів, поняв положення дуже добре і, весело помахуючи хвостом, побіг за Мстиславом. Коли щезли за зеленою стіною, піднявся осліплений раб та, вигрожуючи кулаком за молодцем, проворчав:

– На всіх богів землі і пекла, на кості дідів та батьків, не забуду я тобі сього і або згину, або вдавлю тобі у горло твої власні очі; проклін на тебе та твоїх… Чорний бог чує моє слово, а Власт помститься!

І знесилений упав на землю.

Примітки

Погани на Русі заселювали усю природу різними духами й демонами і любувалися в уособленнях загальних понять. У воді жили біси, русалки та мавки, у лісі – лісовики, у хаті – дідьки й домовики, у болотах – чорти. Силу добру зображав Білобог, силу темну – Чорнобог, Морок, Змора і т. п. – Авт.

Русичі-язичники поганами називали іновірців-степовиків, а християни – язичників.

Джерело: Опільський Ю. Золотий лев. – К.: Дніпро, 1989 р., с. 25 – 31.