1. «Під буком»

Юліан Опільський

Була глуха ніч. Чорні навислі хмари гнали низько понад Землею, наче грозили, що ось-ось заломиться сей чорний, страшний небозвід, мов склепіння підземелля, та поховає під румовищем увесь світ. Лютий вітер гудів хвилями в лісі, а з ним почувалися у повітрі стони безкарно вбиваних мужів, зойки вдів і сиріт, вигнаних із батьківщини. Далеко на заході миготіли блискавки, але грому не було чути задля віддалі та тріску гілля, яке обломлювалося з дерев.

Було темно. Навіть навикле до темряви око не добачило б було дороги, що перевивалася через ліс. І з трудом лише побачило б воно трьох мужів, що їхали по ній верхом. Усі три мовчки їхали крізь темряву, неначеб самі творили її частину або були її уособленням.

Раз у раз роздував вітер перевішені через плечі бурки, наче великі та м’які крила нічних птиць. Серед пітьми мали сі рухи в собі щось демонічного, страшного, бо не було чути ні тупоту коней, ні брязкоту збруї.

Дерева лісу доходили аж до самої дороги, вона сама була лиш малою прогалиною у його величі.

По боках у віддалі здіймалися вгору стрімкі горбики та зливалися з чорним небосклоном у одноцільну стіну ночі.

Аж ось замиготіло в сій стіні, ген там високо вгорі. Чи се місяць зійшов? Чи ліс горить? Чи, може, з’їздить на землю огняний віз зарази?

Три їздці здержалися та хвилю гляділи мовчки на світло.

– Світять, псяюхи! – сказав один із них.

– Еге ж! Щоб їм чорти в пеклі світили! – докинув другий.

– Гей, не ймуть вони їм світити, але вам, що живете у кальвінійській «безецності», – прогудів басом третій.

– Мовчи, вашець! – відповів перший. – Не про твою собачу душу мова…

– Лише про жидівську, – докінчив за нього другий.

– Далеко ще? – спитав кальвініст.

Один із товаришів зареготався, а сей, що перший замітив світло, проворчав:

– Вже-то ви, вашмость пане Рамбулт, не любите товктися по ночах, та інакше годі. Попри замок Гербуртів мусимо пробиратися ніччю, бо готові би ще прокляті гайдуки вхопити нас, а тоді довго прийшло б ся нам мугикати in fundo гербуртівських льохів. А ніякий Бялоскурський не скрутив іще карку на скрутиніях та екзекуціях гродських трибуналів.

– Ба! – замітив Рамбулт. – Гербуртам нема ніякого діла до вашої інфамії. Neminem captivabimus… А виконувати засуд приватно – се vis armata. Коби в мене був такий можний протектор, як у єгомості, то я не бояв би ся і старої Гербуртихи, не то чортів із пекла..

– Стражник Андрій Зборовський? – спитав третій товариш.

Бялоскурський засміявся злісно.

– Право правом, – сказав, – а сила силою. Пригадаймо собі, вашмость пане Залушковський, свою справу в Дубецьку.

– Се не була моя справа, лише Зглобіцького, – відповів Залушковський, – та тепер їдьмо скорше, ось-ось і заїдемо «Під бук», а там він вам сам розкаже про свою придибашку.

І їздці поїхали далі. Згори став попадувати дощ, а шум його скріпляв іще гомін, що лунав по лісі. Та здається, що вітер бажав лиш нагнати дощову хмару, а відтак спочити, бо вже лише хвилями почувався його протяжний свист. За занавісою дощових крапель щезло червоне світло в замку Гербуртів, коли їздці спинилися над річкою Вирвою. Вона була невелика, але по широкому рінищі було пізнати, що любить і погуляти. Зарінок сей просвічував у темряві сіро і виглядав, наче зеркало води.

– Їдем убрід? – спитав Залушковський.

– Не треба! – відповів Бялоскурський. – Я знаю стежку, що веде праворуч просто в коршму.

– Чи се при Сяніцькому гостинці? – спитав Рамбулт.

– Так.

Їздці скрутили направо, і якраз, коли пустився рясний дощ, виїхали з лісу. Перед ними простягався гостинець, що вів з Ярослава до Сянока, а при ньому стояла величезна коршма.

Була вона окружена глибоким, ровом і високим парканом, що подобав на частокіл. Кінці палів, з яких складався, були загострені, а поміж ними були отвори – стрільниці. Видко, що коршмар, який шинкував мід та пиво, був чоловіком заможним, але й обережним. По двору у нього бігало кілька величезних собак-вовчурів, які голосним гавканням звіщали прибуття гостей.

Коли їздці опинилися перед високою та кріпкою брамою, висунувся з малої будки рослий та сильний чоловік і спитав:

– А що за люди?

– Шляхта! – відповів Рамбулт.

– А що за шляхта їздить поночі?

– Отвирай, хаме, чорти б мать твою! – загримів Бялоскурський. – Ти, сякий-такий сину, питатимеш, хто? Отвирай в тій хвилі!

– А, се єгомость пан Бялоскурський! – сказав парубок і без поспіху став відсувати засуву.

Їздці в’їхали.

– Вибачте, вашмость, – оправдувався сторож. – Теперечки такої сволочі всюди тягається, що годі вірити кожній собаці, що бреше під брамою. Злодії, розбишаки, голяки, а все шляхта. Тому я й питався.

У пітьмі почувся свист нагая.

– А ось і респонс! – крикнув Залушковський. – Від сього в тебе баньки в лобі, щоб розрізнив хама від пана!

– Проклятий мурга! – ворчав Рамбулт, їдучи у сторону, де світився ряд маленьких вікон. За ними поглядав сторож і чухався по спині.

– Мурга, хам! А трясця матері вашій, – говорив, – шляхта, пани… таких панів в… пальцем намацаєш! Ніби пан, а клене, як дідько… Собачий пасинок!

Як гості, так і сторож привикли були до подібних розговорів і пригод, бо ніхто з прибувших не займався дальше особою сторожа, ані він ними.

Передню частину коршми займала величезна кімната з низькою стелею та зачорнілими від диму стінами. На шинквасі блимали дві лоєві свічки, у куті горів на великій печі ясний огонь, а по стовпах, які підпирали стелю, висіли перстені зі смолоскипами.

Почувши тупіт коней, зірвався господар, що сидів за шинквасом і саме говорив з якимись двома парубками. Встав, поправив шаблю, що висіла при боці, і пішов до дверей. Коли відчинив їх, ввірвалася в кімнату хвиля вітру, насичена крапельками дощу. Замиготіли огники смолоскипів та полум’я свічок, в кімнаті потемніло, та, проте, при світлі блискавки пізнав господар своїх гостей. Поклонився їм не надто низько і приказав парубкам забрати коні їздців.

За хвилю приїзжі увійшли в коршму.

– Добрий вечір! – загудів Рамбулт у відповідь на привітання господаря.

– Зглобіцький є? – спитав Бялоскурський.

– Є, прошу вашої вельможності! – відповів господар. – Сидить у ванькирі.

Всі три пішли через кімнату до дверей, що були при шинквасі і вели до кімнат та до мешкання господаря.

Переходячи, глянув Бялоскурський по коршмі. Була вона повна людей, головно хлопів із близьких сіл Тарнави, П’ятниць і господарів із Губич, які їздили за сіллю до Добромиля. Між ними було кілька мужів у сіряках і баранячих шапках, із пістолями та ножами за поясом, а рушниці або шаблі стояли біля них, оперті об стіну. Своїм виглядом нагадували вони карпатських опришків, так званих «бескидників», але їх лиця були усміхнені; вони піддобрювалися до мужиків, з якими вели гутірку.

У одному куті сиділо за столом дивовижне товариство. Було в ньому до двадцятьох мужів, уоружених від стіп до голови. Одні – в угорських дольманах, нашиваних шнурами, другі – зі-шляхотська, в жупанах, деякі – в гунях та сіряках. Між ними сидів не старий ще жид із довгими пейсами, у чорному жупані, а при ньому стояли дві доволі великі скриньки, окуті залізом. Жид раз у раз кидав непевним поглядом по коршмі та звертався до своїх товаришів.

– Ну! Пане Йване, пане Каролю, пане Базилю, чому нічого не п’єте? Гей, пане господар! Дайте-но меду на мій рахунок!

Товариство підсміхувалося нишком, та котрий-будь із парубків уставав і йшов до шинквасу, де йому наливали в велику бляшану мірку гарнець меду. Посередині стола стояла чимала миска гороху, обложеного ковбасами, фляшка з горівкою та хліб на деревляній тарілці. Перед жидом лежало кілька яєць, та він не їв їх, тілько пильно розглядався довкола.

Коли пан Бялоскурський замітив се товариство, усміхнувся собі в вуса і немов переморгнувся з одним із товаришів жида, може, тридцятилітнім мужем, який зовсім подолав на угорського сабата або панського гайдука. Не здержуючись, перейшли шляхтичі через коршму і стали перед дверима.

– Веди нас, пане Матис, до пана Зглобіцького.

Господар коршми, пан Матис, кріпкий, присадкуватий чоловік мазурського вигляду, взяв лоївку з шинквасу і пішов передом у тісний коритарик, із якого по одному боці відчинялися двері до гостинних кімнат, а по другому – до мешкання. На одні з них вказав Матис рукою. Бялоскурський відчинив двері і увійшов, за ним оба товариші, вкінці Матис.

– Чолем! Мості пане Зглобіцький!

– Чолем! Чолем! Як здоровля?

– Нічого, Бог ласкав.

– Ба, зі самого здоровля не потовстієш! – пробубонів Рамбулт.

– Ха-ха-ха! – зареготалися присутні, а Залушковський замітив:

– Ну! Вашмость хіба з хороби не одувся!

Грубий Рамбулт почервонів.

– Що-то? Оказію, вашмость, даєш? Я готов! – гукнув і випнув черево перед себе, мов півбочку.

– Уважайте, мості пане Залушковський, щоби на вас бочка не впала, – остерігав Бялоскурський.

– А кпіть до хороби зі своїх безрог, а не з мене, бо швидко вас тут круки порозтягають! – обурювався Рамбулт.

– Зі свиней не годиться кпити, бо вони кальвінської віри! – докинув Зглобіцький.

Рамбулт упав у злість, добув шаблю і вдарив нею об стіл.

– Стій, вашмость! – крикнув Матис. – Се мій стіл!

– Мовчи, лику!

Серед реготу шляхти відібрано Рамбултові шаблю, і всі посідали за стіл, уважаючи відбуту розмову вступом до дальшої забави.

– Дай-но, вашмость пане Матис, горівки! – приказав пан Залушковський.

– Мені не вільно шинкувати горівки! – відповів коршмар. – Лише жид у Добромилі має дозвіл.

– Ми не дозволу хочемо, але горівки.

– Ну, то хіба моєї власної на почастунок.

– І чортової давай, коли б скорше! – закляв Бялоскурський.

– Такої не маю! – була відповідь. – Хіба для чортового насіння!

Бялоскурський зірвався з лави, і в тій хвилі почервоніло його лице з досади, а на чолі набігла груба кривава жила.

– Марш, лику! – ревнув. – Давай, що кажу, і держи морду, бо…

Матис щез, бо пізнав, що зайшов задалеко.

– Забагато позволяє собі сей райфур, – замітив Залушковський.

Ба! – засміявся Рамбулт. – Хто гамратками грається – райфурам сват.

– Або шурин! – докинув Зглобіцький.

Усі зареготалися, а Бялоскурський замітив філософічно:

– Вашмость панове, не дивуйтеся, люди нікчемної кондиції не уміють як слід цінити urbanitatis, ані політики шляхетне уроджених синів коронних, бо не дав Бог у премудрості своїй усім однакових munerum fortunae et ingenti.

– Авжеж! – згодився Зглобіцький. – Усі вони, сини Хама, безбожного єретика, лише собачим своїм афектам потурати хотять, а при кождій нагоді забувають за клєменцію і природжену шляхті дистинкцію «стану і гонору».

– Коби нас було більше, то не завадило б сьому мазурові втерти носа! – сказав Бялоскурський. – Та, бач, се здоров хлоп, а його служба гірш «лєвенсів» небіжчика чорта Стадніцького.

– Знаєте, панове, – обізвався Рамбулт, – ходім у коршму, там розглянемося, а як буде можна…

– Тихо, вашець! – проворчав Зглобіцький. – Сам не відаєш, що верзеш. Матис – се хлоп… ого, ще й який! Він cправив би тут нам усім лянє.

– Що, він нам? – обурився Рамбулт.

– Еге ж! Ти, пане Рамбулт, не знаєш Матиса. Се просто медвідь…

– Адже ж нас чотирьох!

– Ба, така бестія ніякого респекту не знає…

Переляк, із яким поглядав Зглобіцький на двері під час цілої сеї розмови, та мовчанка Бялоскурського і Залушковського переконали Рамбулта, що Матис – се чоловік без виховання, у якого краще стати другом, ніж ворогом. Він замовк. За хвилю вернув сам Матис та приніс на полумиску чотири печені гуски, кілька ковбас та величезну ким’янку з горівкою. За ним ніс високий, тугий парубок бочівку меду і, заки ще приступлено до їди, набив її та добув чіп, провертівши діру в затичці.

– Іди, Кубо, геть, возьми півгак та рогатину. Яцко, Мацько, Шандор, Мішка та Гарбуз нехай возьмуть пістолі та шаблі. Ти будеш стріляти у товпу ухналями, коли буде треба. Поза тим держіться оддалік і ждіть приказу.

– Чи губицькі хлопи ще п’ють? – спитав Бялоскурський.

– Ні, вже збираються спати.

– Ага! – нагадав собі Матис. – Кажи Гаврилові, щоби підпер колами двері, де вони спатимуть. Собко, Полупа та він нехай пильнують їх, коли б хотіли виломитися.

Куба кивнув головою і вийшов. Матис також сів за стіл. Шляхта повипивала по здоровому кухлеві горівки та прийнялася за їду, густо попиваючи медом.

Хвилю чути було лиш відгомін лакомого халасовання та тріщання костей межи кріпкими зубами. Хвилями почувалося сопіння Рамбулта та булькотінвя меду в барилці. Юдин Зглобіцький чомусь менше хапчиво їв, як інші, а хвилями морщилися його руді брови над зеленкуватими очима. Мовчанка, яка панувала у зборі, видко, наводила йому на ум щось немиле. Вкінці відложив недогризену кістку, попив меду і відізвався:

– Слухайте-но, пане Матис! У вас є тепер два молоді їздці, по виду жовніри або лісовчики, правда?

– Так! Се пан Юрій Угерницький із Лошнева, а другий Іван Попель, загородовий шляхтич з Іванівки у Теребовельському старостві. Сей перший, здається, посесіонат, бо хоч не має грошей, та бачив я у нього гарну шаблю чудової роботи з туркусами.

– Ну! Се може бути вкрадена шабля, – замітив повагом Бялоскурський. – Тепер у нас всякий golota чи odardus може мати клейноти.

– Ха-ха-ха! Ось хоч би й ви, вашмость, маєте московські жемчуги, – засміявся Рамбулт. – «Omnis dives iniquus…».

– Не бреши, вашмость, дурниць, пильнуй свого вантуха! – крикнув Бялоскурський.

– «…Aut iniqui haeres»! – докінчив Рамбулт.

– Або жид! – докинув Залушковський.

– Гас, гас, панове! – вмішався Зглобіцький.. – Ти, вашмость пане Матис, не кажи, що я тут. Я сих хлопців знаю і не хотів би з ними бачитися.

– О, се здорові хлопи, – усміхнувся Матис. – Вірю, що ні! Вони повтікали з хати і хочуть найнятися у якого пана.

– Католики? – спитав Бялоскурський.

– Ні! Прокляті схизматики, – відповів Матис. – Тому я їх і пустив у коршму.

– Як-то? – зчудувався Рамбулт.

– Ано! Наші жовніри дуже хоробрі, але вони все поперед їдять, п’ють та б’ють посуду, а відтак показують кулак або шаблю, відкликаються на незаплачену кварту або б’ють відразу по зубах. А схизматика аж коли нужда притисне, то у нього будиться дух сваволі.

– Ба, козаки не ліпші наших, – замітив Бялоскурський, який бував на Україні.

– Так, але лише проти нас, шляхти, та жидів. Між собою вони мов голуби.

– Звісно! – кивнув головою Бялоскурський. – Хамство держиться себе, мов воші кожуха.

– Я волю руснаків, ніж шляхту, – сказав холоднокровно Матис. – Се люди, а ваша «браця», з перепрошенням єгомостів і моїх добродіїв, се сволоч. Ось старий Гербурт. Тут крав, там напав, знюхався з бескидниками, заграв у православну дуду, написав єретицькі книжки, потім дістав у шкіру, наробив довгів, утік до замку, злизав усе, що написав, і здох.

– Ти дурний, пане Матис, – відповів Бялоскурський. – Лише у нашому шляхотському стані цвіте золота свобода га всякі дистинкції відзначення, munera fortunae, тобто дари щастя, а хам усе хамом. Ти повинен також постаратися про се, щоби якнайскорше добути індигенат. От заплати кілька там золотих у королівській канцелярії, у мене є там знакомі, і будеш шляхтич.

– Не я дурень, пане Бялоскурський, – відповів мазур. – Мені сорок літ. Батько мій робив гроші на ланцуцькому чорті, бо товкся з ним по всіх війнах із сусідами і крав не гірш шляхти та сабатів. Та що ж? Небіжчик, Царство йому Небесне, любив погуляти та пропив мало не все. А я не те, тілько сиджу, як спокійний коршмар, та збираю, що ви звете «субстанцією», чесним способом.

– Обдираючи жидів, продаючи тайком горівку та райфуруючи сабатам і бескидникам.

– Милитеся, вашмость, – усміхнувся Матис. – Жидів обдираєте ви, не я. Виповняю прикази панів своїх, шляхти, а до коршми всякому рівна дорога. Я плачу чопове панові, а ви мені. А тому, що я так кріпко придержуюся католицької віри і не жалую ні на косцюл, ні на ксьондзів та що займаюся ще з батька чесним зарібком, тому й чую в собі покликання до золотого, шляхотського стану. Але се буде аж тоді, коли почую себе у силі боронити тої золотої свободи і зможу собі прийняти з п’ятдесят ренкодайних та гайдуків і з десять гармат та гаківниць. Бач, хто лізе межи «врони», мусить крякати, як і «оне», а то б обдерли дочиста таки найближчі сусіди.

– Ну, а індигенат? – замітив Залушковський.

– Індигенат? Агі! Коби лише були гроші і гайдуки, то половина Ланцуцького повіту присягне на «рочках», що я шляхтич із діда-прадіда та що я сам в останній московській війні за єгомостем «крульом зацне» ставав та власним «сумптом» гідний виставив почет. Коли б хто чіпався, вдарю себе по кишені або його по морді, та й чим же я тоді не шляхтич? Один герб на спині, другий на… ! Бог ласкав на мазурів, ось що!

Не дуже подобалася шляхті ся бесіда пана Матиса, і тому замовкли всі на хвилю, а Матис встав і вийшов. За хвилю вернув і сказав:

– Губицькі хлопи вже сплять.

– Гарно! – відповів Бялоскурський і встав також. – Ходім, вашмостьове!

– Я не йду! – проворчав Зглобіцький.

– А то чому?

– Бо я ніби опікун жида, тому не дуже мені ялося. Я своє зробив, що привів його сюди. Все інше – ваша річ.

– Рівний поділ? – спитав Матис.

– Авжеж! Як завсіди, – відповів Бялоскурський. – До трибуналу не підемо.

Бялоскурський, Залушковський, Рамбулт і Матис подалися у шинкову кімнату.

При столі жида сиділи ще всі гайдуки та пахолки. Вони з респектом встали, коли пан Бялоскурський з трьома товаришами підійшов до стола.

– Добрий вечір, жидзє! Пускай до стола!

– Просимо, просимо, ясновельможний пан староста «рачуть сідати»! Може, ласкаві будуть поділити з нами наш «худопахольський посілок», а може, зволять вина… Гей, пане господар, дайте-но вина для ясновельможний пан староста та вельможні пани дідичі!

– Ну, ну, сідайте, хлопи! – сказав, усміхаючись, пан Бялоскурський. – Ми не в земстві. Сідай, Абрамку! Нап’ємося та побалакаємо!

– Ай, ай! Ясновельможний пан мене знають? Яка честь, гвалт, яка честь! – закликав жид і неспокійним зором лупав раз у раз, поглядаючи по присутніх.

Матис приніс кілька фляшок вина і склянки. Пан Бялоскурський потягнув здорово, обтер вуса і спитав:

– А що везеш, Абрамку?

– Я? Ну, чому б я не мав чого везти? Я везу коріння для ясновельможний пан староста Ян Пєньонжек у Сяноці!

– А відки?

– Як-то відки? З Ряшева. Ясновельможний пан староста казав привезти, а я, бідний жидок, везу… Ну! Чому ясновельможний пан не п’ють? Пан Матис казав, що се вино – само «цімес».

– А не везеш ти, Абрамку, ще чого? – поспитав пан Бялоскурський, усміхаючись ненастанно.

– Я? Відки я міг би везти що інше? Що я маю? Я бідний жид, тим лиш жию, що маю з ясновельможних і вселаскавих панів шляхти. Ясновельможний пан Зглобіцький їде зі мною, то він знає краще, що я нічого іншого не везу.

Як лише жид проговорив ім’я Зглобіцького, відвернувся один із молодців, що сиділи при шинквасі, та відізвався:

– А де-то сей твій пан Зглобіцький? Я його знаю!

Бялоскурський відвернувся також і змірив очима молодців. З їх похмурого вигляду та ворожого тону бесіди пізнав він, що се про них саме згадував Зглобіцький.

Він устав у сій хвилі і визвірився на жида:

– То ти, шельмо, злодію, парху собачий, тримаєшся Зглобіцького? А знаєш ти, що Зглобіцький давно під опалою, а кождий, хто сходиться з інфамісом, сам стягає на себе інфамію? І ти мене тягнеш до свого стола і тих тут молодців береш у свою службу? Кажи тепер, що везеш? Гроші для мадярів, порох і кулі, збрую? А може, листи до Бетлена? Відповідай, шпіоне!

Єврей зблід і упав на коліна перед Бялоскурським.

– Ясновельможний пане староста!.. – почав.

– Чорт тобі старостою, не я. Гарних-то урядників має його королівська милість на границі, бескидницьких підсвинків, proditor-ів сеї вітчини. Не я тобі старостою, eques Polonus sum, а про publico bono як вірний син корони і Річи Посполитої кажу тобі: покажи сюди, що везеш, а ні, то присилую!

Жид устав і відступився в кут, де лежали його скрині. Там сховався за плечі своїх гайдуків, що й собі повставали.

– Ну, а як я не схочу показати?

– Мусиш, сякий-такий сину, бо переверну тебе та випотрошу, як кабана.

Очі жида засверкали люто, коли побачив, що Бялоскурський витягнув руку за ним. У сій хвилі добув Рамбулт шаблі, і жид зблід.

– Що ви тут, вашмость, парламентуєте? По шияці жида!

– Ай вай! Рабунок, гвалт! – заверещав жид, обіймаючи руками скрині. – Бороніть мене, вельможні панове, я за те вам заплатив гріш, і ви обіцяли. Пане Зглобіцький, рятуйте!

Молодець, що перед тим питав за Зглобіцьким, добув шаблі, оглядаючися, чи не появиться де покликаний. Та намість сього вбігло до кімнати кількох парубків, один із півгаком, який таки зараз поклав на сошки і вимірив у товпу. Інші зайняли вижидаюче становище, а пан Бялоскурський звернувся до окружаючих гайдуків.

– Ану, хлопці! В імені круля єгомості та Річи Посполитої звертаюся до вас – поможіть мені зловити сього зрадника вітчини, мадярського райфура. Покладіть заслугу около держави, а нагорода не мине вас!

– Vivat круль! – крикнув один із гайдуків, сей, що переморгнувся передше з Бялоскурським, і добув шаблі. За ним іще кількох кинулося на жида, але чотири парубки, що були його слугами, догадалися, що се розбійничий напад. Один випалив із пістоля, але куля пройшла мимо і застрягла у стелі. У сій хвилі ревнув півгак, і двох оборонців жида зверещало й упало на землю. Один умер таки зараз, другий вив із болю, вертячися по землі. Інші гайдуки кинулися на двох останніх та просто шматували їх шаблями. Метушня, гамір та лоскіт запанували в кімнаті. Крики, прокльони залунали, а пан Бялоскурський вхопив жида за обшивку і насильно тягнув його на середину кімнати.

– В’яжіть зрадника! – приказав, і парубки Матиса виконали з дивною вправою приказ.

У сій хвилі один із парубків, що боронилися, вирвався а, вдаривши ручкою поламаної шаблі Залушковського по голові, вискочив надвір. Залушковський упав на землю, а рівночасно хтось обухом розбив голову останнього оборонця.

Втім ізнадвору почувся страшний крик людини та гавкіт псів, заїдаючих чоловіка… Рев сей слаб із кождою хвилиною, вкінці утих зовсім.

– Випрячте кімнату, – приказав Матис, – а ви, панове жовніри, вибачте за неспокій. Се, бачите, чоловік не знає, кого має в коршмі. Ось і сей зрадник. Думав би хто – купець, а то, тьфу!

– Не бійтеся, панове, – сказав один із молодців. – Не ми будемо деляторами. Зглобіцький, приятель сього жида, се мій ворог. Тому ми й не мішалися між вас і мовчатимемо. Та ось ви нам спати стеліть! Нам пора!

– Зараз, пане Угерницький. Іди, Кубо, заведи панів у клуню!

Куба з обома молодцями відійшов, а в коршмі діялося що інше.

– Води! – застогнав пан Залушковський, коли гайдуки виволікли за двері трьох небіжчиків та стали шурувати сліди крові на підлозі.

Матис подав пану Залушковському шмату, а сей обвинув собі нею всю пику, що прибрала була синьо-червону краску.

– Шельма! Злодій! Лайдак! Щоб його морове повітря, щоб його пси зжерли! – ворчав, охаючи.

– Побожне бажання вашмості вже сповнилося! – засміявся Матис. – Ось його таки заїли пси при паркані.

– А здох би, псявіра, схизматик!

– Еге ж! Він уже і здох!

Пан Бялоскурський возився тим часом зі скринями жида і разом із Рамбултом потягли їх до ванькира, де сидів Зглобіцький. Жид лежав насередині, позеленівши зі страху, бо знав, що його ще жде неабияка мука, а хто знає, чи й не смерть.

Пан Бялоскурський вернув укінці з ванькира.

– Чи не забагато cadaver-ів ? – сказав до Матиса.

– Овва! Лиш чотири, – махнув рукою коршмар. – Та й то люди підлої кондиції.

– Схизматики, хлопи, то правда! – докинув Бялоскурський. – Все-таки «згубити» треба. Бач, перший-ліпший найде трупа, запрезентує в гроді і треба буде відкуплюватися.

– Пусте! Я яму наготовив уже заздалегідь, – сказав Матис Бялоскурському на ухо. – Там їх кинемо і присиплемо, що навіть мої парубки не знатимуть.

– Так, як молодого Цебрівського?

– Так!

– А бачите, пане Матис, що молоді Цебрівські та батько догадалися, що се справа Зглобіцького, лиш мене не догадалися, бо я походжу з їх сторін, і велика була все між нами amicita.

– Ага! Тому-то він і не хотів бачитися з сими теребовельцями. Либонь, вони його й відси знають.

– Здається! – усміхнувся Бялоскурський.

Із сього усміху догадався Матис, що у Зглобіцького є, мабуть, іще й якась інша справа, крім довершеного убійства. Та не допитувався дальше, лише став видавати прикази.

– Трупів занести до шопи! Завтра повеземо їх до Добромиля, – приказав своїм парубкам. – А ви забирайтеся спати! – додав, звертаючись до пахолків жида.

– А де наш пан? – спитав один з них.

Матис моргнув на нього, щоб мовчав, і показав рукою на двері.

– Твій пан має ще з нами діло, а ти тікай зараз завтра, бо готові ще тебе примкнути у гроді, що ти возив мадярського шпигуна.

Пахолки вийшли, остав лиш один – сей, що перший кинувся на жида.

– Чому така політика з жидом? – питав тим часом Бялоскурський шепотом. – Чей, його не лишимо живим!

– Ні, пане Бялоскурський, – відповів Матис, – сі два молодці бачили його, і хлопи з Губич, а також усі інші мужики та пахолки. На нього жде Пєньонжек, а вірмени з Ярослава знають, що він виїхав сюди. Був би крик.

– Овва, і так буде крик, скрутинії, кондемнатки, інфамії і т. ін., лиш те все фурда! Хто виконає засуд? Ти хіба ні! А Пєньонжка, як схочу, сам із замку викину, нехай тоді стрибає до круля та махає п’ястуком у мішку разом із ним. Але, бачиш, сі два шляхтичі – інше діло. Угерницький багач, а вся околиця, хлопи й дрібна шляхта дуже його шанують. Та й мені його треба, бо мій Івашко вправді добрий пахолок, але хам і ніякого міру, ні дистинкції не має. А мені треба бурграбйого, щоб не крав, а вмів мене заступити, бо їду на Угорщину.

Оба товариші підійшли до жида.

– Ну, шпигуне! Що везеш у сих скринях? – спитав Бялоскурський.

Жид не відповідав, трясся лише зі страху, що зуб заскакував о зуб.

– Г… гр… ро… роші, – вистогнав укінці.

– Чиї?

– Вірменина Чамчана зі Львова.

– Кому?

– Пєньонжкові, що має збирати за се військо на угорське пограниччя.

– Ха-ха-ха! А то бреше бестія! – зареготався Бялоскурський. – Мості Рамбулт, пишіть-но се, що жид казатиме. А ти, Івашку, питай!

Івашко, високий тридцятилітній чорнявий парубок, одітий з-панська, станув коло жида та закотив рукав жупана поза лікоть. Із-під сорочки указалася могуча, жилава рука, поросла буйним волоссям. Чорна підголена чуприна відкривала низьке чоло та глибоко під ним осаджені очі з проникливим та підступним поглядом. Доволі довгий, мов яструбиний клюв, закривлений ніс нависав на покриту чорним Нусом горішню губу. Кріпка вилиця та виступаючий підбородок надавали парубкові вигляду грабіжної птиці.

– Положіть жида на лаву і роздягніть! – приказав парубкам.

Миттю стягнено з жида кафтан, чоботи та короткі штани, відтак кацабайку з чотирма тороками.

– Здіймай сорочку!

Жид був зв’язаний, тому не мож було здійняти з нього одежі як слід. Але парубки радили собі ножами, і небавом лежав жид на лаві наго, а в кількох місцях показувалися краплі крові з незначних ран, одержаних при зриванню одежі. Він лежав, замкнувши очі, блідий, як труп, а віддих із трудом добувався з-між затиснених зубів.

Івашко добув із-за халяви татарську дротяну нагайку і малою олов’яною кулькою при кінці плетеного дроту і свиснув нею у повітрі.

– Гевалт! – крикнув жид.

– Мовчи! – гукнув Івашко, прискакуючи нагло до нього. – Не реви, а відповідай на питання. Кричати не вільно! Ніяка кривда тобі тут не діється!

Жид замовк і з безмежним страхом водив зором за рухами нагайки.

– Відки твої гроші? – питав Івашко.

– Від Чамчана, вірменина!

– На що?

– Для Пєньонжка!.. Ясновельможний… – Тут заревів жид не своїм голосом, а на його тілі показалася кривава смуга.

– Мовчи! – гукнув Івашко, і удари посипалися густіше. При третьому чи четвертому бризнула кров…

– Добре б’є, – усміхнувся Бялоскурський.

– Еге ж! Видко, до ціпа навик! – відповів Матис.

– Куди там! Він у єзуїтів учився.

– Все одно! – зареготався Матис. – І се наука.

Жид кидався, вертівся, а із горла добувався хриплий гаркіт.

– Брешеш, псявіро! – сказав Івашко спокійно. – За брехню обірвалося тобі раз, а се інше – се за худоб’ячий рев; я ж казав тобі мовчати.

– Ясновельможний пане! – застогнав жид. – Як тут мовчати, коли ваша нагайка душу з тіла тягне, а ваша рука, нівроку, щоби здорова була, як у медведя.

– Подобалося тобі? – спитав Бялоскурський.

Івашко усміхнувся.

– Видиш, Абрамку! – промовив ласкаво. – Ти розумний чоловік і бачиш, що не маєш рації. Тому кажи правду. Сі гроші для бескидників і Бетленових сабатів, правда?

Рамбулт зібрався до писання і ждав на зізнання, коли жид порушився і став говорити, мов у гарячці:

– Ясновельможний воєводо! Щоб я був проклятий до десятого покоління, щоб мені капорець таки тут, зараз, щоб мене й мої діти зжерла проказа, а моя жінка щоб гамраткою пішла з сабатами, велике хайрем, пане, що ні!

– Ей же, надумайся! – процідив Івашко та спроквола розвивав нагайку…

Жид мовчав хвилю, вкінці вибухнув плачем.

– Пани ясновельможні! Чи ви хочете моєї погуби? Взяли ви гроші, видихайте здорові, а навіщо настаєте ще на моє здоровля? За що се? Коли дізнаються, що я сказав се, що ви хочете, мене повісять, уб’ють, зруйнують, а моя жінка та бахурі знидіють.

– Чуєте, мості Рамбулт? – замітив Бялоскурський. – Винуватець боїться признати зі страху перед пімстою своїх спільників. Запишіть се!

– Розуміється! – сказав Рамбулт і скоро став махати скриплячим пером по пергаміні.

– Ти, жиде, нас нічого не обходиш! – відповів тепер Івашко. – Мені треба твойого признання, чи тебе хто за се вб’є, чи ні! Ми тебе не вб’ємо, але правду мусиш сказати. Отже, кажи: так чи ні!

– Ні.

Нагайка свиснула. Жид крикнув раз, другий, удари сипалися, а шкіра летіла клаптями з плечей катованого. Кров плила, крик жида ставав слабший, а вкінці замовк.

– Води на собаку! – приказав Івашко, обтираючи чоло лівою рукою, бо права була окервавлена.

На жида вилито відро води, бач, зімлів. По хвилі прийшов до себе і тихо стогнав із болю.

– Отже, ні? – питав Івашко холодно.

Жид мовчав, із трудом переводячи дух.

Усі ждали.

– Ти втратив голос? – посміхнувся Івашко. – Пожди, додамо!

Добувши пістоль, відвів курок та ключиком до труб став відкручувати колісце від запалу.

– Розв’яжіть жидові одну руку! – сказав до парубків. – Нехай собі нею помахає – скорше відійде.

Жидові розв’язано руку, і вона зараз звисла, мов у небіжчика. Івашко прикляк і розкрутив курок зовсім. Курок гей складався з двох сталевих язичків, споєних шрубою, а між ними лежало колісце, що, вдаряючи о камінь, кресало вогонь і запалювало порох. Вишрубувавши колісце з-між язичків, Івашко всадив туди великий палець жида і став знов закручувати шрубу ключиком.

– Держіть руку! – крикнув до парубків. – А ти, – додав, звертаючись до жида, – відповідай: так чи ні?

Жид мовчав, та в міру прикручування впивалася шруба в палець; жид почув біль, що кріпшав скоро і ставав страшний, невиносимий. Шруба торощила просто кість, м’ясо та ноготь, а з уст катованого стали добуватися крики чимраз голосніші.

Підсміхуючись, ждали присутні висліду, а Івашко спитав лиш:

– Співаєш?

Жид кричав чимраз дужче, все його лице скорчилося, а отвертий рот виглядав радше на пащеку мученої та скаженої звірини, ніж на людські уста.

– Видиш, Абрамку! – говорив Івашко. – Ти не хочеш сказати «так», бо палець іще цілий, але як я потягну за курок, то він викреше огню, а ти меш стріляти, як самопал. Лиш, бач, чорти вхоплять при тім руку. Ну, добре? Скажи: так чи ні?

В тій хвилі на уста жида виступила кров, і він замовк. Тоді Івашко потягнув за курок… Почувся хряст розтрощеної кості, все тіло звинулося, мов тіло щупака, що хоче вискочити з кип’ятку, а з уст разом із кров’ю вирвався нелюдський крик.

У крику тому почувалося слово «так».

Івашко встав.

– Шпигун признався! – сказав спокійно. – Обмийте жида водою, дайте йому лахи та викиньте за браму, щоби тут пси його не заїли. Добраніч вашмостям!

І, обтерши нагайку об одіж жида, взяв пістоль і колісце, відкотив рукав і пішов спати.

Примітки

Чорт Стадніцький – звісний польський вельможа; провадив весь вік війни з усіма сусідами, причому допускався безкарно неймовірних звірств та злодійств. – Авт.

Лісовчики – добровольці, одчайдухи, які наймалися усякому за гріш та право грабежу; вони стояли під командою полковника Лісовського – відси й їх назва. – Авт.

Московські жемчуги – справді, під час московського походу украв якийсь Б. московські клейноти. – Авт.

Ренкодайний – шляхтич, що добровільно стає на службу в пана. – Авт.

Габор Бетлен – семигородський воєвода. – Авт.

Згубити – ховати цілого небіжчика або хоч голову, щоб ніхто не міг внести скарги. – Авт.

Запрезентує в гроді – завезти трупа до гроду називалося «praesentatio cadaveris»; проголошення убійства «proclamatio capitis»; не можна було прокламувати небіжчика, якого ніхто не знав, тому часто «гублено» трупа; за убійство відповідав у першій мірі сей, на чийому грунті найдено трупа, тому власники відкуплювалися від деляторів грішми, а сі не ставали на термін, і справа упадала; польський суд не займався злочином, коли не було делятора. – Авт.

Карта околиць Перемишля

Географія розділу суперечлива. Річа Вирва протікає через (1), поруч знаходяться села (2), (3), (4). В той же час шлях з (5) до (6) проходить значно західніше. В (7) був маєток пана Бялоскурського, як видно з наступного розділу.

Подається за виданням: Опільський Ю. Твори в 4 томах. – Льв.: Каменяр, 2000 р., т. 3, с. 3 – 19.