6. Пани і слуги

Юліан Опільський

Різкий західний вихор гнав пірвані хмари по небосклоні, неначе чамбул орди, який переходить попри лице хана – місяця. Раз у раз гляділо його ясне лице на чорну землю та кидало жменю світла у кромішню пітьму, але за хвилю щезало знов, як та чайка серед Чорного моря. Услід за сим ішли землею цілі війська привидів, ряди тіней плили під крилом вітру на схід, одні за другими, вічно, невпинно, непереривно

Мов потвори Апокаліпси, сунули тіні понад землею, та не пусті вони були. Під їх напором гнулося галуззя дерев, збіжжя і трави у полі, вся земля стогнала, та понурим свистом гомонів світ про Божий гнів, який давив землю своєю вагою.

Було сумно і страшно. Старі люди кажуть, що такі ночі лучаються під час кривавих літ війни, грабіжей, зарази, бо вони бувають якраз ділом сих таємних, жорстоких сил, що царюють між людьми. Більше, бач, кланяються люди замислам диявола, як Божому сяєву, тому й тіні прислонюють райський світ привидами, розвівають вихром мир У природі та в серцях і посилають духів кари і війни, морди, пожежу, заразу…

І кажуть, що серед такої страшної ночі перекидаються всі Божі кари з місця на місце, мов сарана у степу, а другої днини конають люди у судорогах по шляхах та хатах, або серед реву «Аллах! Аллах!» займається село та ллється кров неповинна.

У хаті сидить бабуся коло сліпого віконця та пильнує побитого паном на лані сина або колише «панську» дитину своєї внуки. Де ж мати дитини? Вона пішла за сим вітром, а радше душа її поплила птичкою на схід у пустиню… В інших хатах лежать мужики, смертельно втомлені панським сінокосом… Навіть нестало сили зварити вечері, так утомив усіх труд та ляк перед нагаєм. Бач, удвоє прийшлося відроблювати – і за живих, і за вмерлих. Бо ось у інших хатах валяються сині набренілі трупи, скорчені у страшних судорогах хороби… Чума!

Чума, нагай, нужда, насильство, кров, пожежа… Служба! І все те побирав вихор із собою, і з сього зродилися сі страшні потвори – тіні, які вилюднюють своїм віддихом дальші села та тікають дальше, на схід, щоби залюднити пустиню.

А за ними часом, мов із пекла, тікають і люди…

Чому? Може, тому, що їх туди несе вітер глядіти сих хмар, які ось пролітають туди понад землею, сих споминів, надій… А може, вони бажають утікти від служби?.. Може!

Мало лучається таких ночей у червні. І справді, всі люди подали б ся у монастирі, коли б частіше чули сей жалібний свист, шум та стогін вітру, який бушував над землею. Він, бач, сам-один оплакував долю, а радше страшну недолю підданих.

Поміж напіввимерлими селами стрічав вихор і двори та звичайно минав їх, не займаючи. Зараза любить погній нужди, а у дворах пани! Але з сих дворів зняв вітер іншу хмару та помішав її зі своєю хмарою нужди. Се була хмара бути, злоби, злочину, нечисті тіла і душі… панства!

І все те, змішавшися, гнало зі стоном та ревом понад землею, і все живуче тікало та крилося як можна найдальше. Лиш дерева розказували собі, що бачили у страшних, пірваних хмарах та у товпах тіней-привидів, а у вежі реготався раз у раз лилик: ха-ха-ха! ха-ха-ха! Ось і побідили тебе, Розп’ятий.

І так гуляв вихор над усею Україною, співаючи холодним зорям пісню про її гаразд. Навіть звір по лісах замовк, поховався, і лише сови пугутькали у лісі, а від часу до часу висловляли й пугачі свою радість голосним гу! гу! – яке звучало якось немов погроза, неначе сказати хотіла птиця: го-го, ще й не таке буде!

Мертво та непорушно лежала при Львівській дорозі Жовква, столиця гетьмана Станіслава Жолкевського. Хоч ще не було пізно, все місто тонуло у пітьмі. У таку ніч не хотів ніхто виходити з хати або хоч би відчиняти вікон, щоби не пускати в хату нечистих сил, які розгулялися бурею. Навіть шинки, в яких під час зарази бував більший рух, як звичайно, були замкнені й неосвічені.

На вежі костелу, де мав сторожити вартівник, не було нікого. Ще перед двома днями не встав він ранком з ложа, а до вечора вкрилося тіло морівками … За два дні потріскала шкіра на трупі, а страшний сопух затроїв повітря. Одначе ніхто сього не завважав, бо було високо, а лізти туди всі боялися. Лише пси, які виволікли на ринок декілька випорпаних куснів вонючого стерва, вили протяжно, достроюючись до понурого виття вихру по пустих улицях. При сьому задирали писки угору, немов чуючи на вежі трупа, якого не завважили люди.

Брами міста стояли отвором. Ніхто не боявся опришків, ні татар. У заражене місто не їхав ніхто, хіба хлопи із також заповітрених сіл. Навіть сам пан не пускав до себе нікого з міста, тілько повірив німецькому медикові дозір над заразою, а кількадесятьом пахолкам велів пильнувати безпеки та хоронити трупів. Але медик утік, вартівники спали п’яні у вартових кімнатах при брамах. Нікому було за ними наглядати.

За містом стояв на горбку замок з округлими вежами, окружений садом, огородом та гумном, усе те обведене ровом, валом, частоколом, а почасти стінами й мурованими брамами. Зараз за садом починався ліс, і то дуже густий, шанований ощадним господарем – панський ліс.

Саме з сього ліса виїхав їздець. Коли тілько виїхав поза останні дерева, вдарила його в лице нічим не спинювана сила західного вихру. Кінь скочив та, дрожачи цілим тілом, став форкати з переляку. Їздець затяг високу козацьку шапку наперед голови та успокоїв коня, гладячи по шиї. Новий порив вітру мало не збив його з ніг.

– Во ім’я Отця і Сина! – перехрестився козак. – От, певно, повісився хтось… наче Юда! Боже, будь милостив його грішній душі! Погана ніч! Правда, Чауше?

Тут козак звернувся до свого жеребця, який оказував велику охоту завернути знову у діброву, під захист дерев. Чауш поклав уха по собі та замахав головою.

– Ага! Озлобився, товаришу? Ну, нічого! Заїдемо до баборіза, то будемо спочивати. Там ніякий біс не прикаже тобі товктися поночі. Там тілько бабам і дітям біда, але не нам, козакам.

Кінь неначе порозумів слова пана, спустив голову додолу, щоби вітер у ніздрі не віяв, і пустився спроквола до замку.

Коли б козак міг був глянути через високий мур на майдан, серед якого стояв сам замок, то побачив би був доволі живу картину. На майдані стояли довкола бочки смоли, запалені, щоб освітити подвір’я, бо не можна було сього вчинити іншим способом задля страшенного вітру. Коло бочок крутилися парубки, які пильнували, щоби від огню не зайнялися коляси та колєбки панів, що заповняли частину майдану. Великий чотирикутний майдан був окружений з трьох сторін будинками, а саме: кухнею, зброївнею, обширним рефектарем для приїзжої біднішої шляхти та мешканнями для прибічних гайдуків пана Жолкевського. З четвертої сторони притикав до самої замкової будівлі панський сад, заложений західними огородниками.

По майдані крутилася шляхетська служба, гайдуки, пахолки, бігали пси всякої величини і краски, та довгим шнуром ішли одні за другими слуги, які несли на величезних полумисках страву до рефектаря та до самого замку.

Його всі долішні вікна були освітлені, тілько горішня часть і високі круглі вежі тонули в пітьмі, а високо над ними пересувалися пірвані хмари.

В одному нарізному вікні, яке виходило в сторону міста, горіло світло. Була се т. зв. червона кімната, улюблений кут пана Жолкевського.

Він сам сидів ось при великім, закиданім паперами столі, на якім горіло у двох свічниках по чотири високі свічки. Між ними стояв чорний гебановий хрест із срібною фігуркою Спасителя.

Вся кімната була оббита темно-червоним адамашком, а червоний блиск падав на лице гетьмана кривавим рефлексом. На гетьмані був червоний кунтуш та темно-багряний жупан, а всі запинки аж горіли від самоцвітів.

Пан Жолкевський, видко, мав гості та думав за хвилю зійти між них. Поки що держав він у руках великий кусень паперу з королівською печаткою і читав його. В худих виразистих рисах його лиця малювалися думки та почування, бо гетьман не мав причини скривати їх, будучи сам-один.

Письмо, яке держав у руках, – була се королівська пропозиція на сойм, а з неї аж віяло блідим острахом перед ворогом християнства і польським союзником – Високою Портою.

«Непевний се союзник! – писав король. – Не раз досвідчили ми сього, як облудна його приязнь, що з часом приходить і минає… Злий се сусід та не можна йому вірити, бо в нього щастя і відповідна нагода ломлять найсвятішу присягу» [Текст оригінальний. – Авт.].

Жолкевський прочитав усе письмо і задумався.

Так, непевна була приязнь турків! А від неї залежало все. Уся Річ Посполита не мала ані одного стану, який зміг би, одностайно зібравшися, відперти ворога та зберегти цілість держави. Гетьман знав своє військо добре. Воно складалося з усякої збиранини «без чці і вяри», з різних одчайдухів, інфамісів, банітів, вархолів, які ходили на війну збагачуватися та субстанцією «браці» латати свою надірвану розпустою фортуну. Коли зближався ворог, мості панове скликували сеймик, посилали депутацію, а прийшло до бою – посилали козаків, українських наємників, або ланову піхоту. На чім же опирається безпека Річи Посполитої?

Жолкевський поклав лист на стіл та спер чоло на руку.

Три політики! Королівська політика тривог, просьб, упокорень; шляхетська політика трусості, привати, безсовісності і гнилі та його власний патріотизм. Але гетьман чув, як земля усувається з-під його ніг…

Доки ще буде вдаватися те сипання піску в очі султанові? Та чи стане сього піску? Де взяти сеї тіні сил, яка здержує полчища османів перейти Дністер? Магнати ходять на волохів, ведуть війни на власну руку, закликають козаків, а з краю тікає тим часом маса народу від панів у козаки, аби тілько дальше від проклятої долі підданих. Пустіють села, у власнім гною гниє браця шляхта або свариться між собою. Наємна сволоч нищить останки майна, жиди вивозять усе з краю, що має вартість, лишають вино, атласи, розпусту, хороби і безсилу.

А сила пливе на схід! Там росте справжній великан – тут ломляться гнилі підпори, і уроєний великан валиться у власну гниль та нечисть. Боже, Боже! Хто подасть рятунок тим, що гинуть?

Жолкевський зложив руки і глядів у Розп’ятого. І нагло успокоївся. На його лиці появився іронічний усміх. Він, бач, приловив себе на штуці, якою часто зворушував шляхту в сенаті, щоби ухвалила комісію на козаків… Так! Нема чого здаватися на поміч неба, бо воно високо… Се лише риторична фігура. Треба сил, сил і ще раз сил! І то на се, щоби сього східного великана – козацьку силу – звалити, розірвати, а м’ясом та кров’ю погодувати змія, що здихає, і нове життя влити у гнилу суспільність. Треба за здоровим народом кинути на схід гниле панство, щоб воно мало нове підложе до своєї галапасної діяльності. Воно відживе знову, а з України нікуди вже тікати хлопам.

І тоді вся сила великана вселиться в Польщу, тоді нешкідливим стане лотрівство панів, вірним покаже себе турецький союзник, а й татари заховають шляхті свою приязнь, якщо не буде козаків, щоб боронити України та світити ханові в очі пожежами.

Жолкевський зірвався і став ходити по кімнаті туди і назад. Його тінь падала на стіну, і здавалося, немов поруч із ним ходить іще злий дух та нашіптує йому дальші думки.

Справді. Наслідком гнету у Короні, наслідком насильств, здирств та мордів заселюється Україна, позискує лад, добробут, силу і все те завдячує, очевидно, шляхті. Тепер готові козаки порізнити Річ Посполиту з Портою, а тілько одні вони мають силу знищити татар та опертися султанові. Тому ще нині треба скликати комісію і йти на Запорожжя.

Нагло спинився Жолкевський у проході.

А полуднева турецько-татарська границя?.. Король пише, що румільський беглербег домагався від нього листом поживи та дерева до будови турецьких замків на Дніпрі проти самої ж Річи Посполитої. Що за наруга! Сей поганин пише до короля, наче до першого ліпшого кяї свого пашалика! До козацького гультяйства пише ввічливо, немов до римського цісаря… Що ж з сього? Козаки відповіли лайкою, а король покірною просьбою… Ось він, Жолкевський, змінить се, але вперід треба крові, козацької крові на сході, хоч би за сей час мав хан половину шляхти з Корони взяти в ясир на заході… Треба Солониці…

Жолкевський сів знову та, закривши очі рукою, став пригадувати собі давні, забуті картини з-перед дев’ятнадцяти літ [1596 + 19 = 1615-й рік], коли він перший раз як начальний полководець громив гультяйство. Перед його очима станув образ кривавого поля, вкритого пошматованими тілами мужів, жінок та дітей. Він бачив мажі, оббризкані мізком розбиваних об колеса немовлят, попорені трупи і копита коней, пообвивані внутренностями. І все те, все те зробило його слово, слово зради…

Жолкевський здригнувся, відняв від очей руку, а зір його впав якраз на срібну фігурку Спасителя, що прощав навіть власним убійникам і лотрам. Від фігурки йшли яркі промені і падали на червоне лице гетьмана, немов хотіли його пробити стрілами розуміння, милосердя, покори. Гетьман зблід і сказав до своєї душі: «Годі! Патер Тхожевський дав мені абсолюцію від присяги, кажучи, що додержати її схизматикам – се гріх! А зрештою…»

Жолкевський махнув рукою, отрясся з сумнівів і нахмурився.

По хвилі проговорив шепотом:

– Хоч би й десять разів прийшлося те саме вчинити, non verebor тих самих взятися способів. Притім я прощаю їм усім як християнин… Але Річ Посполита домагається кари на бунтівничих хлопів, які не роблять панщини, а шкодять союзникові…

В сій хвилі почулися кроки перед кімнатою. Ввійшов шляхетський пахолок, нарядно одітий у оксамитну одіж. Він низько поклонився і сказав:

– Ваша ясновельможність! Єсть гонець-козак від Петра Сагайдачного, старшого Війська його королівської милості Запорозького.

– Нехай ввійде! – приказав гетьман.

Відтак поклав на столі набитий пістоль і уложив риси свого лиця у вираз поваги й сили. Пахолок щез, а за хвилю почув у передній кімнаті скорий і певний хід мужа та брязкіт шаблі. Двері відчинилися, і в них станула висока стать козака, а за нею – два панські гайдуки з мушкетами.

Козак скинув уже був свою довгу кирею і станув перед гетьманом у гарнім матеріальнім жупані синьої краски, сині були також шаровари, перев’язані довкола стану широким поясом. За поясом виднів турецький ніж та два пістолі, викладані багато сріблом. Довга шабля висіла при боці, а спереду від пояса – кілька ременів з люлькою, кресалом та гаманцем на тютюн. З другого боку видко було ріг із порохом та шкіряну торбу на кулі. Стать козака була худощава, костиста, широкоплеча, риси лиця виразисті, хижі, блискучі очі. З голови звисав на ухо жмут чорного волосся – оселедець.

Він зупинився на порозі червоної кімнати і глянув у неї, мов у пащу лютого звіра, – так кривавою видалася йому вся поява…

«Опир! – подумав. – Мало йому крові в полі, ще й хату вимостив кров’ю! Дух святий при нас!»

Він здригнувся, переступив поріг, а відтак поклонився в пояс, відповідно до приказів свого гетьмана.

– Слава Богу, – сказав, – а вам, ваша ясновельможносте, підданчий поклін від пана старшого Війська його королівської милості Запорозького та бажання доброго здоровля і панування на многі літа.

І шапкою діткнув підлоги, а відтак випростувався на весь ріст і глянув ізгори на меншого ростом «баборіза».

Жолкевський не відповів на поклін, тілько з-під стягнених брів глядів на козака, здержуючи лють, яка прошибала його на вид сього вірного вояка, видко, відважного, хороброго і послушного.

– Хто ти? – спитав укінці.

– Військовий осаул Олекса Коршун.

– За чим приходиш?

Осаул поклонився знов у пояс:

– З вістками, які старший Війська його королівської милості Запорозького посилає вам, ясновельможний, у доказ своєї вірної служби королеві, Річі Посполитій і всьому християнському мирові.

Жолкевський стягнув брови ще більше.

– Знаю, знаю, гарна се служба, чисті медвежі прислуги, та про се опісля! Кажи тепер, що знаєш.

– Уроджений Петро Сагайдачний пересилає мною вістку до могучих та високих ух вашої ясновельможності, що кримський хан з усіми ордами стоїть уже на границях, і стягаються ще тілько ногайські орди, щоби купою піти на Поділля й Волинь. Знаємо се зовсім певно, бо всі табуни пощезали, а чабани пігнали череди у західні степи, тому що не буде кому пильнувати їх. Усі татари в поході. Ось і все!

– Відки знаєте, що напад піде на Поділля й Волинь?

– Бо в нас тепер усі козаки дома, то татарам небезпечно. – І, поклонившися в пояс, хотів відійти.

– Пожди! – сказав Жолкевський і, відвернувшися, підійшов до вікна. Слова козака про «безпеку» для татарських чабанів у Річі Посполитій влучили гетьмана, мов удар батога, і він не міг говорити далі.

Козак відступив до дверей та приглядався з-під насуплених брів гетьманові. Він міркував, над чим саме думає Жолкевський. Сагайдачний приготував його був на се, що гетьман ставлятиме питання, і научив його, як має на них відповідати. Отаман козаків знав добре, що у гетьмана було всього 300 вояків та що він гнівається на козаків за спустошення Синопу, і тому не візве їх на поміч. Для того саме післав козака, немов підчинений шле вісті начальному полководцеві. Але ось Жолкевський надумується… Ану ж захоче видати приказ вирушити? Що тоді? Ну, тоді не його голова, тоді старий січовий лис, як звали Сагайдачного, нехай, здоров, торгується сам!

Козак усміхнувся хитро… Та ось побачив на столі пістоль із відведеним курком…

«Боїться, собача віра! – подумав. – То добре!»

Але в сій хвилі почув, як кров набігає йому до голови та зачинає боліти згоїна над ухом.

Була се згоїна по рані, яку одержав Олекса ще семилітнім хлопцем над Солоницею. Тоді пролежав непритомний під трупом матері цілий день, доки не найшли під вечір околичні мужики та не вирвали від смерті. Тепер ось почув козак, як їжиться на голові чуб, руки стягає якась невидима сила, мов кігті хижої птиці. Ось один скок – і триклятий «баборіз» захлиснеться кров’ю. А потім будь що буде!..

Козак стрясся, відвернув очі від пістоля, щоб пошукати ними опиря, і погляд його впав на хрест межи свічками… І, немов собака, завило в сю хвилю його серце… Свят! Свят! Свят! Схаменися, Олексо, ти ж посол, християнин… Не лях!..

Жолкевський відвернувся.

При виді козака закипіла була в нім зразу кров та прислонила зір кривавою мрякою. В сій мряці бачив гетьман білий паль із застромленим козаком та червоні струйки крові, яка спливала по білім дереві. Але втім нагадалися йому плани короля та його власні замисли, і він не захотів остерігати козацтва, мордуючи післанця. Не хотів їх також і кликати на поміч, щоб, мовляв, не зібралися, бо тоді в їх руках була би й судьба Річи Посполитої. Їм не можна було давати нагоди до нових заслуг. І, незважаючи на се, що своїм мовчанням видає на смерть і неволю тисячі невинного люду, не хотів сказати слова: прийдіть і рятуйте!

– Мило мені, – сказав, – що є між вами муж, який оцінює клеменцію Річи Посполитої та fideliter їй служить, але тепер скажи мені, будь ласкав, дещо про вашу виправу на Синоп. Хто вас туди післав?

Козак поклонився в пояс:

– Ваша ясновельможносте, се не наша виправа. Се не ми ходили. Зась би ми сміли проти комісії… Нехай нас боронить Свята Пречиста від такої безецності! Се чорт знає, що за люди те вчинили.

Жолкевський аж поблід з гніву.

– Як-то? – спитав, а в голосі звучала струна крайньої люті, хоча й убраної у спокійні слова. – Як-то? Як се можливе? Адже отаман ваш має пильнувати, щоби ніхто з вас що турків та на волость не пхався.

– Ми не пхалися, прошу вашої ясновельможності. Се ті люди з волості до нас прийшли.

– А чому ж ви їх не зловили?

Козак поклонився удруге.

– Ваша ясновельможність зволять жартувати. Сих розбійників було до дванадцять тисяч. А нам старостове з українських замків припасів не пускають, наших, що ще з родинами не вийшли на Низ, угнітають, відумерщин не шанують, Содом і Гоморру творять, а ми самі у Низу границь пильнуємо, та навіть настільки не маємо жита й іншого припасу, щоби піти в поміч за приказом його королівської милості або вашої ясновельможності. І платні нема…

Пан Жолкевський почервонів з досади.

– Я не про старостів питав, а про сих рабівників. Як ви їх могли пустити назад?

– Ваша ясновельможносте! – відповів козак. – Вони цілий флот султана єгомості розперіщили і їх капудан-башу взяли, лише їм здо… то є умер по дорозі, а ми стримували би їх? Куди нам, спокійним уходникам! Кошовий казав їм через січовий паркан: ідіть собі, бісові діти, ід своїй матері, бо стрілятиму! Вони постояли, постояли й пішли.

– Куди?

– Не знаю! Бог мені свідок, що не знаю, ні я, ні кошовий. Один туди, другий сюди. У нас тепер люду доволі.

Жолкевський побачив, що з козаком не договориться, тому кивнув рукою на знак, що послухання скінчене.

– Іди до цекгавзу , там дадуть тобі їсти. Вертай швидко і скажи гетьманові, нехай пришле Наливайків, які накоїли сього лиха, бо як ні, то впаде на вас усіх рука кари, а коли спам’ятаєтеся, може бути запізно!

Козак був би розсміявся, коли б не згадка про Наливайка. Він поклонився ще раз низенько.

– Ми Солониці не забули і не забудемо, поки нас і вас. Прикази сповнимо, ми ж піддані вашої ясновельможності та єгомості короля, проте бажаю вам від імені всього Війська його королівської милості Запорозького здоровля і сил на потіху сеї ойчизни і прошу дозволу їхати.

– З Богом! – сказав гетьман.

Козак щез, а Жолкевський, мов несамовитий, став бігати по кімнаті. Вкінці плеснув у долоні. Зайшов той сам пахолок, що передше.

– Стасю! Проси-но до мене пана генерала земель подільських та пана полковника фон Вендендорфа.

І, сівши при столі, став збирати порозкидані папери. За хвилю відчинилися двері, і в кімнату ввійшли два мужі. Один у багатім чорнім шляхетськім строю з фіолетними випустками та золотім ланцюгу на шиї, другий – в рейтарськім колеті, з широким ремінним поясом, на якім висів парадний, стяжками прикрашений рапір із широкою гардою. Горішня часть його чобіт була дуже широка і виглядала, неначеб ноги застромлено в два відра. Короткі кармазинові рейтузи були на внутрішній стороні від колін виложені м’якою шкірою лося. Через рам’я ішла широка червона шовкова шарфа з золотими тороками, а в руці держав широкий повстяний капелюх зі струсиними перами.

Перший з них – був се пан Олександр Калиновський, молодий чоловік, але завдяки колігаціям і фортуні мав уже уряд «генерала земель подільських» і був каменецьким і брацлавським старостою. Другий – старший чоловік, літ, може, п’ятдесяти, невважаючи на довголітню польську службу, заховав зовсім вигляд німецького офіцера.

– Дивно мені, – начав по привітанню пан Калиновський, – що ваша ясновельможність так екстраординарийну оказуєш альтерацію. В чім справа?

Говорив дещо через ніс, з великопанською міною та холоднокровно.

– Nil mirum, – заговорив пан Жолкевський. – Наші війська, які є, всі на сіверській границі, у мене жовніра брак, а тут татари cum omni potentia грозять finibus Річи Посполитої.

– Ну, се їм лучається дуже рідко, – відповів Калиновський, – лише раз у рік. І я, безумовно, не бачу причини, чому ваша ясновельможність не дадуть уже знаку, щоби сідати до вечері. Бо так калькулюю, що чим скорше всі їхмость панове підуть спати та розійдуться, тим спокійніше можна буде деліберувати про commune republicae bonum Річи Посполитої.

Фон Вендендорф був, одначе, іншої гадки.

– Відки ваша ясновельможність мають сю відомість? – запитав живо.

– Прошу вашмостів сідати, а все виексплікую їм ab ovo.

– Ergo incipiamus! – сказав пан Калиновський з резигнацією і сів.

Жолкевський почав говорити.

– Ваші милості знаєте, що від часів Стефана Баторія уважають нас турки чимось у роді турецького пашалику і просто дають нам ординанси, quid i quomodo треба нам чинити, щоби каптувати собі башів, беглербегів, візирів або кримського царя і щоб вони нас дарували здоровлям та не наїздили наших країв. І справді, Річи Посполитої obedientia дуже великий, більший, ніж у мультанського господаря, який прецінь є підданим султана єгомості. Не будь перської війни на Сході, давно співано би по всіх наших костьолах поганські безеценьства, наші жінки та дочки служили би за предмет нечистих похотей невірних, а сини наші на галерах miserabilem коротали би vitam – так слаба і безпомічна Річ Посполита…

– Кольоризуєте, ваша ясновельможносте, – замітив спокійно пан Калиновський. – Всюди турки кварцяного нашого війська celeritate, уходять. Крім яничарів та спагів, нема в них війська. Татари ніколи не достоять, і легкі знаки , лише з ними розправу маючи, facillime їх громлять.

– Так, певно! – відповів із жаром Жолкевський. – Але кілько сього війська та де воно? Трохи литовського і коронного від московської стіни, а решта сеймикує, вибирає насильно реквізиції по селах королівських і панських, чинить гвалти, морди, incendia, latrocinia і таке інше, а у мене… триста вояків на цілі східні креси!

– Nescio, що вашій ясновельможності на сих кресах залежить. Чим більша пустиня на сході, тим безпечніші ми в Короні! – сказав Калиновський, оглядаючи пильно нігті на пальцях рук. – Ніхто не журиться сходом, на що ж сього вам? Коли хлопство заселить і управить яку околицю, то варто її випросити собі та господарити кілька літ, але боронити хлопства – се було б dementia. Прийдуть татари, то по старому і головні не лишиться, а не прийдуть, то хлопство тікає дальше на схід, і посесіонат опинюється знов на пустині. Але ваша ясновельможність сказали би ласкаво, про яку praecipue матерію хоче з нами трактувати?

– Був козак від Сагайдачного і приніс вісті, що в хана інкурзія ingens на нас praeparatur.

– Від Сагайдачного – значить, певна вість! – замітив Вендендорф.

– Так! А у нас desunt vires et desunt viri.

– Ха-ха ха! засміявся Калиновський. – А чому ж не покличете козаків? Се дешевий вояк, нічого не хоче, а домагається лише сього, що вже сам має de facto.

– Ваша милосте, не смійтеся! Про гонор Річи Посполитої ходить. У нас мусять бути власні сили.

– Гонор! Се дивно!

– Так, гонор! То значить, нам треба власними силами відперти hostem.

– Який же вам увижається hostis?

– Турки! їх козаки вічно інзультують, бо вони нікого не бояться – ані нас, ані турків, і ось засвітили пожаром в очі самому султанові, а сьому рік спалили Синоп, де, відколи турки на світ прийшли, manus hostium не бувала.

– З сього простий «внесок», що, скаптувавши козаків, лацно зможемо від турецької потенції відсидітися.

Жолкевський пригриз зуби з досади.

– Вибачте, ваша милосте, але мушу виразитися коротше. Щоб не боятися турка, треба мати силу, в мене війська нема, а козаки під баніцією за напади.

– Ба, нічого легшого, як зняти баніцію на рік та наскликувати війська.

Тут погладив Вендендорф свою кінчасту борідку і вмішався до розмови.

– З пермісією ясновельможних панів, я вже від тридцяти літ служу родині його ясновельможності пана Станіслава Жолкевського любов’ю і вірою…

– Правда єсть. Яко живо! – притакнув Жолкевський.

– І знаю багато дечого, чого не бачить молодий ані недосвідчений. Не сумніваюся, отже, що збагнув я інтенції пана гетьмана. Йому треба війська не на турків, але… на козаків…

Жолкевський кивнув головою, а Калиновський з зачудуванням глянув на гетьмана.

– Але, – продовжав Вендендорф, – гетьман знає, що військо не піде на козаків, бо його треба на півночі, а іншого війська годі зібрати. Я приглянувся вже неабияк військам Річи Посполитої і замітив, що у вас нема воєнного духа. Лише дуже мало людей почуває в собі справді замилування до рицарської штуки, а інші вояки – се лиш вархоли, безсовісні рабівники, одним словом, сволоч, щось у роді наших німецьких наємних полків, яких усюди повно по різних потентатах. Вони добрі до нападу на лихо уоружених хлопів, на обтяжених здобичею татар, де, може, десятий має самопал, а сотий карацену, навіть до голих та босих козаків доберуться хіба підступом. А й само кварцяне військо, що складається з найліпших вояків, неповоротне і лише тому держиться знаків, що більше як три четвертини – се не поляки, але русини, козаки, волохи, сабати, німці, французи, і шкоти. Польська шляхта дуже благородна і щедра, але брак їй військового духа. Се правда.

– Так! – відповів Калиновський, граючись медаликом при своїм ланцюгу. – Але наші поважні знаки, наші панцирні…

– Панцирні, гусари, – се добре військо в отвертій битві на рівнині, в гарну погоду і то тілько до наглого нападу та розторощення ворога самою вагою. Се не військо – лиш таран, се не мужі – тілько коні. Але зате як лиш раз спиниться, так один татарин десятьох без труду постягає з коней арканом. Що ж хочете, гусарська хоругва іде, мов камінь. Ваші вороги – се волохи, козаки, татари, москалі, а всі ті нації легко оружні. Також у турків або у шведів головна сила лежить у піхоті. Коли гусарам удасться влетіти каменем у юрбу, вона розскочиться, коли ні, то камінь впаде на землю, і дитина копне його ногою. Одним словом, ваше військо не вміє провадити війни, бо в вас нема своїх вояків, а на чужих мають гроші лише пани… але держава ні.

– Аж дивно мені, що васть так знамениту посідаєш сцієніцію наших сил! – відповів Калиновський. – Неоціненна була би вона для румільського беглербега.

– Без сумніву! – сказав Жолкевський. – Хто не бачив наших жовнірів на війні, той не знає їх. Зараз за тиждень мості панове тікають домів і щонайбільше лишають свої почети у хоронгві. Часом нема при гусарськім знаку і десятьох товаришів.

– Знаю я їх доволі! – говорив дальше Вендендорф. – Тому думаю, що треба раз на все запевнити собі поміч козацьку, знищивши їх самоволю.

– Так! – потвердив Жолкевський. – Їх треба безумовно exstirpare, щоби лише нарід остався, а все своєвільство мусить згинути, бо вони своїм полуменем стали ширятися в ойчизні і далеко заходять пожаром [Автентичні слова. – Авт.]. Воював і я з ними, і вашмость був сам зі мною в солоницькій різні…

Вендендорф зблід, стрясся усім тілом і вдарився в груди.

– Прости, Христе! – прошепотів.

Жолкевський пригриз зуби, згадавши викиди, які робив йому тоді Вендендорф, відтак кінчив:

– Але гадина була тоді тілько придушена, а тепер треба буде вашій милості, князям Янушеві Острозькому, Заславському, Вишневецькому, Корецькому і мені зібрати наші добрі полки та вірвати гідрі голову. Hoc modo відзискаємо силу підданих, наберемо дармо жовнірів, коли і кілько схочемо, а що найважніше – сконвінкуємо і скаптуємо собі султана…

– Все те добре, – усміхнувся Калиновський, на якого не робили сі виводи ніякого вражіння, – але що скаже на се ксьондз біскуп?

– Ксьондз біскуп встав саме з ліжка та питав за вечерею! – докинув Вендендорф.

Калиновський засміявся.

Жолкевський казився зі злості на байдужість магната, але гамувався, щоби не обидити одного з наймогутніших короленят на Україні.

– При тім, – продовжав Калиновський, – подумайте, ясновельможний, що у кождого з нас тисячі скрутиній, контроверзій, протестацій та реплік у трибуналі, а ніхто не лишить своєї фортуни на луп сусідів, щоби саме за сих сусідів товктися по диких полях, де хіба вовки та козаки можуть bestiarum vivere more.

– Сойм лімітує справи їхмость панів.

– Но так, – сказав Калиновський, – але, бачите, страшний се край, сі дикі поля, повні звірів, ворогів, татар, опирів та іншої нечистої сили! Так казав мені один тринітар, який їздив до Криму викуплювати бранців за посередництвом польських потурнаків у Кафі і Перекопі. Я годжуся, зрештою, на виправу, але нехай стають усі, nemine excepto. Крім сього, дайте пароль, ваша ясновельможносте, що постараєтеся мені про гетьманську булаву по собі, коли дістанете велику по Замойськім, а тоді я перший дам exemplum amoris patriae.

– Ось рука моя! – сказав втішно Жолкевський. – Нині вночі розпишу ще листи до шляхти і панів. Маю на се пермісію і пленіпотенцію від круля. А тепер ходім до салі!

І всі три пішли вділ до салі, де мала відбутися вечеря.

Примітки

десятьох товаришів – Властивий вояк – панцирний; кождий товариш мав почет, який складався з панцирних або і легших їздців; його самого дуже часто не було в таборі, а був лиш почет. – Авт.

За містом стояв на горбку замок з округлими вежами – помилка автора. У Жовкві розташований у місті, як і далі по тексту видно. М. Ж.

Калиновський – (? – 1620), історична особа.

Подається за виданням: Опільський Ю. Твори в 4 томах. – Льв.: Каменяр, 2000 р., т. 3, с. 94 – 109.