8. За кресцитиву

Юліан Опільський

Пан Василь Угерницький не жив у властивому замку. Були там вправді кімнати для нього та велика лицарська саля, де пирували гості, але сам пан волів сидіти у невеличкому деревляному домикові, що стояв серед саду. Старий хотів було зразу по повороті з Інфлянтів замешкати в замку, але його вся рідня жила у чотирьох кімнатках домика, а в замку господарив тілько старий Дрогомирецький зі слугами. Він беріг панської вистави та сплендору родини, наскілько се залежало від ладу та умілості переховувати дорогі предмети з металу та східні коври.

Остаточно рішив пан Угерницький, що ніхто з сусідів не знатиме, де саме живе пан дідич, і остався у домику, появляючися в замку під час сусідських з’їздів, пирів, шляхетських пиятик та прийнять, які були у звичаю. Пан Угерницький уряджував такі з’їзди доволі часто, коли прибував до Лошнева, бо наміряв осягнути на найближчих виборах «повітову годность», розуміючи, що се піднесе його вплив та улегшить сповнення його мрії – осягнення староства.

Але вже від півтора місяця не було в Лошневі ніякої «сонсєдзкої бєсяди», ані танців. Двірські пахолки дивувалися, що їх не кличуть виносити мертвецьки п’яну «брацю» до повозів і карабонів та перешукувати їх кишені за вкраденим зі стола сріблом. Тепер усі мусіли покинути воєнний риштунок та чапіти дома або займатися господаркою.

Пан Угерницький не брав ніколи до воєнної служби чужих гайдуків, ані сабатів, тілько вибирав собі почет з-поміж дрібної подільської шляхти та власних хлопів. З них утворив собі відділ, який числив сто двадцять мужа, з чого було п’ятдесят хлопів із рушницями, списами та шаблями на козацький спосіб. Інші – се була шляхта, що служила як легкі їздці.

Довголітнім досвідом збагнув пан Василь, що сі дві породи людей найкраще надаються до ведення війни. Коли вертав домів, що лучалося раз у рік, під зиму, то забирав хлопів зі собою, а шляхту полишав власному промислові: їй, бач, не було до чого вертати. У далекій Лівонії ждала вона його повороту весною, заки сплине крига, й завсіди ставала знову під його прикази, знаючи, що під проводом Угерницького не бракне їй ні їди, ні добичі.

Бо й справді! Пан Василь вкладав у сих сто двадцять людей мало не всі свої доходи, і не будь у нього жінки, якою була пані Марта, певно, невдовзі пішов би у службу їсти чужий хліб, як «рівний воєводі» golota vel odardus, себто загоновий худопахолок. Але пані Марта господарила добре, і лошнівський ключ вистарчав вповні на всі потреби, ба, навіть на забаганки пана Угерницького.

Але ось пан Василь не дослужився кресцитиви й вернув остаточно домів, розпустив шляхту, а хлопів перевів на двірську службу. Він був огірчений на різних панів, які від 1601 р. навіть носа не показали до Інфлянтів, та, проте, позабирали нагороди, які належалися йому. Подвійно боліла його тепер кожда рана, яку відніс на вислузі королеві; він вельми прикро відчував усю неясність свого положення і, мимоволі порівнюючи себе з псом, якого пан копнув ногою, казився зі злості.

Рішив, одначе, не піддаватися і шукати приязні в повіті, годуючи та напуваючи шляхту. І аж тоді прийшло йому на гадку, що Річ Посполита не воює шляхтою, лиш козаками, «шараками» і хамством, і йому стидно стало, що він у таку компанію попався.

Цілу зиму розбивався по сусідстві або дома пиячив з різними мості панами, добиваючися популярності. В тій цілі розпочав був навіть переговори з найбільшим потентатом теребовельським паном Корніцьким у справі подружжя Юрка з дочкою Корніцького Малгожаткою.

Сей згодився з огляду на чимале майно пана Угерницького. При тім, одначе, застеріг собі, що діти мають бути католицької віри. І тоді зрозумів пан Угерницький, чому всі його заходи були досі безуспішні. Він був православний, отже, був одною зі скал, о які розбивалися хвилі єзуїтсько-польського моря, що плило на схід. Його віра рівняла благородну кров із ликами та хамами, а його заслуги – з панщиною.

І тут опинився пан Угерницький перед непоборною перешкодою: він не міг виректися віри предків! Хоч як оляшів, усе-таки сього останнього добра прадідів не міг потоптати, бо вони за се прокляли би його. У сій думці кріпив його також отець Андрей, великий учений і аскет, який пробував часто в його дворі, а постійно мешкав у Іванівці. Андрей, або, як його звичайно називали, отець Андрей, бував на Афонській горі, знався з Іваном Вишенським, і завдяки йому чимало шляхетських родин на Поділлі осталося при грецькій вірі батьків.

Старий Угерницький приказав синові готувати в свати до панни Малгожати, але син відповів відразу, що він лиш із Попелівною побереться, більш із ніким. Угерницький попав у розпуку, наробив чимало крику у Лошневі та Іванівці і післав сина до єзуїтів. Але тиждень опісля вернув Дрогомирецький із двома пішими гайдуками та приніс вістку, що Юрко втік.

Пан Угерницький, зовсім зломаний, пересиджував тепер сам-один у кімнаті і не мішався до ніякої роботи, ні господарки. Пані Марта журилася сим дуже і воліла би була навіть, щоби чоловік її запивався зі шляхтою, як давніше, ніж сидів одинцем, мов окаянний, у темній кімнаті та думав, похнюплений, над своїми невдачами.

Бо й справді, старий дуже піддався, і хоч було йому щойно п’ятдесят літ, на висках видніло чимало сивого волосся, а риси загострилися, мов у сімдесятилітнього діда.

Ось червень добігав уже кінця, а пан Угерницький сидів одної днини при столі над останками обіду, який йому подала жінка. Вона сама була на гумні, дочка – у кухні, а наймолодша донечка – в замку у Дрогомирецького, який найкраще з усіх умів забавляти її.

Крізь отвори у зачинених віконницях падали тонкі струї сонячного світла і наповняли кімнату півсвітлом. По раз сотий, може, переживав пан Угерницький свій біль. Перед його очима стали пересуватися деякі картини війн, пожеж, мордів, грабежів, і сі простори без кінця, завіяні снігом, з-під якого тілько тут і там виступали чорні п’ятна-пожарища. Йому згадувалися труди, небезпеки, брак поживи, напитку, холод, вогкість, спека, терпіння від ран…

– І все те, все те ні на що! – зітхав.

Але він, мов сліпий, ішов далі, не глядів ні на хату, ні на сина. Тому й дитина його не могла мати до нього такого поважання, як належить, бо ж майже не знала батька!

– Бог простить! – оправдував себе старий Угерницький. – Се все для Юрка… За кресцитиву… Се не для мене… Не для мене! – Спер голову на руку. – А тепер Корніцький кинув мені в очі православ’ям. Що ж се значить? Чи християнське віроісповідання може бути злочином або хибою? Га! Видко, така воля Божа! І я, і мій син повмираємо шляхцюрами!..

В сій хвилі появилася на порозі худа, висока стать мужа. Довгий сірий кафтан обіймав її тісно, та ще виразніше виступали під ним сухі рамена і плечі. Жовте, безкровне лице виглядало так, мов витяте з давніх візантійських картин, а біла, як молоко, борода спливала на впалі груди. В одній руці держав довгий сукатий костур, у другій – велику книгу.

– Слава Богу! – сказав, уходячи.

– Во віки віков! – відповів старий Угерницький, не встаючи.

Отець Андрей був, властиво, причиною, чому Юрко не послухав батька, і хто знає, чи пан Угерницький не був би накинувся на нього, коли б не розпука, в якій знаходився. При тім він поважав о. Андрея як священика і тому мовчав.

– Мир дому сему! – заговорив о. Андрей, сідаючи при вікні.

Промінь світла падав якраз на його неземне лице аскета, та остро виступали на ньому виразисті риси і густі білі брови над сірими очима. Угерницький мовчав.

– Чую, – сказав о. Андрей, – що ти, брат мій во Христі, смущаєшся задля всяческої суєти мира сего та умертвляєш своє тіло з гніву та безбожної скорбі! Чи се правда?

– Правда! – відповів глухо Угерницький.

– Так, отже, я, колись твій друг і товариш, приходжу до тебе, як колись приходив учитися до дяка, тямиш?

– Тямлю! – відповів Угерницький, а голос його задрожав.

– Бачиш, приходжу дізнатися, чого жаждет душа твоя, до ність для неї мира на всі дні. Бо се, що твориш, се великий гріх! Благо сему, хто труп свій умерщвляє святим постом або карою на славу Божію, але тричі горе сьому, хто мирських благ ради забуває на сію славу і на се, до чого создав його Сотворитель. Ти-бо єси рабом невірним, що закопав талант свій місто ужити його в общую пользу. Як він осужден бисть, тако і ти осужден будеш, якщо не відложиш гордості своєя і не отвориш серця свого Богу і сим, що тебе люблять по закону Всевишнього.

Старий Угерницький глянув просто в лице другові і чув, як розпливається поволі лід на душі його та отвирається серце.

– Чому ти, Андрію, не був тоді, коли я висилав Юрка до Ярослава? – спитав жалібним голосом. – Багато різних нещасть не було б сталося.

– Не було б гріха, коли б Бог не сотворив був світа, – відповів Андрей. – Не було би тепла, коли б не захотіло світити сонце. Спитай сонця, чому воно в’ялить одну траву, а родить другу? Непостижимі є шляхи Премудрості.

– Ти научив мого сина непослуху, і він утік по дорозі до колегії!

– Коби так прародичі втікли були від змія, не прекратило б ся було блаженне житіє в раю. Я був лише знарядом у руці Всевишнього. Слухай його, корися і молися: да будет воля Твоя, яко на небесіх, так і на земли. Але поговорім на розум: що ти хотів почати з Юрком?

– Ти питаєш іще? – усміхнувся гірко Угерницький. – Адже знаєш, що я, не жалуючи крові, ні майна, служив Річі Посполитій не за наживу, лише щоби звеличити честь і значіння моєї родини обивательським урядом. Але за свій труд, за свою кров одержав я лише якусь пустиню, де над звірами хіба буду старостою. А все тому, що я православний і не вживаю ляцької латини, до костьолу не ходжу та не держуся польського права проти підданих. Тож я бажав, щоб хоч син мій Юрко добув се, чого мені не вдалося добути, то єсть добути значіння, уряд, популярність…

– А згубити душу! – докінчив за нього Андрей поважним, строгим тоном.

Угерницький замовк.

– То ти сам, брате Василю, не хочеш губити душі, бо боїшся горіющого ада, сатани і ангелів єго. Боїшся покинути единоспасаєму грецькую церков, а свого сина насильно пхаєш у латинську єресь, між папежників, щоб він попапежився, вирікся віри і погиб навіки віков во нідрах диявола. Василю, ти не чоловік, ти сатана! Ба, і сей, може, не запропастив би своїх чортенят. Вовк у степу, лев на пустині за свої молоді життям заступається, птиця пернатая до очей скаче хлопцеві, що з її гнізда вириває птенцов, а ти власну дитину – на погибіль? Чи ти бачиш, може, спасіння у римській церкві?

Старий Угерницький був страшенно збентежений.

Уперше старий Андрей поставив йому так ясно перед очі всю погань його діл. Він ослонив лице руками, щоби укрити сором.

– Я, – звинювався, – я вже старий і не можу…

– А я не питаю, чи можеш, чи ні, я питаю тебе во ім’я єдиния апостольськія церкви: єствує спасення поза нею чи ні?

– Ні!.. Але мій син…

– Твій син, дурний хлопчисько, має більше олії в голові, ніж ти. Ти старий, імієши возраст і знаєш, що поза благочестивою вірою єствує лише єресь! Правда?

– Так!

– Ну, а тим часом виправляєш свого сина до проклятих Богом визувітів, щоби вони опоганили його душу єрессю та щоби ти відтак на Страшному Суді чув його голос, взиваючий з геєнни: «Будь проклятий, отче, що віддав єси сина своєго во власть сатани, ідіже вічний плач і скрежет зубов!» Горе тобі!

Старий Угерницький перебув через весь час неприсутності Юрка страшні душевні муки, але, будучи сам-один, не мав з ким розговоритися. Тепер, при першій виміні гадок, вибухнув весь жаль із силою, якої старий не міг опанувати.

Він зірвався і впав на коліна перед Андреєм.

– Прости, Андрію! Очі мої отворилися. Не стану я вже на дорозі сина мого!

– Не я тобі прощатиму, але Господь Бог, іже на небесіх.

Угерницький став бити себе в груди.

– Боже милостив, буди мені, грішному!

Коли встав і успокоївся, стали з його очей спливати сльози – невидана річ у так загартованого в боях вояка. Хлипав хвилю під час, коли Андрій стояв, молячися. Вкінці почав Угерницький:

– Я согрішив тяжко і знаю добре, що довго прийдеться мені покутувати за грішні мої помишленія, але хіба лишень як за невольноє прогрішеніє наложать на мене кару там… – тут Угерницький показав на небо. – Бо я не хотів зла, хоч зло творив…

Але Андрей відтяв суворо:

– Ти, брате Василю, торгів не твори з Господом Богом твоїм, аки фарисей, но яко митар і розбойник молися: пом’яни мя, Господи, та буди мені милостив! Там горі ніхто не питатиме за суєту всяческую, тілько за віру та добрії діла, а творяй зло, той і осужден будет! Тому кайся і віруй!

Угерницький похнюпився.

– Правда твоя, Андрію. Зараз завтра поїду до Теребовлі до попа та висповідаюся, а й ти молися, щоб повернув син мій, якого за кару відняв мені Бог. Молися, Андрію, бо на тобі є благодать Господня, нехай твоя просьба пірве і мою з собою та занесе під покров Пресвятої Богородиці!

– То ти добре рішився! – сказав Андрей.

– Але, бачиш, я хотів би також, щоби ти, як людина, що знає світ, осудив мене по правді. З року на рік слабне наша віра, наша шляхта, наш люд…

– Люд не слабне, і віра не слабне, – перервав Андрей, а кам’яне його лице оживилося, – лише ви, шляхетськії сладострастні чревоугодники, слабнете.

– Ну, нехай і так! Сини батька Острозького стали ляхами, за ним пішла мало не вся волинська шляхта. У Перемишлі осталася лише жменя шляхти та худопахолків. У сих, що прийняли латинство, всі привілеї, свободи, добро, ласки, гонори, просвіта, а в нас що? Дурний русин і квита. Попи ситі і п’яні, а темні, мов у розі табака, без прав та значіння. Де ж у нас тепер без латини проживеш? У трибуналі – латина, в сеймі – латина, на рочках – латина, навіть при бесіді в компанії латиною всі цвенькають, а ти, хаме, сиди зі своїми слов’яно-церковними мудрощами та жди, коли інші тебе обідруть, використають або і визують з ойцовізни. Скажи, Андрію, як тут опертися? Адже все зміняється, іде наперед; мій дід сіяв лише один лан збіжжя, другий – ярини, батько три рази стілько, а я… і не дорахуюсь! Дід був неграмотний, батько учився в дяка, мене вчив теребовельський дяк, потім протопоп, латини вже мусів сам учитися, а мій син…

– Твій син дістав від мене світло науки і уміє більше латини, ніж не один із польської шляхти. Пожди, я тобі поставлю перед очі все, що бачив у Річі Посполитій, як поученіє тобі та твоїм. Отже, скажи мені, брате: пощо живе на світі чоловік, труждаючися і молячися? По те, щоби добути собі Царство Божіє і спасеніє душі. Правда?

– Авжеж!

– А до сього не потреба, властиво, ніяких поганських дисциплін, ні бісівських логік та діалектик. Читай писаніє, грішнику нечестивий, а спасен будеш. Давні люди, кромі писанія, часослова та октоїха, ніяких єресей не заживали і спасались, а тепер… тьфу!

Отець Андрій, видко, розлютився на вимоги свого часу, хоча сам до них приспособлювався. З нього говорив афонський аскетизм, і в ім’я сього аскетизму виступив він проти просвіти. Зовсім не того сподівався старий Угерницький і з зачаруванням глянув на святця, що тим часом потер чоло рукою і так говорив дальше:

– Але сам кажеш, що без ляцької латини не проживеш… Певно, беручи справу більше по-світськи, краще знати більше, ніж менше. Вправді, наші монахи необразовані, по-латині нікого не научають, але вони бережуть єдиноспасаєму благочестиву віру, яку ви запропащуєте, а поза якою ність спасення. Зате наші братські школи учать латини дуже добре, і ти, брате Василю, не мусів посилати сина до визувітів аж у Ярослав.

– Так, бачиш… але риторика…

– Ага! – вигукнув о. Андрій, – на се я саме ждав! Риторика! Ти, брате, порівняй наш православний світ із польським світом. У нас пан – паном, хлоп – хлопом, але оба люди, у поляків пан – вовком, хлоп – добичею, а оба скоти! У нас ширять слово премудрості на славу Божію та святої апостольської церкви, а в ляхів – для гордині і тщеславія, для замилення очей другим. У нас – чисте серце й діла, її них – облуда, злоба і брехливі, гадячі слова. Наша шляхта запропастила віру і спасеніє за що? Ось поглянь на такого папєжника, любий мій брате во Христі, як гордо він походжає, вибритвивши потилицю, магерку перевісивши то на гей, то на той бік. Шию нап’ялить, як індійський когут, перепне на собі делію, плече одно вище другого накукурічивши, наче полетіти бажає. Колись у нас були достатки в скоті і поживі для всіх – для панів і слуг. А тепер підданий коровою оре землю, а в панів по стайнях аж роїться. Там бодавії, валахи, дриганти, ступаки, єдноходники, бахмати, дзянети – і до вечора не перечислиш. Вийде тобі такий гологлавий, многоперний магероносець, на голові кучма, ковпак, шлик з різними ляцькими витребеньками, а тут жде вже на нього карета, карабон, скарбничок, коляска, коч або лектика, і в них-то таскає він свого проклятого трупа. За ним ціла зграя хортів, огарів, вижлів та інших кундисів, а над ним… диявол, що аж за черево хапається з радості, що запропастив душу християнську. І за що? За що?

Отець Андрей впав у запал і, стоячи перед другом, говорив, мов на проповіді:

– За що ж продав русин душу свою? За трапезу срібно-полмисную, за угожденіє сластолюбивому чреву? За різні нецнотливії білі голови, за Содом і Гоморру? Чи він більше добра потребує, ніж може спожити? Ні, але він збирає фортуну на славу сатани, напихаючи калиту червінцями, злотими, четвертаками, щоби було за що гуляти. Йому треба сього серебра на різнобарвні юшки до м’ясива і риби, на вино венгерське й малмазію та наїдки в такій кількості, що навіть двірські пси доїсти сього не можуть. А тим часом хлоп у семирязі пухне з голоду. О! Диявол не має доступу до нас, православних. Словено-грецькоє писаніє краще від свяченої води проти нечистої сили. Великі святі угодники, єже на Афонській горі осіняють молитвами своїми Руську землю, і молитви сі, наче облако прекрасное, хоронять нас перед кігтями сатани. Тож щоби добути наші душі, видумав диявол унію, папежа і латину, а нас притягає до них дочасними користями, привілеями, староствами, гонорами, лакомством… Бо скажи, чоловіче, яка польза тобі з усіх сих дочасних дібр? Нічого не забереш зі собою, тілько гріхи, а вони повиснуть на твоїй шиї враз зі зойками обдираних зі шкіри хлопів, наче млинське каміння, та потягнуть тебе у преісподнія. [Погляди, висловлювані о. Андреєм, проповідував словом і письмом Іван Вишенський; звідсіля взяті й деякі вислови. – Авт.]

– Господи, помилуй! – зітхнув мимохіть Угерницький, а о. Андрій обтер піт з чола.

– Додай тепер, брате, до сього ще й те, що всі ті пани, які так печаляться собою, – се збиранина найпідліших душ та найбільше зіскотілих сердець. Назви мені одного ляха, якому міг би ти з чистою совістю сказати слово: брате! Чи є такий у Короні? Ти ж її усю знаєш…

Пан Угерницький зірвався.

– Так, маєш рацію, брате! Такого ляха не було й нема, а тепер бачу, що ніколи й не буде! Спасибі тобі, брате! Ти очі отворив мені!

І сердечно обняв отця Андрея.

Слова аскета, висказані у відповідний час, зробили бажане вражіння; сліпий Василь став прозрівати, а прозрівши, побачив, що під тоненькою верствою західного блиску в Польщі криються звичайненькі собі трусливі та влізливі й нахабні мості панове з соймику або з трибуналу; була се ярко-зелена ряска, під якою крилося бездонне, вонюче болото. Зате змінилася зовсім його гадка про православних, яких звик був завсіди називати «дурними русинами». Тепер бачив він наглядно, що сей «дурень» має зроду неоціненні скарби: се благородне, щире серце й православну віру, від якої тікає диявол і ангели його.

Отець Андрей молився, а на лиці його іграв усміх тихої радості, яка ясніє на лицях Божих ангелів, коли навернений грішник приходить у Небесне Царство. Угерницький сидів на лаві й думав, а в його душу спливала потіха – розрада небес, які самі раділи його «смиренним, уничиженим» серцем. Він вірив тепер, що верне син його, і присягав, що не стане на перешкоді його любові. І нагло захотілося старому засміятися, аж серце скакало з радості, що почує слова «Ісаіє, ликуй!» а за рік-два всякі малі Угерницькі спинатимуться по колінах діда…

«Яко прав Господь Бог на небеси, великим є щастя чоловіка, коли береже заповіли!» – подумав і встав, щоби покликати стару Марту і повідомити її про постанову.

Та ось у сій хвилі появилася вона сама на порозі з запечатаним письмом у руках. В простому чамлітовому одязі та з гладко причесаним сивавим волоссям, обв’язаним білою наміткою, виглядала вона радше на черницю. На привітні риси лиця падав відблиск променів сонця, що відбивалися від золотого хреста, завішеного на її шиї.

– Василю! – сказала тихим голосом. – Приїхав козачок від Зглобіцького з листом. Жде на відповідь.

– То Зглобіцький вернув?

– Так!.. Але чого ти, Василю, так повеселішав? – спитала цікаво та усміхнулася й собі.

Василь мовчав і сміявся, видко, не знаходячи відповідних слів.

Тоді отець Андрей сказав поважно:

– Возвеселитися і возрадуватися подобаєт, яко брат мой мертв бі і оживе, і ізгибл бі, і обрітеся.

Марта аж у долоні сплеснула і зараз догадалася, чому Андрей назвав Угерницького блудним сином.

– Нехай же Матінка Божа дасть тобі, Андрію, первійше місце у свойому царстві за добре слово та діло, за твоє святе серце…

– Нема святості, крім Божої, – перервав Андрей, – і їй лише подобаєт слава і поклоненіе!

Марта поцілувала його руку та кинулася Василеві на шию, а по її лиці плили сльози радості.

Але о. Андрей зачув був ім’я Зглобіцького і, догадуючись чогось цікавого, просив перечитати.

Василь отворив віконце, і світло дня цілою хвилею наплило в хату, аж звеселіли лиця й серця. Пан Василь сів до стола і почав читати лист. По його лиці пробігла хмара гніву.

– Що таке? – спитала тривожно Марта. Василь засміявся і кинув лист на землю.

– Зглобіцький просить о нашу Марусю!

– Сей убійник молодого Цебрівського?

– Так! Знатна особа в повіті!

– Що ж ти на се, Василю?

Василь став ходити здовж по кімнаті. Вкінці гукнув крізь вікно:

– Грицю!

– Слухаю, прошу ласки пана! – відозвався гайдук, який завсіди стеріг порога пана Угерницького.

– Скажи козачкові Зглобіцького, що коршмар жид сидить по тім боці села, в нього також дочка на відданню.

Отець Андрей і Марта на себе радісно гляділи.

Тої самої днини переїздив Юрко й Іван через Теребовлю. Вони відбули всю дорогу поквапно, немов тікали перед паном Бялоскурським, який і не думав гонити їх. В чотири дні по розграбленню Сяніцького замку виїхала пані Беата і панна Агнешка з цілою караваною возів, а відтак ціла родина щезла з Коросна без сліду. Але Юрко й Іван не знали про те і тому їхали день і ніч, доки не доїхали до Львова.

Тут вступили до Гошовича і дізналися, що старий Угерницький в розпуці жде лише, щоби Юрко вернув, а певно не покарає його за втечу. Се додало молодцеві відваги, а при тім усі перебуті пригоди не остали без впливу на обох молодців, особливо на вразливого Юрка, який виховувався оддалік від світа, немов у монастирі. Він почував себе самостійним, а чого не довершила наука о. Андрея та любов до Галі Попелівни, се дав йому досвід. Він побачив зблизька ляцьке життя, ляцьку правду, облуду та гниль польської суспільності, а будучи вихованим у благородному дусі безкорисності і любові ближнього, не бажав наживи, ні гонору. При тім потерпав, що Зглобіцький є в Теребовельщині, і роздумував, як би то повідомити Цебрівських про його приїзд. Супроти сього просив Гошовича про нові коні, одержав їх і таки зараз рушив у дорогу. Вже другої днини зарисувалися перед ним понад лісом вежі , і радісно в’їхали туди молодці.

Вони тішилися, що без пригоди вдалося їм перебути сих тридцять миль через села, діткнені заразою, гостинцями, повними розбишак і левенців різних панів із Руського воєводства. Вправді, і тут, на сході, було не дуже спокійно, все ж таки тут жило більше православних. Хлопи були свобідніші і певніші себе задля близькості свобідних козацьких степів, а через те безпечніше було тут і мандрівникові.

Був вечір. По жидівських хатах усюди світилося, бо се був шабас. У місті було спокійно, багато хат стояло пусткою, бо зараза пройшла була й сюди, а люди боялися ще того самого року вертати у заповітрені житла. По нерівній дорозі глухо тупотіли коні, а молодці, переговоривши все дорогою, мовчали, та й справді не мали ще слів на висловлення своїх радісних почувань. На небі світив місяць та заливав світлом пусту вулицю.

– Куди заїдемо? – спитав Попель.

– До старого Кравчика, куди ж би? – відповів Юрко. – Там, може, буде й дехто з наших: адже нині був торг!

– А може би, махнути навпростець? Брами не зачинені.

– Краще ні! – сказав по надумі Юрко. – Гошович міг збрехати, а бачиш, хоча батько мене скривдив, то таки се батько!

– Звісно, постити – каже церков, шанувати батька – Бог. Не забув ти, Юрку, наук отця Андрея, але не забув і польської науки Бялоскурського. Скажи ж но, чи був би ти два місяці сьому посудив кого о брехню?

– Що ж хочеш, брате? – усміхнувся Юрко. – Ми не в лошнівському саді…

– Лише на ляцькому гною! – докінчив Іван. – Авжеж! Хто раз туди вліз, сей удруге не полізе.

Так балакаючи, переїхали через ринок і в’їхали в улицю, що вела над Гнізну. Недалеко моста стояв дім Якима Кравчика, старого знакомого Юрка, який мав у Теребовлі заїзний дім.

Вправді, околична польська шляхта заїздила до жидів, але православна шляхта й міщани не минали Якима, коли кому лучилося бувати в місті. У вікнах заїзду світилося – знак, що були гості, і молодці пігнали коні, щоби скорше туди дістатися. Нагло побачили чотири тіні, які відлучилися від паркана, і дула двох самопалів, вимірені в себе.

– Стій! – гукнув хтось.

Але привиклі до таких стріч молодці не подалися.

– Якого біса хочете? – спитав Іван і добув пістоля.

– З дороги, злодії! – гукнув Юрко. – Ось ми вам! – Спняв коня острогами і добув шаблі.

– Остапе, се не він! – почувся голос у пітьмі.

– Стій! – повторив той сам, що гукав перше. – Коли ти не той сам, що його шукаємо, то поїдеш з Богом далі.

Аж тепер пізнав Юрко голос.

– Пробі! – кликнув. – Миколо! То ти до мене з півгака? Ну, стріляй швидше!

– Так! Але на vivat! – кликнув стрілець і, кинувши самопал, побіг до Юрка.

– Остапе, Олексію, Танасе, здорові були! – кликнув і собі Попель, злізаючи з коня.

Всі розцілувалися та стали розпитувати.

– Ви на кого засіли? – питав Юрко.

– На Зглобіцького, – відповів Остап. – Він знов показався, і ми тиждень сидимо у Теребовлі та ждемо його.

– То добре, – відповів Іван, – ось і ми вам поможемо та розкажемо ще дещо про справу небіжчика…

– Що таке, що? – стали розпитувати молодці, а очі їх блистіли у темряві, мов очі вовків.

– Багато! Знаємо убійника та його помічника.

– Хто се такий? – спитав наймолодший, Олексій.

– Бялоскурський!

– А побий його свята земля! – кликнув Остап. – Я так і здогадувався!

– Вибачте, панове! – сказав Іван. – Ви пусте вигадали стояти тут, надворі. – Ходім до старого Якима, спочинемо, а перед сном або й завтра рано розповімо все… Ага! Остапе, що ж там Маруся?

– Жде! – усміхнувся сумно Остап.

– Ну нічого! Ми вам дещо цікаве скажемо, але опісля.

Всі подалися в коршму.

Сторож, що відібрав коні від Юрка та Івана, привітав їх радісно, бач, і він знав, що Юрко покинув був хату.

– От! Слава Богу святому, що вернули, – сказав. – Старий пан мало зі світа не пішов через вас, як розказував гайдук Гриць.

– Був тут? – спитав Юрко живо.

– Ніби Гриць? Так, був та казав, що ось-ось батько вашмості, шануючи вашу «годность» та «цнотливий» рід… з глузду зсунеться.

– Але здоров батько, що? – спитав Юрко.

– Здоров, лиш казав Гриць, що нічого не п’є!

– О, коли так, то, видко, недужий! – засміявся Танас.

– Пусте! – замітив Іван. – Заїдемо домів, там будемо видіти. Злого нема, а добре веземо ми. Ходім!

Шість хлопців, як дубів, увійшло в коршму.

Остап, Микола, Танас і Олекса Цебрівські були синами небагатого, але й не убогого шляхтича з Кровінки, виховані суворо в православній вірі, бо їх батько був другом великого аскета Івана Вишенського. Мав він іще сина Гриця, але сього замордував із месті Зглобіцький на спілку з кимось іншим.

Остап, найстарший по Грицьку, любив Марусю Угерницьку, але старий Угерницький призначував не лиш сина, але й дочку на жертву своїй честолюбивості і думав віддати її за ляха.

Остап дістав гарбуза, але дівчини не забув і раз у раз приїздив крадьком до Лошнева, коли старого Василя не було дома. Мати Марта дуже його любила і радила ждати, доки не мине ляцька дурійка, що опутала її чоловіка, або доки не схоче він віддати Марусі за кого другого. В такому разі не завагала б ся була пані Марта благословити молодят навіть проти волі чоловіка. Велика, бач, була сила її духа та її віра а самостійні її думки. Було се зовсім природне, бо в часі останніх п’ятнадцяти літ вона сама була дідичем Лошнева, а чоловік її – тілько гостем. Вона не думала запропащувати дітей тілом та духом. Слухаючи слів мужа, робила своє і робила добре, слідуючи за світлими радами о. Андрея. Тому вправді сумував Остап за Марусею, але надії не тратив.

Пани Цебрівські – були се рослі хлопці, одіті в курти. На Остапі та Миколі були під сподом дротяні сорочки, а всі чотири уоружилися від стіп до голови.

Хто побачив би був сих шістьох соколів, сказав би певно:

– Не вмре Русь, не опустіє земля святого Володимира, коли такі дуби ростуть на ній.

При найбільшому столі сиділо за медом багато людей. Кільканадцять околичних хлопів, що привезли на торг пороблені на переднівку коші та бочки, сиділо спільно з міщанами, які розсілися при столі в довгих темних капотах. Між ними видніла стрійна стать молодого мужчини з підголеним чубом, одітого по-козацьки, з довгим підкрученим горі вусом та бундючною міною. Він держав у лівій руці кружку з медом. Правою розмахував у повітрі, відай, поясняв щось міщанам і хлопам.

У сій хвилі ввійшли в ізбу молоді шляхтичі. Всі оглянулися, а хлопи з острахом похапали шапки, думаючи, що п’яні мості панове розженуть на чотири вітри ликів та хамів. Козак сягнув до пояса, а господар, що також сидів при гостях, вибіг, заклопотаний, настрічу. Але коли побачив, хто се, поклонився і посадив за стіл, розпитуючи про дорогу та здоровля, а козак помітив, що міщани і хлопи відповіли лише з поважанням на «слава Богу», яке проказали прибувші, а шапки поклали назад на голови. За хвилю успокоїлося все, а господар Яким кивнув козакові головою.

– Говоріть, пане осаул, далі, – сказав, – се свої люди, коби нам таких більше.

Молодці прийнялися за їду, яку заставив Яким враз зі сином і жінкою, але вкоротці звернули увагу на козака.

– Ось ви тут, панове громада, тіні боїтеся, – говорив Олекса Коршун, бо він се саме був. – Чого? Чи з іншої глини пан, а з іншої ви?

– Все пан паном! – замітив політично старий Яким.

– Так! Воно конечно пан мусить бути і приказувати, але сим паном має бути найліпший, а не найсильніший. У вас шляхта держить усе в кігтях, а чи варта вона сього? І ви стогнете тут у сій пропасті без просвітку, без віддиху, під батогом ляцьким і татарським, а тут на сході свобода – от коли б туди подалися всі люди з воєводств, то мості панове заорали би хіба лаціною свої виссані лани та виздихали би з голоду. Зате поріс би новий ліс замість давнього, що випалили на попіл пани, жиди, німці та вірмени. І ви, панове міщани, заложили б собі містечко, де ваша воля, не виганяв би вас ніхто на передмістя, не замикав церков, не касував братств… А прийшов би за вами пан, так ви в крик, і він тихо сидів би, бо в нас на Україні сорок тисяч війська, і в нас навіть татари та турки сидять тихо…

– Ба, а кілько наших у бусурменській неволі погибає? – зітхнув один із міщан. – Ось і мій шурин пропав сьому десять літ, та й слід загув! Поїхав було в Каменець і пропав!

– Так! Татарва йде на Поділля, Волинь, Покуття, бо тут пани та польське військо. Хто його боїться? Хіба баби й діди! Але в нас хіба на уходах пропаде ловець або рибалка. У нас не те! Татари багатіють вами, а ми татарами, Москвою, ким попаде – але головно свобідною, безпечною працею, без пана та нагая!

– Хіба в вас нема ніяких панів? – спитав Олексій цікаво.

Козак глянув на стрійного вісімнадцятьлітнього хлопця і усміхнувся приязно.

– Є пани, прошу вашмостів, лиш вони не брикають, бо як коли котрому захочеться, то люди від нього тікають або козаки такого нароблять, що пан тікає. Багато в нас люду, а й землі доволі.

Олексій почервонів, коли козак назвав його вашмость паном, і немов засоромився. Козак зате глядів бистро на молодців, чи котрий не накинеться на нього за його нечувану смілість у словах. Та молодці слухали його, немов самі не були шляхтою, а Іван відізвався:

– Не бійся, козаче, нас, ми шляхта, але руська і православна… і з сеї самої глини, що й ви, а як живуть наші піддані, поспитайте.

Козак засміявся.

– Не потребуєте, вашмость, впевняти запорожця, що вода близько, коли побачить вербу. Небагато вас таких осталося, але честь вам усім! Видко, ви не вовки, коли ягнята не тікають, – тут показав на хлопів, які непевно поглядали то на козака, то на панів, не знаючи, що може вийти з їх розмови.

Але деякі з міщан, що знали Угерницького, Попеля і Цебрівських, зміркували, що запорожець і молоді паничі подобалися собі взаїмно, тому старий кушнір Гаврило підняв кружку з медом і гукнув:

– Многая літа вам, милостивії панове, за вашу ласку та серце, бодай такі на камені родилися тут, а на Запорожжі не переводилися такі соколи, як ви, осауле!

Всі випили на славу, молодці почулися також своїми у крузі сих простих людей, а козак, говорячи міщанам про запорозьке дозвілля, звертався до них з усміхом, немов їх саме намовляв до втечі з-під польського ярма.

– Чого вам боятися панів? – говорив. – Ось бачите, і в нас пустиня на ріці Тясмині. Ліс-праліс, чудові луги, води, звірини, птиці пропасть. Се край, де за десять літ торговлею з Кримом та Запорожжям можна заробити чимале майно. Козаків усюди повно, небезпеки нема. Татари хіба пов’язані трапляться. І що ж? Все те має якийсь пан, а як його там, чорт знає. Прийде, побачить, то втіче, а не втіче і начне давити сих, що вже осіли, то вони втічуть.

Юрко усміхнувся.

– Ви відки знаєте мого тата? – спитав.

Козак зчудувався.

– Кпите, вашмость?

– Ні, козаче! Тясмин – се земля мого батька. Чи се Справді такий гарний край?

Козак засміявся.

– Га! Недаром свербіла рука до земляка! – крикнув. – Здається, що ні ви, ні від вас ніхто тікати не стане. Зловився й я, старий вовк. Та вибачте, вашмость пане, наші пани не дістають земель на Україні.

– Пусте говорите! – сказав палко Остап. – От, пане старший, сідайте при нас а поговоримо про різні річи, добре, що ви навинулися. Не сидіти нам при різних столах!

Молоді шляхтичі познакомилися з козаком, а коли розійшлися міщани та хлопи, запросив Юрко Коршуна до Лошнева, щоби розказав пану Василеві про Тясмин.

Як постійний післанець гетьмана, був він рад, що найшов кілька родин давньої щирої шляхти, яка могла станути на чолі Руси проти Польщі та татар, як сього бажав Сагайдачний…

Примітки

Подається за виданням: Опільський Ю. Твори в 4 томах. – Льв.: Каменяр, 2000 р., т. 3, с. 127 – 143.