5. Salvus conductus

Юліан Опільський

Полагодивши справу з панею Залушковською, то значить, вимусивши від неї признання, де саме укриті deposita небіжчика пана Залушковського, приступив пан Бялоскурський до угоди з паном Рамбултом. Він виміг на ньому, що сей перед хрестом та двома свічками зрікся усіх претензій до спадщини по пану Залушковському, а також винагороди втрат, понесених під час бійки. Та, невважаючи на присягу, замкнено паню Залушковську й Рамбулта в хлівці на гумні, а два гайдуки мали їх пильнувати. Всі інші стали правити поминки по небіжчикові, а наслідком сього спав пан Бялоскурський другого дня до полудня.

Іван і Юрко брали тілько з виду участь у пирі. Коли вся двірня попилася зовсім і стала бавитися стрілянням до вбитих у стіну цвяхів, а пан Бялоскурський заснув, вийшли молодці й уклалися спати в клуні, яка сусідувала з хлівцем. Серед ночі чули голоси п’яних гайдуків і хриплий голос Рамбулта, відтак жіночий крик. І вже думали було йти поглянути, що там діється, коли ось крик змінився у сміх, а грубий регіт гайдуків і Рамбулта доказував, що навіть в’язні беруть щиру або щонайменше позірну участь у загальній забаві. Коли другої днини пішов пан Бялоскурський відвідати своїх бранців, застав у хлівці тілько обох гайдуків у розхристаній одіжі, запитих, мов ніч, а побіч пірване мотуззя, яким зв’язано Рамбулта і паню Залушковську. Показалося, що вночі розв’язали гайдуки паню, а відтак позасипляли, ну, і бранці втікли.

Але пан Бялоскурський якось сим не журився, так що се аж зчудувало Юрка. Він підійшов до Івашка і спитав:

– Слухай, Івашку, ти ж ліпше знаєш його милість пана, ніж ми. Скажи, чому він не чіпається гайдуків, що не виповнили приказу? Невже ж у нього нема над ними власті? Коли так, то нехай повірить справу нам обом, а ми прочитаємо їм «Pater noster» як слід.

Івашко засміявся.

– Розумію я сей ранкор вашмостів до гайдуків та сабатів. То страшна сволоч, гідна своїх панів. Лише, бачите, пан Бялоскурський має свої справи у Криму й їде туди в найближчих днях, тому-то йому й байдуже про паню та Рамбулта.

– Чому ж саме тепер ся подорож?

– Бо там нападуть татари, а пан Бялоскурський знає про се, й тому їде.

– Пощо? Може, воювати?

Івашко засміявся.

– Не знаю, прошу вашмості, – відповів. – Пан паном, а що ж я, «бідний лик», можу знати?

Юркові вдарила кров до голови, але погамувався.

– Слухай, Івашку! Відки в тебе така нещирість до нас? Ми ж не входимо тобі в дорогу. Тобі нема ніякої користі говорити нам неправду, ми тобі нічого не вдіємо, хоч би й знали все. Ми чужі тобі і Бялоскурському, а ненавидимо ляцького ладу, як і ти.

Івашко зморщив брови і дико глянув на молодця, так, що сей аж відступився.

– Чого ж ви від мене хочете?

– Відомостей про татар та пояснення, чому Бялоскурський до них їде.

– Не знаєте сього?

– Ні!

– Бо й я ні! – кинув Івашко. – Ви моєї совісті не рухайте, бо вона ось де!

Показав оброслу волоссям, у кулак стиснену руку і відійшов.

Тим часом приїхало з околиці чимало шляхти, і всі вони нараджувалися з паном Бялоскурським, доки не від’їхали. Про що саме ішли наради – не знати, досить, що за кождим від’їхало кілька возів зі зрабованим добром. Відтак подано у сіни двора обід, який складався з м’ясива й вина.

Коли молодці ввійшли у кімнату, пан Бялоскурський був уже підпитий.

– Що ж скажете, вашмостьове? – привітав їх Бялокурський. – Втікло гультяйство, мов pediculus з голови. Ци виграли, правда?

– Певно, певно, віншуємо вашмості! – поспішився сказати Іван і сів за стіл.

– А з брацьов ми вже поєднались, та й ніякий чортяка не стане противитися окупації. Право правом, що правно добуте, мусить удержатися in potestate. Славно ви ставали, кавалери, ще ліпше, може, як гайдуки до пані Залушковської. Ха-ха-ха!

П’яний пан Бялоскурський реготався та ліз обійматися до Угерницького й Попеля. Відтак знову сів і говорив дальше:

– Але щоби вони лакомилися на таке… тьфу! Се, видко якийсь defectus mentis.

– Insignis et notabilis, – додав Іван.

– От напиймося, bibamus! – крикнув Бялоскурський по хвилі, бачучи, що молодці відсунули вже тарілки та поховали ножі, якими краяли м’ясо.

– Здоровля вашої милості, віншуємо знакомитого приросту субстанції! – закпив Юрко, підносячи чарку.

– Га, що, дав я їм бобу! – тішився, п’ючи, пан Бялоскурський. – Го-го, мене в таких імпрезах ніхто не випередить, а все ж «beatis possidens»!

– Ха-ха-ха! – сміявся собі Іван, моргаючи на Юрка. В сій хвилі ввійшов Івашко.

– Vivat, Івашко! – кликнув пан Бялоскурський. – Ходи, хаме, напийся! – І підійшов, потикаючись, із повною чаркою до Івашка, який глядів згірдно на «малого злодія».

Його зір стрінувся з поглядом Юрка й Івана, і він усміхнувся злісно.

– Прошу вашої милості, є возний з двома загродовими.

Чарка випала з рук пана Бялоскурського.

– Що? Як? Се impossibile, то ж до Сянока треба їхати цілий день. Се мусить бути якась зрада…

Івашко знов глянув на обох молодців.

– Не зрада, ваша милість. Рамбулт і пані Залушковська подибали возного, як їхав до Папортна з позовом, та написали протест сеї ночі.

– Як-то? – крикнув пан Бялоскурський з фурією, отверезівши майже зовсім. – Без гроду! Без старости! Без суду!

– Що там суд? – усміхнувся Івашко. – Позов єсть!

– Можете, ваша милість, протестувати задля неправосильності, – піддав Іван.

– Не можна! – відповів Івашко. – Є два загродові шляхтичі. Ви не докажете їм сфальшування, коли заплатять.

– Чому не можна, все можна! – підсміхувався Іван.

Нагло пан Бялоскурський зареготався так, що оба молодці здригнулися, і вдарив кулаком об стіл. У сій хвилі появився шляхтич у свойому власному виді: лице посиніло зі скаженості, кулаки стиснулися, а жовті зуби блиснули з-під наїжених вусів.

– Присяг псявіра Рамбулт і ся гамратка присягла! Ось яка сволоч! Одної днини без гріха не проживе! Але чекай, псе, не на кпа трафила коса, а на камінь. Де сей возний?

– Чи привести?

– Так, до сто сот чортів! І чотирьох гайдуків із півгаками!

Івашко вийшов, а за хвилю ввійшло до сіней чотирьох мужів, які тягнули за собою худого та обдертого чоловіка в шляхотській курті, блідого з переляку, з широко відчиненими очима. За ними ступав Івашко.

– Хто ти?

Чоловік мовчав, і було тільки чути, як зуб заскакував йому о зуб.

– Опатшний генерал коронний, – відповів Івашко, наводячи правом приписаний титул.

– Ти сам?

– Нні… ай… й… я по пррраві! Legaliter в асистенції двох шляхтичів, – відповів із трудом возний.

– Де ж вона, ся асистенція?

– Коли почула, що ваша милість просять пана генерала до кімнати, вони подякували і поїхали! – відповів Івашко.

В сій хвилі пан Бялоскурський підійшов до возного і з цілим розмахом ударив земського урядника в лице. Бідак заточився і був би упав, коли б не піддержали гайдуки. Та так не вдержався і сів на землю, заливаючись кров’ю.

– То ти ultra formam iuris волочишся межи спокійними обивателями? Ти звідки взявся тут?

Нещасний возний сидів, отираючи кров, що плила з носа й уст, і не міг відповісти. Відповів за нього Івашко:

– Він підкинув був на порозі протест, саме як Мішка і Янош їхали поїти коні. Вони його і зловили.

– Де позов?

Івашко подав пану Бялоскурському записаний великий аркуш бібули, якої уживали по судах. Пан Бялоскурський схопив папір, подер на шматки і кинув у лице возному.

– Бери, свине, їж!

Усі гляділи цікаво на нещасного чоловіка, який сидів, охаючи та хлипаючи. Ціла ліва половина лиця вже напухла, мов подушка.

– Жери, худобо, чув? – верещав пан Бялоскурський, добуваючи шаблі. – Не хочеш, то ми поможемо. – Тут схилившись і набравши жменю паперу, став впихати його в уста возного, помагаючи собі шаблею. Бризнула кров…

Страшно було глядіти на пана Бялоскурського. Він протверезився вправді, але випитий трунок гуляв йому в жилах дальше. Очі вийшли з оправи і набігли кров’ю, лице прибрало синю краску. Здавалося, що ось-ось бризне з нього чорна кров скаженості. Душений та різаний живцем возний став верещати з болю, гайдуки реготалися, а Бялоскурський проклинав, аж страшно було слухати.

Нагло прискочив Юрко і вхопив пана Бялоскурського за рамена.

– Ваша милість, вгамуйтеся, се ж crimen! – крикнув піднесеним голосом.

Пан Бялоскурський зірвався:

– Не мішайся, васть, у не свої справи! – крикнув у пасії, але, бачучи грізно стягнені брови молодця, отямився в одній хвилі.

– Маєте рацію, вашмость, не моя се робота! – Тут звернувся до гайдуків:

– Теплої води, солі!

Гайдук метнувся чимдуж до кухні і за хвилю вернув до сіней з цілою пригорщею малих куснів солі завдовжки пальця та з великим горшком теплої води.

– Вашмостьове зволять потрудитися в село! – сказав півголосом Івашко до Юрка й Івана. – Наші хлопи посварилися з тутешніми і хочуть підпалити село.

Юрко добув шаблю, Іван також, і оба побігли на майдан.

Тут справді ладили хлопи смолоскипи та солому, і треба було їх гамувати криком та ударами при помочі гайдуків.

Коли відтак Юрко, розлючений та обурений на таке зіскотіння хлопів, вертав з Іваном до двора, побачив під плотом лежачого возного. Його тіло було напухле, лице посиніле, очі в стовп.

– Що йому? – спитав Юрко.

– Чорт знає! Що тебе се обходить? От не пхай своєї голови, куди не треба. Чи на твоїй совісті сі душі?

– Се ні, але ми служимо опришкові.

– Велике свято! Завтра сядемо на коні та махнемо домів; тепер і я бачу, що годі нам тут пробувати.

– А гроші?

– Нам платили за службу, не за злочини.

– І се рація!

Якраз коли молодці ввійшли до двора, навинувся Івашко.

– Що Бялоскурський учинив возному? – спитав Іван.

– Виграв процес, – відповів той, усміхаючись. – Налив возному у черево горнець солоної води, заткавши ніс клоччям! Ви бачили його?

– Бачили!

– То він іще не сконав? Се дивно!

І Івашко рівнодушно пішов ладити на вечір пир для всеї двірні.

Три дні перебував Бялоскурський враз з усею двірнею у Ванькові, доки не випито усього напитку, що придбав небіжчик, та доки не продав Бялоскурський за готові гроші всіх своїх маєтностей та прав у сій околиці. Сталося се третьої днини. До двора приїхали відпоручники одного із сусідних обивателів, який виробив собі був іще минулого року «кадук», тобто право посідання на маєтності Залушковського і Бялоскурського, коли засуджено їх на баніцію.

Та що оба інфаміси мали впливи в повіті й покупили собі у короля сублевації, і шляхтич не міг без відповідних воєнних сил ругувати з маєтностей обох панів. У них, бач, було більше сил, ніж у нього. По інеквітації пана Бялоскурського порозумів шляхтич, що Бялоскурський бажає покинути сі околиці, тому вислав своїх ренкодайних і возного, а сі довершили продажі; пан Бялоскурський взяв гроші, обійшов іще раз увесь двір, чи, борони Боже, іще що не встало, і казав навіть збурити одну стіну, бо здавалося йому, що в ній є сховок. Відтак дав приказ вирушати.

Запряжено коні, й один по другому стали виїздити хлопи з возами, навантаженими зрабованим добром. Передом рушили вози з домашньою обстановою, строями, столовим сріблом та ціннішими дрібницями, як збруєю пана Залушковського, сепетами, пуздрами, образами і т. п. Далі везено припаси сирого меду, воску, солонини, вудженого м’яса, консервів зі сливок з кмином і інших овочів, багато всяких приправ та діжки з перехованими грибами і в’язанки сушеної риби. Сам пан Бялокурський не знав числа сим різним припасам і лишав продання їх пані Беаті, яка розумілася знаменито на подібних торгах. Напослід ішли вози зі збіжжям, якого небіжчик не вспів був іще продати, ждучи вищих цін на весну. Що не було вимолочене, се мусіли вимолотити ваньківські хлопи під час побуту пана Бялоскурського в їх селі.

Увесь сей час у всьому зборі було тільки трьох тверезих людей: Юрко, Іван і Івашко. Вони-то наглядали за роботою селян та й побачили, що сі бідаки старалися на кождому кроці хоч жменю зерна відложити зі своєї власної праці. Через се приходило часом до сварки з п’яними короснянськими хлопами, але ні Івашко, ні оба молодці не боронили виголоднілим ваньківцям красти краденого. І так лишалося багато для злодія.

Ціла каравана виїздила дуже поволі з двора, тому пан Бялоскурський поїхав з обома молодцями та Івашком наперед, щоби вигідно виспатися дома. Доволі було оружних хлопів і гайдуків до оборони проти крадіжі, а нападу нічого було боятися.

Вже був вечір, коли чотири їздці доїздили до Коросна. Пана Бялоскурського боліла голова, тому їхав мовчки, не оглядаючись, а молодці змовлялися тим часом, що їм саме робити, щоби якнайскорше махнути на Поділля.

Івашко думав на вид про щось, але в дійсності розглядався бистро, немов вижидаючи чогось.

Запала понура, хмарна ніч. Був нів, і тому стало так темно, що треба було спуститися на інстинкт коней, щоби не з’їхати зі шляху.

Дерева ліса пересувалися, мов чорні маси, по обох сторонах, і серед гробової тишини чути було тілько міровий тупіт коней. І шум потоків замовк, бо губився у важкому, душному повітрі. Поволі пересувався гурток гостинцем, а тишина ночі та вигідні кульбаки мимоволі колихали їздців до сну. Юрко та Іван замовкли також. Угерницький став нагадувати собі рідне село та свої поїздки до Іванівки, де жив отець Андрей. Бач, у дворі старого Угерницького не було спокою задля двірні та великого господарства.

В Іванівці вибігав проти нього Іван, і вони вчилися оба, слухаючи свого любимого учителя. Туди приходила до них Галя… Спершу тільки із їдою посилав її старий Попель, відтак і вона стала прислухуватися наукам. Невдовзі мав старий Андрей троє учеників, що користали нарівні з наук… Аж ось став Юрко замічати, що голубі оченята Галі кращі, ніж arcana посполитого права або латинська граматика, і хлопець більше слухав її голосу, як її слів. Дивувався тоді отець Андрей, що він не раз відповідав на питання беззв’язними словами. Дівчина червоніла, а Іван усміхався злобно…

Одного разу не застав Юрко отця Андрея, ані Івана, бо виїхали до Теребовлі, і він попросив Галю вчитися з ним разом. Вони взяли «Учительне євангеліє», яке поясняв їм Андрей. І ось, коли стали читати про святого Івана та його Слово, що «бі у Бога», глянула на нього Галя і сказала, що сього не розуміє.

І Юрко не розумів сього, але розумів слова, якими промовляли до нього оченята дівчини.

Він нахилився над її усточками, буцімто читаючи…

Книжка впала на землю, а вони уперше поцілувалися, і здавалося, що тоді весь світ згорить у їх обіймі. Потім утікла Галя…

– Чи тут, чи іще ні? Що за страшна ніч! – почувся голос пана Бялоскурського, який задержався при доріжці.

– Правда! Се неначе нечиста сила надала, – відповів збуджений з дрімоти Іван.

– Во ім’я Отця і Сина!.. – перехрестився Юрко.

В тій хвилі почули нараз довкола шелест, і громада чорних постатей окружила їздців на дорозі. Дибом піднялося Юркові волосся на голові. Хвилю здавалося йому, що Іван справді викликав нечисту силу. Але ось почувся насмішливий голос.

– Таки тут, domine Бялоскурський! – А злізь-но, вашмость, із коня!

– Хто тут? – крикнув тривожно пан Бялоскурський, здержуючи коня.

– Злізь-но, злізь, доки прошу! – повторив той сам голос, але з грізною закраскою. – Злізь а почуєш. Ось тут побачиш ad oculos правосильність нашої прокламації, хоч ми і не в гроді.

Під час, коли говорив голос, на боці посипалися іскри, в пітьмі заблимало червоняве світло смолоскипа, яке освітило на хвилю кривавим заревом лиця окружаючих. У сій хвилі гукнув вистріл та залунав передсмертний крик поціленого чоловіка. В сю мить стрілець – Івашко підірвав коня поводами так, що сей став дуба, а поваливши ударом приклада другого пахолка, щез у пітьмі. Червоні постаті кинулися юрбою на трьох їздців.

Юрко й Іван добули шабель, і вкоротці відступили найближчі противники, бо почули молодецьку руку. Зате пана Бялоскурського стягнено з коня й обезоружено в млі ока.

– Проч, псявіри! – верещав Юрко. – Ось ми вам покажемо, як чіпатися спокійних обивателів!

І поруч з Іваном пер коня в сторону, де якісь люди в’язали Бялоскурського. Противники затискали щораз більше круг довкола молодців і тілько тому не стріляли, що боялися влучити в когось зі своїх. Аж ось, б’ючись на всі сторони, доїхали молодці до місця, де лежав Бялоскурський, а над ним схилені дві постаті. Одною з них був пригрубий шляхтич із червоним носом та лисою головою, у багатій ферезії та золототканому поясі, а другою – обдертий блідий жид, якого молодці зараз пізнали. Се був Абрамко з «Під буком».

Коло шляхтича стояло на сошках кілька півгаків, вимірених на молодців.

– Стійте оподалік! – крикнув шляхтич приказуючим тоном. – Стійте, бо прикажу спустити курки.

– А до чорта! – закляв Юрко. – Що се за розбій? Ось я вам! – І, зіскочивши з коня, біг у сторону, де лежав пан Бялоскурський.

Грубий шляхтич відступив узад і наміряв дати знак гайдукам. Та ось погляд жида впав на лице Юрка.

– Стій! – крикнув радісно. – Ясновельможний пан староста не кажуть стріляти, то добрий чоловік, сей вельможний пан, що йде з шаблею.

І кинувся до Юрка. Юрко замахнувся і, певно, був би вбив Абрамка, коли б сей не відскочив учас.

– Ясновельможний пан боронять спільника пана Зглобіцького? – спитав.

Юрко станув, як вритий… Справді, як він міг боронити Бялоскурського перед карою?

– Хто ви? – спитав.

– Се ясновельможний пан староста сяніцький, Ян Пеньонжек, а я свідок, що ясновельможний пан Бялоскурський вкрав йому гроші, а мене покалічив. Ви, ясновельможний пан дідич, се також бачили.

Юрко сховав шаблю до піхви.

– Чи се правда? – звернувся до Пєньонжка.

– Правда! – відповів староста. – А з ким маю гонор?

Юрко відповів за себе і за приятеля, який тим часом загороджував дорогу іншим пахолкам.

– Добре! – заявив підстароста. – Ми вашмостів інзультувати не будемо, але мусите їхати з нами, бо коли відбудеться actum controversiae, ваше свідоцтво рішатиме.

– Ба, нас силою не возьмете, – засміявся Іван.

– Уважайте, вашмость, що вас двох, а в нас тридцять шабель!

– То вам треба трупів чи свідоцтва? – спитав Юрко, добувши знов шаблі.

Пеньонжек уступив поміж своїх пахолків.

Тим часом пан Бялоскурський почув, що смерть йому поки що не грозить, тому набрав відваги.

– Язда, пане Пеньонжек, – кпив. – Роби cadavera, а я буду прокламувати. Не знати тілько, хто голосніше, чи ти за жидівську шкіру, чи я за опримованє золотої свободи «коронних синів».

Пан Пеньонжек знав певно, що оскарження о сей crimen – се річ немила, бо змінив тон:

– Чи вашмостьове не хочуть свідчити? – питав.

– Ні! Се не наша справа, – відповів Юрко, моргнувши на Івана.

Іван шепнув пару слів Абрамкові, а сей побіг до Пєньонжка. По короткій, живій розмові підстарости з жидом звернувся пан Пеньонжек до молодців:

– Коли так, то мушу вашмостів арештувати, але коли панове дадуть «пароль», що не втечуть, то ми їм збруї не заберемо.

– На як довго? – спитав Юрко.

– До контроверсії буду вас держати на власному вікті й амікті, без кустодії.

– Згода! – крикнув Іван. – Ану, хлопи, вперед!

І Іван пропустив пахолків, які товпилися позаду на дорозі. Усі зібралися довкола підстарости та висадили зв’язаного Бялоскурського на коня.

Уся дружина їздців рушила, але не до Коросна, тілько простою дорогою дальше – до Сянока!

Пахолки пана Пєньонжка мали по дорозі стації, де були розставлені запасні коні, тому, невважаючи на темряву, їхали берегом Сяну. Довкруги простягалися мало ще вирубані ліси, бо звідсіль доволі тяжко було сплавляти товар до Сандомира задля низького стану води. Відрадніший був також стан сіл, через які переїздили молодці. Не зайшла ще туди панщизняна господарка шляхти задля браку збуту, тому і хлопи нагадували ще своїм виглядом людей.

Усі подорожні були змучені цілонічною їздою. Пан Пеньонжек звільнив ходу коневі та дрімав, колихаючись в кульбаці. Пан Бялоскурський кляв стиха під носом і допитувавші про різні річи пахолків, які їхали по обох його боках, а від часу до часу надслухував пильно, чи не їде хто за ними Але ліс мовчав, ніхто не обзивався серед тишини, навіть пахолки, які їхали за панами, перестали оглядатися. Годі, бач, було припускати, щоби Івашко міг дігнати пана Пеньонжка змученими кіньми своїх гайдуків і хлопів.

На самому кінці їхали Юрко та Іван. Вони цілу ніч обговорювали дорогу на Поділля та способи, як мали переєднати загніваного батька. Іван висловлював сумніви, чи все удасться їм як слід, і уперше поставив питання, чи добре сталося, що Юрко й Галя…

Юрко не витерпів:

– Дурний ти, Іване! – крикнув. – Ти мені таких річей не говори! Я тут не уступлю ні на крок. Ти знаєш, що я свого батька люблю та шаную так само, як і твого. Твій згодився, коли мій не зборонить, а мій мусить згодитися! Я не з сих паничів, що гуляють, п’ють та з сіл роблять Содом і Гоморру. Я слухаю всіх, працюю кілько сил, але свого життя не продам за ніяку кресцитиву.

– Ну, а як твій батько не схоче, а мій не позволить?

– Овва, світ широкий! – крикнув палко Юрко. – Возьму моє серденько у сідло, і хто мене найде скорше, ніж я сам і чому? Слухай, Іване, моя постанова невідклична, і хоч би прийшлося їхати на кінець світа, то не кину ні своєї віри, ні звичаю, ні любові. Я не лях! А тепер, коли пізнав іще краще ляцьку вдачу та звичай, то я власні діти подушив би в колисці своїми-таки руками, коли б знав, що вони колись оляшіють. Ти подумай тілько! Як мало їх тут на нашій православній землі, а й зараза не знищить так краю, як саме вони.

– Твоя правда! – відповів Іван. – Але, бачиш, мені видиться, що скорше або пізніше прийде-таки колись день свободи. Не раз чую серцем, що сей день суду вже йде.

– Від козацтва? Так, певно, тому й нам, молодим, нема що робити поміж нашими скотообразними сусідами, а треба тікати геть, на схід. Там нас приймуть, як приймають ті сотки хлопів, що тікають від панів.

У сій хвилі під’їхав до них Абрамко.

– Дзінь добрий, ясновельможні панове добродії! Ось ми вже недалеко!

– Чого хочеш, жиде? – спитав Юрко, недобрий, що йому перервали розмову.

– Ну? Чому ясновельможний пан не хочуть свідчити проти пана Бялоскурського?

– Бо він наш пан. Ми скажемо під присягою всю правду і кінець.

– Як-то? І се, що я зізнав під нагаєм у коршмі?

– Розуміється!

– Вай, гевалт! Як се може бути? Ясновельможні панове самі знають, що се були тортури. А до них довів мене пан Зглобіцький.

– Ти знаєш усе, що треба! – вмішався Іван. – Нашого свідоцтва не треба.

Жид усміхнувся.

– Видко, що панове русини. Ви повірили би у правду й мені. Але панове шляхта не повірять, коли не буде шляхетських свідків. Тут посвідчив би вправді хто-небудь за гроші, що мій син є моїм татом, але так само найде свідків і пан Бялоскурський. Хто йому тоді чого докаже?

– Ба, треба було ловити in flagranti, себто на гарячому учинку, – усміхнувся Іван.

– Ну, його панове саме на сьому й бачили і присягнуть, а ми його скоро осудимо.

Жид говорив «ми», начеби і він брав уділ у суді.

– Як-то, без процесу? – спитав Юрко.

– Без процесу, бо в нас тепер сила, а за нами гонять. Пан Пеньонжек виторгує від Бялоскурського гроші, а відтак скаже вбити… Бо я за свій біль мушу мати заплату! – заскреготав жид, стискаючи кулаки.

Молодці покивали головами.

– А що буде, якщо вас доженуть? – спитав Іван.

– У Сяноці є стражник, пан Андрій Зборовський, а пан Пеньонжек має присуд смерті на пана Бялоскурського за зраду і заплатить Зборовському за прислугу. Вони поділяться зиском.

Нагло Юрко здержав коня та став наслухувати.

– Гей, ви там! – крикнув.

Їздці здержали коні.

– За нами їдуть! – кликнув Юрко.

Пан Пеньонжек протер очі.

– В коні! – приказав. – За півгодини будемо в Сяноці! Язда!

Всі пустилися чвалом. Юрко й Іван також, вірні даному слову. З-поза закруту дороги видніло невеличке місто Сянік на високому березі і королівський замок із двома баштами. Вкоротці ліс скінчився, а дорога, роз’їжджена возами, кіньми та худобою, змінилася в ряд східців. Була се ознака, що передмістя недалеко. З сеї причини мусіли коні звільнити бігу. У сій хвилі наздогнала Пєньонжка юрба пахолків пана Бялоскурського, і під лісом залунали скажені крики та прокльони. Люди пана Бялоскурського їхали навіть на власних конях підстарости, випираючи з них останній дух.

І так влетіли обі юрби одна за другою на передмістя.

На замковому передмістю кипіло тим часом неабияке життя. Стражник, пан Андрій Зборовський, прибув сюди передучора з товариством «легкої хоронгви», щоби добитися виплати платні за останні місяці та добути собі потрібного до життя хліба-солі. Значило се, що відділ так довго думає сидіти в місті, доки не виплатять купці належних грошей. Розуміється, що міщани замкнули брами міста, замок своїх зовсім не відчиняв, тому жовніри заквартирувалися на передмістю, наче у ворожому краю. Їду, напитки, коні, пашу, жінки й дівчата поділено зараз першої днини, чоловіків пов’язано та уладжено лови на сяніцьких міщан.

Другої днини зловлено справді одного і повішено перед брамою при Угорському тракті на пострах ликам. Нагаями та вистрілами сіллю і шротом прогнано передміщан, які приходили упоминатися о своє; надвечір убито двох жидів і стріляно до міста, а вночі нападено безуспішно на замок.

Супроти такої видатної діяльності виглядали сяніцькі міщани прибуття підстарости, мов спасення. Як королівський урядник міг він безкарно удатися до табору жовнірів та уложитися о умови, під якими згодили б ся вони покинути Сяніцьку землю. Міщани радо віддали б навіть половину майна, не хотіли, одначе, віддати усього, та якраз усього домагався пан Зборовський.

Аж ось вернув пан Пеньонжек, і чвалом в’їхали його люди у табір вояків, що розложився по домиках над Сяном, недалеко замкової брами.

Міщани привітали його окликами радості та вистрілами із гаківниць. Жовніри, з виїмком сих, що роз’їхалися на рабунок по селах, утворили великий круг довкола прибувших. Та заки ще розвідалися, хто, чого та відки приїхав, влетів, мов буря, Івашко зі своїми, і в крузі вояків почалася бійка між обома гуртами. Жовніри стали стріляти по одних і других. Пеньонжек утік в якусь хату. Бялоскурський лежав на шиї коня, дрожачи з переляку, а Юрко й Іван відбивалися від кількох напасників, про яких не мали поняття, до кого саме належали. Крик, гамір, метушня запанували скрізь, а зі замкових веж приглядалися старостинські пахолки, регочучись, замість іти в поміч нападеній власті.

Нагло залунав грімкий голос команди:

– Гей, розняти їх!

– Гас! Гас! – заревло кількадесят голосів, і жовніри стали розділювати борців, б’ючи шаблями, буками, ременями – чим попало.

Та вже було запізно, бо кілька трупів валялося в болоті та поросі. Пана Бялоскурського освободили його пахолки, і зі шаблею в руці стояв він перед своїми людьми. Також Юрка й Івана потягнули пахолки до себе.

Серед крику та гомону кричав пан Бялоскурський:

– Освідчаю всім і промульгую communiter et personaliter, що обох моїх ренкодайних vi opressos vi liberavi!

На порозі одного з домиків станув тим часом високий, худощавий чоловік у блискучому панцирі та шкіряному колеті, з гребенястим шоломом на голові. В руці виднів гранчастий буздиган, на ногах високі рейтарські чоботи з величезними острогами. На зів’ялому лиці стояла виписана вся минувшість лицаря, в якій, видко, не бракло чарки та змислових розкошей. Він не мішався у глоту вояків, тілько командував іздалека. Коли почув тубальний голос пана Бялоскурського, звернув туди свій зір, і нагло опала піднесена рука, а лице прояснилося.

– Янку! Ти то? Га, гора з горою не зійдеться! Що у чорта? Яким робом ти у такі терміни?

Пан Бялоскурський пізнав також полковника й одним скоком найшовся при ньому.

– Десять тисяч злотих виплачу тобі завтра, якщо вступишся за мене. Підстароста за одного жида хоче мене карати на горлі. Не обіймай мене та не цілуй, тілько удавай чужого, гич, твої власні жовніри повстануть на мене. Я маю гроші, а Пеньонжек знає про се!

Все те сказав нараз, скоро і поривисто, а відтак відскочив та став кричати на все горло:

– Справедливості хочемо ми, опримовані коронні сини сеї Річи Посполитої, постоновані старостинськими пахолкими. Се crimen, се imparitas, се стремління до absolutum dominium. Neminem captivabimus!

– Silentium! – гукнув Зборовський. – Мості панове, успокійтеся! Що се за тумульт? Експлікуй, вашмость.

Тут звернувся до Пєньонжка, який, почувши прикази, вихилився із сусідньої хати. Він підійшов до Зборовського, випняв черево вперед, гордо засунув шлик назад голови і промовив:

– Мості пане стражнику! Ти, який зійшов на нашому фірмаменті як видимий signum potestatis нашого наймилостивіше нам пануючого круля єгомості, прийшов єси у наші diciones, наче angelus dei у Содом і Гоморру, і до тебе апелює опримована невинність і вічно наново розпинана на хресті ойчизна, що стогне і просить авгзіліїв перед усякими лотриками, інфамісами та банітами. Вони, бач, на свого зацного стану дистинкцію та pristinam забуваючи virtutem, процедером нечестивим забавні, viros сій ойчизні зовсім відданих, против усіх правил святої справедливості, переслідують, непокоять та молєстують, manu armata громлячи їх ad internecionem. Ось і тепер шляхтич пан Ян Бялоскурський, якого многі та безецні facinora усьому світу nota et memorabilia суть, сього отут жида Абрамка Єленя, везучого гроші на нові зацьонги для сяніцького староства, гди з бандою подібних йому сабатів, сербів, козаків, татар та іншого гультяйства обігнав і напав, saucium, laesum et concussum мало що навіки здоровля не позбавив, а згадані гроші забрав, украв і зрабував, за що від вашої милості, ясновельможний стражнику коронний, poenam peto в ім’я святої справедливості! Вищезгаданий імці пан Бялоскурський, засуджений свойого часу на інфамію й баніцію, клейноти князя московитян украв, а тепер, cum hostibus patriae Бетленом Габором та угорськими панами спільність маючи perduellis, оскаржений зістав, що вашмостьове шляхта з листів королівських, до мене писаних, лацно вирозуміти можете. В сих листах із великим моїм смутком над ущербком, нанесеним усьому золотому станові шляхетському, через latrocinium пана Бялоскурського, reperitur і приказ: оного пана Бялоскурського безпроволочно зловити, in fundo Сяніцького замку осадити, а перевівши належно actum controversiae, на горлі скарати, чого й я в ім’я святої справедливості сподіваюся від вас, ясновельможний пане стражнику, що се учиниш, spero.

Краснорічива бесіда пана Пеньонжка зробила на присутніх чимале вражіння. Спершу всі мовчали, але вкоротці почулися заміти:

– Як-то? Нові зацьонги? А давній жовнір зі всього обнажений.

– Ликам на ласку відданий…

– Се imparitas! – крикнув хтось.

Але ся різка критика королівського приказу прогула незамітно, бо ось виступив пан Бялоскурський, щоби відповісти на закиди.

– Ясновельможний пане стражнику! Коли перед твій високий трибунал мій адверзар виточує справу, признаю й я, що годі було найти вищої та розумнішої інстанції, і non dubito, що правдива цнота, наче олива на воду, вийде при соломоновому суді заслужених patriae defensor-ів. Мості панове! Невдячною є ойчизна для сих, що, кров проливаючи, боронять її, опонуючися hostibus у всяких обставинах, за здоровля не дбаючи, не їдячи, не п’ючи, вічно чуйні, мов журавлі, і хоробрі, мов герої старинності…

Загальне признання, яке добув собі пан Бялоскурський своїми словами, об’явилося говором одобрення, що пішов поміж жовнірами. Тим часом пан Бялоскурський продовжав:

– Але більша amor patriae та modestia вашмостів, ніж invidia ворогів, тому я відкликуюсь до вашої юрисдикції, будучи давнім жовніром, а й тепер можучи тілько з трудом оборонити свою худопахольську субстанцію від могучих ворогів. Через страшливу error людської справедливості, а може, й через злобу моїх ворогів опоганив трибунал мою честь присудом. Але круль єгомость, бачачи мої merita та virtutes, дав мені сублевацію, яку ось до рук ваших, ясновельможний пане стражнику, передаю, а заразом заявляю, що злочинів, закидуваних мені паном Пєньонжком, ані сам я не поповнив, ані інших до поповнення не інцитував. А сього жида, який важився своїм паршивим свідоцтвом проти шляхтича свідчити, я ані не ловив, ані не мучив, і грошей при ньому non reperi. Він сам признався добровільно, що їде до пана Пєньонжка з рамени Бетлена Габора, як його милість із предложеного висліду скрутинії над жидом Єленьом самі ласкаво прочитати зволять. Укінці звертаюся із найглибшою індигнацією до всіх тут присутніх шляхетне уроджених синів ойчизни. Це є iustitia? Чи жид значить більше, як королівський лист, а воля якогось підстарости більше, ніж від віків муніфіковані свободи коронних синів? Eheu! Нехай ignis infernalis спалить orbem terrarum, а всюди заволодіє diabolus і ангели його, коли ошукані властю жовніри поведуть in vinculis ошуканого властю товариша на суд саме тої власті!

– Не буде сього! – крикнула товпа жовнірів. – Се наруга над нами всіма… В пень шубравців!.. Де кварта?.. На гак жида!

Серед гамору загудів нагло тубальний голос пана Зборовського:

– Silentium! Мості панове, покажіть ваші листи!

– Ось вони!

І пан Пеньонжек достойним рухом подав пану стражникові великий аркуш паперу з печатками, а рівночасно пан Бялоскурський добув із-під подертої киреї папери, які, будучи обережним, носив у полотняному мішечку на голому тілі.

Жовніри замовкли та з напругою гляділи на свого полковника, який з повагою читав королівський лист.

– Лист із ординансом єсть! – сказав. – А ось се… се таки справді сублевація! – закликав, наче чудуючись, що пан Бялоскурський сказав правду. Тут пан Зборовський насупився і визвірився на пана Пєньонжка.

– Як же ж, васть, смієш мимо сублевації?.. «Errare humanum est», круль помилився, й тобі зась до особи сього обивателя. Ти краще подумай про оброки для нас, про приставство і кварту!

– Так! Так! – гуділа товпа.

Пан Пеньонжек сконфундувався і нагло помітив, що начав дуже небезпечну гру. Йому, бач, не прийшла на гадку ворожнеча, яка постійно панувала між військом і урядом. Тому рішив властивим свому станові обичаем обстоювати при своїй справі, щоби сим збити з пантелику недосвідченого, як думав, жовніра.

– Про се опісля! Я домагаюся передовсім сповнення приказу нашого наймилостивішого пана, а відтак будемо вже трактувати о матерії, яка вашмостів привела в обсяг моєї юрисдикції, причому, певно, не позабуду на свої officia, наскілько ви своїх не забудете. Praecepique не забудьте, ясновельможний пане стражнику, справи жида…

– Що? – гукнув пан Зборовський, а лице його змінилося до непізнання. – Що? Я маю пам’ятати про жида? А се що?

І кинув під ноги Пєньонжка рукопись Рамбулта.

– Ось се твій жид, зраднику, райфуре мадярський! Як смієш, лику, опримувати спокійного обивателя, що має від короля залізний лист? Чи думаєш, що наша patientia із заліза? Кидаєш нам в очі наші officia, а не даєш хліба? Добре! Officium нашим є слухати королівських грамот. Ось грамота! – І пан Зборовський ударив рукою в сублевацію пана Бялоскурського. – Сей документ має більший вальор, як усе інше, бо in periculis ойчизна потрібує всіх своїх синів, яких ти рад би вивішати. Ось питання ще, чи сам не покажеш нам туди дороги.

Пан Пєньонжек зблід.

– Мості пане стражнику! Я готов контентувати вас у всіх ваших desiderat-ах, але звольте глянути на datum другого королівського листа.

Пан Зборовський впав у лють.

– Що? То ти, канцелярський вискробку, учити хочеш розуму нас, які печатаємо кров’ю, а скробаємо й пишемо мечем історію Річи Посполитої? Ось що я на твої листи!.. А ти сам марш мені з очей, коли хочеш сальвувати здоровля; таких-то урядників лишає нам староста Мнішек замість себе? Пожди, бестіє, ось я дам тобі уряд!

Тут пан Зборовський подер лист короля на дрібні шматки, кинув на землю, потоптав ногами а, обернувшись до своїх жовнірів, плюнув іще з досадою на подерті шматки і криконув:

– Мості панове, зрада! Магнати і круль стремлять до absolutum dominium. Викликали московську війну, де багато зацних синів коронних поклало свої невинні capita та потратило фортуну. А й тепер по інфлянтській потребі нема нам де зложити голов, мов диким бестіям. Зате кажуть нам ad internecionem переслідувати сі останки нашої браці, які не дали себе, як ось ми, втягнути у магнатську і королівську імпрезу. Се insignis et notabilis знак, що хочуть нас узяти під ноги, як се є у Швеції. Мості панове! Купою до мене! Ми на гвалт відповімо гвалтом! Хто за мною?

– Всі! Всі! nemo ultimus! – ревіли вояки. – На шаблі опірних… на замок!

Пан Пеньонжек опустив руки і очам своїм не вірив. Але в сій хвилі шарпнув його хтось за рукав. Пеньонжек оглянувся і побачив позеленілого зі страху Абрамка.

– Ясновельможний… староста! – верещав жид. – Тікаймо якнайскорше, вони нас уб’ють!

Пан підстароста немов зі сну збудився і, підібравши поли, пустився навтікача. Хтось копнув його понижче плечей, і підстароста впав лицем у грязь. Жидові розбито голову каменем, поза тим ніхто за ними не гнав, бо ціла юрба пустилася просто до замку. Коли пан Пеньонжек устав, бачив, як жовніри рубали браму, а пахолки на шнурах спускалися зі стін і утікали до міста. На жаль, аж тепер став пан Пеньонжек думати, чи не ліпше було відразу вбити пана Бялоскурського, жида віддати судові за пропалі гроші, а самому заїхати осиротіле Коросно.

Угерницький і Попель гляділи тим часом на цілу подію, не кажучи ані слова. Вкінці поклав Іван руку на рам’я товариша:

– Юрку!

– Що таке?

– Їдьмо в хату розставними кіньми Бялоскурського. Позавтра під вечір будемо в Перемишлі, за десять днів дома! Татари…

– А гроші Бялоскурського?

– Віддамо вірменам у Львові. Бялоскурський з ними торгує. А потім хоч би не віддали, то се ж крадене…

– Ну, то дамо Цебрівському! Він ставить церков…

І оба молодці завернули коні та поїхали просто гостинцем.

Примітки

Подається за виданням: Опільський Ю. Твори в 4 томах. – Льв.: Каменяр, 2000 р., т. 3, с. 75 – 94.