7. При венгжині

Юліан Опільський

Долішню частину замку в Жовкві займала майже виключно величезна їдальна саля. Мала вона до сто стіп довжини, а вісімдесят ширини. Усю підлогу, виложену плитами, застелював килим, а на ньому стояв величезний стіл у підкову. Стіни були оббиті дорогими тапетами, при високих вікнах видніли адамашкові занавіси, а між вікнами – гербові щити дому Жолкевських у золоті, прикрашені «арматурою», себто списами, топорами, мечами, прапорами, гарматами і трубами, які уложено штучно у виді оправи гербу.

Тут і там висів польський, німецький або медіоланський риштунок, а посередині стіни, по правій стороні від президіяльного місця, – портрет круля єгомості, а під ним – хоругви німецького цісаря, здобуті на козаках при Солониці. По боках висіли дві повні збруї орієнтальної роботи з дамасценськими мечами. Хоча стіни були оббиті тапетами, то все-таки видніли по різних місцях ще широкі коври смирненські, а на них різані венецькі зеркала. Стеля була розмальована яркими красками, а з неї звисало багато дорогих, золотом блискучих павуків, в яких горіли білі воскові свічки.

По однім із вужчих боків салі стояв креденс, відгороджений різьбленою решіткою. Серед нього пишалася висока та широка, мов царські ворота, різьблена шафа західної роботи, прикрашена мармуром та емаллю а повна дорогоцінної посуди всяких можливих видів та величин. Було її так багато, що креденс подобав радше на торговлю, ніж на склад домашнього припасу.

Коло креденсової шафи стояло на землі кілька стосів срібних полумисків, з яких деякі були позолочувані; з другої сторони – такі самі стоси срібних тарелів з хлопа заввишки та величезний спижевий кіш зі срібними ложками. Ся просто неймовірна маса срібла, яка творила ціле покладне багатство пана Жолкевського, мала на цілі осліпити блиском біднішу шляхту, виказати увесь «сплендор» господаря перед багатшою шляхтою та збудити поважання у вельможів.

Пан Жолкевський знав, що родинне срібло важніше, як гріш та військо, бо по його кількості оцінювано й багатство. На се та на заграничні приправи і вина ішов мало не весь гріш, добутий кервавицею підданих. В їдальній салі, повинуючись прийнятому звичаєві, урядив гетьман неначе виставу сього найкращого та найціннішого, що лише мав.

Сам стіл застелено трьома скатертями з білого адамашку, вишиваного краями. На столі стояли довгим рядом срібні тарелі, поруч – маленькі рушнички до обтирання губ, дрібні ложки й великі склянки на пиво. Насередині стола видніло зате дуже багато склянок зі звичайного скла, але у різних видах. Деякі були тригранні, інші чотиригранні, круглі, овальні, високі, низькі, словом, годі було вичислити всі види сих склянок. Середуща часть стола, звернена до креденсу, була обставлена позолочуваними тарелями і золотими ложками. Коло накрить стояли срібні та золоті кубки, пугарі, розтрухани і кришталеві чаші великої ціни, оправлені в золото і срібло.

При сій часті стола мали сидіти лише найповажніші гості, сенатори і духовенство.

На противнім кінці салі був на стовпах уміщений хор, окружений блискучою бронзовою галереєю. Там саме висів і портрет Жигмонта III, малюнок, дарований гетьманові тому два роки, по останній комісії на Запорожжя. По обох боках портрета короля, зараз поруч турецьких збруй, висіли портрети трьох предків пана дому з темними, суворими лицями, у ярких одягах та з іменами і похвалами, виписаними великими буквами.

На хорі сиділо багато всяких музикантів і малих співаків. Вони заглядали через баляси на салю, яка аж кипіла від шляхти і панів.

Шляхта стояла юрбою по внутрішній стороні стола, між обома раменами підкови. Аж за очі хапали пестрі, блискучі строї: атласи, тафти, оксамити, адамашки та парча. Усюди миготіли самоцвіти, особливо брильянти і рубіни. Тут і там мигали вильоти кунтушів, бряжчали золоті остроги та коралом, туркусами й опалами виложені карабелі, золоті ланцюги, медальйони, шнури, гузи, перстені, жовті, червоні, попелясті та чорні і парадні шапки з брильянтовими ношеннями спереду.

Парадному одягові відповідали у часті й самі постаті мужів. Парчеві, блаватні кармазинові жупани і шовкові пояси тісно обіймали могучі, кремезні бедра, а обширні ногавиці розширювали також відповідно їх об’єм у підставі. Високі підголені голови надавали сим мужам щось войовничого, і лише лиця не підходили до решти вигляду. Здебільшого були се червоні лиця звичайних собі обивателів-гречкосіїв від стриження овець, які не гордять чаркою та полумиском і уміють спати по півтори днини без перерви після якоїсь «лицарської забави».

Деякі мали вигляд хитрих, підступних торговців, які своїми маленькими очима ненастанно слідять усіх і вся. Інші, в кінці, держалися набоці і гляділи на товпу згори; на їх лицях малювалася гордість і зарозумілість. Вони збиралися якнайближче стола, де по другій його стороні, між столом і креденсом, видніло кілька вельмож; вони обступили надмірно товстого і грубого мужа в духовнім одязі, з червоним беретом на лисій голові. Се був ксьондз, біскуп зі Львова.

Мимо войовничого строю та воєнного окруження і декорацій салі, Вендендорф мав слушність, бо справді не видко було між присутніми майже ні одного мужа з правдиво войовничим виглядом. Лише кількох не старих іще людей, убраних не надто вибагливо, стояло при кінці стола коло дверей, і сі мали вигляд справді військовий. Були се команданти двох надворних козацьких рот пана Жолкевського та два угорські капітани від прибічних гайдуків панів Калиновського і Заславського.

П’ятий, у драгунському однострою, був француз і носив борідку «à la Henri IV» та широку шарфу через груди, подібну до сеї, яку мав Вендендорф.

В салі панував гамір, бо всі панове ходили сюди й туди, а за ними тічнею їх ренкодайні, розглядаючися пильно, та раз у раз поділялися з посесіонатами своїми спостереженнями. Між властивою шляхтою і вельможами не було також ніяких розговорів.

Калиновський був у Жолкевського. Ксьондз біскуп сидів при столі на троні, який нароком поставлено для нього. По його правій руці було місце для господаря, по лівій мав сидіти старий єпископський дорадник, бувший сповідник пана Жолкевського, патер Тхожевський. З ними були ще пан Януш Заславський, воєвода волинський, і пан Януш Тишкевич, звісний на всю Річ Посполиту вархол і пияк, але можний чоловік і повірник пана гетьмана.

Ксьондз біскуп раз у раз поглядав на двері, де стояв маршалок двора, грубий шляхтич у парчевому жупані, що з трудом лише обіймав грубезне черево пана маршалка. Неймовірно короткі ноги були стало розхилені в виді букви «х», а наслідком сього повикривлювалися і зап’ятки.

– Де його милість пан Калиновський? – спитав ксьондз біскуп.

– Пішов до гетьмана, ваша пшевелєбность! – відповів приязно Заславський. – Здається, propter сього козака, що переходив через салю.

– Каналія! – закляв Тишкевич. – От краще би бестію на паль на gaudium загальну для зібраної браці. Се краще та лацней могло би inflammare вігор і фурію nobilitatis, ніж усі аргументи.

Патер Тхожевський затер руки та перекривив голову на правий бік.

– Non mihi, sed nomine Tuo da gloriam, – сказав солодким голосом. – Не забувайте, illustrissime, на хвалу Бога, який гидиться війною.

– Так, але її потребує, правда, ваша пшевелєбность? – відповів Тишкевич, звертаючись до біскупа.

Біскуп зажив табаки.

– Conceno, що Спаситель мира приказував любов’ю та пацієнцією feroces поскромлювати dentes, лише не знав він гультяйства, яке не є gens humana, але animalis, ані схизми, яка є винаходом diabolicum. Тому вільно її castigare всіми способами, і ходить лише про інтенцію. Тому пам’ятайте! – тут ксьондз біскуп заговорив через ніс острим тоном, мов на проповіді. – Усе, що дієте ad maiorem Dei gloriam яким-небудь способом, bene est, бо благородна ціль освячує в сих страшних diebus irae навіть дуже люті заходи.

– Амен! – сказали присутні.

В сій хвилі відчинилися двері, і маршалок Грудзінський відскочив, як опарений, відхрещуючися. На салю увійшов козак у шапці на голові. Увійшовши, окинув усіх гордим поглядом і міровим кроком перейшов посеред зібраних. При дверях відвернувся і злегка кивнув головою:

– Чолем вашмостям!

Ніхто не відповідав. Усі гляділи мовчки на стрійну стать, немов на привид.

– Чолем вашмость панам! – повторив козак і, згірдно усміхнувшись, вийшов.

– Sacrebleu! – проворчав француз.

Козацький сотник друлив товариша.

– Бачив ти коли, брате, собаку-вовчура?

– Певно, що бачив!

– А вовка?

– І вовка!

– Ось бачиш, вовк – се ніби козак, а собаки-вовчурі – се ми!

Другий сотник відвернувся.

Тим часом між шляхтою почулося вже кілька протестів.

– Мості панове, се образа! – кричав хтось.

– Хам, мурга! – репетували інші.

– На паль шубравця! – горлали ренкодайні.

– Пане Грудзінський! – обурився Тишкевич. – Кажи зловити того лотра!

Грудзінський з неймовірною вправою зігнув свій хребет, що мало черевом не діткнув долівки.

– Ваша ясновельможність, даруйте, але се посол, який повіз лист гетьмана Запорожжя! – збрехав гладко.

Патер Тхожевський, капелан, не сказав нічого, тілько його очі стали ще менші, а лице поблідло.

Тим часом шляхта обступила пана Корніцького, одного зі старших панів, що був свойого часу «товаришем» панцирної «хоронгви» під командою пана гетьмана. Від сього часу вважав він своїм обов’язком займатися державними справами й заступати інтереси королівської партії в цілім Теребовельськім старостві.

Тепер ось він надувся і став розказувати.

– Уважайте, вашмость панове, від кого-будь не почуєте сього, що вам розкажу, бо ніхто з панів браці не бував у таких термінах, як ось я, не проливав своєї крові на диких полях, проклятих Богом і людьми. Відсіля-то враз із саранчею пливе у наші землі ворог, який, у спросносці поганства живучи, ненастанно fines наші непокоїть, спокійних пориваючи cives…

У сю мить загримів із хорів голосний туш, і пан Корніцький, який бажав було оповісти про свої «пшевагі» у війні з козаками, мусів відложити се заняття до відповіднішого часу, бо на салю ввійшли пан Калиновський, пан Жолкевський і Вендендорф.

– Vivat! – гукнула шляхта.

– Чолем вашмостям, чолем! – усміхнувся гетьман і схилив чоло перед ксьондзом біскупом, який вчинив над його чолом знак хреста.

– Benedico te, patriae defensor, in nomine Patris et Filii et Spiritus sancti!

– Амінь! – докінчив стоячий рядом патер.

Пан Жолкевський плеснув у долоні.

– Грудзінський, починай! – приказав.

Немов качур, покивався пан маршалок до дверей і відчинив їх.

Довгим рядом увійшли пахолки. Передні несли дві великі мийниці: одну меншу, позолочувану, другу – величезну, срібну. Дальші несли збанки з водою та багато золотом і шовком вишиваних рушників. Золоту мийницю понесли пахолки між вельмож, срібну – межи шляхту. З поклоном поливали слуги руки панів теплою водою, держачи при тім рушники за один кінець, а другий подаючи для обтирання. У срібну мийницю плила тілько холодна вода, а рушники переходили з рук до рук.

Відтак усадовили маршалки всіх по черзі відповідно до уряду, майна та значіння. Оба сотники, капітани та французький драгун опинилися на сірому кінці стола. Тілько Вендендорф сидів між найближчими сусідами пана гетьмана, поруч пана Корніцького, при правій стороні стола. Він був, бач, полковником, старим слугою дому Жолкевських і мав чимале майно.

Ксьондз біскуп дав знак, і патер Тхожевський прочитав коротку молитву по-латинськи своїм ангельським голосом, а опісля засіли всі до столу. Рівночасно отворилася решітка креденсу, і юрба пахолків внесла безліч різних полумисків, наложених у кухні стравами.

Була се перша черга, яка мала побудити апетит шляхти. Складалася вона з різного роду м’ясива з різнобарвними підливками. У всіх стравах було чимало дорогого коріння й солі, так що на цілому столі не було ні одної сільнички. Одно м’ясиво у шафрановій підливці мало жовту краску, інші підливки закрашено вишневим соком на червоно, повидлом на чорно, але найбільше любила шляхта сіру підливку з цибулі. Всі ті різнобарвні страви були вправді зовсім прості, але зате столи аж угиналися під ними. Тут і там на столі видко було тертий хрін з оцтом, капусту зі солониною, кашу або галушки з білої муки.

На даний знак приступило дев’ять крайчих і стали краяти м’ясиво на менші кусні. Всі по черзі накладали собі до вподоби на тарілки страву і поїдали лакомо. За панами стояли їх ренкодайні та слуги і ждали на відпадки панської вечері. Підчаші ходили зі збанками й наливали пиво. Гості прийнялися за їду, і вкоротці з гір м’яса не остало нічогісінько. Чого не з’їли пани, те доїдали слуги. Поївши дещо, докладав пан із полумиска до своїх недоїдків ще декілька свіжих куснів і подавав слугам, а сі розривали їх між себе вмить, не без штовханців та сварки. Одначе се не спинювало панів нітрохи, й тарілка за тарілкою мандрувала зі стола в кути салі, звідки почувалося голосне плямкання ренкодайних, що смачно заїдали.

Коли не стало першої страви, слуги зняли перший обрус, а на столі появилася друга черга – печеня. На величезних полумисках лежали цілі чвертки волів, телят, баранів, вепрів, цілі стоси гусей, качок, курей, курят, а побіч сього всяка дичина, як олені, серни, зайці, куропатки, перепілки, жайворонки, журавлі. Найбільш пожаданим був кабан зі свербиусом та пава, подана на стіл у свойому наряді блискучого пір’я. До печені подано різну холодну ярину з оцтом та цибулею і тертий горох зі солониною. Напослід принесли слуги пироги зі сиром, паляниці з медом і маковим молоком, гречану лемішку та інші мучні й солодкі страви. Усіх тих страв було доволі, то значить так багато, що кождий міг не лише наїстися, але й наповнити живіт аж по горло.

Кождий добував власного ножа і помагав собі пальцями й зубами. Великі кусні м’яса щезали у широких челюстях панів та ще ширших – служби. Сі ренкодайні і слуги були просто ненаситні, й цілі воли щезали зі стола, мов від чарів. Але видко, що здебільшого заспокоєно голод, то тут і там почувалося відбивання й гикання переїджених, особливо межи службою. Рівночасно почалися розговори, а на хорі стали скрипаки грати якусь композицію, на яку ніхто не звертав уваги. Вслід за сим почався спів та гра на трубах, приглушувана від часу до часу ударом бубна.

Аж ось дав знак пан Жолкевський, і зі стола щезли всі склянки з пивом, а в різновидні чарки полилося перлисте токайське вино. Пан Жолкевський заждав, аж налито всім, а відтак устав.

Усі замовкли.

– Мої мостиві панове, браця, дорогі мої приятелі і добродії! Маючи ексвізитний і екстраординарний гонор бачити під своєю убогою шляхетською стріхою стільки чтигодних і заслужених синів тої ойчизни, спливає моє серце у розкоші приязної дискусії над різними, спільно нас усіх обходячими справами та facultatis експлікувати mode amico многим із нас різні рації, задля яких у інших повітах та воєводствах ллється кров синів коронних, при різних непотрібних проливаних оказіях. Думаю тут про наші сусідські контроверзи, котрих eventus буває часто страшний, а то з двох причин. Primo, нищить він обопільно фортуни адверзар; secundo, nocet rei publicae, якої сили всі на чету бути повинні. У нас не так. Довір’я, amicita і респект, яким ударовуєте, мості панове, його превелебність ксьондза біскупа і мене, негідного, поклали у нашій Львівській землі крес всяким інеквітаціям і екзекуціям, а се, що з сих річий діється, через усіх одностайно і збірно unanimitate осудженим буває. – Тут пан Жолкевський поцілував ксьондза біскупа в рам’я, а сей його в чоло.

– Між нами нема різниць стану, у нас справді «шляхтич на загороді рівний воєводі», між нами справді панує amor, як між синами unius matris. В ім’я сеї любові вітаю вас усіх і дякую за честь відвідин, але при сьому не можу не бачити того, що нас саме лучить, що конвінкує і наповняє амором corda. Се наша католицька, римська віра, се наша чтигодна мати ecclesia. Тому підношу сей перший пугар на знак fraternitatis во Христі з усіми мостивими панами всім communiter i personaliter. Vivant et crescant!

Грімко заревли труби, пан Жолкевський випив і підняв очі на небо, мов у екстазі, а рівночасно гомін труб урвався, і діточі голоси заспівали пісню: «Kto się w opiekę».

Всі стоячи вислухали пісні, лише ксьондз біскуп сапнув із невдоволення, що мусить стояти. Відтак підносив пан Заславський за здров’є круля, Калиновський – гетьманів коронних, потім Жолкевський – за здров’є панів Заславського, Калиновського і Тишкевича, вкінці ксьондз біскуп двома словами – за здров’є господаря.

Вино лилося рікою. Кождий, випивши, подавав ту саму чарку сьому, до кого пив, інші склянки подавав слугам, які пили ще більше, ніж панове, та запихали ще стравами останки місця у просторих жолудках. При сьому обтирали тарілки власними рукавами, оксамитними занавісами, коврами або вильотами панів. Пани сього не замічали, бо були зайняті установлюванням перед собою випитих склянок та підсуванням повних сим, до кого думали напитися.

Розговір ставав щораз живіший, язики розв’язувалися, вкінці звернулися деякі до пана Корніцького, щоби розказував про Солоницьку кампанію. Пан Корніцький не дав себе довго просити і, випивши тригранну чарку до Вендендорфа, як до свого тодішнього коммілітона, почав:

– Вашмостьове не знали мене, коли-то я, як товажиш поважного знаку пана гетьмана, одправував сю першу війну. Гладиш був з мене, ось моя Марцеля розказала б вашмостям…

– Го! Го! Знаємо! Знаємо! – сказав хтось. – І тепер з вашмості не уломок. Сила бігає у вашому селі до вашмості подібних хлопців.

Шляхта вибухнула сміхом, а пан Корніцький замашисто покрутив вуса і говорив далі:

– Досить, що я по молдавській потребі вступив до війська. Товариства майже не було, бо під час походу повертало було домів.

– Ніби втікло, – вмішався Вендендорф.

– А сі, що були, були вельми fatigati, vulnerati або concussi, інші, як знаєте, панове, самі голодранці, і лише хлопство у піхоті та легких знаках, якоже до сього собачого modus vivendi навикле, показувало задзєржисту міну. Грошей нам не платили, і ми мусіли вівенду брати силою, що було, зрештою, річчю душе звичайною і конечною. Там ми зібралися у Кременці, аж тут приходить від милостивого нашого пана ординанс знищити гультяйство. Для мене се була величезна gaudium, бо я змалку ще велику відчував інклінацію до воячки і тішився війною…

– Ad rem! Ad rem! – почулися голоси.

– Нехай буде sit vobis, – усміхнувся пан Корніцький і попив із шестигранної склянки, яку йому підсунув один із товаришів, прикрашений величезним ковтуном та більмом на оці.

– Гультяйство стояло під проводом самого Наливайка. Бестія то була incredibili ingenio et vi ударована, котрої-то сили до різних utebatur лятроціній й інеквіцій. Він мав десять тисяч найвправнішого війська, яке між усіми excellebat fortitudine.

– Кольоризуєш, вашмость, – вмішався Вендендорф. – їх було тілько тисяча душ.

– Все одно, але вони за десять тисяч поповнили різних лятроціній, а то на одно виходить! Пан гетьман післав мене з хоронгвйов за ними під Лабунь… – А десять інших полків з вами… – докінчив Вендендорф, якого почала злостити хвалькуватість трусливого «товажиша».

– Саме те хотів я сказати! І ми запопали гультяйство під Лабунем і страшенно його погромили; сею ось рукою вбив я шістсот…

– Мух! – докінчив котрийсь з ренкодайних.

Пан Корніцький зірвався і крикнув:

– Мільч, васть, бо б’ю в морду! Що ти, пахолку, мішаєшся між сих, що тебе, собако, годують?

– Добре чиниш, вашмость, що не фольгуєш голоті, – одобрив його слова шляхтич із ковтуном.

– Легко, отже, вирозумієте, вашмость панове, – розказував далі Корніцький, – чому гультяйства осталося лише тисяча і чому вони втікли. Ми гнали за ними аж до Пикова, а по дорозі вирізали дві тисячі гультяйства в Мацієвичах, а тисячу в Чорняві.

Тут не втерпів Вендендорф:

– Відки ж взялися сі козаки, коли їх усіх було лиш тисяча?

Пан Корніцький впав у лють.

– Вашмость, пане полковнику, був теж у сій потребі, і сам знаєш, що нам прийшлося терпіти, а тепер питаєш, як demens, про число гультяйства. Нехай їх чорт рахує!

Шляхта порозуміла також брехню і стала сміятися, а хтось обізвався:

– Ренкодайний сказав правду, за що його вашмость висварив?

Але пан Йончинський спротивився:

– Лишіть його, пане полковнику, – сказав Вендендорфові, – чи думаєте, що нам про правду ходить? Адже ніхто з нас між гультяйство не поїде, хоч би його було й сто тисяч і воно грозило всьому світові.

Вендендорф згадав плани Жолкевського і усміхнувся лише гірко, вкінці відповів:

– Я різні війни бачив, але такої, як ся, ще ні, і вона, мов камінь, лежить мені на серці. Брехня – се річ рівнодушна, але в сій справі не можу її знести, бо тут кожда брехня лише збільшує гріх, поповнений в сій війні. А там на небі таки є хтось, хто важить неповинну кров, і через дев’ятнадцять літ бачу, як з неї росте змій, що пожре нас усіх.

Між шляхтою, що слухала, запанувала мовчанка, але вже забагато випито вина, щоби довго сидіти тихо.

– Розказуйте далі, вашмость, – попрошено, і Корніцький, боком поглядаючи на Вендендорфа, говорив далі:

– Гультяйство бачило, що непереливки, стало проситися і писало до Жолкевського і старости брацлавського Струся, але даремно. Ми знов напали на нього, але… вибачте, панове, я ось забув дальший хід сеї потреби. Мості пане Вендендорф, що було далі?

– Наливайко побив нас, утік за річку Соб, а військо скликало сеймик, сказало, що у степ не піде, і пан гетьман мусів вернутися. Тоді вашмостьове стали ловити і мордувати різних людей, що буцімто помагали козакам. А відтак прийшов Лобода.

– Так! так! Далі вже знаю. Він мав сорок тисяч людей.

– Лише чотири.

– Також отаман Шавула надійшов, і величезна сила гультяйства рушила на нас. Але найшовся і між русинами один vir pristinae virtutis – князь Ружинський, що оповівся при нас і, йдучи на козаків, палив і стинав. Ми мусіли йти йому в поміч, бо, бач, не мав він таки так пшедньої фантазії, як ми, коронні сини. Вкінці Ружинський пустився сам за Шавулою, а сей, симулюючи втечу, втягнув його в засідку і побив. Тоді кинулися й ми за ними, і хлопство було pavore percussum. Тому замкнулося в таборі. У них були гармати innumerabiles, але, незважаючи на се, наперли ми з імпетом на ворога і виперли його vehementer. Одначе Буг не здажил, – як сказав гетьман. Кілька тисяч хлопства interfecti sunt, навіть самому Шавулі відтяв я злочинну руку ось сею шаблею…

– З пермісією вашмості, Шавулі обірвала руку гарматна куля, – завважив Вендендорф.

– Менше з тим, ми тоді успіхів нашої virtutis не числили, бо нічим була хоробрість старинних супроти нашої. Proelium була страшенна. Стріли, кажу вашмостям, літали так, що одна в другу вбивалася, і цілі довгі дрючки лежали по землі, кождий з п’яти, шести стріл. Коні й люди давали радше prospectum їжів або решет, так були всякими поцісками transfixi. Але що ж? Хлопство не додержало плану і зімкнуло…

– З табором? – спитав хтось.

– Розуміється!

– То табор так скоро їхав? Адже вашмостьове були на конях.

– Так, але в них усі мали стілько коней, що, кажу вам, навіть на возах сиділи коні! А при тім ви розумієте, вашмостьове, що, блукаючи по диких полях, легше о комітиву з нечистим, ніж у нашій християнській землі. Було в них кілька дуже пшедніх чорнокнижників, Наливайко перший eorum, і вони то все військо вивели з опресії.

– Так? А чому ж то відтак Наливайко смертю казнений зістав? – спитав інший шляхтич.

– Чому? Вашмость res gestas disputare хочеш, а у арканах теології ніякої не посідаєш експерієнції. Адже його наперед екзорцизмували всі найрозумніші патри, ось і отець Тхожевський був при сьому, а сей на свойому віку видів уже на кострі двіста чарівників, чарівниць і єретиків.

– Святий чоловік! – завважив хтось.

– Безумовно, non dubito, що у регні нашої Пшенайсвєнтшої Матки давно уготований кутик при самій суконці її маєстату.

Пан Корніцький побожно перехрестився, але в сій хвилі зблід, зірвався і вийшов. Те саме вчинило вже перше кілька інших. Вони повертали, а по деяких слідах можна було пізнати, що ходили позбуватися надміру страв і напитку.

Коли почали проявлятися сі перші познаки ситості, подано остатню чергу страв – овочів, турецьких бакалій і молоко, але мало хто їв що-небудь. Лише служба напихала собі повні кишені, а шляхта пила дальше. Пан Корніцький не вертав, видко, випив більше, ніж інші, тому деякі тверезіші звернулися до Вендендорфа, щоби докінчив оповідання.

Він начав:

– Правду кажучи, нас під Білою Церквою побили так сильно, що fortissimi plurimi бракувало відтак по битві. Інші, звичаєм тутешнього війська, повтікали до домових пєлєшів. Інші збунтувалися, і пан гетьман мусів просити помочі у короля та у пана Ходкевича …

В сій хвилі перестала грати музика, а коли всі глянули, де сидів Жолкевський, побачили, що він устав і держить у руці величезний, в золото оправлений пугар і думає виголосити промову. Тверезі замовкли зараз, п’яних спонукано силою або викидано за двері, а Жолкевський забрав слово.

– Мості панове браця! Як взаїмна любов і дружба нас тут разом congregavit, так нехай sana mens просвічує нам, щоб ми розважили основно всі рації і, за ласкою Святого Духа, до знаменитого fructu прийти здолали, а се fructum нашій матці Річі Посполитій, яко знаменитий офірували дар. Великі хмари затягають caelum з полудня та сходу, а ми спимо. Чи не бачимо ми страшного проспекту усіх орд, що Чорним напливають шляхом? Чи не бачимо справних турецьких ватаг, які з окликами «Аллах!» дизгусти чинять ухам нашої Пшенайсвєнтшої Матки та панських святих? Eheu! Неначе огнисті flumina пекольної смоли, неначе тумани душної воні пекла, пливуть вони на нас, а ми не чуємо їх? Мості панове! periculum in mora!

Пан Жолкевський урвав і поглянув по зборі. Всі відставили склянки та пугарі і звернули лиця в сторону бесідника. У всіх тверезіших появився навіть на лицях вираз заінтересування. Тоді пан Жолкевський набрав духу в груди і сильним голосом кликнув:

– Мості панове! Нині вечором вирушить кримський цар із цілою потенцією всіх своїх улусів у нашу нещасливу Річ Посполиту. Хто ж оборонить гинучих? Не в моїй силі стримати сю погань, desunt virtutes, desunt vires; чи маємо сказати, що і desunt corda?

Межи шляхтою запанувала зразу гробова мовчанка, але й пан Жолкевський не говорив дальше, лише старався відгадати вражіння, яке зробила його бесіда на присутніх. А вражіння се було чимале.

Всі ті панове, що ще перед хвилиною розказували про різні свої «переваги», мовчали тепер та обчисляли в дусі, як би то найбезпечніше заховати свою субстанцію перед татарвою. І серце пана Жолкевського стиснула жура. Йому добре звісна була ся паніка, яка панувала між шляхтою при появі якого-небудь чамбулу. Місто зібратися mota nobilitata та розгромити слабо вооружену голоту, всі тікали, мов від імені диявола, лишаючи хлопів та нерухоме майно у татарській пащі. Звісний був йому і страх, що огортав уми «браці» на згадку про турків. І тут чула шляхта свою безсилість: deerant milites, deerant vires, але deerant et corda!

– Чому мовчите, панове браця? – спитав гетьман укінці. – Вже знаєте, що в мене лише триста вояків на цілі полуднево-східні креси. Без вас та вашого рицарського анімушу не відражу hostem; якщо ви не поспішите з сукурсом загроженій ойчизні, quo modo учиню се я?

В салі зчинився рух, що не свідчив зовсім про потрібний гетьманові настрій. Видко, що при величезній кількості випитого вина в салі було ще чимало тверезих голов. Почулися протести.

– Як-то? – крикнув хтось. – Де ж кварцяне військо? Адже платимо податок, сойм ухвалює, невже ж навіть обивателі сього воєводства та incolae наших далеких повітів мають іще відповідати здоровлям за чужу неглєгенцію?

Жолкевський спокійно глянув на питаючого.

– Вашмость забуваєш, – відповів, – що сойм не ухвалив на сей рік нічого, а кварцяне військо, не заплачене, розбіглося або стоїть vigilante на північних кресах!

– На північних кресах! – гукнуло кілька голосів. – Хто їх туди післав?

– Круль! Круль! – кричали інші.

– Нам не потреба війни з Москвою! – залунало в салі.

– Так! – закликав Тишкевич. – Проти волі сенату підпринято війну.

– Це справа круля! – гукнув хтось вдруге.

– Pereat круль!

В сій хвилі ввійшов до салі п’яний Корніцький, а почувши, що мова про круля, кликнув:

– Віват круль!

Кілька найближчих ренкодайних зверещало на нього, бачучи, що їх панове кричать «pereat». Вони скинули з пана Корніцького шапку, вибили по карку й викидали саме за двері. Насилу розняв їх Вендендорф. В салі зчинився крик.

– Протестуємо проти московської війни! – кричав грубий шляхтич із ковтуном.

– Ходкевич ботвину їсть та медведів плодить! – сміялися деякі.

– Мості панове, успокійтеся! – гукав безуспішно Вендендорф.

Жолкевський усміхнувся гірко. Дав знак, і маршалок казав налити найсильнішого вина. Потім гетьман підняв руку, і дехто втишився.

– П’ю до всіх, панове браця, на згоду і спокій! В ваші руки, ваша пшевелєбность!

Пан Жолкевський випив величезний пугар, налив його подав біскупові, сей випив його теж, розливаючи на бороду груди, відтак опав на подушки свойого трону, усміхаючись блаженно і охаючи з задоволення. Його долішня щока опала долі, а голосний сопіт почувався в салі, яка тим часом утихомирилася зовсім.

– Розумів-бись, свиня сопе, нажершись, – проворчав Вендендорф до пана Корніцького, але сей не зрозумів і не відповів.

Всі випили по черзі величезний пугар, і аж із чуприн закурилося, а очі засвітилися. Пан Жолкевський заговорив знову.

– У своїй мудрості пізнали ви, мої мості панове, що нема у нас війська, а спокійний землянин не має обов’язку наражати здоровля задля чужої неглєгенції, чи не так?

– Так! Так!

– Сократові слова!

– Правда єсть! Негувати годі.

– А все ж… – тут пан Жолкевський підняв знов руку вгору, – у нас є військо добре, хоробре, певне і численне, а щонайважніше – не коштує нічого. Се козаки!

Всі ахнули.

– Так! Із сих своєвільників може бути знаменитий Річі Посполитій сукурс. Від часу походу пана Потоцького на Мультани, сьому три роки, вони Очаків, зацний замок над Чорним морем, добували, Крим armata manu наїхали, попалили і пограбили, минувшого року, невважаючи на королівські листи, ходили на Волощину, а відтак збройно опонувалися комісії. Потім Трапезунд, місто заднє й околицю, ferro ignique devastarunt і Синоп – місто, яке зроду ще ворогів під своїми мурами не бачило, збурили, знищили і опоганили, на сорок міліонів шкоди вчинивши, і флот його турецького величества, а нашої Річи Посполитої любого приятеля, спалили. З усього того турки, слушний до нас маючи ранкор, війну praeparant страшенну, і то на нас, невинних. Як Йов прокляв колись день свого народження, так я проклинаю той нещасливий день. Були і перед тим прикрості, але се була найбільша, яка могла бути досі. Бували щасливі походи короля, а від того часу ми як з печі на голову впали; розсердилися погани, роз’ятрилися, стратили поважання до нашого лицарства; впали ми, як камінь у пекло, і горимо… [Історичні слова гетьмана. – Авт.]

– Се лайдацтво! – не витерпів хтось. – Нехай же тепер за се козаки нас рятують.

– Ціхо, васть! – гукнув Тишкевич.

– Я сміяв би ся з сеї об’єкції, – відповів Жолкевський. – Чи вони з власної волі підуть? Ні! Або дайте їм самостійність, осібного гетьмана, свободу, привілеї, а самі умріть з голоду на виссаних нивах неплодовитої землі, або побийте гультяйство силою!

– Так! Так! – крикнув Вендендорф, бажаючи збудити відповідний настрій. За ним закричали інші.

– Так єсть! Батогами хамів!

– Ідемо всі з вами на козаків! На комісію!

– Всі! Всі! Хто не йде?

– На шаблі опірних!

Крик більшав, шаблі вискочили з піхов, але чогось дуже колихалися у воздусі. Лиця були бліді, голоси хриплі. Старий токай зробив своє, шляхта була п’яна, пан Жолкевський осягнув своє, т. зн., що шляхта Руського воєводства причиниться до майбутньої комісії. Одначе пан Тишкевич був іншої гадки.

– Чи ваша ясновельможність думає, що хоч один із сих golot-ів кінно і збройно ставиться до попису? – спитав.

Жолкевський усміхнувся.

– Не про се ходить, ваша милосте, лише щоби хоч щось післав, ось хоч би кілька там злотих або кількох пахолків до піхоти чи до почетів у хоронгвях. Ви ж знаєте, що самі товариші – се дрантя. – І, піднявши голос, іще раз кликнув:

– Admir-ую спільний сей вашмостів ку ойчизні сентимент і не мішкатиму сповістити про се наймилостивішого круля.

– Віват круль! – заревіла шляхта однодушно.

– Нехай же ж наша матка, католицька еклезія, поблагословить нашу круціяту.

Шляхта верещала тим часом «віват», не слухаючи. Ренкодайні і служба спали по кутах або ревіли враз із панами і товкли посуду. П’яні музиканти покинули хори і пили разом із іншими; якийсь співак оповідав, що з його брата зробив пан євнуха, щоб не стратив голосу, та реготався, оповідаючи про любовні пригоди нещасного. Інші знов позбувалися таки в салі надміру спожитих страв і напитків. Пану Калиновському вдарило також вино до голови, він прикликав свого пестро убраного карлика і давав йому пити з величезного розтрухана.

Гетьман Жолкевський скінчив тим часом бесіду і хотів просити Калиновського додати ще дещо від себе. Але пан Калиновський не порозумів слів гетьмана, тілько, показуючи на карлика, сказав:

– Чи повірите, ваша вельможність, що йому вже сорок літ?

Жолкевський звернувся тоді до ксьондза біскупа з просьбою о благословенство, щоби надати усьому релігійну освяту. Але ксьондз біскуп спав на подушках. Долішня щока звисла низько, а з отвертого беззубого рота добувався свистячий сопіт, і спливала на одіж і подушки слина.

Примітки

Подається за виданням: Опільський Ю. Твори в 4 томах. – Льв.: Каменяр, 2000 р., т. 3, с. 110 – 127.