3. Пані Беата і пан Ян

Юліан Опільський

Резиденція єгомості пана Бялоскурського була збудована з грубих дубових та модринових брусів і спочивала на високому підмуруванню. У сьому підмуруванню й під ним містилися широкі та глибокі пивниці, а сам дім мав іще дві стрихові кімнати з вичілками. В даху, критім грубими дошками, було багато малих вікон із засувами, призначених, видко, на стрільниці, а при вікнах самого двора були грубі залізні крати та міцні дубові віконниці на залізних завісах. Двері, оббиті залізною бляхою та великими цвяхами, отвиралися тілько з трудом, а замикалися на ключ і на дві засуви, які складалися з двох грубих ялових брусів. Словом, дворище могло довший час остоятися перед усяким нападом, як не бракло води до гашення пожежі, що могла трапитися в часі облоги.

Двір стояв на березі потоку і від сеї сторони був забезпечений лише високим дубовим парканом. З трьох інших сторін здіймався високий вал із частоколом, за ним глибокий рів, наповнений водою, яку приводжено заставою, мов у млинівці, а, крім сього, при брамі і в рогах обійстя стояли доволі високі башти з поверхом, стрільницями і галеріями, криті дерниною. Сам майдан був невеликий, а при ньому стояло тілько кілька довгих хат, призначених для служби та припасів. Замітне було й се, що господарські будинки стояли поза укріпленням, на склоні горбків і серед ліса. Видко, пан Бялоскурський більше дбав про двір та свою особу, ніж про товар та збіжжя. До сих господарських будинків, вела друга брама, що так само, як і головний в’їзд, мала на ланцюгах зводжений міст.

Коли їздці в’їхали на майдан і позіскакували з коней, видав Бялоскурський кілька приказів угорською мовою, і в сій хвилі прибігло кількох гайдуків, які зовсім були подібні до сих, що товаришили пану Бялоскурському в дорозі. Вони побрали коні, а пан Бялоскурський підняв шапку з голови.

– Слава тобі, Пшенайсьвєнтша Матко, і тобі, святий Рафале, що довели щасливо me incolumem до моїх мирних пенатів.

– З перепрошенням вашої милості! – відізвався Юрко. – Ваша милість зволили взяти нас на ренкодайних, щоби ми по думці його чинили його волю і інших до сього інцитували. Та, бачу, ми не порозуміємося з сею німотою.

– Не непокійтеся, вашмость, – усміхнувся пан Бялоскурський. – Івашко говорить їх мовою, мов оріхи гризе, а багато їх уміє по-вашому. При тім ви з сими людьми «підлої кондиції», юргельтниками, небагато матимете роботи. Ваше officium у мене й моєї малжонки, єймості пані Беати, на покоях і між моїми сусідами та приятелями «гволі» репрезентації й вистави.

І пан Бялоскурський подався у покої. По східцях вийшли вони на ганок, критий галерією поверху, а перейшовши крізь двері, опинилися в сінях. Сіни займали цілу ширину будинку, з них можна було дістатися до всіх інших кімнат двора. По противнім боці були такі самі двері, як ізпереду, а по обох боках дверей видніли чотири вікна. Вікна були розбірно малі, тому тьмаво було всередині. В куті стояла велика піч, підлога та стіни вистелені були в часті простими коврами та обвішані збруєю,

І так посередині стіни справа висів цілий гусарський риштунок із часу, як батько пана Бялоскурського служив у королівській гусарії. Був се повний риштунок із панциром, крилами, шоломом, довгим конциром та довжезним копієм, що висіло на двох кілках, забитих у стіну. Під панциром висів ринграф з іконою Матері Божої, пробитий та загнутий посередині.

На противній стіні видніло багато стрільного оружжя, як півгаків, пістолів, звичайних мушкетів, рушниць західної роботи та турецьких самопалів. Тут були також роги на порох та торби на кулі, звичайні і викладані, своєї та чужої роботи. Вдолині лежали на кілках списи, бардиші, топори та старосвітські молоти до розбивання збруй, чекани та шаблі різної величини та вигляду. І так польські шаблі з хрестиками, дві чи три «гадюки» з широким, тупим вістрям, прості німецькі рапіри, гострі на оба боки, і французькі шпади, гострі лиш на кінці. Було ще й кілька іспанських шпад із великими гардами, гострих на кінці із одної сторони. Трикутні мізерікордії, турецькі кинджали та звичайні ловецькі ножі висіли у різних піхвах поруч із гусарською збруєю, двома півпанцирами і кількома шапками, підбитими крицею, т. зв. «місюрками».

Посередині сіней стояв великий стіл із двома довжезними лавами та великим, оббитим тафтою кріслом при однім із вужчих кінців.

В отсі сіни ввійшли три мужі і застали тут дві пані. Одна з них була високого росту, з ясним, дещо рудавим відтінком волосся. Могла вона мати тридцять шість до вісім літ. Енергійні, правильні риси лиця поганив дещо іронічний усміх, який часто появлявся у неї на устах. Рухи єймості були скорі й рішучі, пізнати було по них, що се особа, привикла до розказування.

Друга, молоденька дівчина, подібна до матері, не мала сеї певності себе, пізнати було, що ніколи її й не досягне. Різниця лежала головно в сьому, що її очі були голубі, під час, коли у матері горіли вони, наче огонь, і були темної краски. Хто їх порівняв би, сказав би певно: мати – се розцвіла рожа з її величчю, красою і колючками, дочка – се м’який платок сеї рожі, тої самої краски, з тим самим запахом, та без колючок.

Пані Беата обкинула зором прибулих і зупинилася на могутній постаті Івана. Сей почув на собі її зір, та не спустив очей. Він бистро дивився на паню, покручуючи темного вусика, доки вона не звела очей на пана Бялоскурського.

– Б’ю чолом вам, наймиліша і найдостойніша моя малжонко! – привітався пан Бялоскурський. – Ось, позволиш, представлю тобі їхмость панів Угерницького, нашого бурграбйого, та Попеля, мойого ренкодайного.

Тут пан Бялоскурський підступив до пані Беати та поцілував її в руку. Те саме вчинили оба молодці.

Агнешка, взявшися за ріжки сукні, поклонилася з великою грацією, паленіючи при тім, мов спіла вишня.

– Прошу панів сідати! – сказав пан Бялоскурський ласкаво. – Не довго буду мати facultatem адмірувати в себе таких зацних мужів, тож хотів би хоч трохи ще нею натішитися.

Попель і Угерницький сіли, кладучи капелюхи на стіл. Угерницький – по правій стороні пана Бялоскурського, при пані Беаті, Попель – по лівій, коло панни Агнешки. Пані Беата кинула оком у сторону Івана, і на її лиці появився іронічний усміх. Відтак поправила широкі рукави сукні і звернулася до Угерницького:

– То вашмость Угерницький? А з котрих? Чи не з теребовельських?

– Так. Чи єймость пані добродійка знали, може, нашу родину?

– Так, ми жили свойого часу в Теребовельщині і… – тут пані Беата зловила оком остерігаючий погляд чоловіка, – знали родзіца вашмості. Се дуже гідний і благородний чоловік.

Остерігаючий погляд пана Бялоскурського замітив і Попель, і тому став придивлятися пильно пані Беаті, яке саме вражіння зробить на неї осторога.

Та добродійка зрозуміла, видко, хибно погляд молодця, бо іронічний усміх знов появився на її лиці.

«Хитра шельма», – подумав Попель і мимоволі присунувся ближче до панни Агнешки, що сиділа, зложивши руки на коліна та опустивши очі. Раз у раз підіймала їх, щоби тілько глянути на Юрка, який сидів напроти.

– Отже, як бачиш, мила малжонко, – заговорив пан Бялоскурський, – приводжу тобі двох дуже зацно уроджених і гладких кавалерів, і з ними будеш проживати два місяці, до мойого приїзду.

– Ах! Правда! – зацікавився Юрко. – Ваша милість сказали, що якась necessitas покликує його з дому; чи вільно спитати, в які diciones ma regna?

– А куди ж би, як не на Угорщину! – відповіла за мужа Беата. – Він завсіди на Угорщині має орудки; чи ж се не гріх? Скажіть, вашмостьове.

– Певно! Певно! – поспішився сказати Попель. – Хоч би й як dura була ся necessitas, мене від так дворних та достойних білоголов ніякий чортяка не відтягнув би.

– Ха-ха-ха! – сміявся пан Бялоскурський. – Видите, єймость, що за політичний кавалер.

– Певно, а при тім і дотепний, – відповіла, усміхнувшися, Беата. – Але, правда! – додала, зриваючись. – Вашмостьове, мусите бути страшно голодні… а я…

– Голодні як голодні, але спрагнені. Сонце палить, як ignis infernalis.

– Вацьпанно Агнешко! – приказала Беата. – Йди і заряди, що треба!

Дочка встала послушно і вийшла.

– Вибачте, вашмостьове, моїй дочці, що така несміла та боязлива: молоде, то ще й не досвідне.

– Надміру гладка й мила! – осудив Угерницький.

– Ха-ха! – засміялася Беата. – Вже кавалер углядів птичку. Уважайте-но, вашмость, не баламутьте мені дочки! – І жартом погрозила молодцеві.

– Зась-бим смів? – відповів Юрко, удаючи обурення. – Зась-бим смів дочку мойого хлебодавци і мойого милостивого пана і добродія баламутити?

Бялоскурський засміявся.

– Стілько між нами диференції, що кіт наплакав, а й то nescio, хто з нас можніший – ви чи я. Ви дідич сіл та фільварків, а я…

– Ви наш пан, – сказав Угерницький, – і ми належного респекту чоловікові гонору ніколи не забудемо. Ми тілько лотрикам вороги і людям, що віддаються всяким лятроцініям та ексцесам.

– Eheu! Не бракне таких у сій Річі Посполитій.

– На погибіль же їм! – додав Попель, дивлячись на стіну.

– Pereat et exstirpentur! – закінчив урочисто Бялоскурський.

В сій хвилі появилася Агнешка та слуга з холодним м’ясивом, хлібом, горівкою і вином.

Мужі покріплялися, пан Бялоскурський раз у раз приливав то на щастя, то на добру комітиву, а пані Беата розпитувала про колігації, а вкінці сказала жартом:

– Вашмость пане Попель, більше матимете діла з господарством, ніж єгомость пан Угерницький, тому будете головно під моєю опікою. Отже, пильнуйтеся, бо мій регіментдуже острий.

– Єймость пані зволять жартувати, – відповів Іван. – Де би у невясти, і то так повної вдзенку та політики, могла взятися строгість! А хоч би й так, то під так милим регіментарем, певно, на poenam не зароблю.

Всі засміялися, а Юрко докинув:

– Се ж не білоголовська річ – пильнувати робітників та парубків.

– Ха-ха-ха! – засміявся пан Бялоскурський. – Милитеся, вашмость! Якраз у нас інакше. Моя res familiaris crescit et floret моїми перегринаціями по чужих краях, а моя мила малжонка сама рядить у Коросні, і її саме регіменту пришлеться слухати вашмостям. І не думайте, що для слуг ся oboedientia легша, ніж якби я приказував.

– І ми не мішкатимемо примінитися до всіх прецептів єймость пані, – сказав поважно Іван і схилив голову. – І прошу показати мені обстанову господарства якнайскорше, щоби я міг сповняти своє officium якнайсовісніше.

– Що так буде, non dubito, – заявив пан Бялоскурський, – але ще сьогодні посидимо та побалакаємо.

Іван глянув на Беату і, мабуть, вичитав щось в її очах, бо відповів у тую мить:

– Ні, ваша милість! Се не мій процедер – гайнувати час. Мій родич – не багатий посесіонат, тож у нас кождий manus admittebat до господарства. Тому, repeto, прошу мене провести по домі, щоби я міг визнатися в разі потреби, а за сей час мій товариш послужить своєю особою та дотепом його милості та єймость панні.

– Справді, моя дорога, – звернувся пан Бялоскурський до пані Беати, – більша в сих молодцях sedulitas, ніж я сам калькулював. Тому не здержуймо сього благородного імпульсу молодого серця!

Пані Беата встала і вийшла, а за нею – Іван, кинувши попередньо Юркові значучий погляд. Але сей мовчав, бо завважив рівночасно насмішку, яка малювалася на лиці пані Беати, коли відходила з Іваном.

Як тілько мати вийшла, сперлася панна Агнешка з поруччя крісла і, зложивши руки на грудях, вихилилася взад, щоби вигідно розсістися. Її спущені очі гляділи тепер невпинно на молодця, і все те бентежило його.

– Так, так, пане Угерницький! – говорив тим часом пан Бялоскурський. – Патри єзуїти вчили в конвенті, що ignavia є матір’ю всіх проступків та пороків. І не один, що прогайнував час на пиятиці та розпусті, удариться колись у груди і скаже: «Peccavi!..» Та тоді вже може бути запізно!

– Золоті слова вашої милості. І в церкві кращих не почуєш, – відповів Юрко. – Мій praeceptor отець Андрей учив нас так само.

– Видко і наслідки сеї науки по цнотах вашмостів, – вмішалася панна Агнешка й усміхнулася приязно до молодця.

– Га! Подобався кавалер вацьпанні? Формозус, правда? Ну, уважай, вацьпанна, щоби не задивилася. Сила тоді аргументів треба би було, щоб їй се з голови вибити.

– Або вдоволити! – засміялася панна Агнешка, яка зовсім змінилася, відколи мати покинула кімнату.

Пан Бялоскурський скривився.

– Видиш, вацьпан, – сказав, – як mures гуляють, коли кота нема! Вже й асцька дістає голос.

Угерницький був тим часом у дивнім положенню, і сам не знав, як саме до нього приспособитися. Дівчина сама зачіпала його в присутності батька, а сей сміявся з сього. В порівнянні до попереднього поведення дівчини були сі слова аж надто смілі, а й погляд Івана давав йому теж багато думати. Саме тому старався звести розмову на іншу тему.

– З пермісією вашої милості, хотів би я спитати, що се саме за ринграф, що висить на стіні під збруєю. Видко, у хвалебних боях мусів йому дістатися сей удар рогатиною або штихом меча?

– Се ринграф мойого небіжчика родзіца, а твойого діда, Агнешко, – відповів пан Бялоскурський. – Він служив у гусарській хоругві за круля Стефана, коли ще наша субстанція була в Теребовельщині. Бачите, тоді стала шляхта продавати на гвалт усю красценцію до Гданська і випалювати ліси. Всі заводили чимраз більше робітних днів та повинностей між хамством, а воно, дурне, протестувало та суплікувало до круля. Сам лацне, вашмость, вирозумієш, що вже те саме був crimen, і вся шляхта почала суплікантів екземплярично карати. Ось і мій родзіц сів на коня і з пахолками почав виганяти з маєтності одного завзятого хама, який не хотів сповняти наложених обов’язків.

– А чи сі повинності були муніфіковані якими листами? – Авжеж! Мій родзіц казав виписати їх нагаєм на спині сього хама. Сей збунтувався, а коли мій батько прийшов, почав йому встренти чинити і з півгаків стріляти. При тім розбили батькові ринграф.

– І що ж сталося дальше? – спитав Угерницький, дивуючись бесіді пана Бялоскурського по тім, що бачив у селі.

– Потім? Мій родзіц хлопа вбив, жінку вигнав, синів узяв на парубків, дочку на покоївку, а землю собі. Бач, він не вмів господарити на малім, як ось я.

– Чому ж, ваша милість, змінили modum господарювання?

– Чому? Тому, бо не було на чім господарити. Хіба не знаєте шляхетської господарки? Ліс випалили, вирубали і продали. Землю виссали, продукти продали, а песій гріш, який дістали за них, пропили та прогайнували на строї та столові срібла. Коли наложили панщину, прокляте хамство збурилося; як же по війнах стало на Україні плодитися козацтво, а тут пани відбирали землю, тоді хлопи повтікали.

– Се дивне! У мойого батька фільварки, як муравлища, – відповів Угерницький не без злоби.

– Ба, видко, родзіц вашмості є хлопам indulgens та і держиться старого порядку. У такого маєток росте. Та се лиш між вашою шляхтою таких деколи можна подибати або між новонобілітованими людьми, які не знають польського права посполитого. Хто з нашою шляхтою ввійде в комітиву, робить те саме, що й вона, та, гноблячи хлопів, і сама свої субстанції devastat.

– Правду кажете, ваша милість! – замітив Юрко. – У нас кажуть хлопи: лихий пан і татарин – се брати!

– Ха-ха-ха! – зареготався пан Бялоскурський. – Пусте – пан, хлоп і панщина. Гроші – грунт! Хто має повний черес та набиту кабзу, той має цілу Річ Посполиту. У тім-то й ціла sapientia синів коронних, що всі гроші в наших руках.

– А що зробите, коли вас піддані покинуть?

– Підемо за ними, їх край – се наш край, бо чи вони не наш товар? Вони зладять усе на наш приєм, заорють, заложать села, хутори, пасіки, а ми дамо лад, панщину, податки, мита, і все буде добре. Лиш одна велика imprudentia в нашої шляхти – то непильнування козаків. Покозаченого хлопа вже ніякий чорт не вбере знов у шори. Тому я й vitupero наших панів за гноблення хамства, бо вони роблять се нагально, а то треба робити поволі. За тридцять літ можна зробити і зі шляхтича хама, але не за тридцять днів. Так-то він збунтується і лиш mota nobilitate в карбах його удержиш.

– Рація, рація! – відповів Юрко, щоб лишень щось сказати.

– А чи вашмость заручений? – спитала знічев’я панна Агнешка.

Юрко почервонів, вирваний нагло зі своїх думок, і збентежився.

– Неполітично, асцька, питаєш! – замітив пан Бялоскурський. – Але ви, молоді, маєте свою політику, тому сповідайся, вацьпан, перед моєю дочкою. Ха-ха-ха!

В часі сих слів мав Угерницький час прийти до себе й опам’ятатися.

– Ні, – відповів жартовливо, – хоч серце моє desiderat афектів, ніяка панна не здобула ще його на все життя.

– Як-то? Вашмость іще не любився? – запитав пан Бялоскурський, бажаючи затерти вражіння неполітичного питання дочки.

– Ні, але не бачу ніяких імпедіментів, задля яких мав би сього виректися.

– Певно, певно, афект – се прикраса всего життя, се вдзєнчни квят на ниві щоденних laborum et tristitiae.

Розмова звернулася тепер на справи домашні, і пан Угерницький дізнався про склад усього двора, а заразом замітив дві річи: що панна Агнешка незвичайно зайнялася ним а що зовсім батька не боїться і більше його любить, ніж матір. Він відніс також вражіння, немовби відношення пані Беати до чоловіка було зовсім байдужне, а зате між нею й дочкою панувала просто ворожнеча.

За годину вернула Беата з Іваном, і весь день зійшов на розмовах, жартах та господарських планах. Обом молодцям визначено мешкання на поверсі двора, де були дві кімнатки, получені коритариком. Із нього сходилося східцями до дверей, які отвиралися до сіней. Оба молодці замешкали в кімнаті, зверненій дозаду, по стороні, де стояли господарські будинки. В ній була тілько велика груба, два дубові ліжка, стіл та дві лави, прикриті вовчими шкірами. В куті стояла скринка. На ній лежали вже тороки, себто клунки, а в них під час перегринації з паном Жарновським добуте майно. На ліжках лежала одіж шляхетського крою, призначена для молодців, а під столом сідла та чапраки.

Коли молодці найшлися самі, а на комині загорів ясний огонь зі смільного ріща, сів Попель на лаву та став нишком про себе сміятися. Угерницький ходив, видко, лютий здовж по кімнаті, побренькуючи великими острогами.

– Чого смієшся, немов придуркуватий? – спитав товариша.

– Якраз із тої самої причини, задля якої ти злостишся, – відповів Іван.

– А щоб на них стосот чортів із пекла, щоб трясця матері їх…

– Тсс! Не клени під ніч!

Юрко перехрестився.

– Во ім’я Отця і Сина! Се кодло ще до гріха доведе.

– Слухай, Юрку! Ти зовсім непотрібно непокоїшся. Чи ж надіявся чого іншого? Ба, я певний, що ти ще й не порозумів багато дечого з розмови.

– Як-то? – спитав Юрко і здержався у проході.

– Ну, коли так, то скажи, що думаєш про Бялоскурського?

Тут Іван знизив голос до ледве чутного шепоту.

– А що ж би? – відповів Юрко так само нишком. – Шляхтич, як і інші.

– Ха-ха-ха! – засміявся голосно Іван.

– Якого дідька регочешся?

– Бачиш, Юрку, коли я тебе остерігав перед Жарновським, ти казав, що се благородний чоловік, ну, і пізнав ти його таки, правда?

– А щоб його!..

– Тсс! Ти глядиш лише перед себе і йдеш пробоєм, як рицарі, про яких розказував отець Андрей. А тут тим часом теперішній світ у Річі Посполитій не той став. Івашко правду каже, що ся Річ Посполита – се злодійська яма.

– Дурний ти, Іване. Тут також є добрі й лихі люди, як усюди.

– Ба, братчику, коби-то! Тут лиш тих трохи православних, що держаться свого, се тих десятьох праведних, за яких торгувався Авраам. Якби не се, то огненний дощ спалив би те гніздо самоволі, кривди, розбою та розпусти. Огоріла би вся земля, мов комин хати по татарськім набігу. Звірі вили би на згарищах, а по лісах тинялися б люди. Ти сам казав сьогодні рано, що від нашої утечі ще дня не було без якогось прикладу, що в цілому воєводстві нема й кутика спокійного. А чому? Бо зволоч, злодії, пияки, розпусники, костери, вархоли, лотри «ведуть рей». Бідний православний мужик стогне у кайданах, а руський шляхтич вислугується королеві, щоби після того копнули його ногою за вислугу, а його майно jure caduco віддали якомусь зжебрачілому католикові. Тому питаю тебе ще раз: де ті добрі люди?

Юрко мовчав.

– Я тобі скажу, де, – продовжав Іван. З його лиця щез усміх, брови стягнулися грізно, очі блистіли, мов іскри, що снопами вибухали із смільного ріща і щезали в комині. – Я скажу тобі, де! Вони там, на сході, на Січі, у татарській паші, де нема ні хлопа, ні пана, ні трибуналу. Там «мир хрещений», спокій і безпека, бо, як кажуть козаки, там борються всі за одного, один за всіх, проти спільного ворога. А тут? Bellum omnium contra omnes в ім’я нужденного гроша. Тут «homo homini lupus», а державний устрій – одно велике лайдацтво!

Юрко не перебив ні одним словом.

– Та ти того всього не хочеш бачити. Ти привик, що наші батьки самі радяться в господарстві з хлопами, балакають із ними, як із людьми, живуть із собою в згоді, до панських подвоїв не пхаються… і нічого не знають. І я не знав би сього, якби не мій батько, що багато бачив на свойому віку та завсіди учив мене: сину, доки ти між нами, знай, що чого не вирвеш вовкові з горла, се пропало; знай, що у Річі Посполитій, крім твоїх найближчих, самі вороги, а крім православних – усе злодії й єретики. Я пускав сі науки мимо ух, бо що мені там!.. Але коли почав мандрівку, прийшли мені на гадку сі слова, і вони сповнялися щогодини…

– Не сказав би я сього! – вмішався Юрко нагло. – Мусиш признати, що бодай Бялоскурський не такий злодій, як інші.

– Ет, городиш! Пан Бялоскурський різниться тим від останньої шляхти, чим різниться злодій від розбійника. Більшість польської шляхти знає, що допускається проступків і живе у гнилі, але не соромиться сього. Пан Бялоскурський зате надає собі вид звичайного «зацного» чоловіка, що знає світ і людей, та сам живе чесно, а тим часом він допускається учинків іще гидкіших, ніж такий Стадніцький, його сини або хоч би твій Жарновський. А такі люди – се не рисі, ні вовки, але гадюки. Що гірше – вовк чи гаддя?.. Нехай нас Матінка Божа стереже від його засідок та нехай простить мені й тобі підступи, яких мусітимемо уживати у зносинах із ним.

– Не будемо! – заговорив палко Юрко. – Нас ніякий чортяка не держить! Сіли на коні, махнули на чотири вітри і кінець! Я у гнізді злодія жити не думаю.

– Крім твого та мого рідного гнізда, не знаємо ніякого іншого, де оставало би все святе святим. А додому нам вертати годі.

– Правда!.. Все-таки цікавий я, що ти саме викалькував про пана Бялоскурського?

Три річи: primo, що він агент мадярів; secundo, що обдер жида невинно; tertio, що його жінка… така собі… а він знає про се.

– Що ти кажеш! Нехай Бог боронить, щоби так було. І я починаю помалу визнаватися, але щоб аж таке було, і не повірю!

– Як хочеш! – відповів Попель. – Та я ось присяг, що слідитиму Івашка. Треба би туди вибратися й пошукати.

– А пси?

– Псів спускають за обійстям, а ті, що є тут, припнені при входах. Беата пояснила мені се дуже основно.

І Іван став відчіпляти шнур, яким пов’язані були їх клунки.

– Нащо ж се? – спитав Юрко.

– Годі ж мені йти пильнувати Івашка та Беати через їх сіни… Ага! Ти добре зробив би, якби пішов під двері до сіней та надслухував. Як тілько хто вийде з хати, ти зараз нагору та обізвися двічі лиликом.

– Добре! Тепер якраз лилики літають.

– А придуши огонь попелом!

Кажучи се, зв’язував Іван мотуззя, що разом із поводами вистарчали, щоби по них спуститися з вичілка на землю. Вікна двора були заслонені віконницями, то й ніхто не міг замітити Івана, що, мов кіт, спустився униз. Юрко пильно глядів, чи хто не надходить, а Іван присів зразу до землі, а відтак щез у пітьмі. Коли місяць вийшов із-за хмарки, побачив Юрко тінь, що кралася хильцем здовж частоколу в сторону будинків, де мешкали гайдуки. Там недалеко задньої брами миготіло тьмаве світло у маленькому віконці. Юрко знав, що й на баштах стоять вартові, та вони були по другій стороні. Їм нічого було глядіти на обійстя, бо рова, валу й частоколів берегла злюча стая величезних собак.

Та ось, коли тінь Івана найшлася при одній із гарматок, уставлених при отворах частоколу, рипнули якісь немазані двері, і побіч маленького світельця блиснуло на хвилю друге, більше. Хтось виходив із хати.

Двічі захохотав лилик – тінь щезла. Через майдан почала скорим кроком зближатися до двора висока стать. Нічний вітрець розвівав поли кунтуша та довгі вильоти. У непевнім світлі показалося бліде, остре лице пана Бялоскурського. Два роги м’якої шапочки виставали чомусь над головою, і Юрко мимохіть подався взад.

– Господи помилуй! – прошептав і перехрестився. Відтак кинув на погасаючий огонь кілька пригорщей попелу, зняв чоботи, шаблю й колет, а сам нишком, надслухуючи, чи хто не йде, отворив двері і вийшов на коритарик. По противній стороні були двері до другої, порожньої кімнати, перед якими стояли бочки з водою на випадок пожежі, і то так, що годі було дістатися до дверей.

Видко, в кімнаті не було нікого. Побіч бочок був чотирикутний отвір у підлозі, де починалися східці вдолину. Юрко викресав огню, щоб на біду не впасти та не скрутити в’язів, і при слабім сяєві іскор намацав ногою перший ступінь. Помалу, східець за східцем, сходив удолину, аж опинився при дверях, що вели у сіни. В них було кілька отворів для стріляння на ворога, коли б сей ввірвався в сіни. Крізь її отвори побачив паню Беату лиш у долішній одіжі та сорочці.

Її пишна стать збурила кров у молодця та просто осліпила його своїм блиском. Вона сиділа на лаві, а обнажені повні рамена спочивали на столі. Маленькі, але сильні ноги виставили мало не до колін із-під короткої спідниці та були убрані у вишивані східною модою черевички. Незапнута сорочка відкривала круглу, пружисту грудь та рожеву шию, і Юрко глядів хвилю на сю повну, розцвілу красу, як міг лише глядіти двадцятьлітній хлопець.

«Неможливо, щоб ся краса була сим, чим уважає її Іван», – подумав і пильно приглядався сидячій кралі. Але в сій хвилі перепинився хід його гадок, бо ось почув ізнадвору кроки мужа, і в сіни увійшов Бялоскурський.

Він замкнув важкі двері, засунув двічі, опісля кинув шапку на стіл і поправив пальцем гніт олійної лампи, яка горіла перед Беатою та розсвічувала усю її стать.

– Хе-хе! – засміявся. – Недармо я задля гладкості єймості перевертав колись козли.

І рукою погладив паню Беату по шовковій шиї. Пані Беата почервоніла з досади.

– У вашмості завсіди воробці в голові!

– Ха-ха! Не тілько в голові…

– От верзеш, муй дрогі. Кажи краще, що зорудував! Через тих твоїх ренкодайних годі було розумне слово сказати.

– Але зате тепер поговоримо, правда? – засміявся пан Бялоскурський і голосно поцілував паню Беату в шию.

Вона кинулася, почервоніла ще дужче та вдарила злегка рукою пана Бялоскурського по голові.

– Що тобі, Яне! Упився чи що?

Пан Ян спокійно покручував вуса.

– Ні, єймость. Я на кобєрцу присягав її милувати, ну, і так чиню.

– Не потребую афектів єгомості!

– Ха-ха-ха! Знаю, знаю! І марципани переїдаються, не то я, але так часом на відміну.

– Не мудрісьте, вацьпан! Кажіть передовсім, пощо ви якраз сих двох привели, можна було взяти яких двох ходачкових і баста.

– Та! Та! Та! Golota vel odardus краде більше, як син посесіоната, а я крадіжі не хочу. Досить Івашко краде. Потім може придатися колігація в Теребовельськім. Хто знає, чи я вже в найближчім році не продам субстанції та не поїду на Схід. Теребовельська шляхта та її протекція може придатися. Ану ж Цебрівські дізнаються, що я був товаришем Зглобіцького…

– Ат! Вони знають лише Зглобіцького і ведуть із ним війну.

Юрко кинувся всім тілом – що за страшні картини станули йому нагло перед очима! Безголовий труп молодого Цебрівського, крик, протести, трибунали, бійки, пожежа у старого Цебрівського у Кровінці, його розпука… Все те бачив він іще хлопцем. І ось тут віднайшов він слід цілої справи. Бялоскурський – спільник Зглобіцького!..

Нагло стала йому ясна ціла пригода з жидом, і страшна лють огорнула його. Він хотів отворити двері та розчерепити голову сеї гадюки, що ось і його хотіла ужити на власний пожиток і втягнути, може, в яке нове злодійство. Та він нагадав собі слова Івана і змітигувався.

«Ось який твій процедер і господарство! – подумав. – Ось чому в селі волоське право, а не панщина!»

І нагло щезла десь в очах Юрка краса пані Беати, остав тілько поганий образ людини, яка потурає тілько найнижчим поривам своєї природи. Отець Андрей не раз остерігав своїх учеників перед принадами світа, кажучи: «Глядиш спереду – краса! Брови як на шнурочку, уста як коралі, зуби як жемчуг, мов шовк волосся, мов самоцвіти очі. Грудь лебедя, бедра, ноги – рай, уся поява – ангел Божий! Та ось іззаду – гніздо хробів, гадюк, глист, скорпіонів та василисків. Се – світ!»

Лють, яка опанувала була молодця зразу, змінилася в цікавість, получену з обридженням та погордою, а в серці зродилася постанова зараз завтра покинути двір, не вважаючи на спротив Івана. Всі ті гадки мигом пролітали крізь голову Юрка, а тим часом пан Бялоскурський говорив далі:

– Відтак, цна малжонко, бажав я й тобі зробити приємність. Оба formosi, гладкі й політичні кавалери, й можна мати з них потіху, і то з обох нараз, бо кождий alio modo може твойому серцю справити контентацію.

– Цікава я, пощо се, вацьпан, говориш? Ловив ти мене, ловила й я тебе…

– Індульгенція людським слабостям – се чеснота! А хто від них свобідний? – замітив поважно пан Бялоскурський.

Пані Беата усміхнулася їдко.

– Дуби смалені плетемо!.. Що з Абрамком?

– Зглобіцький привів його «Під бук».

Юрко нащурив уха.

– Ну і…

– Я зоперував його з Рамбултом і Залушковським, бо Зглобіцький боявся сих двох молодців.

– То повідомлення прийшло вчас?

– Так! Ми якраз сиділи у Йоселя в Добромилі, коли приїхав пахолок Зглобіцького з карткою.

– Івашко був зі Зглобіцьким?

– Так, після заключеного пакту. Тілько жид мав чотирьох своїх людей, і тих треба було вбити. Ми вже їх і «погубили», а лише Рамбултові пахолки брали уділ у бійці.

– То добре. Де ж гроші?

– Сховані, єймость. Тої самої ночі поїхав Зглобіцький домів. Він уже не може видержати з Цебрівськими, тому продає все і їде на Мазовше, там його рідня. На вихіднім хотів би ще зачати якусь там імпрезу, але nescio, що було би то. Матис і Залушковський «губили» тіла, а я закопав гроші.

– Де?

– Ха-ха-ха! – засміявся Бялоскурський. – Не я се скажу єймості, бо кожда mulier insidiosa est et infidelis. Тому сховаю сей «секрет» для себе.

Хвилю гляділи обоє на себе, немов стараючись відгадати взаїмно свої гадки.

– Як-то, навіть мені не скажете, єгомость?

– Навіть вам, єймость! Вам, єймость, привіз я двох цуциків до забави, а на ложу смерті скажу вам також, де і гроші, як іще що з них остане!

Беата мовчала, тілько лице її побіліло.

– Не журися, єймость! – сміявся тим часом Бялоскурський. – Поїдемо на Схід, там уживатимемо обоє.

– Ха-ха! Рабинею в гаремі, правда?

Пан Бялоскурський усміхнувся злісно.

– Як воля єймості, – заговорив, а солодкий його голос різко звучав серед нічної тишини і хвилями переходив у якийсь прикрий скрегіт. – Тям лише, що ми зв’язані, мов гачок і ключка, а делятором може бути хто-небудь. Тому держіть язик за зубами.

– Так, хто-небудь! – відповіла таким самим тоном Беата. – Делятора легко найти!

– Ба, коли би се мав бути делятор ex partibus єймості, non dubito, що не один найшов би ся. Та ось, – тут пан Бялоскурський кинув на стіл щойно відв’язану карабелю, – в мене є на всякий позов, на інспіратора та делятора ось яка «репліка», і не думай, щоби тобі було легко сховатися.

Бліде лице пані Беати зблідло ще більше, а коли шабля з брязкотом упала на стіл, здригнулася Беата всім тілом.

– Знаю, – прошептала.

Хвилю мовчали обоє. Юрко непорушно сидів, причаївшися за дверми, змінений увесь у слух.

– Чому-то, Яне, згадував ти про Схід? – спитала по хвилі Беата.

– Бо не поїду на Угорщину.

– Чому?

– Бетлен не може тепер нічого вдіяти в Польщі, бо ж із цісарем у незгоді. Переказував я йому, що по землю Сяніцьку та Галицьку тілько руку витягнути, бо наші вояки воюють із дівками й бабами по королівщинах, а з козаками сварка…

– Що ж він на се?

– Він рад би, та не може.

– Чому ж ти сам не візьмешся до сього? Він дав би тобі гроша…

– Що, я?.. Війну вести?.. Одурів? Тілько demens бореться отверто! Віл завсіди сильніший від біскупа, а таки біскуп оре волами, а не віл біскупом, і біскуп п’є малмазію, а віл жере січку… Але правда! Єймость рада б мене позбутися з хати…

– Ні, муй дрогі. Чи ти є, чи ні, се мені байдуже. Ти ж, може, не любиш…

– Коли бракне інкавсту у єгомості, виручить підстароста, – зареготався пан Бялоскурський, – а брати на сентимента – то не єймості справа!

Беата усміхнулася по-свому.

– Пощо ж нам на Схід і куди?

– До Кафи. Є чауш Чікалі-баші, Мустафа.

Беата скочила з крісла, а золоте її волосся розсипалося по шиї.

– Де?

– У Івашка…

В сій хвилі почув Юрко над собою шорох. Обережно, щоби не зачепити собою двері або стіну, обернувся і, нишком ступаючи, прямував у свою кімнату. В голові ходило немов млинове колесо. Якась лють, а заразом сміх хапали його за серце. Наука отця Андрея, любов до Попелівної, слова Івана та злочини Бялоскурського і Беати змішалися у якийсь дикий хаос. Іще ніколи не мав він так багато передумувати, як тепер, при своїм вступі у властиве життя. Та віра в людей щезла відразу. Так само замовкла грижа совісті із-за непослуху батькові, який бажав, щоби його син шукав жінки і кресцитиви у польсько-шляхетських сусідів.

Коли увійшов у кімнату, застав Івана, як прив’язував ремінь удруге до сідла. Не хотів, бач, щоби хто-небудь догадався.

– Ну? – спитав коротко.

– Се страшне!.. Не хочеться вірити, щоби щось таке… Все, що ти казав, – се правда до слова. І знаєш, хто помагав Зглобіцькому при вбиттю Гриця Цебрівського? Бялоскурський!

– Сього вже й я догадуюся; я чув, що говорив Івашко з гайдуком Залушковського і якимось татарином.

Оба молодці посідали на одно з ліжок, і Юрко став розказувати Іванові зміст підслуханої розмови враз із замітками, які сам при сьому вспів поробити. Коли скінчив, відповів Іван:

– Бачиш, Юрку, воно справді гріх бути тілько веселою забавкою єймості, але се пусте. Можемо опертися, як чистий Йосиф Пентефрії, й кінець! Інша річ – убиття Цебрівського. Його сини – наші други…

– Остап любить мою сестру Марусю, а й вона рада його бачити, – замітив Юрко. – І я вже й згодився, і мати, отець Андрей поблагословив, тілько батько чомусь-то дується.

– Жде колігації! – засміявся Іван.

– Так, як зі мною!

– Еге ж! Бачиш, отже, що нам у такому гнізді пробувати годі. Але годі нам се й отверто сказати. Мусимо заждати на відповідну хвилю, а там і чкурнути!

– Властиво, – не годився Юрко, – повинні ми визвати пана Яна на двобій!

– Ха-ха-ха! То ти думаєш, що він стане? Мало-то в нього гайдуків та півгаків?

– Правда!… Але не про се ходить!

– Якраз про се, бо з нами вмерла би й Божа кара. А кара мусить його постигнути, і то з руки Цебрівських, а не з наших.

– Хто його знає, чия рука покарає злочинця? – сказав задумчиво Юрко. – Дивно воно, бач, лучається у світі: хто б то подумав, що ми аж тут найдемо загублений слід… Але кажи, про що дізнався ти від Івашка?

Івашко говорив зі сабатом по-мадярськи, і я не розумів його. Аж надійшов татарин, і всі три заговорили по-нашому, бо татарин не знав по-мадярськи, а сабат – по-татарськи. З їх бесіди вирозумів я, що сеї ночі уб’ють пана Залушковського власні гайдуки, бо Івашко виміркував, кілько в нього гроша і де заховано. За се має Івашко дістати половину, а пан Бялоскурський усе, що найдеться у дворі.

Юрко почервонів.

– Господи Боже! – закликав. – Чи бачиш ти усе те? Чи даремно кличе до тебе о месть ся невинно проливана кров?

– Бог усе знає й бачить! – відповів досвідніший від товариша Іван. – Не нам судити його стежки. Да буде воля його свята! Ми не в силі перешкодити злочинові, бо ж він, здається, вже й довершився… Заразом дізнався я, що татари вибираються на Поділля та Руське воєводство, бо козаки попалили Синоп.

– Чому ж саме сюди? Ми ж не козаки!

– Дурний ти, Юрку! Їм на козаків не хочеться йти, хіба крадьки. Козаки б’ють! Се не шляхта, не ляхи, ось що! Хто бажає битися, сей іде на Україну, а хто хоче розбагатіти, найти баранів на заріз та дівок до гаремів, сей іде на Польщу.

– Що ж має з сим спільного пан Бялоскурський?

– Він має впливи у кількох мурзів та у Чікалі-баші, бо доносить орді, де стоїть військо та де найкраще можна вловитися. Паші посилає дівчат, які на його вказівки ловлять татари. Він також торгує невільниками у Кафі, має зносини з греками, латинами й турками при стяганню окупів на різних бранців. У Криму є його слуги й багато приятелів.

– Що ти верзеш? – питав Юрко, не розуміючи гаразд усього. – Чував я, що таке діється, але щоби шляхтич! Се неможливе! Се брехня!

– Тссс! Побудиш усіх. Не брехня се, не лож, а страшна правда. Адже знаєш, що в татарських і турецьких городах є чимало польських потурнаків, які й помагають туркам ссати з Річи Посполитої кров і гріш.

– Кажи радше – з Русі!

– Так, ми-то годуємо сього опиря нашими дітьми, але польські пани в сьому йому помагають, бо й вони не ліпші. Пан Бялоскурський – се один із сих татарських помічників; се, як казав чауш, очі й уха кримського царя.

– Гей! Щоб їх, таких синів, побила Божа рука, одних і других!

– Вірю, що колись і те прийде! А ми поки що не рішаймо нічого, тілько ходім спати!

Оба товариші поклякали біля ліжок і перед сном молилися довго…

Примітки

Подається за виданням: Опільський Ю. Твори в 4 томах. – Льв.: Каменяр, 2000 р., т. 3, с. 36 – 55.