9. Поворот

Юліан Опільський

Не довго тривала розмова в коршмі. Цебрівські, Юрко й Іван були дуже втомлені – одні ненастанним ожиданням та чатами, другі дорогою. Тому Кравчик порадив усім іти спати, а Попель замітив, що найкраще буде, коли пани Цебрівські приїдуть враз із Юрком до Лошнева. Коли старий Угерницький розлютиться, то буде відрадніше, коли утішиться, то Остап дещо скористає. Рада була добра, і хлопці пішли спати. Але Юрко не міг заснути, та ледве кілька хвилин провів у півсні, з якого раз у раз будився. Ще сонце не зійшло, ще спав весь город, як Юрко встав і обмився студеною водою з керниці. Відтак збудив товаришів, усі всіли на коні, і невдовзі задуднів під ними міст на річці Гнізні.

Переїхавши річку, звернули наліво та вузькою доріжкою в’їхали в дубовий ліс, який належав уже до пана Василя, і тому був доволі густий та високий. Тут і там видніли білі берези та буки, поза тим ліс був густо підшитий, а під могутніми деревами панував сумерк. По правій стороні червоніло небо від ранньої зорі, а птиці аж заходилися від співу. Раз у раз ударяло мокре галуззя о лиця їздців.

Юрко їхав попереду, козак позаду, і вкоротці почалася між молодцями розмова. Швидко холод, роса та птичий спів вигнали з них сонливість. Юрко розказував про Зглобіцького та Бялоскурського, а панове Цебрівські раз у раз давали вислів свойому подивові, коли почули про пригоди Юрка та Івана протягом останніх тижнів. Іван докидав слівце то тут то там. Укінці спитав Остап:

– То ти певний сього, що Бялоскурський помагав Зглобіцькому?

– Зовсім певний, землю святу їстиму, коли хочеш! – відповів Юрко.

– Тому він так спішився продавати Білоскірку! – додав Микола.

Нагло обізвався козак:

– То у пана Бялоскурського був татарин?

– Був! – відказав Іван.

– Куди їхав?

– Туди, через Русь, перебраний за хлопа.

– Ага!

– Що – ага! Що? – стали питати всі.

– Нічого, я так, про себе! – усміхнувся Коршун. – Воно, бач, дивно було б, коли б не перебрався. Далеко ще?

– Ні! – відповів Олексій. – Всього миля, та й то не ціла, з Теребовлі, а відси – ледве чверть. Ось там, за закрутом, і Лошнів.

Вкоротці виїхали молодці з ліса та побачили село. З лівої сторони за Гнізною стояв Микулинецький ліс, направо видніли білі, чепурні хатки. Над ними стелилися дими, видко, варено снідання. З хат виходили люди, годований товар покидав село та йшов у ліс, а за ним босоніж, викрикуючи та вигойкуючи, бігли пастушата.

Довкола села розклалися поля широкою полосою здовж піки, далі направо стояв замок із двома вежами.

Сонце вийшло вже на виднокруг та сипало проміння на всю картину, а молодці в’їздили в село, розглядаючися, чи не стрінуть кого з двору. Довкола кождої хати красувався буйний сад, усюди видко було харність та добробут.

Господарі в порядних сіряках, жінки в запасках та намітках виглядали зовсім інакше, ніж у інших селах. Був се тугий, рослий та сильний нарід, непривиклий, видко, до бука та здирства. Але у парі з бутним виглядом парубків ішла і ввічливість. Усі здоровили Юрка приязно словом «Слава Богу» та ставали, видко, бажали вдатися в розговір із повертаючим утікачем. Але Юрко спішив невтомно наперед, не здержуючися. Козак аж паленів із радості, дивлячися на ранній рух у селі.

– Здається, що ти в якомусь нашому хуторі на Україні. Що за гарний народ! Були б козаки, як гай!

– Заможний народ, – потвердив Іван. – Сидить на старому праві, робить панщину тілько толокою та дає давні драчки…

– Ага! Тому таке густе село.

– Було би воно більше, лише се ще заблизько. І так багато зайдів, але тим пані Марта дала випас волів своїх та їх і веде величезну торговлю волами. Бач, ліси зашановані, а в сусідів щораз то менше товару… Виплачується.

Козак засміявся.

– То гарно, лише коли єгомость пану Юркові захочеться погуляти, то до двох літ не буде ні ліса, ні плотів, ні товару, а за десять повтікають хлопи.

Іван озлобився.

– Не знаєш ти, пане осауле, нашого Юрка, тому не верзи дурниць!

– Я не верзу, – усміхнувся Олекса, – лише хочу сказати, що село може перейти на інші руки, а тоді пропаде все; іще чорт бери ліс та землю, але люди!

Іван розвів руками.

– На те Божа воля! – сказав. – А поза сим тутешній народ бутний, гнету не стерпить.

– Ха-ха! Та й піде під батіг, на паль, до льоху або втіче, а на всякий випадок зайде межи старці. Треба буде йому тікати заздалегідь.

Іван здивувався.

– Що вам, пане осауле? Пек, осина, чого ви крячете?

– Нічого! – відповів козак. – Таке все приходить на мене, коли бачу тутешніх людей. Господи! Був я в Криму. Гірке рабство у татар, але се життя – се хіба гірш каторги на галерах!

У сій хвилі в’їхав Юрко на майдан двора, зіскочив з коня та побіг стрілою до дверей.

Там сидів на лавці високий худощавий сивий чоловік – пан Василь. Почувши тупіт коней, устав з лавочки та, прислонивши очі рукою, глядів на приїзжих. І нагло відняв руки від чола та простяг перед себе.

Юрко кинувся батькові до колін і обняв їх.

– Батечку, – лебедів, – батечку! Простіть мені мій вчинок, я не хотів вразити вас, але втік, бо не хотів сповнити вашої волі. Я ж не міг вас послухати, не міг і противитися… Тому втік.

Старий Василь заплакав і гаряче обіймав сина. Вкінці сказав:

– Нічого, сину, минулося, забулося. Богу святому слава, що здоров вернувся, се видимий знак ласки на мій поворот межи своїх. Вчера вирікся я ляцької дурійки, нині зсилає мені небо нагороду. О, коби відвернулася від мене ще й кара за мої прогрішення!

Юрко оторопів. Він сподівався ласкавого прийому, та не надіявся такої зміни, і аж тепер пізнав, як любить його батько.

Старий сів знову, підняв очі на небо і, видко, молився, поклавши руку на голову сина. Син мовчав, і аж коли побачив матір, яка з молодшою його сестрою Ганнусею бігла до нього, зірвався та побіг їм настрічу.

Пан Василь піднісся тим часом із лавочки і підійшов до їздців, які гляділи з коней на привітання.

– Ану, хлопці, забули старого? Злазіть з коней та милості просимо в хату! Грицю! Грицю!

Старий гайдук явився зараз. Він мав суворе, дике лице, але очі виглядали якось підозріло.

Дрожачою рукою зібрав поводи і при помочі двох інших пахолків повів коні до стайні.

Першим підійшов до пана Угерницького Іван і поцілував його в руку. Сей обняв його і спитав:

– То ти був з Юрком?

– Так, батьку, ми не розлучалися ні на хвилину.

– Спасибі тобі, сину! Юрко молодий, недосвідний, хто знає, чи вернув би був без тебе!

Іван усміхнувся.

– Ні, батьку! – відповів. – Ваш Юрко не з тих, що потребують «охмістра». Не опоганив він вашої шаблі, але охрестив її ляцькою кров’ю.

Пан Василь потупив очі.

– В такім випадку начав шлях свого життя краще, ніж його батько. Да благословить його Господь!

По черзі звітався старий приязно з панами Цебрівськими, але показалося, що їх лише три.

– Де ж Остап? – спитав Угерницький.

– Остапе! Остапе! – гукнув Микола.

По хвилі надбіг Остап, червоний та засапаний.

– Гніваєшся, Остапе, на старого? Се гріх! Остап поцілував руку пана Угерницького, а сей обняв Його сердечно.

– Я не знав… чи ви, батьку… теє… – заговорив уривано.

Пан Василь усміхнувся:

– Ага! Теє! Ти куди, котюго, бігав, що засапався? Ну, ну, не гнівайся, чого не було, то що може бути!

Остап почервонів іще дужче та відступив, а коли Маруся віталася з Юрком, приступив старий Угерницький до Коршуна та сказав:

– Здоров, козаче!

– А здорові й ви, батьку! Коли приймете в хату, то й я не пріч остатися.

– Милості просимо! Ти з Запорожжя?

– Ні, на Запорожжя!

– А відки Бог веде?

– З Жовкви! А за чим, то розкажу, як поспитаєте.

Старий зрозумів притик та повів гостей до замку, куди подано вкоротці снідання.

Старий Василь не говорив зразу нічого, лиш бігав від жінки до Юрка та кликав Марусі. Але Маруся щезла, а так само не було й Остапа.

Побачивши Марусю, замітив Остап, що він уже переголоднівся та не має охоти до їди. Тому вийшов перейтися, а при сьому припадково зайшов у сад по другій стороні дому, в якім жили Угерницькі. Там побачив Марусю, що сиділа на пні зрубаного дерева, видко, ждучи когось. Була се висока чорнява дівчина з блискучими, мов жар, очима та чудовими, правильними рисами лиця. Побачивши Остапа, встала та вибігла проти нього, усміхаючись. Остап біг зразу, мов молодий лошак, що зірвався з прив’язі, але, підбігши, звільнив кроку, поклонився з поважанням, поцілував її простягнену руку, а відтак глядів в очі дівчини з німою просьбою. Ся зрозуміла його, а її білі зубки блиснули з-поза рум’яних губ.

– Конче? – спитала.

– Конче, конче! – закликав кремезний, мов дуб, парубок, приймаючи вид кількалітньої дитини.

– Ну добре, ходи! – сказала дівчина.

Остап скочив, обняв її, мов огонь, та цілував, немов уперше.

Вкінці сказала дівчина:

– Досить, тепер слухай!

Послушно відступив Остап і станув о три кроки перед дівчиною.

– Перш усього, – сказала Маруся, – ти цілуєш засильно, бо аж губи болять.

– Марусечко, мене серце боліло через дві неділі, а я не кажу нічого…

Маруся усміхнулася, а її уста, зціловані хлопцем, стали ще вдвоє червоніші.

– Від того ти козак, щоби терпів.

– Коли-бо я вже не можу. Подумай лише – вже рік! Мені нема ні їди, ні сну…

Маруся глянула бистро на хлопця і усміхнулася.

– Ба, не видко сього по тобі, – сказала.

– Так, певно, що ні, бо я тепер при тобі, але коли лише поїду, так почорнію, як та земля…

Остап похнюпився, немов збиралося йому на плач. Дівчина споважніла.

– Слухай, Остапе! Ти нині виїмково говориш розумно.

– Справді? – утішився Остап, хоч і не знав, де саме було се розумне слово. – Моє ти серденько!..

І Остап удруге прискочив до дівчини, але вона простягнула руку. Рука висунулася з широкого, м’якого рукава, така біла та лискуча, така аж страшна…

Остап став і почав м’яти свою шапку в жмені, а вітер роздував його довгий темно-русявий волос.

– Тссс! Не вільно!.. Ти скажи нині батькові вечором, що ти вже доволі ждав та що хочеш женитися. Мати казала, що вже час!

Парубок підскочив із радості.

– Марусенько! – промовляв. – Я, бігме, не стерплю… мені годі!..

І, не ждучи вже позволення, цілував Марусю, поки вона сама, змучена опором, склонила головку на його груди. Кудись щезла її звичайна веселість та рішучість, а в її очах блиснули сльози.

Остап налякався.

– Що тобі, сонечко моє? – питав. – Ти гніваєшся на мене? Я вразив тебе? Скажи, зіронько!

– Ні! Ні! – відповіла дівчина, вже усміхаючись. – Але йди вже, йди, тебе ждуть.

Бігом пустився Остап до замку.

Тут велася тим часом широка розмова. Козак розказував про тясминські та запорозькі уходи, а старий Угерницький слухав його пильно, покивуючи головою.

– Тут у вас, – говорив козак, – багато землі, але й багато людей, а крім людей є ще жиди і шляхта. Сі панове Бджихлопські, немов п’явки, виссали силу землі і народу. До них належить мало не вся земля, а вони сіють та орють для жидови та німців. Пустинею стає свята руська земля, а її питомі власники в рабстві вмирають від нужди, голоду, зарази! У нас нема таких панів, а ті, що є, сидять тихо, бо в нас не перевелися ще Косинські, Наливайки, Лободи, Шавули та Саськи. Люду в нас доволі, але землі – видимо-невидимо. Їй на сході краю нема. І що за земля! Кинеш жменю – копа виросте! Дині та гарбузи, як бочівки, буряки, як підсвинки, аж землю розсаджують. Скот – що й казати. Гарна порода, своя, питома, а хто хоче, то й татарської або й турецької роздобуде. Ліси повні звірів, степ аж роїться від сайгаків, сусликів, зайців; птиць цілі хмари! Гей! Гей! Може бути, що сьому тисяча літ було таке й тут. Але тепер!..

– Ну, а татари? – спитала пані Марта.

– Єймость добродійка жартують, – відповів козак. – Очевидно, на пограниччі, над Чорним морем, усяке буває, часами чумака вб’ють або зловлять чабана, часом хутір спалять, але ми їм відтак удесятеро накладем за такий рабунок. Тому татари волять не чіпатися козацької землі, а йдуть на Москву і Польщу. От у вас козаків нема, і що з сього? Невдовзі на Поділлі та Покутті ні одного села не зістанеться, хіба тут і скрізь повстане козацтво.

– Довго я тут, – відповів пан Василь, – а татар не було ще в Теребовлі.

– Але будуть! Сама шляхта заведе їх туди. Хіба не знаєте, кілько ляхів живе в Перекопі, Білгороді, Кафі, Азові? Авжеж, що вони мусять самі давати відомості чамбулам, коли ті так правильно і так успішно нападають. Але хіба не знаєте, що діється? Не раз треба суму викупу тричі заплатити, заки поверне викуплений, та й то не завсіди. Родина продає фортуну, з останнього тягнеться, а якийсь там мості пан скот-ага або собака-бей ляцької породи бере гроші собі та пише вдруге, буцімто не дістав і шеляга, аж нещасний раб згине в неволі, а тоді висилають за ті самі гроші трупа, за які продали живого.

– Що ви кажете?! – спитала праведна пані Марта, якій у голові не містилося подібне злодійство.

– Нехай мене покарає Бог! Нехай сам зігнию собакою на турецькім ланцюгу, коли брешу. Чи ви не знаєте, що українські пани викуплюють бранців через нас та під нашою сторожею? Так, лише татари не люблять таких торгів і волять польських потурнаків. У нас, бач, чесні купці, в лівій руці гріш, у правій шабля, не кривдимо татар, але горе їм, коли б захотіли обманути нас. Одначе лише ті пани ідуть під нашу хлопську опіку, які чуються заодно з нами, а ми з ними. Інші пишуть листи за листами до потурнаків, посилають суми за сумами, наче в болото. Кажете, єймость пані, що таке злодійство неможливе? А кілько шляхтичів грабить попри татар на їх рахунок? Хто спитає по нападі, чи се татари, чи свої? Такі всякі Побідзінські, Понятовські, Цеклінські, Бялоскурські, Зглобіцькі – до чого вони не спосібні?

– Правда! – сказав старий Василь. – Сам гетьман Жолкевський говорив минулого року на соймі про Понятовського, що се чоловік гірший від Наливайка [Історичне. – Авт.].

– За Побідзінським, Цеклінським, Бялоскурським та Зглобіцьким заступилася вся шляхта! – сказала пані Марта, яка знала, що її пригадки збільшують лиш відразу мужа до польської шляхти.

– Так! – додав Попель. – Бо знала, що й її треба би вивішати, коли б була свята справедливість у Річі Посполитій!

Через хвилю мовчало все товариство.

– Справедливість є лиш там, де вона держить у руках і меч сили, а не там, де записано сотки книг кондемнатками, щоби запобігти загибелі гродових мишей! – засміявся козак. – У нас на Україні всі миші в полі. Бо живого слова присуду козацької старшини не піжре й сам диявол, як не угризе і сталевої шаблюки козака. Ся шаблюка висить однако над карком татар, як і своїх ворохобників, і тричі горе тому, хто хотів би у нас кривдити своїх.

– Чому ж ви, пане осауле, так захвалюєте нам наші тясминські пустині? – спитала пані Марта. – Адже вам краще, як нас там не буде.

– Нам було би краще, коли б ви там уже були. Тепер бачу, що єгомость пан Василь, – тут поклонився козак пану Угерницькому, – се муж праведний, чоловік християнських чеснот і достойний бути на волості одним зі сподвижників нашого гетьмана Петра Конашевича-Сагайдачного. Він-то уняв у карби всіх, що ходили на Москву чи Молдаву, кинув їх у степи та дав їм у руки меч проти бусурмана. Турки й татари дрожать у своїх гаремах, а козацькі гармати і мушкети обкурюють димом царгородські стіни. Коли поможе Бог, то проженемо в пустині Азії весь накорінок поган та виведемо патріарха на престіл у Стамбулі. Тоді поверне туди й Боже царство, як повертає вже поволі на Україну за нашими плечима. Ні турки, ні татари не перелізуть уже навіть через гори наших трупів, які їх ділитимуть від святої Печерської лаври, коли б туди поніс їх нечистий. Тому думаю, що багато добра вчинив би пан Угерницький, коли поїхав би сам або післав сина на Україну. Там його треба козацтву, усій Руси, міщанам, хлопам, а тут стілько його значіння, кілько гроша в калиті.

– Правда єсть! Годі перечити, – кликнув пан Василь. – Ось бачиш, козаче, я подумаю про твоє предложення. Бачиш, мій син хоче женитися, йому належиться майно, моїм дочкам також, може бути також, може бути, що за рік-два почуєте і наше ім’я між вірними переказам предків шляхетськими родами.

– Слава тобі, Господи! – кликнула пані Марта. Аж тепер не сумнівалася вже, що її чоловік не заверне з нового шляху. Ось він найшов на нім також і ціль для своєї честолюбивості, яка була одинокою причиною його відступства.

Юрко й сам не тямився з радощів, та аж до полудня дуже пильно розважав разом із батьком справу переселення на Тясмин. Пані Марта замітила, що найкраще буде післати туди зайдів та халупників із Лошнева та інших маєтностей, а оставити лише господарів на цілім грунті. Козак порадив заразом, щоби заздалегідь зробити писану умову в гроді, а тоді і з околиці повтікали би усякі нуждарі за свобідним хлібом на Україну.

– Єймость добродійко, не бійтеся, – говорив, – що бракне робучих рук. За гроші або ординарію добудемо їх завсіди доволі. У нас багато таких, які повтікали відси в одній драній сорочині та раді би заробити хоч на прожиток або кожух. За плату хлоп працює інакше, як за панщину, а при тім самі млини, спусти і гуральня принесуть вам більше, ніж не одна панська фортуна на заході.

Відтак розказував іще про наміри Сагайдачного піднести братську школу в Києві, постаратися про попів та дяків на всю Україну, щоби вчити народ грамоти, скасувати цехи, завести правосильну козацьку власть замість польської, викорінити татар аж по Крим та замкнути Перекоп окопами.

Старий Угерницький слухав і порівнював у своїм умі короткозорість мості панів, які розуміли publicum bonum настілько, наскілько воно йшло в їх кишені, – з сим широким закроєм обнов Сагайдачного. Вкінці не витерпів і сказав:

– Дивно се, що в соймі, де засідають найсвітліші Річи Посполитої capita, ніколи про такі матерії не трактується. Там заодно: Корона каже, що треба війська, – шляхта годиться. Король бажає гроша – шляхта протестує. Король війська не збере – шляхта свариться. Притисне біда – найдуться гроші на нове військо, старе рабує, бо не заплачене; і знову: король просить грошей, а тут шляхта не дає, лише вичислює кожду свиню, яку з’їли вояки, і кричить, щоби покликати посполите рушення. Але посполите рушення не прийде, бо пани ухвалили, а дрібна шляхта має битися. Вкінці начинаються торги за булаву, за староства, за державу королівщини, аж якийсь із мальконтентів зірве сойм. Ось і політики! Про заслуги, про правду і кривду й мови нема. Куди їм до вас! Аж тепер бачу сам, що нема в Річі Посполитій місця для трудолюбивої людини.

– Певно, що так! Але не думайте, батьку, що в нас темнота: є в нас такі, що махають латиною не гірше, ніж шаблею, а се добрі вояки! А ще більше є таких, які шанують книжне слово, хоч його самі не багато лизнули, а такі люди кращі від вивчених визувітами Одрихлопських, які, ні крихти серця не маючи, вчаться латини, бо така мода!

Розмова урвалася задля обіду, а по обіді всіли на коні старий Угерницький, усі хлопці та Коршун і поїхали до Іванівки «в свати», як казав старий.

Примітки

Карта околиць Теребовлі

Цифрами позначено: 1 – Теребовля; 2 – Лошнів; 3 – Іванівка; 4 – Кровинка; 5 – Струсів; 6 – Микулинці, 7 – Білоскірка (колишній маєток Яна Бялоскурського, який він продав на користь Коросна); 8 – Тернопіль.

Подається за виданням: Опільський Ю. Твори в 4 томах. – Льв.: Каменяр, 2000 р., т. 3, с. 143 – 152.