2. Ренкодайні

Юліан Опільський

Ранок, що наступив по непогіднім та бурливім вечорі, був зовсім інакший. Скупаний у краплях дощу, ліс блистів у рожевих променях сходу та прибирався жемчугами, що горіли всіма красками дуги. Свіжим та гарним, мов дівчина з купелі, вийшов ранок, і наче повеселішав увесь світ, радіючи теплом та красою природи. Птички обтріпували крильця, розправляли дзьобики та заливали піснею весь ліс. Здавалося, він немов розспівався весь на славу Божу, на радість людям, здавалося, не з того світа були вчорашні пригоди. Наче чорт, що щезає від лиця Бога, пірнуло в забуття усе: крики, плач, бійка, тортури, людська злоба; і все те немов сном видавалося обом молодцям, що ночували у клуні коршми «Під буком».

Молодий Угерницький збудився скорше, як його товариш, та виглянув надвір. Збудив його гамір, що панував у тій стороні обійстя, та лай псів, поприв’язуваних уже за дня на ланцюги при частоколі. На подвір’ї стояла довкола возів чимала громадка хлопів із Губич, а між ними парубок Куба, який живо з ними розмовляв. Вони нарікали на нічний гамір та питали, хто саме попідпирав колами двері повітки, в якій вони спали. Куба пояснив їм, що минулої днини напали на коршму бескидники, ті самі, що хлопи їх бачили в шинковій кімнаті. Він розказував, як-то оборонилася від них шляхта та якого їм завдала чосу. При тім не щадив також заміток, котрі доказували, що Куба неабиякий бувалець. Юрко чув, як Куба поучав сліпороджених синів Хама.

– Ви, хлопи, не питайте найкраще, що тут сеї ночі діялося, та будьте задоволені, що ми відбили опришків. Вони вас заперли у клуні і, певно, були б обдерли, а може, й поубивали, коли б не наші гості – шляхта. Потім, бачите, се шляхотська справа, о!.. А знаєте, що де пани б’ються, там хлопу зась, а то як знюхаються собачі діти, то все на хлопській шкірі скропиться. Тому я вам раджу: навіть нікому й не кажіть, що ви тут ночували, бо як вас потягнуть до гроду, то що буде? Бескидника не зловиш, шляхтич не ставиться, лише хлоп піти мусить, а знаєте, чим се пахне, коли хлоп іде на трибунал? Хоч куди мудруй, а по крайній мірі без бука не обійдеться. Тому мовчіть, і нехай дідько бере панів разом з їх гонором та. бійками.

– Ая, ая! Мудро говорить чоловік, – казали хлопи і з дивним поспіхом стали збиратися в дорогу.

Угерницький збудив товариша.

– Вставай, Іване, вже день.

Молодець зірвався, перехрестився, та оба вийшли на майдан, серед якого стояла керниця.

Вони вилили кілька відер води в корито та стали вминатися, роздягнувшись до нага. Холодна вода освіжила їх та додала веселого настрою.

– Ну, – засміявся Іван, – не бракне нам пригод у нашій мандрівці. Передовчера бійка межи православними та католиками в Перемишлі. Вчера знов у коршмі потіха. Цікавий я, який чортяка нині покажеться?

– Не дуже-то я цікавий на сього твойого чорта, – відповів товариш. – Ти подумай лише, що ми вже ось третій місяць у дорозі, та не бачили ще ні одного кута, де був би хоч сякий-такий лад. Чоловік просто життя не певний на кождім кроці. Досить, у нас на Поділлі тривога від татар, та все-таки в обороннім дворі батька безпечно. А тут? Що крок – то бійка, що село – то або бунт, або постій військовий, або жидівський нагай над хлопами, морди, стрілянина, пожежі – от затовчуть де в кутику, тіло «згублять», та й і старі наші не дізнаються, куди вороння порозтягало наші кості.

Іван засміявся.

– Чи тобі, Юрку, припадково не захотілося вертати під батьківський нагай та до панни Корніцької?..

– Щоб їй хрін, а тобі шило в хавку! – сплюнув із досадою Угерницький.

– Що ж, – сміявся далі Іван, – у нашій Річі Посполитій чим дальше на захід, тим кращі порядки. Се ясно! Нема татарського батога, то коні брикають. А де ти чував про безпеку безоружному? Лише в школі є інші аргументи, ніж шабля, та й то волю я наш православний бук, як єзуїтські брехні. От не верзи дурниць! Казав мені вчера Матис, що котрийсь там шляхтич потребує ренкодайних, ось ми йому на руку й підемо.

– Ат, не розумієш ти мене, – сказав неохітно Юрко.

Іван зареготався.

– Ага! Туди його понесло, – сказав. – Ну, поворотом не скіргаєш нічого, тому мусиш заждати, аж старий зм’якне… Відай, таки в моєї сестрички глибші очі, ніж я думав; дивлюсь на тебе… хлоп не хлоп, а втопив душу, як коня в полонці. Що ж, мовчи, язичку, будеш їсти кашку!

– Е! Ти справді стаєш говорити дурниці, легко тобі, братові, сміятися, а мені не те…

– Звісно, що не те, – засміявся Іван. – Мені ось тепер не дівчина в голові, а який християнський сніданок.

Оба молодці скінчили одягатися та пішли у коршму, де тим часом усунено всі сліди нічної пригоди. Лише перев’язана голова Залушковського давала знати, що він вийшов з учорашньої потіхи concussus, як говорено в трибуналі.

Бялоскурський сидів сам при другім столі, а коли молодці ввійшли, піднявся їм настрічу.

– Чолом вашмость панам! – сказав. – Пан Угерницький, правда?.. Знаю, знаю сю фамілію. Зацний рід, від князів походить! А як же ж фамілія вашмості?

Тут пан Бялоскурський звернувся до Попеля, що збоку глядів на повітання.

– Іван Попель, загородовий шляхтич з Іванівки.

– Чи ренкодайний єгомості? – запитав пан Бялоскурський Юрка.

– Ні! Се мій брат по серцю! – відповів Угерницький.

– Ага! Amicita! О, велике се слово, се, як казали патри єзуїти, дочка неба, сестра любові, се чистий цвіт серця цнотливого мужа.

– Правду кажете, ваша милість, – відповів Угерницький. – Саме так думаємо й ми!

На згадку про чистість сеї приязні Іван пригриз губи, згадавши свою сестричку та любов Юрка. Тим часом Бялоскурський говорив дальше до Угерницького:

– Я родзіца вашмості знаю, ми разом опонувалися hostibus у московській потребі, а з панами Цебрівськими ми в зажилості перебували. Та фортуна кинула мене сюди, в дикі гори, тому ми й розійшлися. Моя субстанція тут, тому не пізнав іще досі самого вашмость пана. Та се не завадить, щоб ми й тут пізналися, і думаю, що не відмовите давньому другові вашого батька і почтите мене своєю компанією. А хочете знати моє ім’я, то я-м єст Ян Наленч Бялоскурський з Коросна, Сяніцької землі.

– Радо служимо вашмость панові та дякуємо за запросини! – відповів, червоніючи, молодець і сів разом із товаришем біля Бялоскурського.

Матис приніс м’ясиво та мід, а Бялоскурський припрошував гостей, які при своїм віці та утомі таки й не дуже давали себе просити.

Бялоскурський узяв чарку з медом і підніс її.

– За здоровля вельможного родзіца вашмості та на добру дружбу! – сказав.

– Дякуємо вельможному добродієві нашому. Здоровля вашої милості! – відповіли молодці.

– Ну! Розкажіть тепер, відки взялися, – заговорив шляхтич, обтираючи вуса.

Угерницький, який по сніданку повеселішав, змінився назверх зовсім. Його задума та огірчення десь поділися, а голова гордо піднялася горі. Він відкинув узад буйну темну чуприну, на устах появився усміх.

– Багато буде розказувати, ваша милосте! – замітив.

– Нічого, підождемо! – відповів Бялоскурський весело. – Мої хлопці поїхали до Добромиля в справі нападу та відшукувати Зглобіцького, тому маємо час, заки вернуть.

– Зглобіцького? – крикнув Попель. – То ходім і ми!

– Сиди, вашмость, тихо! – відповів Бялоскурський. – Коли найдуть, приведуть і без вас, коли ні, то й ви не поможете, то «цєнта» штука!

– Еге ж! – проворчав Угерницький. – Знаю його. От сиди, Іване, єгомость мають рацію!

– Знаєте ви, панове, що його Красіцький тримав півроку in fundo Дубецького замку, а таки вибрехався, собака.

– Quomodo ? – питав Угерницький, бажаючи дати доказ, що й він лизнув латини та має всі дані на образованого чоловіка.

– Підніс протестацію через якогось там ренкодайного, що се гвалт, доконаний на золотій «вольносці» коронних синів, а то страшний crimen.

– Певно! Певно! – потвердив Попель.

Бялоскурський глянув згірдно на брата шляхтича, що мішався до розмови посесіонатів, будучи, видимо, голотою чи odardus-ом.

– Ніякий bene natus et posessionatus не може ж згодитися, щоби його замикали, не зловивши in recenti. Красіцький віддав його старості в Перемишлі, а сей пустив його на волю, бо се його свояк.

– Рацію маєте, ваша милість! При тім ніякий чортяка не зможе зловити шляхтича in flagranti, бо він має при своїм вчинку переважаючу силу.

– А, виджу, вашмость peritus у різних арканах права та наук.

– Так! Доволі. Наші батьки держали нам ученого монаха, а сей навчив нас грецько-руського та латино-польського письма і права посполитого.

– Батьки? То батько вашмості теж посесіонат? – спитав Бялоскурський Попеля. – Я чував, що се загородовий шляхтич.

– Авжеж, – відповів поважно молодець. – Худа фара у мого родзіца, але все-таки яка така субстанція єсть.

– А коли так, то не гнівайтеся, вашмость, за постпозицію, – перепросив Бялоскурський, усміхаючися приязно. – Тепер між лісовчиками та іншими жовнірами мало статочних людей, а ім’я вашмості мені справді не чуже, але, крім батька, фамілії вашої не знаю. Ну, розказуйте, пане Угерницький, та переплітайте медом.

І Угерницький став розказувати.

– Як ваша милість, може, знають, брав мій батько дуже пильну участь у московських та інфлянтських війнах, бо є гарячим прихильником короля, більш, ніж хто-небудь із сусідів. Однак за всі заслуги не одержав він обіцяного староства, лиш якусь пустиню на ріці Тясмині, у самій татарській пащі. Люди, що там бували, кажуть, що там пустиня, ліс, луг і степ – усього доволі, тілько людей нема. Така-то була й заплата. Та на сих війнах стратив батько багато літ, а й дома бував тілько часами. На щастя, мав батько доброго сусіда та розумну жінку, тому не лише не витратив майна, але ще й приросло воно чимало через численних утікачів з-під інших панів. Єгомость пан Попель живе, як римлянин, а моя мати також не тратить гроша на адамашки, атласи та ношення з жемчугів та самоцвітів. І мене виховали як слід. Учений єромонах Андрей, відданий друг батька, жив у нас, а будучи ученим, став нас обох учити. Та ось вернув батько, лихий на се, що не дослужився кресцитиви, і зараз виправив мене до Ярослава до єзуїтів, щоби тілько дальше від хати. Була між ним і Андреєм велика суперечка, мати плакала…

Тут молодець зам’явся і почервонів, бо замітив насмішливий вираз лиця свойого товариша. Помітив його змішання й пан Бялоскурський і поміг молодцеві видобутися з клопоту.

– Ну що ж дальше? Шляхтич уперся руками й ногами, і ви мусіли їхати, правда?

– Так! Всадили нас у карабон, дали слуг та старого ренкодайного Василя Дрогомирецького для опіки й вислали з довгим листом до патрів єзуїтів. Так приїхали ми до Зборова. Станули ми у коршмі, а коли повечеряли і пішли спати, каже Іван: «Як хочеш, Юрку, їдь далі, а я не поїду. Жаль мені тебе, бажав би тебе врятувати, та не врятую узаперті, хіба на свободі берегтиму твого добра, інакше пропадемо, мов пес у ярмарок!» І справді, ми православні, при тім русини, і сього не цураємося, нам нема діла до єзуїтських вигадок. Тому я й рішився сказати «тікаймо!»

Ми повставали, нишком узяли два коні, на яких їхали наші два гайдуки, і махнули на чотири вітри. По дорозі каже Іван: «Їдьмо до Львова, там нас не будуть шукати, бо думатимуть, що ми втікли на Україну». Ну, й ми приїхали до Львова. У Львові є вірменин Гошович, що мав свого часу два арти в наших лісах, коли батькові треба було грошей на похід. Він нас прийняв, і ми сиділи в нього тиждень, а відтак каже він до нас: «Слухайте, хлопці, я дам вам грошей, а ви дайте кавалерський пароль, що вернете домів». Але ми не хотіли вертати, бо знали, що старий зм’якне лиш тоді, коли нас не буде, а як вернемо так швидко, то виб’є і впреться при своїм, хоч гинь!

Тоді став Гошович просити, щоби ми покинули його хату, бо батько міг би дізнатися, що ми в нього, й тоді став би мститися на його возах, грошах або й на ньому самому. Се ж дуже легка річ. Вірменин не має, як шляхта, на чому держати сотки гайдуків, які берегли би його.

На тому стало, що ми пішли до міста шукати собі пристановища. Та саме тоді посварився був якийсь там можний шляхтич Ваповський із магістратом, бо магістрат позволив сидіти в місті якомусь там його ворогові, панові Лагодовському. Ваповський напав на місто, одбив міських пахолків, а відтак найшов Лагодовського недужим у кам’яниці і велів застрілити свойому ренкодайному з півгака.. Зробився крик у місті, та аж Ваповський виїхав, староста вислав і своїх пахолків, а ті стали чіпатися всіх, кого запопали, а вкінці й, нас обох. Ми побилися з ними і втікли, але до міста вже годі було вертати.

Так заїхали ми до Городка і опинилися тут без тинфа при душі. Іван каже: «Ну! Нема гроша, є шабля, живімся по-рицарськи!» Але я сього не люблю. Опришків та волоцюг і так доволі. Так ми й найшлися у клопоті. Аж тут стрінули ми пана Жарновського, який збирав якраз полк легких їздців, і ми втягнулися до реєстру.

– Eheu! Що ж ви вчинили? О необачна молодість! – крикнув пан Бялоскурський. – То ви не знали сих полковників, які обдирають зі шкіри шляхту і хлопів, а відтак виводять полк та продають його чужим за гроші?

– Ми чували про се, і я остерігав Юрка, – сказав Іван, – та Юрко твердив, що Жарновський – се велика шляхта, і на такий підлий процедер не піде.

– Ха-ха-ха! – засміявся Бялоскурський. – Нема у вас, панове, експерієнції. Ото вигадали! Хто тепер не має процедеру? Перші роди обдираються взаїмно між собою: Гербурти, Красіцькі, Стадницькі, Сангушки, Калиновські, Струсі, а Жарновський мав би бути інший? А що ж тепер найдете шляхетнішого від експропріації рицарською рукою? Що се за шляхтич, що не має на собі ні одної кондемнатки? Перша інфамія та баніція – се неначе конфірмація шляхтича. Хто доробився коли правом кресцитиви? Сей Жарновський дістав сублевацію баніції та вербунковий лист від короля, щоби збирати військо. Королеві треба, бач, було гроша, а Жарновський за одно і за друге заплатив, і то добре. Як же ви могли сього не знати, се ж зовсім звичайна річ!

На лиці Юрка показався вираз незадоволення. Бач, моральні науки пана Бялоскурського не припали йому до вподоби. Але вчас торкнув його Іван ногою попід стіл, і він не відповів нічого.

– Що ж дальше? – допитувався Бялоскурський. – Дуже цікаві сі казуси вашмостів. Здається, читаєш який діярій.

– Не було нам до цікавості, коли нас стали морити голодом та гнати з села до села, аж десь на Шлеськ. Ми змінилися в банду опришків, крали і рабували що попало. Аж коли Жарновський напав коло Тшебіні на двір якогось свойого ворога, все спалив, знасилував жінку господаря, а його самого казав повісити, ми завернули коні і втікли. Попередньої днини виплатив нам Жарновський жолд, бо багато з нас хотіло його покинути за недодержання умови. Так ми доїхали до Перемишля і хотіли найти місце на дворі якого пана. Але в місті побив саме якийсь пан католик православного попа, який ішов із процесією, а ми вбили сього шляхтича і його двох слуг. Зчинився гвалт, і ми втікли сюди. Ось і все.

Бялоскурський попив меду.

– Ну! Ну! – сказав. – Вже-то не можна вашмостям підмовити молодечого вігору та кавалерської фантазії, а якраз таких людей мені треба. Ось слухайте!

Тут пан Бялоскурський потягнув меду, обтер губи, а відтак присунувся до молодців. У коршмі було тихо. Матис сидів за шинквасом, а Залушковський із зав’язаною головою пив пиво кухоль за кухлем, не звертаючи уваги на окруження та клянучи раз у раз нещасного гайдука, якого зажерли пси минулої ночі.

– Бачите, вашмостьове! – продовжав Бялоскурський. – У нас, шляхти, є здавна звичай давати «зацне» уроджених молодців на панські двори, щоби там училися політики та шукали протекції. Ви знаєте, що се не служба, а радше приязнь на весь вік, яка сягає й поза гріб. Не раз заступається можний пан за сиріт свойого слуги, коли їх сусіди женуть із батьківщини. Ще батько не сконав, а вже крадуть та рабують сусіди, що можна, а свояки оружною рукою женуть родину з хати. Тому ліпшим другом є добрий пан, ніж найближча рідня.

– Таки так! – вмішався Попель. – Ніхто не вб’є коня, на якім їздить.

Бялоскурський засміявся цинічно.

– Кепська компарація, вашмості! – замітив. – Скажіть радше, що ніхто не наллє води у власний півгак! Зрештою, – додав поважніше, – з рівними говорю! Тому мушу вам виексплікувати ціле lucrum пропозиції, яку хочу вам зробити. Ви знаєте, що наша рівність перед правом та між собою потрібна лише на виборах, де ходить про чертки, тобто голоси «браці» шляхти. Тоді воєвода піє «кохаймисєн» із першим-ліпшим імці паном Видлубою. А по виборах той сам брат – се golota et odardus, і псами нацьковують його паничі. Все ж таки кождий пан мусить мати людей, що орудують його майном та віддають йому хоч частину доходу. Вони крадуть, що можна, луплять хамів та ликів, але тримають гайдуків і боронять панської справи. Тому він їх береже, форитує і custodit. Бо який чортяка служив би панові, якби не був певний протекції? Та не в сій матерії хочу трактувати з вашмостями. Ви, певно, хочете махнути на Україну, правда?

– Ніби так! – потвердив Угерницький.

– Так, рука руку миє! Ви останьте в мене, і хоч я не пан і протекції вам ніякої не вироблю, але дам нагоду поїхати на схід і дам потрібні гроші. Ви будете мені пильнувати якийсь час хати – не як ренкодайні, ані як державці, – бо моя субстанція не в земельних добрах, – але як довірені мої други. Ви, пане Угерницький, стали би моїм бурграбйом, а ваш друг – отаманом над гайдуками, бо мій Івашко – «цента» бестія, в Турції бував, світ знає, але злодій! Ну, згода?

Угерницький глянув на Івана, а сей покивав головою на знак згоди і сказав:

– Думаю, що пропозиція вашої милості така корисна, що її lucrum кождому в очі лізе. Правда, Юрку?

– Так! Одно тілько, ваша милість, – замітив Угерницький, – ми православні і русини!

– Не віра чоловіка, але чоловік віру красить! – сказав сентенціонально пан Бялоскурський.

Із зачудованням глянули на нього молодці. Се був погляд дисидентів та схизматиків.

– Бачу, що ваша милість – се муж рідкої ученості в книгах та експерієнції в життю, – поспішився сказати Попель. – Любо буде нам служити йому, а ми не з тих, що у службі шукають наживи.

– Ха-ха-ха! засміявся Бялоскурський. – Самі, вашмостьове, кажете, що я vir peritus. Таких, що крадуть, на віз не забрав би. Та мені треба не слуг, а другів і людей гонору, тому вибрав вас, бо бачу вашу virtutem et veritatis sanctum amorem. Ось бачите? Мої два други – дисиденти, третій – татарин у Перекопі. Чим же вони гірші католиків?

Ще цікавіше глянули молодці на свойого пана, що по хвилі встав і почав розмовляти з Матисом і Залушковським. Оба молодці вийшли з ізби та посідали на лавочці.

– Ми виплили! – відітхнув Іван із усеї груди й усміхнувся.

– Чи лиш на беріг? – спитав Юрко, розправляючи широкий викладаний ковнір колету.

– Все одно! От буде хоч за що вернути домів у слушний час. Та що буде, як твій батько забажає мститися на моїй рідні?

– Мій батько? Ніколи! Він розлютився, щоправда, не трохи, та потім зм’як зовсім, і ось бачиш, просив навіть твойого батька, щоб і тебе пустив зі мною до єзуїтів. При ньому є ще й чернець Андрей і мати.

– Правда!.. Все-таки, бачиш, коли дізнається, що ми повтікали, то сказиться і…

– І висварить Дрогомирецького, бо він йому перший навинеться! – засміявся Юрко. – Відтак дасть у зуби обом гайдукам, ті поцілують його в руку, порадять вислати погоню під Тернопіль або Кам’янець, і старий вкоськається.

– А як ні? – спитав Іван, а в голосі його зазвучав неспокій. – Пригадай собі, Юрку, коли по повороті дізнався старий батько про нашу спільну науку, про твою любов, чи не прилетів тоді з пахолками під наше дворище та чи не полаяв нас тоді всіх, як останніх?

– Так, але як твій батько вийшов проти нього з іконою та сказав: «Вітай, гостю, з Богом у руській хаті», – то що зробив? Почервонів, постогнав, зліз із коня, поцілував ікону і привітався. Пусте говориш, Івасю! Наші околичні ляшки всяке творять, але мій батько не лях.

– І то правда!

Вже не довго сиділи молодці під коршмою. За хвилю вийшов з ізби Бялоскурський, Матис та Івашко, і пан Бялоскурський приказав сідлати коні. Відтак звернувся до нових ренкодайних:

– Вашмостьове теж зволять сісти на коні, поїдем домів, у мене діла, а й вам належиться вже відпочинок.

– Певно! Певно! – відповів Угерницький. – Оба ми ще від учора сильно fatigati.

Бялоскурський і Залушковський з обв’язаною головою їхали передом, за ними пахолок пана Залушковського з доволі великим шкіряним міхом, далі десяток гайдуків, укінці Івашко та оба нові дворяни пана Бялоскурського.

Цікаво виглядали особливо гайдуки, бо були се по найбільшій часті мадяри з сабатів, що покинули військову службу в Гербуртів та інших околичних панів. З-поміж учорашніх помічників пана Бялоскурського не було між ними нікого, крім Івашка, що сидів уже при жидівськім столі ще перед прибуттям шляхти. Дорога вела через ліс, який складався по найбільшій часті з ялиць. На відкритих місцях видніли ягоди, мов рубіни, на м’якій підстилці ягідника. В лісі залягала тишина, лиш міліони комах бреніли та жужжали в повітрі. Полуднє було близько, сонце раз у раз то скривалося, то появлялося знов із-за пірваної занавіси літніх дощових хмар, що знов стали насуватися з заходу. З учорашнього дощу не остало й сліду, було душно й парно. Видко, знов коїлася у природі буря. Поки що ясний та блискучий був світ, а веселий настрій гуртка їздців. Тілько коні завзято обмахувалися хвостами та обливалися потом. Їх кусали комахи та давила вага кульбак.

Пан Бялоскурський раз у раз оглядався на обох молодців, укінці сказав до пана Залушковського.

– Хвала Богу, що Зглобіцький винісся ще вчера. У сього Угерницького соколині очі. Бач, неабияка у нього sagacitas. Добре, що й Рамбулт забрав свою півбочку та своїх пахолків. От були би дещо вибалакали, а я не хотів би, щоби сі молодці знали про наш процедер.

– Се вже дурне – держати собі пахолків із тутешніх хлопів. Вправді, мало який догадується всіх arcan-ів вищого, благородного ingenium, але все-таки дещо можна замітити і на нас при всій вигілянції.

– Ба, вчорашні пахолки Рамбулта думали самі, що ми ловимо шпіона.

– Ха-ха-ха! – зареготався Залушковський, не вважаючи на біль лиця. – А Івашко, чи думав те саме? – спитав нишком.

Пан Бялоскурський махнув рукою.

– Се, що Івашко знає, хотів би ти, вашмость, сам знати. Велика в нього сцієнція та експерієнція у різних дисциплінах; він знає усякі artes, про які вашмості й не снилося. Що він думає, не знає ніхто, бо він нікому не брат, але що він нічого не скаже, за се ручу, чим хочете.

– Ов, а то чому? Відки така fiducia?

– Се страшний чоловік. В його грудь вложив чорт замість серця lapidem; він і мене не любить, хоч мені служить, і Бог лише знає у всевідучості своїй, кілько се мене коштує. Сей лик має вже чималий маєток.

– Справді? Не кольоризуєте , вашмость, дещо? – зацікавився пан Залушковський.

Бялоскурський засміявся злобно.

– Так, має! Лише ні вашмості, ні мені з сього нічого не прийде. Івашко не жид, але син міщанина з Теребовлі і має вже 35 літ. Се не дитина.

Мовчки їхала шляхта далі, а за ними мадяри, ведучи веселу гутірку своєю незрозумілою мовою.

– Що се за люди? – спитав Юрко Івашка.

– Мадяри! Лиш хіба чорт зрозуміє їх говір.

– Гм! – відізвався Попель, який від довшого часу приглядався пильно Івашкові. – Гм! Мені видиться також, що чорт не розуміє, але ви не чорт!

Івашко стягнув брови, та в сій хвилі отямився і засміявся.

– Бистре око у вашмость пана. Справді, я розумію їх дещо, але не зовсім.

– По чім же ти пізнав? – питав Угерницький Попеля.

– По чім? А ось я бачив, як пан…

– Називайте мене Івашком! – сказав, усміхаючись, товариш обох молодців. – Я міщанського роду.

–…Як пан Івашко надслухував та усміхався. Хто підслухує, а не розуміє, сей не сміється.

– Справді! – відповів Івашко і став бистро приглядатися Попелеві. – У вашмості неабияка голова. Мав пан Бялоскурський слушність.

– У чому?

– Що взяв вас на ренкодайних. Був би взяв мене, але я не шляхтич…

– А чи він на се оглядався? Се ж пусте! – замітив Угерницький. – Нікому не виписано ще роду на чолі.

Івашко усміхнувся байдужно.

– Може, оглядався, може, й ні, але не хотів. Від того він пан, щоби хотів, а я від того хам, щоби слухав, а не думав.

«Хитра бестія», – подумав Угерницький та переглянувся з другом.

– То ви на нас, Івашку, косим оком глядітимете! Мені се не мило! – сказав Угерницький.

Івашко розсміявся.

– Моя кресцитива не в худопахольській кишені! – сказав різко і замовк.

Довгу хвилю їхали їздці мовчки, ударяючи тілько деколи долонею по шиї коня, щоб убити муху.

По хвилі звернувся Івашко до Угерницького і сказав:

– Вам, панове, можуть дивними видатися мої слова. Але, бачите, я справді не думаю довго служити Бялоскурському.

Говорив се з погідним, спокійним лицем, усміхаючись приязно, тілько хижі очі бігали ненастанно від Юрка до Івана, немов оцінювали їх вартість.

– Не думаєте? – спитав Попель. – То зле! От бачите, пан Бялоскурський проворний чоловік, гроші має…

– Має!

– І скорше або пізніше накупить сіл, а тоді йому придасться чоловік, як вашмость. Останете підстаростою у багатого посесіоната, купите собі деяке шляхетство, хоч би й не дуже «пшеднього клейноту», та матимете спокійну старість. Якої ж кресцитиви вам завагається?

– Ха-ха-ха! – засміявся Івашко так, що оба молодці аж здригнулися. Немов крук закрякав нагло над ними. – Ха- ха-ха! – сміявся до розпуку.

– Чого, васть, смієшся? – спитав Угерницький, розлючений дещо поведенням «лика».

– Вибачте, вашмостьове! Я не хотів вас образити, бо бачу, що ви чесні люди, а таких небагато по світу ходить, особливо у сій Річі Посполитій, та ще й у шляхетськім жупані. Сміюся, бо такої думки, як ось єгомості пана Попеля, ще не чував, – тут звернувся до Івана:

– Чого я міг би доробитися за вашою порадою, як думаєте?

– Ну, звісно, чого! Майна, достатку, спокою! – відповів збитий з пантелику молодець.

– Майна? – засміявся Івашко. – Майна? У мене майна більше, ніж у не одного «шляхетнє» уродженого Бялоскурського. Достатку? Мені нічого не бракне. Спокою? Бачите, вашмостьове, я спокою не люблю, не хочу і не найду. Я хочу бути чимось, і тому остану підсвинком якогось шарака або навіть магната. Тепер сей має гріш, хто має значіння, а сей має спокій, хто не має совісті. Я від дитини дивився на життя у Річі Посполитій, у Волощині, Криму, Туреччині, Угорщині, і тому знаю, чого воно варте. Може, де в степу є добрі й лихі люди; на заході, на полудні, а головно тут – нема людей, а є тілько злодії. І хто більший злодій, тому всі кланяються.

– Пробі! Що ви таке, пане, говорите! – крикнув Угерницький, переляканий просто словами Івашка.

– Правду! – відповів Івашко і додав по хвилі:

– Я хочу тілько усунути підозріння, немовби я на вас косо дивився. Се, що мені належиться, дістану і без шляхетства. І йду відси невдовзі, бо тут, у Польщі, є тілько малі злодії, що крадуть, а добичею діляться. Се дрянь, що в грязі живе, без відваги, без думки, се просто худоба! Тут один обкраде другого, бере коні, збіжжя, дрова, срібло, самоцвіти, атласи, часом дівчину, а після того тілько вибріхується. Польща – се край карликів!

– Говорить із вас гнів на прерогативи шляхти, – відповів Попель. – Ви не шляхтич, а до того православний…

– Православний!.. Чорт знає, що я! – засміявся Івашко. – Пан Бялоскурський і я шукали себе і найшли, а тепер, коли пізналися, розходимося.

– Чому? – спитав Угерницький.

– Се просте! Він пан, я раб, а тут тим часом я більший злодій і вище зайду, ніж він.

– Із вашими думками і намірами хіба на паль! – відрізав Іван, який відразу стратив охоту до розмови з Івашком.

Івашко розсміявся.

– А хоч би й на гак у Стамбулі! Та заки се станеться, не один заплатить життям, хто забажає мене там побачити, і не думайте, вашмостьове, що на гак саджають кого-будь. А я ким-будь не хочу бути.

Други мовчали. Слова Івашка були для них у часті загадкою, а в часті будили страх і відразу. В ньому бачили вони одного з сих православних українців, які вирікалися своєї віри і народності для особистих користей. Особливо межи шляхтою було багато таких відступників, а від свойого учителя, монаха Андрея, навчилися були молодці гордити ними. Але Івашко був не з сих, його особа робила просто лячне вражіння, вражіння чогось грізного й лютого. Се не була підлість, тілько якась злоба для самої злоби, злоба чорта.

«Дух святий при нас», – подумав Юрко, їдучи поруч Попеля, і в душі його зродилася думка, що ось Івашко стоїть у зв’язі із нечистою силою. Іван думав, що Івашко несповна розуму, та підсміхувався, хоч і він не міг опанувати прикрого вражіння, яке робив на нього новий товариш.

З такими думками їхали всі три мовчки за іншими. Не знати чому, подорожні об’їхали Хирів густим лісом, попри Старяву. Тут не було вже навіть стілько прорубів, що під Добромилем. Ціла околиця шуміла одним величезним лісом, що стояв недвижно, наповняючи повітря чудовою аромою живиці та пахощами зілля. Мало користали їздці та коні з тіні, бо було парно, а розігріта вогкість обдавала усе тіло та лягала вагою на груди.

Аж ось побачили молодці, що пан Бялоскурський та Залушковський здержалися при вузькій стежині, що вела з горбка вдолину та губилася в гущавнику.

– Ну, то вашмость уже дома. Останьте здорові!

– Чолем! Чолем! – відповів Залушковський та звернувся до пахолка з мішком:

– Їдь, хаме, передом! – приказав.

Тим часом Івашко заговорив із чотирма гайдуками, які служили у Залушковського і мали з ним їхати. Він сказав їм кілька слів, а на їх лицях появилося нагло сильне зацікавлення. Відтак гайдуки говорили хвилину між собою, вкінці три поїхали за Залушковським, а четвертий остався.

– Чого сей сабат коло нас вішається? – спитав Бялоскурський Івашка. – У мене своїх доволі.

Івашко усміхнувся.

– Се мій баратом, прошу вашої милості. Він нині вечором поїде домів.

Пан Бялоскурський не мав, здається, охоти позволити, але Івашко сказав ніби мимоходом:

– Одним менше, другим більше!

Слово приказу, яке пан Бялоскурський мав на устах, остало невисказане. Покрутивши головою сюди й туди, він поїхав передом, поглиблений у задумі.

Тим часом Попель став дечого догадуватися, і тому тілько не питався про значіння слів Івашка. Зате рішив доконче дізнатися, які саме зносини в’яжуть такого Івашка зі шляхтою та мазуром Матисом. Не уйшла, бач, його ока фамільярність, що панувала між ними.

Серед таких думок виїхала громадка їздців на високий горбок, і перед ними розвернувся гарний краєвид.

Була се доволі широка долина. Крізь неї пропливав потік, а здовж потоку тут і там стояли хати. Вони стояли зрідка, були опрятні й чисті, а при них чимало господарських будинків.

Противний бік потоку був стрімкий та скалистий, а на високім виступі горбка стояла стара деревляна церков. До неї вели кам’яні сходи, покладені широко з рівних плит.

Дещо за церквою вгорі на широкім горбі лежав укріпленні частоколом двір із високою деревляною баштою. З вікон башти виглядали дула гаківниць, а по обійстю ходило чимало уоружених людей.

– Ось і ми дома! – заговорив весело пан Бялоскурський, звертаючися до Угерницького.

– Прегарна се оселя, – відповів сей, – і положення самого castellum дуже пригоже для оборони. Але, бачу, < я оселя на волоськім праві.

– Так. Я ж казав вашмості, що моя фортуна не в ріллі. Тому полишив я хлопів на тім самім праві, яке мали досі. Дають означену кількість волів, коней, овець та безрог, дають мід, пиво, горівку, смушки і дрова, і так усім нам добре.

– А поташу і ванчосу не продають ваша милість?

– Ні! Я не люблю чужинців, тілько торгую волами, воском, медом та угорським вином у куфах, і тому їжджу часто на Угорщину. Відси в мене так багато мадярів межи службою. Хлопи дають підводи і парубків, але держаться села, не тікають, а за мене дали би порубатися на кусні. Дооколичні пани завели панщину, палять ліси, відбирають хлопам грунти та сходять разом із ними на худопахолків або самі хлопіють. У мене, бачте, сього нема.

– Вельми похвальні інтенції вашої милості! Під так людяним паном гарно й служити, – сказав Попель у відповіли.

– Але коли знов осталися позаду, моргнув на товариша і сам наблизився.

– Бреше стара лисиця! – прошептав. – При такій двірні і «ключа» замало, навіть хоч панщина є. Має бестія якусь іншу дійну корову, і нехай моє ім’я Гриць, коли не дізнаюся, до вона.

– Думаєш? – спитав Юрко. – То ти сеї гадки, що наш патрон щось у роді Жарновського?

– Розуміється! Звичайний eques polonus, як казав чернець Андрей, тілько тут у сього eques-а ще якась дивовижна коняка. Сей учорашній шпигун…

– Знаєш, – вмішався живо Юрко, – мені також здавалося потрохи, що се якась нечиста справа.

– Чорт її знає, зрештою, побачимо.

Їздці переїхали кладку і крізь широку отверту браму в’їхали на обійстя.

Примітки

На волоськім праві – значить, населення платить панові лиш десятину від худоби та промислу, але не робить панщини. – Авт.

Подається за виданням: Опільський Ю. Твори в 4 томах. – Льв.: Каменяр, 2000 р., т. 3, с. 20 – 36.