4. Requies aeterna

Юліан Опільський

– Салям, ефенді!

– Алейкум! Що єсть, чого нема?

– Ти знаєш, ефенді!

– Приносиш хабер від кримського царя, якого аби Аллах якнайдовше заховав на розкіш вірних!

– Ти сказав, пане!

– Сідай, Мустафо!

І пан Бялоскурський плеснув у долоні. Ввійшов покоєвий хлопець.

– Шандор! Принеси каву, тютюн та люльки!

Пан Бялоскурський сидів на низькім тапчані, покритім ковром, а перед ним на землі сів східним обичаєм турок Мустафа, післанець кримського хана, в перебранню убогого міщанина. Тут положено йому подушку, а поруч – малий стільчик. Із поведення післанця пізнати було, що пан Бялоскурський був «у тіні хана», тобто оставав під опікою хана.

Хлопець уніс на срібнім підносі каву та скриночку з турецьким тютюном. Оба мужі з повагою наложили люльки і окружилися клубами синявого диму.

– Його величність цар усіх орд, брат зір небесних, батько меча та хоробрості хоче в сім році прийти у край джаврів та взяти собі належну дань, – говорив пан Бялоскурський, немов се він приносив відомість Мустафі.

– Сен демдінь ефендім! Ти сказав, пане!

– Чи, може, буде й сам?

– Ти знаєш, пане.

– То вишле велику орду.

– Як кажеш, пане. Сорок тисяч коней піде шляхом через Мультани, просто на Ляхистан.

– Вони, певно, вже в дорозі!

– Ти сказав, пане.

Пан Бялоскурський, як вищий достоїнством, знав усе, тому згадував дальше:

– По дорозі бачив ти Зглобіцького?

– Так, він поїхав домів.

– Передав тобі спис?

– Ось сей!

І татарський післанець добув із-за пазухи кусень сильного пергаміну. Був се спис сіл, зладжений Зглобіцьким, в якім подано всі місцевості, де татари могли надіятися багатої добичі.

Пан Бялоскурський читав півголосом: Єзупіль, пан Кришковський – п’ять тисяч талярів, дочка – дві тисячі талярів, непригожа; Вікторів, пан Варшицький – тисяча талярів, багаті хлопи, дівчата; Сернки, пан Война – дочка для гарему Гаран-мурзи; Іванівка…

Тут усміхнувся пан Бялоскурський злісно і читав далі вже про себе.

Турок сидів непорушно і лиш відтак витягнув руку по пергамін.

– Пек еї! Дуже добре, – сказав Бялоскурський і почав розпитувати Мустафу. Сей відповідав спроквола, по-турецьки, а пан Бялоскурський удавав, немовби не до нього се відносилося. Вкінці спитав лиш, розуміється, твердженням.

– Юлай-бей здоров?

– Юлай-бей у раю!

– Убили козаки?

– Ні! Хан велів.

– За що?

Турок підняв голову зачудований, неначеби пан Бялоскурський питав, чому саме літо, а не зима.

– Сен білір ефендім! Ти знаєш, пане! – сказав укінці.

– Кісмет! – отямився Бялоскурський.

– Так було написано! – повторив турок тоном напімнення. – А чому – про се нам питати ясак!

І знов сиділи оба, пили каву та курили люльки.

– Загони підуть кількома шляхами! – сказав по хвилі пан Бялоскурський.

– Як кажеш, ефенді, на Кам’янець, Галич, Тернопіль, Теребовлю, попри Львів, аж, може, в сей пашалик.

– Де ж віддаш спис?

– Під Хотином, по тім боці Дністра.

– Мелен-бей буде з вами.

– Ти сказав, пане!

– Повезеш йому мій привіт. Я сам зараз покидаю свої улуси і переселяюся в Кафу.

– Дім твій жде на тебе, ефенді!

– Мікалі-баша під Очаковом чи в Кафі?

– Ти казав, під Очаковом, ефенді, але до весни буде ще в Синопі, Стамбулі і Кафі.

Мустафа мовчав. Дальша розмова велася уривками і відносилася до доріг, яких радив ужити пан Бялоскурський, знаючи безоружність і безпомічність Польщі та її крайнє недбальство про східні креси.

– Гетьман Жолкевський не має ніякого війська, бо шляхта боїться служити проти нас, а з козаками сварка.

– Всі сини Ібліса бояться лиця падишаха та лиця хана, що горить, мов Альдебаран на небі, – відповів Мустафа. – Донеси слова твої до їх ух.

Він устав і вийшов, а пан Бялоскурський лишився сам.

Мовчки сидів він на коврі, передумуючи, видко, яких йому ужити доріг. Його опікун Бетлен відвернув свою увагу від Річи Посполитої, а через се не міг пан Бялоскурський надіятися завірюхи в сих сторонах. Зате міг надіятися оружного нападу Пєньонжка, а не думав провадити отвертої боротьби з рівним або й сильнішим противником. Се не було в моді та й грозило небезпекою утрати свободи, майна або навіть життя. Його власна жінка могла кождої хвилі найти собі любовника, що вбив би його тайком.

При тім крутився тоді в Сяніцькій землі стражник коронний, пан Андрій Зборовський. Він був вправді свояком Бялоскурського, але його вояки ні, тому не знати, чи вони послухали би його, чи королівського підстарости. Мабуть, послухали би останнього, коли Пєньонжек скаже їм, що в Бялоскурського гарна жінка й дочка, а ще й до того гроші. Із сих рацій витягнув пан Бялоскурський висновок, що треба тікати. І став далі роздумувати, яким би світом вчинити се якнайскорше.

В тім самім часі пішов Іван із панею Беатою на гумно, а Юрко – до панського саду, який простягся за господарськими будинками над потоком. Будинки, гумно і сад лежали вже далеко за ровом, і Юрко надіявся, що там подумає у спокою ще раз усе, що сталося, та видумає спосіб відв’язатися від особи пана Бялоскурського та його жінки.

Під крислатою грушею сів молодець та любувався буйною зеленню садка. Різні птиці співали над ним у галузках, сонце малювало по леваді всякі узори, кидаючи лиш тут і там крізь галуззя жменю променів. Узори сі прикрасила природа безліччю цвітів, наче турецький ковер. Юрко почувся зовсім, як дома; здавалося йому: ось-ось вигляне із-за дерева малий простоволосий хлопчина, син якої-небудь служниці, та закличе: «Паничу, йди їсти, мама казали!»

У ту мить зашелестіло близько галуззя, і показалася ярка червона сукня, над нею чудова ясна головка з нагою шиєю – панна Агнешка. Побачивши її, почув Юрко якийсь неспокій. Щось відпихало його мимохіть від сеї краси. Щоправда, не вірив він, щоби вона брала участь у злочинах родичів, бо таки зовсім на се не виглядала. Ясний погляд очей зраджував людину без злоби та лукавства, але з кождого рису її лиця било палке бажання любові, віддання, розкоші. На злобу, зрадливі та злочинні замисли не було тут місця.

Душа молодця, повна солодких, ніжних споминів про кохану дівчину, відверталася від сеї краси, бо боялася її. Молодець чув, бач, хоч і несвідомо, що жемчугові його серденька грозить небезпека, і тому відвертався всім єством під сеї змислової грішної принади. Неспокій, який відчував уже попередньої днини, збудився ось удруге зі здвоєною силою, і молодець устав, щоби вернути на гумно або піти в ліс. Але при відході зачепив ручкою шаблі об галузку, що зломилася, а тріск її спричинив шорох. Агнешка повернула голову в сю сторону, і вмить засіяло все її лице.

– Ах! Вашмость тут? Як се гарно! Добрий день вацьпану!

– Стелю себе до стіп ясновельможної єймость панни!

З підскоком прибігла Агнешка до Юрка.

– От! Оставте, вашмость, титули. Вони для інших ух, ніж наші.

– З пермісією єймость панни, належний респект не позволяє мені інакше обзиватися до дочки мого хлебодавци і милостивого пана.

– Ха-ха-ха! Потреба вашмості сього хлебодавци, як мамі малженьства.

– Єймость панна зволять забуватися, – замітив різко Юрко, якого немило вразили безсоромні слова дівчини. Вона, видко, добре знала про поступки своєї матері і не стидалася їх.

На слова молодця дівчина споважніла і, подаючи руку Угерницькому, сказала сумно:

– Не гнівайтеся, прошу дуже, а ще більше прошу, сідайте ось тут, при мені. Уперше стрічаю людину, перед якою можу дещо сказати… Послухайте мене!

У сумовитім виразі її лиця було стілько принади, стілько невинності, що Юрко зм’як на хвилю. Послушно повів Агнешку до малої кам’яної лавочки, яка стояла в куті саду, і там посідали обоє поруч себе. Одначе зараз, коли те лишень сталося, повернуло почуття відрази зі здвоєною силою, тим більше, що дівчина не випустила його руки, а дотик сеї теплої, м’якої рученьки мимоволі проймав молодця дрожжю.

– Вибачте, пані! – сказав неохітно. – Я бачив учора, як строго ясновельможна пані пильнують кождого кроку вацьпанни. Супоную, отже, що вона не дуже була би задоволена з нашої конфіденції.

– Так, пане Угерницький, се правда! – сказала Агнешка. – Саме тому я й прошу вислухати тут мене. Чи в вас у Теребовельщині живе рицарство, доступне просьбам угнетеної невинності?

– Не сумніваюся про се, вацьпанна! – відповів молодець, зацікавлений питанням. – Я перший заступлюся за неї гонором і шаблею, де се й не було б!

Рум’янці зацвіли на личку Агнешки. Вона стиснула кріпко руку молодця та присунулася до нього, кладучи головку на його рамени.

– Коли так, – сказала несподівано, – то заступися, вацьпан, за мене! Не покидай, не відпихай угнетеної, що благає, заклинаючи тебе на гонор та сумління, а Матка Боска, королева нашої Корони, нагородить тобі твою великодушність.

Коли б з ясного неба грім ударив був перед молодцем, не був би він так збентежився, як саме тепер. Він сам догадувався, що дівчина не має щасливих днів під крилами таких родичів. Не сподівався, одначе, щоби вона ставляла його таки так зараз, як борця проти них. При тім чув тепло її тіла на лиці та правім рамени, а її рука сильно стискала його долоню. Все те бурило його та непокоїло.

– Перед ким же маю боронити невинності вацьпанни? – спитав укінці. – Хто настає на неї? Скажіть, а я освободжу вас від гнету.

– Ах, пане Угерницький! – зітхнула дівчина та ще ближче присунулася до молодця. – Глядіть! Мати моя й батько змовилися, що не віддадуть мене заміж, щоби посісти суми, забезпечені мені небіжкою бабкою. Мати відстрашує всякого, хто бажав би шукати малжонку під їх дахом. Я марно літа трачу під час, коли мати не задоволяється навіть батьком, а я марнію сама…

– Юрку, Юрку! – почувся у віддалі голос Івана. – Ходи сюди!

Молодець бажав за кожду ціну спекатися дівчини. Ось такий-то був гнет!? По останніх словах дівчини перестав Юрко вірити в сей запис бабки та плани панства Бялоскурських, зате пізнав, що одинокою причиною нахабності Агнешки та й цілої нинішньої розмови є бажання вести й собі життя на спосіб матері. З кождого руху можна було відчути се бажання – ужити розкоші, до чого побуджував її спосіб життя родичів та все окруження, як і цілковитий брак якого-небудь заняття.

Він усміхнувся вимушено.

– Ще раз упевняю єймость панну, що якби хто утискав її невинність та на неї інзідії чинив, я перший за неї оповімся та опонуватися буду. А тепер вибачте, мій друг кличе мене, нас ось найдуть…

Се кажучи, хотів висвободитися з рук дівчини, та вона обняла його за шию і кликнула:

– Не кидай мене, мій Єжи! Лише тебе одного милую й милуватиму дозгонно, чому ж кидаєш мене?..

– Юрку! Юрку! Пане бурграбя! – чулися голоси щораз ближче. Ось почувся вже й шелест… В сій хвилі зачув Юрко пристрасний шепіт:

– Люби мене, як я тебе люблю!

І палкий поцілуй свіжих, розцвілих губ замкнув йому уста. Якусь хвилю придавлювала дівчина його своєю пружистою теплою груддю та пристрасно цілувала.

Відтак відскочила і в млі ока щезла в корчах.

Молодець остався змішаний, онімілий, з вогкими устами, зачервонілий, мов мак.

– Юрку! Куди тебе дідько носить? – почулося за ним.

Угерницький мов зі сну збудився.

– Я тут! – гукнув. – Вже йду!

І плюнув із досадою вбік.

– Ти чому не обізвався? Адже ж чув?

– Чув, але… ось стрітився… А хороба напала б вас із вашою честю та білоголовською цнотою! – вибухнув укінці.

– Ха-ха! – зареготався Іван. – Буде що розказувати отцеві Андреєві!

– Що сталося?

– Залушковського вбили.

– Що ж з сього?

– Ану, їдемо ховати і співати requiem aeternam.

– Не я, ані ти туди не попхаємося. Яке нам діло?

– Як-то яке? Ми ж ренкодайні.

– Ну?

– Отже, мусимо товаришити панові разом з усею двірнею. Ходи!

Вийшли з огорода та перейшли на гумно. Тут побачили з двадцять возів, які ладжено в дорогу.

– А се нащо? – спитав Юрко.

– Брати спадок по небіжчику! – відповів Іван.

– То в пана Залушковського не було рідні?

– Рідня є, але є і приятелі. Ходи, amice, не допитуй, бо нічого путнього не допитаєшся.

Молодці перейшли через зводжений міст на майдан і тут застали все в повнім розгарі. Тридцять гайдуків ладило коні, збрую, бесаги, челядь сипала ще в жолоби останні мірки вівса. Пан Бялоскурський в сталевім півпанцирі та місюрці, довгих чоботях з острогами та в парадній делії, обшитій хутром, видавав прикази.

– Чолем вашмостям! – усміхнувся сумно до Угерницького. – Ось бачите, officium triste покликує нас віддати останню прислугу уснувшому в Пану єгомость пану Войцехові Залушковському, зацне уродженому та дуже около Річи Посполитої заслуженому vir-еві.

– Супонував би ти радше, що се воєнна виправа praeparatur, – замітив Угерницький.

– Може й те бути! Безецних чимало по світі тиняється, тому licet удові та сироті заховати in integritate всю субстанцію та мечем відразити latronem vel incendiarium.

– Як-то, то у дні смерті нападено на двір?

– Правдоподібно. Не знаю вправді напевно, що таке є, але не зла річ pro futuro забезпечитися. А небіжчик, якому нехай би lux perpetua світила in saecula saeculorum, у скринях переховував великі deposita antiqua ab avia, atavis et parentibus aggregata. Багато їх і сам добув manu armata, якого-то добра нам усім поберегти лацно може пригодитися. І не думаєте, вашмостьове, яка-то corruptio pessima огортає часами уми нашої браці!

– Знаємо, знаємо, – відповів Угерницький, – тому-то й ми в готовості, коли всі nemine excepto стають у ряди.

І пішов ладити свойого коня.

По дорозі зачув іще з вікна голос пані Беати:

– А не забудь, муй дрогі, сього строю, що Залушковська мала минулої Вельканоці в костелі в Добромилі. Особливо се ношенє з брильянтами дуже мені вдалося.

– Не бійся, коханє! – успокоював її пан Бялоскурський. – Не забуду й одного гудзика!

Відтак звернувся до своєї двірні і грімко закликав:

– В ім’я Боже рушаймо!

Він перехрестився, знявши шапку, а гайдуки послідували за прикладом, посміхуючись та штовхаючись. Тілько Юрко й Іван не хрестилися, лише з обуренням гляділи, як опришки вибиралися «з Богом» на розбій.

Пан Бялоскурський рушив конем, за ним послідували ренкодайні й Івашко, далі – двадцять гайдуків, у кінці каравани возів.

– Хлопів скликав? – спитав пан Бялоскурський Івашка.

– Після приказу вашої милості. Ось і вони!

По дорозі побачили на кождому обійсті оружного хлопа, що сам або з двома-трьома синами чи наймитами й возом ждав при виїзді на дорогу. Вони долучувалися до каравани, серед якої удержувало лад десять комонників. Похід порушався швидко, пан Бялоскурський, видко, спішився. Від часу до часу оглядався тілько, а коли виїхав з села на гостинець, заждав хвилину, доки не зрівнялися з ним молодці.

– Всяке діло чесним пактом constituere licet, – начав, усміхаючись. – Тому випадає й мені подбати про своїх ренкодайних. Ось п’ятсот золотих, прошу, поділіться, та в разі потреби зверніться до мене, а я не мішкатиму виплатити subsidium.

При сих словах витягнув до молодців руку зі шкіряним мішечком.

Юрка заскочило се несподівано. Він почервонів увесь, але Іван замітив його обурення і витягнув сам руки по гроші.

– Дякую покірно вашій милості, – сказав. – «Яким грошем платиш, такої служби надійся», – кажуть люди, тож і ми так само diligenter вашу милість обслужимо.

– Ваша милість! – сказав Юрко. – Мені сі гроші – річ немила. Ми не юргельтники…

– Ха-ха-ха! – засміявся пан Бялоскурський. – Жарновський навіть платив вам, а я не мав би? І не наємники ви мені, а приятелі. Не мав же ж би я з вами поділитися своїм здобутком, коли вашмостям усього потреба? Ви втікли з хоронгви і з хати, у вас, крім жовнірської мізерії, нема нічого, тож постарайтеся про все потрібне!

Пану Бялоскурському й не снилася властива причина слів Юрка, тому молодець замовк.

– Gratis agimus maximas і за зацний стрій, який ось одержали ми з ласки вашої милості!

– Не в рейтарськім колеті їздити ялося посесіонатам! – відповів гордо пан Бялоскурський.

І справді, молодці виглядали зовсім інакше у червоних жупанах та темніших дещо, багато шитих кунтушах із вильотами. Шапки з китами та широкі ногавиці доповнювали строю, і тілько проста шабля Попеля не дуже йому відповідала.

Пан Бялоскурський поїхав дальше, молодці за ним. Так їхали дві години, аж знов скрутили вліво з гостинця, якраз проти горбка, на якому вчора розпрощалися з паном Залушковським. Тут було більше поля, ніж у Коросні, ліс світив зрубами, широка та роз’їжджена колесами дорога вказувала, що дідич вів рільне господарство. Аж око раділо при виді жита, ячменю, вівса, ба, навіть пшениці, що хвилювала у ранньому вітрі. На полі не було ні живого духа, тілько далеко на одному з горбків, там, де зачинався ліс, видко було людей, що немов ішли та їхали в ліс.

– Утікають, шельми, – закляв пан Бялоскурський. – В коні! Івашку, клич гайдуків, їдемо передом!

Усі пустили коні чвалом.

– Хто тікає? – спитав Юрко.

– Хлопи з Ванькова! Видко, хтось напав на двір небіжчика.

Мов вихор, гнали їздці вдолину, де розкинулося село. Але як різним був його вигляд від села пана Бялоскурського! Там знати було на кождому кроці добробут, свободу – тут зате було щось противне. Стріхи старі, пообдирані, задимлені. Мало яка хата мала хлівець, стоділку, садок або пасіку, а довкола них не було ні плота, ні навіть рова. З кождої стріхи шкірила зуби чорна, страшна нужда! Та молодців не зворушував уже сей вид. Таких сіл було дуже багато, мало не кожде! Всюди цвіли збіжжям панські лани; хлопські нивки лежали відлогом, а хлоп, що не втік, умирав під канчуком або з голоду. Для того й росла утікачами фортуна людяного пана Угерницького.

Ще вчора не розумів Юрко, чому саме пан Бялоскурський полишив давні повинності у Коросні. Відки така людяність? Тепер знав уже й се, що хлопи є для пана Бялоскурського чимось у роді осілих сабатів чи гайдуків і за горівку, рабунок та готовий гріш продавали йому свою совість.

Село стояло пусткою, тілько тут і там видко було хлопа або бабу, що вистрашеним зором гляділи з-під кривого одвірка хат за проїжджими. Були се страшні постаті, чорні, брудні, обдерті. Видко, не дуже дбав небіжчик пан Залушковський про свою робучу худобу на переднівку. У декого видніли навіть на шиї згоїни, подібні до сих, які повстають, коли протнеш шкірку нагайкою. Усе те бачив Угерницький вже не раз і привик до сього. Тілько тепер огортало його обурення, коли побіч сих пригнетених людей бачив червоних, ситих та обутих хлопів пана Бялоскурського, які серед реготу їхали дерти з інших шкіру. І се друге більше лютило Юрка, як перше. Хлоп мусів робити панщину у воєводствах, се було зовсім природне, але тягати хлопів на розбій та грабіж – се було нечуване.

– Як думаєш, – спитав нагло, присунувшись до Івана, – чи не переміниться хлоп у скотину, коли його розбоєм живить власний дідич?

Та на Івана більше вражіння робила страшна нужда, в якій стогнав хлоп пана Залушковського.

– Краще нехай хлоп рабує, ніж мають його дерти зі шкіри!

– Але ж і він людина! Се ж гріх!

– Се не їх гріх, Юрку. І сяк хлоп стане скотом, і так. А чи він ситий, чи ні…

В тій хвилі почулося кілька вистрілів.

– Вперед! – крикнув пан Бялоскурський, і всі пустилися через село чвалом. Ні Юрко, ні Іван не оглядалися на боки, тілько їхали мовчки за паном.

Виїхали вкоротці із села і на малім горбку побачили шляхотський двір із великим гумном, шопами, стайнями і т. д.

З нього вибігло якраз з двадцять уоружених сабатів та молодий ще парубок у шляхетському жупані. Вони відгрожувалися поза себе в сторону брами, а там стояли на сошках два півгаки, і видко було двох похилених стрільців. Вони якраз вистрілили, і з широких дул ішов іще дим. За сими двома видко було кількох інших, на гумні стояли вози, а коло них крутилися хлопи й гайдуки. Між ними сидів грубий шляхтич у блискучому шовковому кунтуші, з карабелею в руці.

– Рамбулт! А до чорта! – закляв пан Бялоскурський. – Пронюхав, собака! Та чекай, лотре! Видите, вашмостьове, – звернувся до Угерницького, – чи не казав я вам, що тут уже vis armata гуляє, заки ще небіжчик замкнув очі.

– Ба, були такі, що замкнули їх йому, – докинув Івашко і засміявся.

– Чи прикажете, ваша милість, напад?

– Розуміється, тілько бачиш, вашмость, інеквітація – се річ сусідська! Як уб’єте якого хлопа, то пусте, але бережіть гайдуків, бо се коштує!

Очі Юрка блиснули.

– Не знаю, чи удасться мені виповнити всі desiderata humanitatis, але imnemy мені не бракне.

– О, spero, що ні!

– Вперед, хлопці! – крикнув Юрко і, добувши шаблі, пустив коня в чвал.

– Алла! Алла! – крикнули по звичаю гайдуки, сабати і пахолки пана Бялоскурського. І юрбою кинулися до брами двора.

Прогнані гайдуки пана Залушковського, побачивши се, скликнулися й собі, а не бачачи возів пана Бялоскурського, які осталися позаду, думали, що Бялоскурський приходить їм у поміч. Вони кинулися й собі за нападаючими.

Сабати й пахолки пана Рамбулта не надіялися нападу, бо знали, що пан Бялоскурський був завсіди спільником їх пана при таких нагодах, як рочки, похорони, ярмарки і т. п. Тому не бралися до оборони, тілько один крикнув:

– А цо за людзє?

– А ось які! Підле насіння, скоти погані! – крикнув Юрко, ударяючи груддю свойого коня о півгак та стрільця, який піддержував рукою сошки. Гайдук накрився ногами, а в сій хвилі шабля молодця впала блискавкою на голову найближчого пахолка, який підняв був на нього пістоль. Із нелюдським криком упав пахолок на землю, а з ним і другий стрілець, повалений на землю. Юрбою в’їхали за ними люди пана Бялоскурського і Залушковського, а думаючи, що ренкодайні б’ють із приказу пана Бялоскурського, пустилися й собі «на остро». Челядь пана Рамбулта розлетілася з криком по обійстю і тікала на гумно. Гайдуки пана Бялоскурського гнали за ними, а позаду їхали пан Бялоскурський з Івашком, не беручи участі в бійці.

– Зле, – замітив пан Бялоскурський, кинувши оком по майдані. – Вже один cadaver, один saucius, а кількох concussi. Гей, панове, заждіть-но! Гас! Гас! Будемо пактувати!

– Ба, – засміявся Івашко, – ваша милість бачать, що сі шляхтичі уважають Рамбулта злодієм, тож перетріпають його незгірше, а нашим гайдукам усе одно, з ким б’ються. Більший пай їм лишиться.

Юрко й Іван гнали вперед, аж ось із-за паркана, що відділював двір від гумна, гукнула сальва з рушниць, півгаків та пістолів. Два коні зарили носами в землю, один гайдук упав, але молодці їхали дальше. Через виломану хвіртку ввірвався Юрко досередини та якомусь ренкодайному пана Рамбулта розчерепив голову так, що сей ані не крикнув.

На майдані запанувало страшне замішання. Хлопи, що ладували збіжжя, покинули все, поперетинали посторонки при упряжі та стали тікати з кіньми.

Гайдуки ховалися за плоти, а люди пана Залушковського гонили завзято за ними під час, коли Юрко та Іван разом із більшою частиною челяді пана Бялоскурського їхали просто під шпихлір, де стояв блідий, мов смерть, пан Рамбулт. Його кінь наполохався і, розпершися, не хотів рушити з місця. З рук пана Рамбулта упала карабеля, а товсте черево шляхтича тряслося з переляку.

Обурення Юрка, якого виховав праведний отець Андрей, на злодійство та підлоту вибухло тепер цілою силою і збудило в ньому боєвий шал. І він, певно, був би радо та без труду провертів «півбочку» пана Рамбулта, якби не Івашко, що з приказу пана Бялоскурського зловив його за рам’я.

– Чого, васть, хочеш? – спитав Юрко люто, здержуючи коня.

– Єгомость пан Бялоскурський не хочуть непотрібно проливати християнської крові. Ворог і так прогнаний, побіда наша…

– Як-то, а сей злодій?

– Ба, не наша річ переводити екзекуцію без трибуналу. Се ж розбій!

– А як назвати ось се?

Тут указав Юрко на розбиті шпихліри та вози, наладовані всяким добром.

– Дай спокій, Юрку! – відізвався Іван. – Се ж сусідська справа! Нам кажуть відступити, то й добре!

Івашко кивнув головою Іванові, усміхаючись хитро,

Юрко крикнув на пахолків, вказуючи на Рамбулта:

– Беріть сього там живим!

І сховав шаблю до піхви.

Пахолки кинулися сповняти приказ, і вкоротці лежав пан Рамбулт зв’язаний, розуміється, без чобіт, жупана, кунтуша та шапки, тілько в сорочці та штанах, підраних під час в’язання та обдирання. Він сопів важко, але не говорив ні слова. В сій хвилі над’їхав пан Бялоскурський і шапкою вклонився молодцям.

– Чолем! Чолем вашмостям! Я не знав, що такої рицарської фантазії «коммілітонів» зсилає мені Белона. З такими й Москву добув би! Віншую побіди і вам, і собі! Тілько здається мені, що ви з надто великим імпетом поразили hostem та й сього грубаса непотрібно зв’язали. Він же зовсім нічого нікому вдіяти non potest.

– Fur, latro, incendiarius ubique capiatur, – сказав Юрко, наводячи одну з засад права посполитого.

– Рація, рація! Лише сей «fur» – наш сусід, а ми його «венерувати» debemus. Розв’яжіть його!

Юрко й Іван відсунулися, а між паном Бялоскурським і Рамбултом началася розмова.

– Чолем, мості пане Рамбулт! – начав насмішливо пан Бялоскурський.

– Слуга вашмості! – пробурмотів грубий шляхтич, червоніючи. – Відколи-то, вашмость, татарський управляючи процедер, спокійних cives інзультувати починаєш?

– Ха-ха-ха! Вашмості протестувати хочеться? А відколи-то «коммілітони» clam et secreto гвалтують alienas aedes, заїжджаючи туди, мов розбишаки?

– Я приїхав за «спадком» по нашім спільнім приятелю! – заявив Рамбулт.

– Тож-то й я розумів, що мені субстанції вдови і сиріт custodienda est, а побачивши людей вашмості, розумів я, що лотрикове якісь praedonum modo гуляють.

– Бачиш, вашмость, що се був з його сторони страшливий error, за який кілька моїх людей заплатило життям і здоровлям. Тому spero, що нам усім заподіяний деспект винагородиш, а за capita упавших справедливу заплатиш poenam.

Забавно було бачити грубого пана Рамбулта у подертій сорочці та штанах, із ковтуном на голові і підбитим оком, як «пактував» із паном Бялоскурським, що, одівшись багато, таки мав панський та войовничий вигляд. Насмішка не щезала з його лиця, а права рука гралася дротяною нагайкою.

– З вашмості, пане Рамбулт, просто дитина. Невже ж ви супонуєте з моєї сторони похибку?

Всі присутні зареготалися. Рамбулт упав у злість.

– В такім разі, – крикнув, вимахуючи руками, – сподівайся, вашмость, рицарської одповєдзі, процесу, скрутиній, і нехай не доступлю «вічного збавєня», як пущу сей деспект плазом!

Залунав іще сильніший регіт, а пан Бялоскурський свиснув нагайкою у воздусі. Рамбулт утих в одній хвилі.

– Видиш, вашмость! – усміхнувся Бялоскурський. – Мене учили посполитого права учені мужі, і силу різок мусів я з’їсти, заки настілько навчився latinitati, щоби зрозуміти нашої Річи Посполитої leges. Тому знаю, що саме, вашмость, можеш зробити, як вийдеш без шванку з нинішньої «імпрези». Отже, repeto, що як будеш жити, то зможеш стягнути на мене кілька кондемнаток, інфамій та баніцій. Але так само знаю, чого ти не зможеш мені учинити. Отже, знаєш, чого? Нічого!.. Твої декрети сплісніють в актах, я за три тисячі злотих куплю собі сублевацію, а виданий на се гріш злуплю з твоєї маєтності як optimo jure шляхтич. Ти на гвалт, ані на зраду не нарікай, бо кажу ще пристрілити вашмості, а чей же знаєш, що се потрафлю.

– О, яко живо! – кликнув Рамбулт і зблід, мов полотно.

Бялоскурський усміхнувся.

– Возьміть-но се стерво, – звернувся до пахолків, – і заведіть до двора! Я там зараз буду.

І пан Бялоскурський пішов на гумно, куди тим часом серед галасу, крику та сміху заїздила каравана короснянських возів.

Між пахолками пані Залушковської зчинився рух, а їх провідник став відгрожуватися кулаком. Він, бач, замітив, що пан Бялоскурський не був баранові пастухом, тілько другим вовком, що прогнав першого. Ренкодайний протестував, укінці добув шаблі і пустився до пана Бялоскурського, який спокійно давав прикази, мов на майдані власного двора.

Йому заступив дорогу Івашко.

– А чого, вашмость, хочеш? – поспитав цікаво.

– Як-то чого? – крикнув ренкодайний пані Залушковської. – Ще питаєш? Се ж розбій, і то вже другий сьогодні. Се гардлова справа, се лайдацтво! Се звірство – розбивати і грабити, коли ще небіжчик не прибраний до домовини! Пімста з неба впаде на вас, такі сини, й викорінить вас з усім нащадком до десятого коліна…

Нагло замовк, бо Івашко, похилившись, зовсім несподівано одним рухом видер йому з рук шаблю.

– Тсс! Не гороїжся, вашмость, – сказав. – Небом не грози, бо як пімста впаде з неба, то й так розіб’ється: у нас тверді голови… А зрештою, чи ми ваше беремо?

– Що, ще питаєш?

– Так, питаю, бо ви самі помагали нам відбирати сі вози, свині та корови у Рамбулта!

– Ми думали, що ви нам помагаєте, як помагали досі.

– То ви помилилися, – усміхнувся Івашко, – Кажеш, отже, вашмость, що се свині?

– Так!

– А де ж се написано?

– Я сам бачив, як ви відбирали їх силою разом із нами.

– Ми відібрали їх, отже, вони нашого пана, бо він нам голова. Чиї вони перед тим були, у кого вкрав їх Рамбулт, Бог знає!

– Я також знав! – гороїжився молодий ренкодайний. – Вони з села, з хлопів…

– Еге! – закпив Івашко. – Видиш, вашмость, що свині не твої, бо ти зі шляхти! Але доволі сього, – сказав укінці поривисто, – мовчи, васть, бо підеш за отсим!

І показав рукою на обійстя, де валялися трупи побитих.

Шляхтич замовк, а Івашко пішов доглядати вантаження возів.

Пан Бялоскурський пішов тим часом до двора.

Двір сей був зовсім подібний до двора в Коросні, не доставало не лише частоколів та осібних укріплень, крат, башт і т. п. Двері були виломані, і крізь них увійшов пан Бялоскурський до сіней. Голі стіни вказували, що тут господарили свої або чужі гайдуки. Повиривані цвяхи, зруйнована піч та поламані лави свідчили про се.

Пан Бялоскурський увійшов туди в супроводі Юрка й Івана, які тим часом присягли собі не дивуватися та не противитися нічому. І справді, при всій необмеженій свободі шляхти, при великій кількості законів, судів, трибуналів, возних, старостів і інших сим подібних уладжень та осіб не було в краю ніякої безпеки, крім сеї, яку давала особиста сила. Хто ж міг вдержати або покарати пана Бялоскурського? Староста?.. Сей не мав ніякого значіння, а на його поклик до шляхти у повіті, певно, ніхто не явив би ся. Сама шляхта?.. Ба, ніхто з-між неї не бажав би собі мати пана Бялоскурського ворогом, а за те добувати вдяку окраденої вдови та малолітніх сиріт… Опікун?.. Опікуна не було, бо пан Залушковський помер наглою смертю. Трибунал?.. Юрко й Іван знали добре, що трибунали – лише на загородову шляхту, та й то не завсіди.

У першій кімнаті найшли срібло, скинене в коші, та всяку посуду у скринях. Були там більші та менші срібні тарелі, дуже багато срібних ложок, безліч кубків – срібних, мідяних, скляних, різного виду і краски, деякі навіть деревляні, з прикрасами або без.

У другій кімнаті не господарив іще ніхто, бо все було видко на своїм місці. Під стінами стояли ліжка – була се спальня.

По рогах кімнати стояли чотири великі скрині. Пан Бялоскурський відбив сокирою замок і заглянув. У скрині були строї панства Залушковських. Пан Бялоскурський усміхнувся задоволено і виглянув крізь відчинене вікно.

– Івашку! – гукнув.

– Слухаю вашої милості! – відкликнувся Івашко.

– Два вози по чотири коні, десять хлопів!

– В тій хвилині!

По хвилі загуркотіли вози, а в сіни вбігло з тупотом десять підпилих хлопів.

– Беріть те все! – приказав пан Бялоскурський, вказуючи на коші, ліжка і скрині. – Беріть і везіть щодуху до Коросна, але на ніч вертайте!

– Го-го! Вернемо, вернемо! – реготалися п’яні хлопи. – А хто вип’є горівку, як нас не буде? А тут її, крий Боже, як багато!

Хлопи стали забирати важкі скрині і наповнили вонючим віддихом обі кімнати. Пан Бялоскурський уважно числив усе, що забирали хлопи, а коли останній вийшов, плюнув із досадою і проворчав:

– Пся крев! Смердять хами, як зараза.

Юрко не втерпів:

– А чому ж ваша милість позволяють їм пити?

– Ба, хамство лише за горівкою дибає. Без нагая або горівки ніхто мене й не послухав би.

Юрко бажав, було, щось відповісти, але Іван штовхнув його в бік. Пан Бялоскурський пустився знову крізь сіни до дверей по другій стороні, а за ним подалися туди й оба молодці. Але на вид, який показався їх очам, скрикнули оба і стали на порозі, хоч і навикли були вже до гидких та страшних видів.

У кімнаті видко було сліди страшного спустошення. Вікна виломано, стіни подірявлено та порубано сокирою. Видко, хтось здирав сукно, яким була вибита кімната. Посередині на поламаному стільці стояло кілька поламаних свічок, а при них лежала купа мерви. На сій соломі валявся серед роїв мух нагий, обдертий труп пана Залушковського. Лице було ще набреніле від удару гайдука. Широко отверті очі гляділи стовпом, а з відчиненого рота текла піна. На чолі й на груди видніли дві рани від великих, півгакових куль. Члени тіла повигинано, покривлено та поламано при здиранню одежі, а на правій руці бракло двох пальців. Їх обтяли грабіжники, щоби легше поздіймати перстені.

Сусідні двері були замкнені, а в них було мале віконце.

На пана Бялоскурського не зробив сей гидкий та страшний вид ніякого вражіння. Він рівнодушно минув трупа і звернув до замкнених дверей. Та в сій хвилі появилося у віконці дуло пістоля, у кімнаті грянув вистріл, а вслід за сим почувся жіночий голос:

– То се ти, нужденнику, злодію, парріцідо проклятий? А щоб тебе чорти тягали, щоб морова зараза зажерла тебе із усіми твоїми…

Але пан Бялоскурський не слухав побожних бажань, тілько вискочив із диму, що його окружав, й утік із кімнати. Був блідий і трясся з переляку.

З погордою глянули на нього Юрко й Іван та пішли за ним до сіней.

– А то hic mulier! – сказав укінці, відсапуючи, пан Бялоскурський.

– Видко, не бажає собі опіки вашої милості та незадоволена з сього, що її майно здепоновано в нас, – замітив Іван холоднокровно.

– Ат! Деменція в сеї єймості цілковита. Треба буде віддати справу Івашкові. Він уже розмовиться з нею як слід.

І, не стидаючись зовсім своєї трусливості, пішов Бялоскурський кінчати справу з Рамбултом, а оба молодці лишилися в сінях.

Знадвору долітав рев п’яних голосів, які гомоніли довкола бочок з горівкою та медом. Там уже йшла забава, танець і спів, в яких брали участь навіть пахолки пана Залушковського. З другої кімнати почувався регіт пана Бялоскурського, який пактував із Рамбултом у товаристві двох своїх сабатів. За хвилю крізь двері ввійшов Івашко та кільканадцять п’яних хлопів. Услід за сим залунав їх регіт та удари, якими трактували трупа пана Залушковського, потім прокльони та крики пані Залушковської, вистріли, ломіт, тріск виважуваних дверей, сопіт запитих при роботі. Вкінці затхло все, і хлопи стали виносити різні скриночки та всяку одіж. Врешті вивів Івашко молоду, гарну жінку, обдерту до півнага, зі зв’язаними руками.

Юрко кинувся до Івашка.

– Не гріх тобі, Івашку, таке чинити? – крикнув. – Пусти її зараз, бо шаблею з тобою розправлюся. Чув?

– Приказ, пане Угерницький, – оправдувався Івашко, усміхаючися злобно.

Коли, однак, побачив, що Юрко таки справді береться виконати погрозу, додав спокійно:

– Хто більше дбає про перли та «ношення» з брильянтів, ніж про трупа мужа, сей такий сам злодій, як я, і не варт ліпшого.

– Правда, – вмішався Іван. – Єймость пані берегла клейнотів, а труп на соломі!

Юрко сховав шаблю і відвернувся. Івашко засміявся і пхнув паню Залушковську в кімнату, де сидів Рамбулт і Бялоскурський.

Почалася там живіша розмова, а тим часом Попель поклав руку на плечі товариша.

– Слухай, брате, – сказав, – не ми відповідаємо за гріхи сих папежників, ми стілько діла зробили, що втішили святих Божих покаранням кількох; сумління наше чисте!

Юрко змовчав та понурив голову на руку, сівши на зломану лавку.

– Та бачиш, іще один обов’язок повинні ми сповнити, а то зайнятися тим нещасним трупом. Він тут гнитиме, тоді коли ми виїдати будемо останки припасів, що він надбав за життя. Власні гайдуки кинуть його на гній, пси порозтягають стерво… От сповнім обов’язок та поховаймо його!

– Як-то? – спитав Юрко поривисто. – Зариємо, мов собаку? Без хреста і попа?

– Та ж у селі, певно, є піп?

– Підемо, пошукаємо!

Був уже вечір, коли оба вийшли на майдан, де у двох рядах стояли вози з добром пана Залушковського. Між ними порозкладано костри, яких червоний відблиск стояв на небі луною. При кострах лежали бочки та купи печеного м’яса з волів і баранів на деревляних дошках, а поруч хліб у діжах. Між зібраними не було вже ні одного тверезого. Всі учасники виїхали були іще рано з Коросна, їзда тривала до полудня, пополудні бійка та рабунок, тож аж тепер можна було взятися за їду. Для того-то й ділав напиток сильніше, як звичайно, і всі гайдуки, сабати, пахолки пана Бялоскурського, Рамбулта і Залушковського, згадавши часи давніх спільних подвигів, випили на вічне братерство і попилися до безтями.

Не остали позаду й хлопи пана Бялоскурського, і багато з них лежало вже без притомності під час, коли сі, що могли іще вдержатися на ногах, заводили над ними щось у роді оргіастичного танцю. Червоні, запиті пики зіскотілої подоби людей мигали сюди й туди, звіриний рев добувався з широко відчинених пащ, а здалека, із-за обійстя, приглядалися всьому, мов тіні небіжчиків, сумні, обдерті постаті хлопів пана Залушковського. Вони не мали відваги вмішатися між тих, що пирували, і з жалем дивилися на марновані маси поживи, яких четвертина вистала би, щоб накормити їх, що трохи не вмирали з голоду.

– Inequitatio! – кинув Юрко, глянувши на сю картину.

– Сусідська річ! – додав Іван.

Оба пішли з майдану і при брамі стрітилися з кріпаками пана Залушковського, які в тій хвилі кинулися врозтіч.

– Гей, люди, християни! Не тікайте! Ми свої!

– Що за свої? – спитало кілька голосів, і кілька парубків зблизилося до молодців.

– Православні!

– Від чого ж на вас польське шмаття?

– Бо ми також шляхта.

– Ага! – І всі, як на команду, зняли шапки.

– А є у вас піп?

– Є! Ось там! – І один з парубків показав у темряву, де виднів нарис маленької церковці.

Оба молодці вернулися, найшли на одному з возів ковер, завинули тіло пана Залушковського та вийшли з двору.

Івашко був разом із панами на раді, вся двірня була п’яна, тому ніхто й не замітив, як вони з завиненим тілом ішли до церковці.

– Дивні стежки Господні! – сказав Юрко, коли прийшли до церкви та післали за попом. – Цілий вік був небіжчик ворогом православних та жив їх кров’ю. А тепер православні несуть його у церков до православного попа, тоді коли власна жінка на його стерво і не оглянулася.

– Так, се Божа справедливість! – відповів Іван. – Над усією Річчю Посполитою висить її рука, а коли підійметься…

Примітки

Подається за виданням: Опільський Ю. Твори в 4 томах. – Льв.: Каменяр, 2000 р., т. 3, с. 55 – 75.