Знов Москва. Два добродії

Тодось Осьмачка

Проясні:

«Недолю співаю козацького краю».

Т. Шевченко

«А хто ж тоді правдивий філософ?

– Той, чия пристрасть ніколи не охляває шукати і боронити тільки правду».

Платон

Це був 1931 рік і березень місяць. Прозора та зоряна ніч стояла над Москвою. Кремль увесь був утоплений у затінки і в тіні своїх високих стін. Тільки північна частина Кремля у тім місці, що круто загинається колом, неначе хоче перейти в ріг, ясніла проти неба нормальним і не скаламученим ніяким навівом сторонніх плям обрисом. А в найвищій точці цієї старовинної цеглової дуги бовваніла вартова вежа, але свою тінь спускала не у Кремль, а десь у затихле місто.

Під вежею у Кремлі мирно світився одноповерховий будиночок двома величезними вікнами на стежку, обсаджену якоюсь рослинністю, що ще не почала розбиватися на весну. Плями світла переписували стежку і впиралися у високу та грубу стіну Кремля. Ба, ось вони перервалися на мить та й знов ухопилися верхами стіни. Хтось пройшов до ганочка будинку. Вікна були від землі на височінь метрів з три, і через те не видно було нікого і нічого в самій середині хатки. Якась людина опинилася на ганку і постукала у двері. Може, таке явище тут було стилем старовини, а, може, підроблення під реальну дійсність в кацапських хатів у глибині Московщини?.. Хто його знає… Але і сліду не видно було ні на дверях, ні на стінах якогось дзвінка.

І в другій кімнаті від ганочка звелася постать і стала ждати. Це був Сталін у своїй робочій світлиці. Він стояв коло стола і дивився на щільно причинені двері у себе з правого боку. Стіл було застелено чорним обрусом з крикливо червоними краями. А посеред його лежала купа паперів у темних палітурках. Вони були стулені, неначе книга. З правого боку на столі стояла лампа у багрянім абажурі. Вона не світилася, бо засвічена була над столом довга електрична лампа, похожа на довгу скляну рурку. Від неї ішло світло таке, як і денне. Стільці всі були звичайні і в чорній шкірі. Тільки той, з якого звівся хазяїн, мав бильця.

Вся підлога від краю до краю і від ріжка до ріжка лежала під жовто–червоним килимом. Стіни були голі і від килимів, і від картин. А з лівого боку, майже ззаді від стола, стояв на землі велетенський глобус і своєю віссю не доходив до стелі, може, на якийсь сантиметр. Навколо його виднілося трьохсхідцеве узвишшя, затягнене червоним єдвабом. З обох боків цих трьох східчиків біліли дуже штучно вирізані перенчатка. Узвишшя було рухоме.

І почувся обережний стукіт у кімнату. Сталін обізвався:

– Заходьте, заходьте… Що ви ніяк не обійдетесь без церемоній?.. Уходили б та й годі…

І чоловік у чорнім костюмі, середнього зросту, у пенсне, з чотирикутниковим обличчям, у якім не трудно було упізнати Молотова, обізвався:

– Так, не обійдуся, Йосипе Вісаріоновичу, без своїх буржуазних звичок, як ви не можете без того обійтися, щоб мене не підбадьорювати…

– Ви мені вибачте, В’ячеславе Михайловичу, що я сам не відчинив. Я завжди всю надію покладаю на моїх жінок і, як бачите, я й зараз не помилився.

– Ви мене поставили у кут ніяковості, бо я всіх дівчат і навіть тих, що ще у спідничках по коліна, можу вважати за жінок, та тільки не Світлану Йосиповну. – чогось промовив Молотов, ніби зніяковівши чи тільки удавши такий настрій.

І Сталін здивовано спитався:

– Чого?..

– Бо я дивлюся на вашу дочку так, як і старий архієрей на чудотворну ікону. А якби я дивився інакше, чи я б себе тоді впізнав би?..

– Хочете, я її покличу і скажу, як ви про неї думаєте?..

– Боже… Боже сохрани… Я ж про себе гірше думаю, а коли ви вважаєте…

– Ні… ні… ні… – швидко промовив хазяїн і зараз же запропонував: – Беріть стілець і присувайтесь до столу.

І сам сів на своє місце, а Молотов швидко взяв стілець під вікном, який стояв уряд ще з двома, і, притягши його до стола, сів. І Сталін почав так, як говорять навмисне завжди дужчі люди до слабших, аби слабшим показати, що вони теж дужі і то такі, без яких жодна спільна справа не може бути розв’язана, як треба:

– Ви пригадуєте, В’ячеславе Михайловичу, як ми з вами рік тому обмірковували справу колективізацїї на Україні?.. І ви тоді дали на це план, з яким я й погодився…

– Пам’ятаю… Дуже добре пам’ятаю…

– Ви тоді запропонували в термін призначення реформ сільського господарства і соціального переустаткування людського життя вислати із корінної Росії досить потужну армію партійних робітників, які разом з Українською комуністичною партією несподівано мали б обсісти українські сільради і силою – взубосадиканням та підбічниками з кастетів та кулаків загнати населення у колгоспи… Хто ж, незважаючи на биття та на інші загрози, не схоче іти, то у того відняти геть увесь хліб, садовину і городину, щоб здох гірше від зараженої тварини паршами. Коли ж хто покається і ввійде у колгосп, то вернути йому відібраний хліб, садовину і городину, і нехай на здоров’я живе і робить на соціалістичну державу… Здається, так?..

– Так і єсть, Йосипе Вісаріоновичу… Не відмовляюся від своїх думок, справлених на користь нашої соціалістичної батьківщини…

– І ви знаєте… – продовжував Сталін. – Я вважаю, що ви були і є під впливом українського націоналізму, роблячи йому такі вільготи, як опрощення за злочини ухиляння від колективізації… І до цього ще додаю і кажу, що хто не послухає, нехай гине. А схоче під ударами голоду стати у колгосп, то не приймати, і теж нехай гине. Цю деталь я обстоював тому, що ці перекинчики, підсилившись у колгоспі, почнуть знов тягти до свого віками звичного куркулячого побуту. Вони мають гнучкіший розум від добровольців із–під взубосадикання і нам поможуть надовше загальмувати об’єднання соціалістичної Росії… Це вам мусить бути не байдуже.

– Помилуйте, Йосипе Вісаріоновичу, та хіба ж я коли–небудь був вашим опонентом?.. Ви для мене завжди взірець нашого патріотизму і непомильної думки у виробленні доктрин для нової реформації батьківщини…

І Сталін подивився на Молотова так, неначе він у душі переживає захоплення від таких чудових слів свого співрозмовника, та й далі повів:

– Ви знаєте, який я оце радий, що ви так легко розлучилися із своїми українцями. Я тепер мало того, що певний, а просто спотужнений тим, що ви мені справжній державний приятель і однодумець. Зараз я маю нагороду в тім, що колись, вибравши вас у помічники, не помилився і тепер не помиляюсь. І певний, що ви мене зараз не осудите, що я ваші таємні, але благородні бажання втілив у політичну вимогу. Я все роблю, щоб свою безощадну настирливість у зламанні сепаратних тенденцій народів Союзу ні на мить не послабити. І я вам признаюся, що ви тільки тепер мене упевнили в собі, і відкриваюся вам. Я зараз об’єдную політикою, сковую адміністративно всі народи у одну комуністичну Росію. І ось які я заходи без вашого відома уже поробив на Україні, щоб тепер наш план колективізації був успішний… без якого немислима тепер воз’єднана Росія. Моя акція націлена вістрям не тільки проти куркулів на Україні, а й проти незаможників. Я звелів за цей минулий рік по сьогоднішній день знищити приховано все видатне народне в народі українськім. Чи воно наклюнулося на політика, чи на мудреця, чи на педагога, чи на самородка митця… щоб не було кому очолити ворохобства, яке могло б повстати тепер під час колективізації… Розумієте?..

– Розумію, але мені перехопило дихання… – відповів Молотов.

– Треба і нам більше супокою. Я більше і більше міцнію морально, що у вас у душі не повстає протесту… І знаєте, кого я вжив для цієї солідної операції?..

– Простіть мені, Йосипе Вісаріоновичу, я не догадуюся.

– Куркулів українських. Їх частину знищено, але ті, які осталися, вони всі наші. Вони всього збулися і нічого в душі не мають, крім ненависті до тих, що їх так немилосердно і жорстоко вибили із річища життя. Їх убивали і їх озлидинювали українські незаможники. То дарма, що вони під московським ліворвером загрози діяли. І то дарма, що цей ліворвер і зараз над їхніми висками дулом креслить свою мету. Вони мріють про свою незаможницьку Україну, яка може повстати тільки після перемоги пролетаріату на всім світі… Припустимо, через сто років… Але ж вони мріють про неї. А куркулі майже всі, що уникли винищення, освічені і досвідчені. І освіту одержували у російських школах… і середніх, і вищих. І тепер вони почувають для себе злагоду тільки там, де російська культура, а де українство, там для їх гвалт, грабунок і нещастя. І вони заподіяної кривди собі довіку не забудуть і при всяких обставинах тягтимуть і тягнуть тільки до великої Росії. А нам чого треба?.. Великої сили, щоб знищити світовий капіталізм, а ця сила може бути тільки соціалістична Росія… І я їх всіх узяв і думаю ними замінити всі верла для майбутніх поворотів нашої держави. А щоб моє діло із словом моїм не розходилось, то ось вам… Через хвилину переконаєтесь.

І Сталін упевнено і супокійно повернувся до правого боку стола і там на його ріжку натис пальцем білий широченький гудзик, що був у центрі круглого вирізу на скатертині. Через кілька хвилин почулася швидка чоловіча хода відти, відкіля увійшов і Молотов. І прогомонів стукіт у двері. У Молотова ворухнулася нижня щелепа бульдога разом із стриженими вусами, уп’явши очі у двері. І коли Сталін сказав:

– Будь ласка…

У кімнату увійшов в офіцерськім одязі форми Гепеви той самий молодий чоловік, що колись був увів у Червону Ротонду катів на Сталінів іспит. Він виструнчився, ждучи наказу. І Сталін, не знайомлячи його з Молотовим, попрохав:

– Будь ласка, Миколаю Лигоровичу, сідайте там коло лампи з абажуром.

Той стукнув закаблуками на знак подяки і кинув поглядом, щоб побачити, на чому ж сісти. І Сталін, ніби не дивлячись на його, але міряючи його становище осереднім своїм спогляданням, знов промовив:

– Стільці коло вікна.

І Єжов швидко вхопив у руки стілець, приніс його в руках, а не так, як Молотов був притяг, і поставив, і сів, обернувся увесь у почуття уваги. Молотов відвернувся від його і став дивитися на Сталіна, неначе заспокоївшись. А Сталін попрохав:

– Миколаю Лигоровичу, скажіть нам, будь ласка, в яку кількість увігналася нам соціальна профілактика майбутніх наших реформ?..

– Сто чотирнадцять тисяч двадцять одна душа, – була відповідь.

– І це разом з вірними нам людьми?..

– Ні. Ні одна душа із комуністичних сил не згинула. Операція була обдумана і через те швидка, певна і не збиткова.

Після цього Сталін обернувся до Молотова і заволав:

– В’ячеславе Михайловичу, прохаю вас дати йому стільки питань, скільки вам потрібно для більшого з’ясування цікавої для вас правди.

І той, неначе цього й ждучи, негайно і напружено, і трохи схвильовано спитався:

– Це у вас обрахунок був на всі південні республіки, чи тільки на одну Україну?..

– Тільки одна Україна заплатила за свою потенціальну контрреволюцію сто чотирнадцятьма тисячами двадцять однією душею.

– І ні один із цих контрреволюціонерів не був арештований?.. – спитався ще раз Молотов, і в його очах блиснули вогники не то задоволення, не то повного вдоволення. А Єжов підняв погляд до Сталіна, ніби питаючися його очима, з мить помовчав, але бачачи його майже кам’яну мовчазність, відповів Молотову:

– Були деякі ізольовані, але не до будинків ув’язнення, а в лікарні для того, щоб їм помогти швидше відійти від їх майбутньої життєвої ролі. Але це була така незвичайна кількість, що решта населення не мала турботи з приводу їх долі…

І Сталін замість Молотова сам звернувся до його самого:

– Ви знаєте, В’ячеславе Михайловичу, що у мене на кожну справу є домінантом руський принцип: «Сім раз відмір, а один відріж». Через те я уповноважую вас проконтролювати усе сподіяне товаришем Єжовим… І для моєї певності і для своєї. Я від вас відчиту про контроль не потребуватиму… Ви, товаришу Єжов, напевне маєте реєстри всіх ліквідованих і разом і їх точні адреси?..

І диктатор упер свій понурий погляд у Єжова, який під його впливом, здригнувши, швидко упхнув праву руку у пазуху за сталку мундира і витяг складені папери, і хотів давати Сталіну, але той зараз же попрохав Молотова:

– Візьміть, В’ячеславе Михайловичу, все це потрібно не мені, а заради вас…

І Молотов звівся схвильований, став крок наперед, щоб стати по цей бік стола супроти Сталіна, та й уклонився йому в пояс, і промовив, повний вдячності і ніби й радості:

– Я завжди від вас виходю сповнений свіжих патріотичних сил, так потрібних нам тепер для боротьби з нашими перепонами. І я завжди всі свої сили кожної хвилини споготовлений віддати на справу підтримки кожнісінької вашої ініціативи. І радість споліскує моє серце від переконання, що всі ваші почини у майбутнім будуть мати на своїм чолі вінець успіху, бо я сьогодні підтримую вас, маю щастя…

Сталін не встаючи подав йому руку. Молотов стиснув її і ще раз уклонився в пояс і вийшов. Єжов же сидів чекаючи, не одержавши від того, що вийшов, навіть прощального погляду. І Сталін, усміхаючись до Єжова, сказав:

– Ну, тепер поговоримо не про справи, а про їх, так би мовити, відблиск, який у нашій свідомості пече навіть тоді, коли самі справи не мають в реальнім житті, асимілювавшись із ним, найменшого сліду. Так от. Чи ви переконалися чим–небудь, що ви вирвали із життя найздібніших людей, які загрожували приходові нашого майбутнього?.. Бо я часом тривожуся, відколи трохи більше узнав історично–побутову мудрість українського народу… Чи справді ті натури, що ми до початку пролетарської революції вважали за талановиті… Чи справді вони такі є талановиті, якщо взяти для характеристики їх вислів: «тиха вода греблі рве»?

І Єжов, ставши простішим своєю сидячою постаттю і силою стримуючи кипіння схвильованості, став відповідати, неначе витягаючи слова із свіжого роздумування:

– Я гадаю, що наша тривога має реальні підстави лише частково, бо всі часи знали поліційні організації, що були скеровані супроти ворушкої частини населення. А ворушкі є думкою і дією. І другі завжди притягають зір поліції раніше, ніж треба. А я виконував ваше високе доручення тільки супроти перших… Супроти людей думки. Народна крихотка мудрості «тиха вода греблі рве» має на увазі лише такі натури, що, появившись справді серед неспокійних груп збаламучених фізичною частиною життя, все ж таки мають силу волі завчасу не виявляти своїх намірів у дії. І тоді, коли їх земляки обурюються, вони мовчазні, хоч і схвильовані. Вони ждуть нагоди. Інакше кажучи, народна мудрість має на увазі геніальних людей, що організовують себе, а потім і здатніших своїх земляків. І ви перший звернули належну увагу на можливість появи генія. І тому я, мабуть, з самого початку помилився. Бо хто скаже, що геній може діяти без оточення. А ви, паралізуючи надзвичайні індивідуальні сили, паралізуєте все оточення… Ніхто не скаже, на протязі яких інтервалів часу появляються отакі люди, які заставляють нас тремтіти за своє майбутнє. Я визнаю тільки за вами рацію… Я ніщо, я тільки збуджений вами…

– Так… так. Те, що в минулім кожне суспільство благословляло, те я мушу поставити в ряд проскрибованих. Для мене зараз такі слова, як здібність і хист, означають перший рух супроти нашої революції. Люди з цією вивіскою мають завжди дуже велику здатність реально сприймати тільки обмежену дійсність сучасним життям і не мають жала прогнози щодо наближення майбутнього. А якби вони це майбутнє відчували, то ми б у їх завжди мали тільки своїх однодумців і приятелів… Хоч би з мотивів переляку перед нашим терором, який з часом побільшиться… Через те я вас так і запитав, через те ваша відповідь мене і геть не вдовольнила ще. І я уже, ідучи за трафаретом, який нам підсовують природничі науки, допитуюся… Чи ви не звернули уваги, чи діти знищених вами людей теж мають здібності своїх батьків?.. Чи навіть здібність яку–небудь, яка б говорила, що вони діти батьків, відзначених природою?..

І відповів Єжов, і в його відповіді бриніло вибачення і тривога:

– Йосипе Вісаріоновичу, коли я виконував свій обов’язок, покладений вами мені на плечі, я теж отак, як оце ви, був зацікавлений дітьми жертв державної вимоги… Але не цим вашим інтересом, а просто: скільки в данім разі наші вимоги нищать комуністичних опонентів. І рішав, що двох. Майбутніх організаторів бунтів супроти нас і все майбутнє України на протязі з півтисячі років. І звертав увагу на сиріт. І виявив, що кожна сирота талановита. Кожна відрізняється і від сусідніх дітей, навіть зовнішньо, кращим образом маленької людини… Цебто тією субстанцією, що ми звемо духовністю.

Коли Єжов говорив, то Сталін помітив, що у його розвиток думки і її зміст похожі на його, на Сталінові, дарма, що і зміст, і думка де–не–де ухилялися трошки від точності. І диктаторові стало неприємно так, ніби його живовидячки пошивали в дурні. І він ледве помітно усміхнувся та й зауважив:

– Ви про батьків говорили, а не взяли до уваги, що згадані вами сироти є ще живі і що й вони ще можуть діяти на найближчі покоління України, а не найдальші.

Єжов слухав останні слова, бувши ошелешеним Сталіновою усмішкою, бо всі знали в Кремлі, що значать його усмішки. Він завжди підписував смертні вироки, усміхаючись. І тепер, коли Єжов у відповідь йому промовив, то вже був хрипкий:

– О, я чудово знаю те, що говорю з вами… і всією своєю душею силкуюся сказати все, що може зійтися з реальною правдою обставин поруч із самою правдою, бо передбачення і догадки можуть бути фактами тільки як теоретичні силогізми. І тому я страшно боляче вражений вашою думкою, що я недогадливий. А мені ж у житті немає кому другому догоджати… І турбуватися вам немає чого про сиріт. Усіх знищених людей ми маємо адреси… І їх дітям Гепева ніколи не простить того, що вона повбивала їх батьків… І я вже сьогодні їх уважаю неіснуючими.

І Сталін з понурою збайдужнілістю у вигляді, якої перед тим не помічалося, ліниво чи втомлено вимовив:

– Так драматично просто і про такі речі ніякі оракули в старовину не сміли говорити своїм владарям. І в кожній давній міфології той, хто рівнявся з богами, чим–небудь ославлювався, як герой, але як мертвий герой. Наш час не є часом богів, які робили натхненно, а є час наш, і ми в йому діємо тільки обмірковано. І в цьому ваше щастя.

І молодий офіцер завмер і затаїв свій подих. Тільки поширені очі дивилися на Сталіна так, як на ту небезпеку, що не має ні перепону, ні відбою. Бо найстрашніша вона завжди зменшує силу впливу на роковану людину, коли ця людина має хоч уявну можливість на змагання з нею. Сталін вдивлявся в обличчя Єжова, і ніби помітивши там якісь нові якості, які раніше йому були невідомі, спитався знов:

– Ваша увага і досвід там, де ви виконували свій обов’язок, підохочують мене узяти хоч з одного прикладу: чи від тих людей, які загинули на Україні від ваших операцій, залишився хто–небудь підтвердити природний закон психічної спадковості?

І настала тиша якусь мить. Офіцер, видно, не зразу зрозумів питання. Йому, мабуть, стала на перешкоді лампа з багряним абажуром, яка була не засвічена, бо він, ніби забувши підстельне світло, дивився на багряний абажур. Але нарешті опам’ятався і швидко витяг з кишені записну книжку, із якої він уже віддав папери Молотову. І, розгорнувши її, знов глянув на стелю… І Сталін проказав:

– Лампу можна засвітити… Там, коло гнота, механізм приводиться в рух…

І Єжов простяг руку. Під нею цьовкнуло – і багряне світло покрило його обличчя, бо зараз же одночасово з цьовком згасло у кімнаті під стелею біле світло, а Сталін опинився у напівтемряві. Він слухав. Чулося тільки шарудіння паперу. І нарешті голос Єжова залунав, і гомін його був похожий на обережні кроки тієї людини, що вночі заблудила у порожніх кімнатах незнайомого будинку:

– Я беру перший приклад, Йосипе Вісаріоновичу, для вас. Він найяскравіший, але того самого світла із тими тисячами, що загинули теж і що дають від себе менше ясності… Ось, Смілянський район, село Куцівка, Київська округа. Об’єкт є самоук ветеринар, Овсій Юхимович Брус. У час організації комнезамів з’їзд лікарів дав йому право провадити практику. І він ніколи не їздив возом чи санками, а завжди верхом. Я гадаю, що козацький нащадок. А читав по складах і російське, і українське письмо. Писати не вмів ніяк. Навіть прізвища не вмів підписати. І отже латинські назви для ліків знав напам’ять. Відкіля він міг навчитися – невідомо, бо його старший син із серед шести дітей, хоч зараз і письменник український, але латини не знає…

При останніх словах Сталін відкинувся всім тілом на спинку стільця. У всій його постаті уже не почувалося тієї охлялої понурості, яка була ним так реально виявлена при світлі білої лампи. А доповідач продовжував:

– Але талант поета має великий. Він видав книжку «Колони», і нею студентська молодь захоплена. Мало цього. Він був студентом педагогічного інституту і, слухаючи виклади української літератури, мав нагоду слухати лекції і про свою книжку, «Колони». Приклад яскравої спадковості духовних сил…

І доповідач підвів свій погляд від записної книжки до диктатора, а той, повільно схиляючись до згоди, але ще ніби маючи у душі якусь перепону, сказав:

– А вже ж ви так і не сказали, чи ваш «об’єкт» був талановитий ветеринар.

Доповідач, всім тілом зробивши рух чи то встати, чи, може, рефлексійно хитнувся у напрямку рвачкої думки, пояснив:

– Раз йому дали лікарі дозвіл практикувати, що це вже одно говорить, що випадок винятковий вони бачили перед собою. Таж я і сам перевіряв ці відомості. І всі навколишні люди, серед яких відбувалася практика Овсія Бруса, одностайно говорили про його як про свого найбільшого добродія і рятівника при їхніх нещастях з усякою домашньою скотиною…

– Добре… – вимовив урівноважено і всесприймовно Сталін і попрохав ще: – А прочитайте мені, будь ласка, із книжки «Колони» хоч одну поезію. Тільки без артистичних ефектів, а так, як читають у народній школі учні третього класу. Я зацікавлений.

Єжов почав перегортати знов записну книжечку. І, знайшовши потрібне, підвів голову, кажучи:

– Я прочитаю поезію, яку я вважаю найконтрреволюційнішою. Наші цензурні комітети роблять враження, що їх немає…

А Сталін на це тільки бовкнув:

– Вступу не потрібно.

У поезії автор спочатку висловлював захоплення дівчиною, а потім жаль до неї, яку візьме собі любий москаль, присланий на ревізію у їх колективне господарство. І далі синтеза поезії говорила про увесь український народ, відданий напризволяще. І нарешті із синтези випливала доля самого поета, про яку поезія так говорила:

Бо простягаю руки у кайданах

до неміренних позахмарних ям

й питаюся, страждаючи, мов рана:

коли земля нам щастя не придбала,

то, може, щастя наше там?

Та зорі і простори рівним летом

летять крізь пальці, як вода в снігах,

боками об кайдани б’ють планети,

і по руках моїх, залізом стертих,

кривава відповідь збіга…

І після цих слів Сталін устав і заклав у кишені своїх штанів обидві руки, неначе дивився на поета на п’ять кроків від себе, і виявив бажання ще раз прослухати поезію. Він був у толстовці і в чоботях з халявами до колін і здавався тепер дуже високим і сповненим найекстремальніших випадковостей. Комір сорочки у його був розстібнутий. І не давши Єжову навіть глянути із–за своєї книжки, звелів:

– Не вставайте. Почекайте хвилинку.

А потім спитався:

– Ви розумієте, що ви прочитали?..

І не чекаючи відповіді, почав говорити сам:

– Мені не подобається у цій поезії ритміка і рими. Але я певний, що у всій світовій поезії не знайти такої картини, як у останніх двох куплетах цієї поезії. У їх ми бачимо, як гігантська постать пронизує космос своєю трагічною величчю. І ми світ відчуваємо могутніше, ніж ми можемо його звичайно відчути. Подібними картинами до нашої уяви не промовляє навіть і Мільтон. І я з вами тепер згоджуся, що ми Україну, яка силкується устати із минулого у прийдешнє, ударили страшним ударом. І майбутня Україна, якщо і встане до нас… Цебто до минулого… То вона буде стерилізована… Якщо від тих ста чотирнадцяти тисяч не лишаться діти… Так я думаю чи ні?..

– Дуже добре… Я з вами тисячу раз згоден, що наша Гепева їм не простить, що вони діти тих батьків, яких вона знищила. І я…

І Сталін почав говорити ласкавіше:

– Призначаю вас інспектором всіх таборів ув’язнення на півночі Росії… зміцнювати там дисципліну особистого складу нашої Гепеви, щоб там карні органи і органи державної охорони були готові зустріти тих сиріт, про яких ми турбувалися. Взавтра я видам наказ на всі оперативні зведення Півночі.

І Єжов устав і замість клацання закаблуками тільки схилив голову. І це було замість «дякую». І вже потім він не сідав. Було мовчання. Після цього Сталін протяг:

– Скажіть мені, хто керував у Смілянському районі вилучуванням із живих отих людей?..

– Парцюня.

– Він із тих робітників, що ви приводили мені на оглядини у Червону Ротонду?..

– Так і єсть. Із тих.

– Ну, так ось. Всіх, що оперували на Україні у згаданій справі, призначити знов виконувати обов’язки катів, але вже у центральній області Росії. А його, цього Парцюню, приставте до поета непомітно слідкувати за кожним його кроком. І нехай же не вмішується у його життя ні при яких обставинах. Схоче він кордон перейти, нехай переходить, але всіх тих, що йому помагатимуть, треба арештовувати як звичайних злочинців. І я хочу знати після сьогоднішнього часу найвидатніші випадки із життя поета. Про це ви мені будете доповідати найменше раз на рік…

– А якщо він не буде переходити кордону, а тільки робитиме нам тут перешкоди, то можна його арештувати?..

– Можна і навіть потрібно. Тільки знов–таки на те, щоб узнати, що він робив і які у його є приятелі і співучасники, та й випускати.

І замовк. Єжов виструнчено стояв. Нарешті Сталін витяг праву руку з кишені і підняв її нарівні із своїм обличчям, і попрощався:

– Дякую. Ви заробили мою вдячність. На сьогодні нашої конференції досить… На добраніч!..

І офіцер аж тепер уже клацнув закаблуками і швидко повернувся, і швидко вийшов із кімнати. А Сталін зараз же важко сів на свій стілець і глибоко зітхнув. Голова його була повернута до вікна. І саме в цей час почулися здалеку ночі гуки, похожі на крик пугача. Вони рвалися у простір окремими виголосами і зникали у темну порожнечу. Це відбивали години кремлівські куранти.

довга електрична лампа – лампи денного світла (люмінесцентні) почали впроваджувати США в 1938 році. В СРСР такі лампи почали випускати допіру в 1948 році. Черговий анахронізм у Т. О.

той самий молодий чоловік – історичний Єжов мав на тоій час 36 років і займав посаду завідувача відділу ЦК ВКП(б). Молотов був на той час Головою Ради народних комісарів СРСР і, слід думати, знав Єжова і без допомоги Сталіна.

Призначаю вас інспектором всіх таборів – історичний Єжов цим не займався.

Джерело: Осьмачка Т. Ротонда душогубців. – [Б. м.: 1956 р.,] с. 173 – 190.