У кабінку

Тодось Осьмачка

Було вже годин одинадцять ночі. Іван Брус живий лежав на нарах спиною до стіни. Кацап у протилежнім кінці спав. Його постать навлежачки ледве окреслювалася серед камерних сутінків. Знадвору у вікно простягалося світло в камеру від електричного ліхтаря. Він світив на стовпі серед тюремного двору. Увесь простір між нарами і другою стіною аж до «параші» і до вхідних дверей був у видноті.

Брус, користуючись тепер помірністю тьми і світла у своїй камері, давав думці волю у своїй напівсонній голові: яка вже не є жорстока і звіринно байдужа комуністична влада до людей, а все–таки не вбиває зразу своїх супротивників. Все–таки дотягає до якихось меж, після котрих дає вже собі волю до кровожерства. А чого б москалям не зразу винищити найактивніших думкою українців?.. Ні, вони тягнуть акцію знищення, оглядаючися на задні колеса свого державного воза. Значить, там, десь далеко за цим возом, є щось таке, що уповільнює їм винищування людей. І ось тепер Москва уже задерла ногу, щоб переступити поріг аж до того далекого. А цей поріг є Україна з її людьми… А як вона переступить і поріг і винищить оте далеке, чи й тоді вона даватиме такі права людині, як оце і йому, щоб користатися у камері сполукою світла і темряви і супокоєм перед тим, коли оформлюватимуть смерть? Чи і це не буде дане людині, і її обмежать до того, щоб убивати її там, де засплять? Даремне і безкорисне міркування.

І ще болючіше йому стало, бо він добре знав, що ні плачем, ні крицевою витримкою супроти цієї скаженої сили жорстокості нічого не можна зробити… Вся Україна розбита на такі частини, що є завбільшки кожна окремо така, як оце й він. А він же легесенький перед нею, неначе вирвана чайчина пір’їна супроти океану і його хвиль. І хто його героїчний спротив бачитиме, і кому він собою додасть моральної сили?.. Чи хто збоку візьме його спротив у гаряче та сердечне захоплення, а самому Брусові чи кине у свідомість про святість його маленького діла?.. Ніхто, ніхто і нівідкіля…

Але ж Москва свідомо стоїть своєю гігантською силою супроти його маленької, і він, маленький, свідомо стоїть перед нею, аж поки вона його не розчавить. Значить, ворог супроти ворога. Значить, він мусить, не охляваючи, тримати у своїй душі поле бою завжди готовим зустріти північний жах. І він, Брус, мусить вибирати найдошкульніше місце у тілі історичного і найпотворнішого у своїй гігантській силі ворога… Бо ж він, Брус, не тварина, яка іде однаковим кроком і в плуг, і в бойню. Він не може сидіти у арешті, ждати, їсти, пити, спати, уставати, вмирати, ходити в убиральню і ходити на допити, бо це значить дожидатися того, чого хоче від його московський жах Чеки.

Він навіть не мусить сміти кинутися на слідчого і викликати собі раптову смерть… Бо це ж він сам дасть московській тварюці одним махом переступити поріг – Україну – і знищити те, навіщо оця потворно смердюча своєю моральністю сила сьогодні оглядається і ще сьогодні уповільнює акцію нищення людей.

Значить, обидва ці випадки є жадані і бажані московській політиці з ним. І хоч яка вже не є його, Іванова Брусова, індивідуальна міць, то однаково йому боляче аж до сорому іти тією дорогою на смерть, яку москалі своїми засобами йому підсовують… Вони на цій дорозі будуть його і випроводжати, і зустрічати… А посеред дороги вони й контролюватимуть силу його духу і кризи його душі.

Значить, те, що він відмовився їсти, є правдивий шлях його боротьби… Його шизофренія є єдиним засобом до заспокоєння його етичних відчувань і рятунком його духовної незалежності. І втома, яку він мав у нервах на протязі цілого року після батькової смерті, іншого шляху для його боротьби не здатна була дати. Вона його упокорювала до того душевного стану, який зливається із Шекспіровою думкою «умерти – заснути».

Але любов і дружба, і зв’язки його з людьми, дорогою йому працею у цім місці його свідомості замовкають, розсовуючи простір світу аж до невизначених меж небуття… де зводить кордони перед останнім німінням думки тільки єдино відчутимий жаль і сльози – наймогутніший засіб до нового воскресіння душі… І ох, як шкода зараз йому себе, людини, перед свідомою московською політичною потворою… І гей, як то йому зараз жагуче хочеться, щоб його цятиночка – потуга – стала отруйна і своїм виглядом, і своїм разючо смертельним подихом для кожного гвалтівника на Україні!..

І почулися коло дверей брязкіт і дзенькіт, і відчинилася камера, і ввійшло двоє військових, і стали біля нар над Брусовим лежанням, і були мовчазні. Двері із сіней вони лишили відхиленими. І відти падало в камеру світло назустріч тому світлові, що йшло від ліхтаря крізь вікно. І обоє світел осявали спини військовим. І блимали у їх ремінні черезплечники і ремінні пояси, і піхви з наганами. Один з них був високий, і він стояв першим коло нар. А другий, нижчий, стояв збоку, трохи ззаду у вищого. І першим промовив вищий. І по голосу було чути, що це був Борис Мойсейович Сіамський.

– Брус!..

А той тільки здригнув, але не змінив ні бокової вистаті у лежанні, ні навіть голови не повернув на поклик чекіста. І чекіст через якусь перерву часу знов обізвався таким голосом, який свідчив, що чекіст добре знає, що лежачий чує, тільки принадурюється і хоче щось непотрібне і дурне удавати перед тим, який і крізь землю бачить, не то що…

– Брус, скажіть нам, чого ви не їсте?.. Що у вас на совісті такого тяжкого є?..

І тиша, нашорошено смутна і чутка, напружилася на нарах. Під час такого стану буває, що чути, як б’ється й серце і в тієї людини, що з одного краю нар, і в тієї, що лежить на другім краю нар. І чекіст, видно, знав, що така тиша може до того здавити у арештованого серце, що воно навіть не витримає і трісне, бо, не поспішаючи, вслухався у цю тишу і спостерігав витримку лежачої людини. І звернувся вже тепер Борис Мойсейович Сіамський до свого товариша невинно наївним голосом:

– А візьміть арештованого за ноги і збудіть його, бо, може, він спить?.. І притягніть його за ноги сюди ближче…

І другий чекіст швиденько став спереді в Сіамського, який відступив один крок назад, нагнувся до нар, дістав за одну ногу Бруса, не будячи його, і потяг за неї лежачого до себе так, що він став наполовину ближче до нічних відвідувачів, та й гукнув:

– Гей, нема чого тут висиплятися… Тут в’язниця, а не спальня… Тут не відпочинок, а тяжкий труд людської совісті… Вставай!

І крутнув ногу так, що у мертвого розсипалися б кості, а Брус від цього круту тільки тулубом раптово підвівся і, повернувши голову, став мовчки дивитися нерухомим поглядом на двох чекістів, спираючися обома руками на нари у такій вистаті, як ото буває в собаки з перебитими задніми ногами, коли її тягнуть за хвоста, а вона тримається за землю передніми лапами. І чекіст Сіамський знов спитався:

– То ви скажете нам, чого не їсте?.. Чи вам дають погану їжу?.. Чи справді у вас дуже обтяжена совість супроти Радянської влади?..

І щойно зачув Брус голос чекістів, та і відвернувся до своїх рук, і кожною цяточкою шкіри натягся, неначе чекав удару спотайна у якусь частину свого тіла. І як почала западати глухість мовчання у напруженість вичікування, то Брус із полегшенням повернув голову до Сіамського та й відповів таким стражденно драматичним голосом, ніби скаржився на те, що кому вже він тільки не говорив це, то однаково ніхто йому не вірить, але він, мовляв, буде й буде говорити, хоч би навіть із світа зігнали:

– Я боюся, щоб мене жиди не отруїли…

І той, що крутнув йому ногу, тепер аж не стямився, і знов ухопив його за ту саму ногу, і шарпнув з такою силою, що Брус опинився тулубом над кінцем нар, а ногами над простором підлоги. І щоб не впасти додолу, він, обкрутнувшись на руках, сів з краю нар супроти двох чекістів. І Сіамський зараз же поклав йому свою руку на праве плече і спитався:

– Ви розумієте, що ви говорите?..

– Розумію, – була відповідь.

– Ви розумієте, що ви говорите контрреволюцію?.. Слово «жид» заборонене. А Совєцький Союз масових отруєнь своїх громадян ще не практикує. І через те такого ніхто не сміє і в думці мати, а не то ще щось говорити. Від цього навіть можуть і губи побахкати, і зуби не зможуть утриматися на призначенім місці… Ви говорите для себе такий жах, якого ще й тіло людське ніяке і ніколи не переносило!.. Скажіть мені, що ви сказали?.. Щоб я міг переконатися, що ви людина як людина, а не таке щось, яке людям доводиться бачити і чути тільки раз у житті… Ну!..

– Я кажу, що мене жиди можуть отруїти, і через те й не їм.

Тепер той, що активно сікався до Бруса, відступив кроків два назад, ніби на те, щоб краще бачити цікаву прояву. І аж у боки взявся і з неприхованим подивом почав дивитися на Бруса. Мабуть, забув і де він, бо перша судома сміху, розтягши йому обличчя і на млі ока застигши, так і тримала увесь вираз потворно незакінченим. А Сіамський, явно зачеплений за щось болюче у єстві, яке було довго непорушне, бувши забезпечене у своїй інерції чимсь таким певним, яке було похоже на незрушиму святість біблійної та всім давно відомої історичної правди, почав тут, у камері, не властивим для чекіста та інтимним голосом усовіщати:

– Ну, й чого ви так говорите?.. Що ви таке знаєте, щоб говорити такий жах?..

І ніби справді цим інтимним підохочений, і ніби справді, повіривши у те, що справу треба з’ясувати і розв’язати узгіднено, Брус не зціпив вуст і не притлумив своєї відповіді:

– Жиди мого батька отруїли… І зараз на селах труять геть усіх тих українців, що ще не злодії і не душогубці… І тих труять, які ще знають, що вони українці і що їх немає за що садити у тюрму… І я гадаю, що жиди швидко почнуть і в городах це робити…

І вирівнявся Сіамський, і повернувся до свого товариша, і здивовано і збентежено почав приводити себе власними словами до норми, з якої був вийшов завдяки отакій дикій несподіванці:

– Ви знаєте… Я гадаю, що він божевільний… Таке говорити?.. Але, щоб бути певнішим, бо, може, справді тут діє невимовно нахрапна симуляція, то треба його психіку цілком оголити… Треба посадити у «мішок» і довести до тієї межі, щоб самі болячки його ротом говорили без жодної контролі розуму…

І, звернувшися до Бруса, він почав, ніби для того, щоб переконатися, чи він добре все чув, чи ні:

– Я тобі не вірю… Ми тут домучимо тебе до останньої ниточки твого єства… Ми доб’ємося, де початок правди тому, що ти говориш, а де її кінець. Ти мусиш знати, що ти лазитимеш навколішки і проситимеш, щоб тебе убили і не мучили довше… І будеш каятися кожним твоїм скривавленим кроком у тім, що ти, не довідавшися, з ким маєш до діла, почав розмову про жидів… отут у камері… Ну скажи, хто я?..

– Жид.

– А це хто? – спитався Сіамський, показуючи пальцем на закам’янілого свого товариша так, як робив раніше це саме і Парцюня.

– Мені здається, що він переодягнений жид.

І Сіамський нагнувся до його, неначе та жінка, що розмовляє з чужою, але цікавою дитиною:

– Та ж яка різниця між переодягненим жидом і справжнім?.. І з чого ти узнаєш таку різницю?..

Брус мовчав і дивився понуро собі під ноги…

І допитувач перебив Брусові мовчання:

– А я ось тобі кажу, що це зі мною ніякий переодягнений жид… а є справжній українець і має прізвище Парцюня… От і помилився ти…

І Брус підвів голову і уважно подивився на Парцюню і, впізнавши його, супокійно і зрівноважено, ніби відкидаючи повідомлення Сіамського, запевнив:

– Це є слуга жидівський.

– Ну, ось бачите!.. – стріпонувся Сіамський до Парцюні: – З ним немає чого говорити… Щось неймовірне!..

І підвівши, і повернувши свою начальницьку голову до дверей камери, і піднісши голос до металевого бриніння, яке з’являється в людей і при крайній небезпеці, і тоді, коли вони говорять останню і найсправедливішу волю для розподілу милосердя і кари між небезпечними полоненими, гукнув:

– Стрілок!

І чекіст, той, що стояв за порогом камери, тримаючи у руці ключі, гукнув теж:

– Стрілок!

Та й пішли далі й далі перегуки по коридорах, неначе луна від якогось голосного крику:

– Стрі… ло… о…

І нарешті почулася швидка і рівномірна військова хода, аж гуп підкованих підборів по дерев’янім помості стрясав понурі стіни чекістської цитаделі. Та й зупинився поруч з ключарем озброєний вартовий, віддаючи шану Сіамському завченим та обездушеним вигуком:

– Єсть, товаришу начальник.

– Візьміть арештованого і посадіть у першу кабінку, та й наглядайте її, аж доки вас там не змінить другий вартовий, – звелів Сіамський.

– Єсть, товаришу начальник! – вигукнув підлеглий і негайно запропонував Брусові таким самим голосом, яким подавав згоду й начальникові: – Давай за мною… Швидше… є…!

Брус устав з нар, а Сіамський з Парцюнею відступили назад і дали йому прохід. І потім мовчки дивилися на його розстебнутого і в синяках, похожих на звичайні плями бруду, що в’ївся в обличчя поміж неголеним волоссям.

Брус себе почував під час свого проходу проз їх так, неначе сподівався удару з якогось боку. Шкіра і все його єство нащетинювалося супроти притаєних загроз. І тільки аж за порогом камери, коли він ішов по коридору, то у його єстві стала свідомо відчутима та приємність, що він те сказав своїм катам, чого, він певний, ніхто не насмілився б і подумати на всіх просторах «есесерії». Та ще так він сказав, неначе з–за якогось незримого щита, де всім своїм життям він був майже недосяжним.

Дарма, що його могли бити, але ж раптово убити не могли. А він добре знав, що значить моральна правота навіть перед піднятою рукою смерті. Він знав, що рука смерті не раз перед такою силою охлявала і безсило опадала. Він логіки не шукав, він ішов полапки, інтуїтивно і дуже добре знав відчутимістю, як своєю поведінкою б’є свідомих катів разюче і мстиво, а несвідомих він розслаблює і робить їх удари не такими–то вже й певними.

Він почував, що не вони зі зброєю в руках є герої, але він є герой, бо не боїться всіх мілійонів смертей, прихованих і на видноті, і в затінках, і в одиночках, і у землищах, і в револьверах, і в кулаках звірино безжальної сторожі… Він не боявся смерті ні в окремій тюрмі, ні серед тисячі тисяч задротованих в’язниць на тлі просторів усієї «есесерії», зануреної у тьму стогонів всіх маленьких націй і в розпуку обманутої і закатованої України!..

І враз Брус помітив, що вони дуже довго ідуть коридором і дуже часто переходять сині купи світла. Та й глянув на стелю. І те, що він побачив, його дуже вразило. Через кожну однакову відстань вгорі на стіні під самою стелею виднілася вкручена лампа у скляній та синій сурмі форми конвалії. І кожна сурма була завдовжки метрів з півтора. Одна з одного боку стіни, а друга з другого так, що були націлені відтвір у відтвір… І синє світло їх зліталося одно в одно. А в просторі поміж наставленими сурмами і долі внизу, і на стелі вгорі купчилися страшно густі плями синьості і своїми пригаслими краями сходилися з задніми плямами і передніми, утворюючи з’єднані і подовгасті кола синього світла уподовж стелі і вподовж коридора. І внизу була стежка синя, і на стелі була стежка синя. А по обох боках стежок під самими стінами була темрява. Вся ця сполука світла робила враження на Бруса дивно тривожне і нашорошене до зустрічі страшних несподіванок.

Вартовий ішов у його з правого боку у тій смузі світла, що давало скло сурем пригвинченими хвостами до стіни. І він чекіста не бачив, бо синє світло зливалося з утомою Брусовою і тягло не в сон, але в густоту моторошності душі, що теж випромінювалася з нервів, здавалося, синім полум’ям. Тільки ліворвер чекістів, гудзики, пряжка на паску і бляшка на картузі поблискували спотвореними цяточками світла. І від утоми вони подвоювалися і потроювалися. І темрява, що була під самими стінами, здавалося, має в собі вишикуваних чекістів з обох боків Іванового проходу. І в їх всі бляшки на мундирах і метал ліворверів іскрили теж згаданими цяточками. У Івана ішов мороз по шкірі, і щелепи його рота почали здригатися, напружуючи зусилля не відліпитися від верхніх зубів. І м’язи всього тіла ослабли. І, може, він би тепер і впав, якби в цю мить перед ним не загриміли залізні двері. З обох боків дверей були і стіни такі самі. Вони були із штаб завгрубшки в качалку, якою селянки качають на варениці… Штаби стіни вгонилися у підлогу і в стелю.

І коли загриміли ключі, то всі сурми із синього скла на протязі всього коридора повернулися до дверей в одну місцину, і вдарило світло із їх звичайної електричної ясноти, тільки що страшно разюче своєю силою. І пройшовши крізь грати, зустріло велике кругле дзеркало на стіні, яке повернуло світло усіх ламп просто в обличчя Брусові, і він зупинився… І тут два чекісти у окулярах взяли його під руки і повели униз по східцях. І Бруса як не було. Замість його жила одна, одна фраза: «Навіщо все це?» І, ніби у відповідь, почувся гук:

– Стій!..

Обидва чекісти зупинилися і пустили його стояти самого. Брус розставив руки для того, щоб обмацати простір навколо себе. І налапав правою рукою наставлений на нього ліворвер. І відхилив руку. І відтіля почувся голос: «Ти бачиш?» Брус мовчав. Він нічого не бачив. І зараз же засвітили електрику. Перед Брусом були великі червоні двері. Вони були відчинені у довгий коридор. Збоку коло одвірка стояв чекіст. І Бруса два чекісти упхнули в коридор через поріг. І двері зараз же за ним зачинилися. Два чекісти лишилися по той бік дверей, а цей, що тримав двері, сказав:

– Стій…

І взяв його руку. І так, його тримаючи, стояв і сам, даючи роздивлятися ув’язненому.

З правого боку у стіні, чисто вимазаній білою глиною, вирізнялися великі однопільні двері, замкнені на засув, але без скобля і клямки. А просто цих дверей на сліпій стіні була намальована червона велетенська пляма такої форми і такої величини, як і двері. Від дверей під червону пляму стіни, у дучку під нею, затулену червоним кружечком, сходила долинка, мабуть, для спускання крові та води. А над серединою цього стоку горіла електрична лампа між двома червоними бляхами, що висіли рівнобіжно з долинкою внизу, що була від дверей до червоної плями на стіні. І через те головна сила освітлення поміж цими бляхами, неначе поміж стінами корита, ударяла головним чином у червону пляму на стіні, в червоні двері і у водосток чи в кровосток внизу…

А далі, в глиб коридора, за цим освітленим місцем було страшно темно, хоч очі повиколюй. І Іван Брус пригадав, що це той коридор, яким він проходив у день свого арешту до канцелярії. Тільки що тоді він не помітив блях, між якими була кожна електрична лампочка. І вже в Бруса в голові не було думок, що божевілля його врятує. Ні… Він лише почував, що треба свій засіб використати тоді, коли пастушок відкручує запашну його квітку. Бо все це є не що інше, як оголення його психіки, після чого вже людина вмирає, хоч тільки морально, а хоч геть уся з усіма своїми здобутками і відбутками.

Та й відчинив чекіст перші червоні двері. І спочатку були сінці, а за ними ще одні такі самі двері, як тільки що відчинені. І зараз з правого боку стояла вузенька та височенька шафочка у зріст чоловіка. І чекіст її відчинив і, ставши поруч неї, звелів:

– Ану заходь…

Та Брус не заходив, а тільки дивився на шафочку. Тоді чекіст раптово кинувся на нього і на кулаках упер Бруса всередину і хрьопнув за ним дверцятами. Брус, утративши рівновагу, гуркнув головою у протилежну стінку шафочки… Та й так затримався обома руками. І почав усвідомлювати собі, де він опинився. Ніг рушити йому ніяк не можна було наперед, а тільки можна було трошки це зробити на боки. І він присів і спробував дістати рукою те, що йому заважає. І виявилося, що то стояв унизу стілець, обіпершись спинкою об стінку кабінки. І Брус повернувся до дверцят, щоб сісти. Але йому не вдалося, бо коли він почав осідати, то коліна, обпершися об двері, а спина об стіну кабінки, не допустили тулубові досягти стільця…

У Бруса встав на всім тілі холодний піт. І напнувся Брус, щоб устати, але тіло так утяглося у тісні скутки кабінки, що він за першим разом не здолав витягтися до тієї волі, яку він мав у стоянні… І ззаді, саме над крижами, він почув, як давить верхня частина стільцевої спинки. І повернув він туди обидві свої руки і, нащупавши там дві частини стільця, що давили, обіперся об їх руками з усією тією силою, на яку він був тоді здатний. І в цей час його чоло, торкаючися дверцят, підсунулося трошечки вгору. Тоді він повернув ступню правої ноги праворуч, і стало вільніше обом ногам…

І Брус підвівся, важко дихаючи… І пройшла мить одна й друга. І Брус так, як ото роблять люди ті, що впадуть глупої ночі у глибоку яму і перелякаються, та й починають напівсвідомо і напівінстинктивно мацати навколо себе руками, щоб з’ясувати своє становище, – почав обмацувати стінки жахливої пастки. І пальці його тепер з побільшеною чутливістю запевнили, що його замкнено у металеву посудину. І Брус уперся однією рукою у дверцята, а другою у задню стіну, напнувся і спробував похитнути свою клітку. Але дарма. Тоді він, тримаючися руками за стінки, осів, скільки було можливо, і почав пробувати підсунути праву ногу під стілець.

Стілець не ворушився, але зате він почув ногою під стільцем якусь непорушну гулю. І носком правої ноги почав довідуватися, що воно за гуля. Він торкав її і по найпростішій лінії від себе, і пробував з лівого і з правого боку, лишаючи задню частину і верх її, бо туди не міг запхнути ноги… І рішив, що зісподу, десь аж із–під підлоги всунутий у кабінку грубезний гвинт і тут примоцьований так само величезною гайкою… І витяг нещасний чоловік свою ногу з–під стільця, і випростався на всю кабінку…

Тепер йому було душно, і він був мокрий уже не холодним потом, а гарячим. Він знесилений і отупілий. Він мав у голові, що його навмисне вкинули в цю кабінку, щоб задушити. І через якусь хвилину закам’яніння він знов підняв обидві руки на стінки, та й почав по їх шарудіти долонями, чи не натрапить він часом на якусь продухвину. І після довгого і гарячкового шукання Брус наткнувся пальцями правої руки на дірку, таку завбільшки, як дірка в колесі для дерев’яної осі у малім селянськім возі. Вона була перед самим його носом. І підвів він трошки голову і радісно припав ротом і задихав глибоко грудьми. Повітря було свіжіше, як у кабінці, від якого він уже був мокрий і гарячий.

І побачив він у знайдену дірку, що в сінях праві двері і ліві щільно зачинені. Тільки із–під лівих дверей пробивається коридорне світло тоненькою смугою через усе те місце, де бувають пороги. А простір поміж ними обома сповнений моторошною порожнечею. І жаль невимовний стис замкненого. За яку пам’ять чи провину він пішов на такі муки?..

І хоч він ще за студентських часів сподівався початку винищування української інтелігенції, але ж тепер, уже опинившись у російському мішку погибелі, він не міг заспокоїтися тим, що сам собі накинувши ролю, нею викручується від раптової смерті. Бо ж раптова смерть, як і вибух блискавки, не має сліду… а повільна, неначе пожежа лісова, що іде повільно і гонить поперед себе звірят, птахів, людей і гвалт невгасимого болю і розпуки на просторі велетенської околиці. І він згадав, як батько ховав у високій бляшанці синів твір, а син над ним стояв і дивився. Колись у залізяці твір його ховали, а тепер його самого сховали у залізяку…

І він себе почув мішком глини, що висить на стінці кабінки, причепленим його руками до дірки для дихання. І глина тягне, щоб розігнулися пальці, і впасти вниз та й зрівнятися з землею, по можливості найщільніше і найєднальніше… А голова тільки те й розуміє, що треба найдужче триматися, щоб не відірватися і не з’єднатися з тим жахом, що там унизу…

І якби не Оленка, то він би з батьком був би втік із цього охопленого пекельним полум’ям краю. Бо ж він Оленки не любить, бо ж батько був для нього дорожчий від її випадкового життя, що прилипло до його теж випадково. І листок з осокору, що восени спадає у ставок, буває підкидається хвилями вище рівня води і причеплюється коло якоїсь дошки на вітрі і на сонці, аж поки знов не впаде назад… Бо тепер…

Ох, він ще ніколи так не хотів спати, як оце зараз! І ще ніколи у його так не боліли м’язи рук, як зараз! І ще ніколи так не розм’якала сила його пальців, як зараз… І йому треба тепер ввесь час підсувати руки, щоб пальці краще бралися і трималися за рубці дірки… І похилив він уже свою бездумну голову на руки. І пальці розпачливіше зсудомилися на рубцях дірки. І чи йому стало ввижатися, чи снитися, хто це може сказати?

Але він побачив себе у тім коридорі, де повно величезних червоних плям на стінах і таких дверей, як плями. І буцім одні двері зняті з петельок і лежать коло тієї дучки, що була раніше накрита чавунною накривкою. А він на знятих дверях лежить, простягнений на всю свою довжину, горілиць. І не може рухнути ні рукою, ні ногою. А брат його Мадес тримає йому голову обома руками, щоб не ворушився. А той кацап, що танцював у камері і приспівував:

Топор, рукавіци,

рукавіци і топор…

– тепер у Бруса в ногах із сокирою перескакує сюди й туди відкриту дучку і теж приспівує, але вже іншої:

Топор навострьонний

да стальная кришка,

да стальная кришка.

А з дучки так і пре синє полум’я трьома язиками. І тільки кацап помітив полум’я, так зараз же і став над Брусом із своєю сокирою… Та як махне з усієї сили нею, так і відлетіла у Бруса права нога… А потім другий раз – і відлетіла ліва нога. І Брус був здивований, що кукси в його не болять, а тільки щемлять. І кров не йде з їх і з відрубаних шматків так само, як на базарі у неживих обскубаних курей, коли їм теж обрубують шматки тіла.

І взяв кацап Івана за кукси, а Мадес за голову, та й застромили його в дучку з синім полум’ям по самі пахви. І почув Брус, що в тих місцях, від яких було поодрубувано ноги, почало дуже пекти. І що руки його лежать над дучкою і не пускають всього шурхнути всередину. І кацап, це побачивши, узяв обидва шматки ніг і повстромляв у дучку перед самим Брусовим лицем ступнями, взутими у черевики, вгору. І руки зомліли у Івана і почали сунутися разом з його тулубом у дірку… І в цю саме мить густий дим почав рватися проз вуха, проз потилицю і вгору проз ніс… І Брус учадів і впав.

І чути було, як у кабінці, а не в дучці, гуркнула дуже об металеву стінку голова. А потім без ворушіння і без вовтузіння, і без стогону там затихло і страшно нашорошилося тишею між обома червоними дверима в сінцях…

І ось погожого ранку, годині о дев’ятій дня, відчинилися двері із коридора у присінок до кабінки. І увійшло два озброєні вартові і один чоловік у білім халаті з течкою під пахвою. І він підійшов до кабінки і почав дивитися у ту дірку, якою дихав Брус. А один вартовий став збоку коло неї, а другий відімкнув ключем дверцята кабінки. І вони швидко і раптово відхитнулися від своїх чавунних одвірочків. А зсередини кабінки висунулися коліна і взуті в черевики обидві ступні ніг… А тулуб важко, осунувшись поміж стінками, сів на стілець, а з стільця похилився на чавун лівої стінки та й так затримався. І зараз же права нога трошки піднялася над лівою, яка підбором черевика придавила поріг. А чоловік у білім халаті звелів:

– Витягніть його відтіля і покладіть на підлозі…

І вартові за руки і за ноги виволокли з кабінки заклякле людське тіло та й поклали перед відчиненими дверцятами. А чоловік у білім халаті зупинився над виволоченим і, дивлячися на його, спитався:

– Коли його садовили сюди?

Та й хитнув головою до розчинених дверей кабінки… І вартовий сквапливо повідомив:

– Його посадили не цієї ночі, що минула, а аж тієї.

Виволочений лежав на правім боці, підігнувши обидва коліна. Поли його пальта лежали ззаду, і через те ввесь його перед був видний. Але сірий піджачок був застебнутий на всі гудзики, тільки сорочка відкривала шию і підборіддя, заросле бородою. Штани під животом були мокрі. І чоловік у білім халаті подивився у кабінку. Там була калюжа, що тепер почала стікати через край чавуна на долівку. І нагнувся чоловік у білім халаті, і взяв нерухому людину за руку, і почав слухати… А потім підвів голову до вартових:

– А поверніть його горілиць.

І перевернули його. І чоловік у білім халаті, поклавши свою течку додолу і витягши із неї шприц, устромив його у жилу коло шиї і щось туди упорснув. А положивши шприц назад, він знов почав слухати живчик на руці лежачого. Нарешті нагнувся, придавив обоє плечей нечувственному і звелів:

– Ану один тягни праву ногу, а другий помалу на неї натискуй саме на коліні.

І виправили ногу. Це саме зробили і з іншою. Руки лікар розділив, примостивши їх коло відповідних боків. І звівся і знов звелів:

– Віднесіть його у ту камеру, з якої його сюди і припровадили. Живчик у його живий, і до вечора у його відійдуть зашпари… А те, що в його позаклякали ноги й руки, то це через те, що він дуже рано відірвався від дірки. Я зразу навіть думав, що він уже мертвий… Чи ноші тут?

Та й кивнув головою на заперті червоні двері. Вартовий зауважив, що треба піти у сусідню камеру по них. Лікар вийшов, залишилися тільки вартові. І той, що відчиняв дверцята кабінки, показав пальцями на лежачого:

– Дивися, у його вже й соплі почали текти.

Та той, глянувши, тільки й промовив:

– В тебе ключі. Піди візьми, та віднесем його.

І той вийшов.

Джерело: Осьмачка Т. Ротонда душогубців. – [Б. м.: 1956 р.,] с. 310 – 326.