Консиліум

Тодось Осьмачка

Бруса звели вниз. Перед ним були двері, і вони їх відчинили і ввійшли в кімнатку. Вона була без стільців, без столика і без вікон. Тільки на стелі блищала маленька електрична лампочка. Від неї було напівтемно, але світла було досить, щоб побачити двері у наступну кімнату. На кожному одвірку цих дверей висіло по одній газовій машкарі. І нижчий, лишивши Бруса, зараз же надів собі одну, а другу надів високому, який не випускав арештанта із своєї правої руки. Після цього нижчий узяв за ручку дверей, став і промовив:

– Ідіть…

І відчинив двері, і швидко зачинив їх, коли Брус і високий увійшли в кімнату. І вхопив він під руки знов Бруса і зупинив ходу всім. Вони стояли посеред кімнати, маленької теж. Вся кімната освітлювалася синім світлом, яке невідомо звідкіля ішло. Брус був без машкари і зараз же охляв і осів у руках двох своїх поводаторів, які тримали його тут на однім місці непорушно, мабуть, із хвилину.

А потім вгорі, у кожнім кутку стелі відчинилося по вентилятору. Це саме сталося і внизу. Із кожного кутка зашумів дужий холодний струм повітря і своїм рухом заворушив на поводатарях халати і волосся на голові Бруса. І тільки аж тоді, коли зачинилися всі вентилятори, витягли Бруса із синьої кімнатки у наступну. Він був непритомний і в нього тяглися ноги, неначе у мертвого, по підлозі. У новій кімнаті з лівого боку стояло ліжко, а з правого була ванна і поруч з нею маленька кухонна плитка, прироблена, видно, недавно до стіни, бо ще не були позамазувані і щілини бляшаного вивода. А між ліжком і ванною жовтіли двері до виходу.

Коло кухонних плиток порядкувала молода і гарна жінка у лікарськім халаті. Вона була повненька, невеличкого зросту і чорнява. А в головах ліжка, з метр відстані, сиділи Парцюня і Сіамський. Поводатори, приволікши Бруса до ліжка, поклали його там ниць у такий станок, який затримував обличчя на скивиці, ніс і вуста були вільні для дихання. І кожну Брусову руку помістили на довгу круглу палицю, яка була притисла одним кінцем до задньої частини ліжка, а другим до передньої. І кожна рука зіперлася на цю палицю так, що охоплювала її, але не стискала.

І коли вже Брус лежав на ліжку, то ті, що його увели, поскидали машкари і повісили обидві на один нікельований гачок, увігнаний посеред тих дверей, із яких повиходили. Нарешті вони поставили електричну машинку на столик біля Брусової голови і, прилаштувавши йому до потилиці там, де саме мозжечок, дві пластинки – одну з одного боку, а другу з другого боку, – наклавши на їх дугу, примоцьовану до машинки шнуром. І нижчий поводатор сполучив шнур із електрикою у стіні. І машинка зараз же почала гуркотіти огидним гурчанням, похожим на те, яке видає із себе «чорний ворон», що стоїть напоготові.

Сіамський і Парцюня слідкували за всіма маніпуляціями мовчки. Жінка теж вряди–годи від своєї кухні кидала уважними поглядами на непритомного Бруса. Нарешті він заворушив обома ступнями ніг. І жінка же підійшла до його і взяла за живчик. І через якусь мить звеліла:

– Годі.

І нижчий чоловік у лікарськім одязі вилучив машинку з електрики, зняв пластинки з потилиці, і все це жужмом підсунув Брусові під ліжко. І вдвох разом з високим перевернули хворого горілиць та й роздягли його донага. Жінка ж пішла до ванни і почала заточувати в неї води. Вода парувала. І принесли Бруса до ванни і впустили його туди. І молода жінка його там мила милом, мабуть, хвилин п’ятнадцять. Обидва чоловіки їй помагали. А потім, двічі напустивши води і двічі випустивши, витягли його з ванни і понесли на ліжко. Воно було застелене двома простирадлами і ковдрою. Станка для голови вже не видно було, бо на нім лежала подушка. На ліжку Бруса витерли двома рушниками, але сорочок не наділи. Так і вмостили лежати. Він був непорушний.

І всі чоловіки тепер з цікавістю пружили свою увагу у бік жінки. І вона не роздягаючись улізла до голого Бруса у постіль під ковдру. І там, посилкувавшися, пригорнулася до його щільно і почала його цілувати та шепотіти:

– Івасику, мій любий… ти, мабуть, дуже їсти хочеш?.. Ось я тобі зараз подам сюди в ліжко…

Це вона сказала разів кілька, супроводжуючи свої слова поцілунками і гладячи Брусові спину правою рукою. А потім узяла його повіки і розтулила їх на лівім оці. Але Брус зараз же їх сплющив. При цім видно було, що це він зробив з певним підсвідомим зусиллям. І жінка знов почала до його шептати на вухо так, що її подих ворушив волосинки коло Брусового вуха:

– Бідний мій Івасику… Ти недужий… Ось ми тебе зведемо, і я тобі в ліжко принесу котлеток.

І ніби на прощання, знов поцілувала його і встала. І принесла з плиток до ліжка на гарячій сковороді дві котлетки, зготовлені з печеною цибулею та бараболею. А два чоловіки у лікарських халатах, посадивши Бруса в ліжко і накинувши на його ковдру, почали підтримувати його в сидячім становищі. Жінка, піднісши до Брусового носа близенько запахущу сковорідку, зупинилася, тримаючи їжу у повітрі. Котлети ще шкварчали і приємно парували. Всі присутні з напруженням дивилися на сплющені Брусові очі…

І враз вії очей почали здригатись і розплющуватися. І праве око стало цілком розтуленим, а ліве розвиднилося тільки до половини. І обоє разом дивилися на жінку перед собою, що тримала сковороду з їжею. І ніхто ані шешерхнув. Була тиша. Та й почали із непорушних очей скачуватися на зарослі щоки окремі, важкі, поодинчі сльози. Здавалося, що це напружена тиша плаче. І разом з цим з уст правого куточка потекла на бороду слина. І Брус промовив:

– Ї… сти…

Але і голос у його був неначе не його. Похожий на людський, але неначе десь із якоїсь глибочіні, що була захована під його м’язами та кістками у невідому нам тишу. І щойно жінка його почула, то в ту ж мить передала котлети у сковорідці високому, а сама нагнулася і, взявши Брусову праву руку у свої обидві долоні, почала ласкаво питати:

– Де ті золоті гроші, що ти привіз із дому?.. Треба купити котлеток, бо тобі нема чого їсти.

І так вона сказала кілька разів та й замовкла, не випускаючи його руки із своїх долонь. Вона чекала і дивилася йому у вічі. І Брус мовчки дивився своїми півтора очима на жінку. Сльози в його непомітно перестали текти, і слина захолонула у куточку вуст. Тільки здригались повіки біля напівприплющеного ока та зморшки біля обох очей. І на цьому тлі ліве око розтулилося до тієї міри, в якій стояло вже й праве. Жінка сквапно сіла на ліжко і, так само тримаючи Брусову руку, як і раніше, і так само вдивляючися у його очі, заговорила знов. І в її голосі була і ніжність, і вразливість солодкої гадини:

– Любий мій Івасику… ти дуже недужий. І тобі не можна виходити з дому нікуди… Я буду сама тобі приносити все, що тільки тобі буде потрібно. А в нас немає засобів до життя… Скажи мені, куди ти заховав оті золоті гроші, що ти привіз від батька? Я куплю тобі їсти… Говори, не мовчи. Мені дуже боляче, що ти став такий мовчазний…

І ніжно–ніжно гладила руку і чекала. А Брус, уставившись на неї непорушними очима, які не кліпали і не мали у собі ніякого блиску свідомості, дивився поглядом, похожим на cкла у пташиних опудал. Нарешті він щось мукнув, і в його знов заблищали сльози із–під білих частин очей і, перекотившись через повіки, почали текти між волосинки бороди і там зникати, і затримуватися. І він вимовив дуже ясно:

– Ї… сти.

Тут і Парцюня хотів теж вимовити щось, але Сіамський гостро його штовхнув тихо правою рукою, і він зупинився, віддавшись мовчазній увазі… Але жінка жодним поглядом, жодним рухом голови не зраджувала своєму наставлению бути пробудницею Брусових зацікавлень. І в цім її настрої напруження були всі разом з обома чекістами, які сиділи трохи ззаду Бруса і трохи збоку від тих двох, що були у білих халатах і підтримували хворого. Жінка гладила і гладила Брусову руку, і в його сльози котилися і котилися. І раптом спиталася, неначе зробивши стрибок:

– Що в тій шкатулці було, що ти з батьком закопував?..

І Брус відповів:

– Тво… ррр… и.

– Чиї?

Після останнього питання в його зараз же зупинилися бігти сльози, і він проказав таким глухим голосом, який западається у непритомність тії людини, що переходить від наглого пробудження у нагле засипання:

– Я… спати…

І в його знов здригаюче ліве око звузилося, а праве, згубивши недавні свої блиски, так і лишилося у всій своїй величині не сплющеним. Жінка випустила Брусову руку і перевела погляд на Сіамського. І той, неначе зрозумівши якусь ознаку в йому, устав негайно і, звернувшись до Парцюні, кинув слова, повні байдужості, яким він не сховав здавленого обурення.

– Ходім… Справа ясна. Він здурів. Немає чого з ним нам возитися. Треба віддати психіатрам.

Парцюня теж устав і відповів Сіамському фразою, яка швидше свідчила про Парцюнине спантеличеня, а не про правдивість душевного його стану:

– Якби у його була жінка, то я б його віддав їй таким, як він зараз є. Нехай би забавлялася. А так, то нехай іде в Кирилівку таким.

– Про мене. Що хоч, те й роби… Моя хата скраю… – закінчив Сіамський, не глянувши ні на кого.

Парцюня і він попростували в тюрму тією стежкою, якою увели були й Бруса. І для переходу кімнати із зеленим світлом вони не надівали газових машкар.

І коли за ними причинилися двері, жінка звелася з ліжка, а два чоловіки у білих халатах положили Бруса на ліжко і вкрили ковдрою. А потім узяли сковорідку з котлетами та й пішли до кухонних плиток і мовчки почали там їсти. Жінка, випроставшись проти них передом, поправляла в себе на голові косинку, а поправивши, спиталася:

– Чи там ще хтось є для перевірки?..

І високий запевнив:

– Нема. І вже на цім тижні й не буде. Вони самі умирають без допомоги.

І вона відвернула від його голову і, трошки затримавши на Брусові погляд, звеліла:

– А цьому все–таки впорсніть допомогу. У такім вигляді не можна посилати у психіатричку.

– А хіба ви не чули, що говорив про його отой чорненький?.. – знов обізвався високий, струшуючи з грудей кришки їжі.

І жінка пояснила:

– То не наш начальник. А наш говорив, ви ж чули, не про те. Я йду. Бувайте здорові.

І вийшла тими дверима, що бовваніли між кухонними плитками і ліжком.

Колись у розмові Сталіна і Єжова не було й мови про тортурування Бруса, а що вийшло?.. Ні Парцюня, ні Сіамський не були із Сталіним з приводу цього на мові. І в дію пустив Парцюню Єжов, який тоді був у Сталіна особистим секретарем. Значить, Сталін був такий диктатор, щоб говорити про речі. А його слухачі були тим, щоб речі, які цікавили диктатора, обробляти по своєму індивідуальному уподобанню і по своїх освічених зацікавленнях до Московщини. Сталін був вікном, у яке дивилися малі нації на той світ. А ті, що оточували Сталіна, були стінами, що підпирали те криваве вікно. Але це були живі стіни. Вони кожної хвилини могли розсунутися, щоб вікно провалилося у те місце землі, над яким воно трималося до пори, до часу…

Московщина діяла так, як діє звірота, а не як люди, що можуть зрозуміти прив’язаність інших людей до своєї батьківщини. Сталін хотів крові, хотіло її і його оточення… Сталін показував на ті місця, звідкіля він мав жадобу свою утамовувати, і не входив у деталі здобуття собі бажаного. Для нього досить було і того, що він чув носом парування пролитої людської крові якраз із того місця, яке його цікавило. І чи там ріки її лилося так, як він хотів, чи моря, яких він не передбачав, справи не міняло, а тільки давало йому потужніший присмак здобутого…

Сталін і Московщина найшли одно в однім свою звірячу стихію і своє звіряче доповнення. І через те дивуватися не треба тій долі, яка спіткала Україну і зустріла Бруса. Чого не доказував Сталін, те закругляв його секретар Єжов. А коло чого тупцював Сталінів секретар, то те його шеф збивав з ніг, щоб воно, упавши, повік не встало…

Та коли різанина і масове убивання людей відбувається, тоді стоять у повітрі стогони, крики, сморід і червоні тумани від пролитої людської сили. І в душогубців тоді не буває ясної голови і ясних очей, бо шлунки в їх обтяжуються непережованою їжею і очі наливаються розгаряченою кров’ю. І через те, коли у такім різницькім хаосі натискалися вони один на другого, то не впізнавали самі себе і кидалися згарячу на самих себе… І кладовища закатованих людей оглашалися ще й ревом та ревищем і тих катів, що самі себе убивали… і земля позначалася і їхніми могилами.

І тільки аж тоді, коли душогубці супокійніше напостолювали собі черева і коли вже обгризене костомашшя убитих і поламана та поіржавлена зброя прибиралася із поля кривавої оргії… Тільки тоді починалося у катів прояснюватися в головах і починалося упізнавання самих себе. І починалося знов скликання своїх, аби вибирати нові місця для душогубств, злодійств, ошуканства і грабунків…

І через те три місяці тому, після останнього випадку з Брусом у Лук’янівці, Парцюню викликали до Москви, а Сіамський так і лишився начальником Київської Чеки. І Брус за ці три місяці у Кирилівській лікарні почав вихожуватися, але тримав себе відлюдком і мало що з людьми говорив.

Він був в арештантськім дослідчім відділі. Тут вікна мали залізні рами, які служили і за грати. А двері у палату завжди були замкнені, і коло дверей усередині палати завжди сидів санітар із ключами. Тільки й того, що кожний недужий мав чисте ліжко з простирадлами та ковдрою і щотижня конче всіх недужих купали у парні. І це було для всіх хворих виняткове добро, бо всі вони тут опинилися з Лук’янівки або з Чеки.

І через те всі страшно відчували наближення останнього висновку лікарів: чи їх переведуть у цивільні палати хворих, чи відвезуть у тюрму. Перше було рятунком, а друге було поверненням до засуду на смерть або до відправки на Північ у лагері. І хоч Брус про це ні з ким не говорив, але добре бачив настрої тих недужих, яких приїздили чекісти забирати у тюрму. І це загальне лихо не робило Бруса запобігливим перед темним прийдешнім. Він був дезорієнтований своїми панами і їх зустріччю з чекістською дійсністю. Він добре зрозумів те, як він своєю голодовкою став у допомозі чекістам робити над ним експерименти. Про це говорив красномовно останній випадок з дамською приколкою і газовими машкарами для синьої кімнати, після якої він уже нічого не міг пригадати, навіть того, як він опинився в лікарні.

І тепер уже йому було байдуже. Україні не було рятунку, не було його і йому. Від України лишилися тільки жінки, щоб бути рабинями для робіт у комуністичній державі і невільницями чекістам у ліжка та допомогачами їм поза ліжком зміцнювати неволю для своєї Батьківщини. Останнього висновку він не міг поставити у рівність із своїми помилками, на рахунку яких стояла і його голодовка. Він занадто був ослаблений морально. І розпач його занадто був великий, а його душа була в нім занадто затята… Ну, що ж, що йому, може, хочеться когось побачити із–за тюремних стін?.. А приреченим, яких він бачив коло Лук’янівської тюрми і в тюрмі, хіба цього самого не хочеться?

І увага його зупинилася перед смертю. Йому було байдуже, бо кожним кроком свого життя він попадав на ту стежку, що підсувала йому Москва до швидшої зустрічі з його погибеллю… І він живився, здавлював бажання свого серця і ждав погибелі. І він не помічав того, що його утома керує його міркуваннями. Вона ж і нашіптувала про те, що вилучення його із відділу арештованих у звичайну психічну лікарню означатиме волю для відпочинку і волю від тюрми, бо він не герой і не божевільний, який хоче умерти конче не так, як ті, що умирають смертю, приписаною Москвою. А як щось у його раніше і було похоже на таке божевілля, то тепер у його…

І він не міг сказати, що «тепер у його»… Він був недужий, бо якби ні, то дійшов би думкою до того, що Москва все наше життя увігнала у потайні хідники душі, і воно рухається там повільно. І думи в українських головах рояться тільки на покручених стежках, де немає простих зустрічей з ворогом і з приятелем… Де стираються тями про духовний героїзм і про духовний маразм…

Та що б там не було, але начальник Гепеви, Борис Мойсейович Сіамський, завдяки своїм особливим планам щодо Бруса, зробив шах і мат його міркуванням і його втомі. За три місяці Сіамський двічі був у Кирилівці у психіатричного лікаря і цікавився Брусовим станом здоров’я. Не можна припускати, щоб начальника Гепеви спонукали до цього ті чаші, про які він колись у розмові з Парцюнею робив здогади. І не можна думати, щоб такі турботи були наслідком людолюбних аспірацій товариша чекіста.

Це трапилося в останніх числах жовтня.

Вранці дві санітарки дуже охайно прибрали судову палату хворих, чого ніколи не було, бо прибирала завжди тільки одна жінка. А сьогодні навіть коло палатних дверей була зміна. Замість одного санітара гляділи вхідних дверей два. Один ізсередини, а другий з коридора. Брус цю зміну зразу помітив і споважнів. Він, не вилазячи із–під ковдри в ліжку, дивився на всю палату і ждав. Вона мала шістнадцять ліжок, які стояли по парі вздовж одно за другим від першої стіни аж до останньої. Недужі переважно сиділи на застелених постелях. Лежали тільки дуже ослаблені. Палата мала двоє вікон на схід. І перед першим вікном, до якого Брусове ліжко підходило подушкою, надворі з–за стіни визирали окреси довгої гілляки якогось дерева, бо cкло у вікнах було дуже грубе і непрозоре. Воно пропускало світло і розпливчасті форми речей.

У палаті було тихо і затишно, мабуть, від того, що протилежна вікнами стіна вся світилася сонячним світлом, хоч і пригашеним грубим cклом вікон. І між першим вікном і освітленою стіною стояв у повітрі рожевий стовп пилинок, пересічений посередині тінню тієї гілляки, що надворі витягалася із–за стіни до вікна. І здавалося, що і за вікном там, у дворі, так само затишно. І що опале листя тополь і каштанів, лежачи на корінні свого дерева, дає блиском свого омертвілого червіньку смуток осінньої тиші і безшелесного супокою.

У Бруса нило серце. Але настрій був похожий на блиск опалого листя, освітленого осіннім ранком. І йому хотілося, щоб дійсність теперішня не зникала так довго, аж поки добачить устатковані речі серед ранкового світла. Але ба… Відчинилися двері, і увійшла з фершалом судова лікарка, а до їх приєднався і той санітар, що всередині палати глядів дверей. А його місце заступив той, що стояв у коридорі. І цей гурт медиків пішов оглядати хворих під протилежний бік від Бруса. Це був ранній лікарський огляд. Всі хворі стали напружені. Лікарка була худенька і чорненька. Брус раніше чув від фершала, що вона жидівка. Але і санітари, і хворі її шанували. Аж ось лікарський обхід підійшов до Бруса. І лікарка стала коло його ліжка спиною до вікна, а всі інші – навколо ліжка. І вона побачила посеред кімнати світляний стовп золотих пилинок та й звернулася до фершала:

– Я не розумію, як можна тримати так палату, щоб у їй світилася стовпами пилюга. Чого ви не провітрили її?

І хоч це питання вже було знайоме фершалові своїм трафаретом ще з передніх сонячних ранків, і він на його завжди однаково відповідав, але сьогодні його зачепило воно, і він оскальнувся:

– Та ж ви знаєте, товаришу лікарю, що ми провітрюємо палату тільки ввечері… І то з коридора, бо ж вікна не мають кватирок і вікон не можна відчинити, а тільки можна весною витягти тоді, коли ми мажемо палату.

Його підтримав і санітар:

– Товаришу лікарю, ви придивіться, що у палаті дуже чисто і повітря таке свіже, як і в церкві. І там теж, як заметете, то світляні стовпи пилинок конче стоять від підлоги аж до вікон у бані.

Але лікарка зреагувала однаковою формою поведінки на сьогоднішню виняткову і фершалову, і санітарову. Вона подивилася на їх обох і, зітхнувши докірливо, сіла коло Бруса на ліжко, поклала свою ліву долоню на коліно та й спиталася:

– Ну, як ви себе почуваєте, товаришу Брусе?

– Добре.

– І ніхто вас не переслідує?

– Наче ніхто.

– А як у вас справи із жидами?

– Товаришу лікарю, лишім ми про це говорити.

– Значить, добре?

Брус мовчав. Тоді лікарка, соваючи своєю долонею по його коліні, почала ласкаво:

– Ви людина інтелігентна. Це ми всі знаємо і знаємо, що у вас немає ніяких злочинних чи бандитських нахилів. Через те у вас є багато прихильників. Навіть начальник Чеки Київської округи ваш прихильник. І він сьогодні до нас приїде. Хоче з вами побачитись. Я вже все говорила йому про вас. І він, шкодуючи вас, мені сказав, що треба вас виписати і влаштувати десь учителем чи в селі, чи в місті. Де схочете. Але для цього треба, щоб ви з ним поговорили. Він приїде, і ми вас викличем до його, якщо він не схоче сюди заходити. А ви маєте сили і настрій з ним говорити?..

Брус мовчав, неначе прислухаючись, як летить цеглина у бездонну яму. А може, й не цеглина, а його доля шумить у безодню, бажаючи зустрінути далеке чорне плесо і гучно бовтнути туди. Лікарка, бачачи Брусову зосередженість, сказала знов:

– Не гайте нагоди себе рятувати… Будьте мужні і поговоріть з ним.

Брус зауважив:

– Я дуже ослаб і говорити не зможу.

– Тоді ви напишіть на папір, що вам треба, і прочитайте йому… Тільки, будь ласка, скажіть мені, що ви напишете. Бо, ви знаєте, я вашого письма прочитати не можу і перевірити його змісту не здолаю.

Брус мовчав. І лікарка, помовчавши теж трошки і прийнявши руку від його коліна, попрохала:

– Напишіть йому. Це вас урятує від повільного духовного загибання… Напишете?

І Брус, одвернувши голову до вікна, прогомонів:

– Напишу.

– Скажіть же мені тепер, що ви писатимете?..

– Я буду прохати, щоб мені дозволили учителювати.

– І більше нічого?

– Нічого.

– Ну, то добре. Ось вам папір і олівець… Я вам вірю і не буду перевіряти вашого писання.

І дала Брусові папір і олівець і, вставши, проказала:

– Він мені телефонував… Через півгодини він буде тут. Лікпом зайде по вас, і ви з ним прийдете до мене в кабінет. Начальник і я будемо ждати вас… До доброї зустрічі…

І всі вийшли, крім санітара, що знов став на своє місце, а той другий вийшов у коридор і теж став на своє місце. Брус, якусь хвилинку полежавши після відходу лікаря, надів капці, накинув на плечі ковдру, взяв папір і олівець, що поклала лікарка йому на подушку, і сів коло столика. Серце його билося повільно, але дуже міцно. Він чув, як до чола і до обличчя бухала кров.

Її ритм нагадав йому початок руху паровика з вагонами: гух, гух, гух… І Брус подумав:

«На яку ж це станцію гонить мене моє серце?..» І далі вже не думаючи, почав швидко писати. Під цей час він двічі передихав і зупинявся. А написавши, прочитав, склав у четвертушку і всунув у пазуху. І олівець відсунув по столику далі від себе. І саме в цей час увійшов дуже сквапно фершал у палату і заклопотано підійшов до Бруса:

– Що, написали? – спитався.

Брус на його подивився і показав рукою за пазуху, лапнувши її. Фершал, усміхаючися, спитався знов:

– Можна й мені прочитати?

Та Брус йому понуро зазначив:

– Я писав не для вас.

Тоді фершал йому рішуче звелів:

– Ходім, там вас уже чекають.

І в одну мить він у якогось недужого стяг халат, а в Бруса ковдру з плечей і надів замість неї стягнену одежину. І, поглянувши на столик, довідався:

– Це лікарчин олівець?

І, не чекаючи відповіді, узяв його собі в кишеню. Брус помаленьку рушив до дверей. Фершал підхопив його під руку і поміг йому іти певніше.

У кабінеті судової лікарки уже сиділо за столом три душі передом до дверей. Посередині був Сіамський, з лівого боку в його судова лікарка. А з правого сиділа повненька чорненька жінка з дуже уважними карими очима. Це була та сама, що давала Брусові нюхати свіжі смажені котлети. А через те, що він цього не знав, то він тільки їй і поклонився, і витягши своє писання з пазухи, подав своїй судовій лікарці. Та вона відсунула його назад до краю і сказала:

– Як прочитаєте, то тоді ми візьмемо ваш папір. А зараз нас усіх цікавить і ваше читання… Сідайте.

І фершал підсунув йому стілець. Брус сів. З правого боку у його було зачинене вікно, крізь яке виднілася акація, вся в пожовклім листі. Воно, опавши, трималося купками у кожнім загині гілляк і в рівчаках старої порепаної кори. Ззаді у Бруса стояв фершал. Брус повільно розгорнув свій папір. І чогось довго силкувався розтулити його не з того боку, і викликав за столом мовчазний рух і значущі перегляди слухачів.

У Бруса борода, вуса і чуб на голові були підстрижені машинкою на один рівень, і стерня його волосся робила все обличчя округленим. Очі сиділи дуже глибоко і здавалися ще глибшими від того, що темні густі брови межували з блідим, аж синім, чолом. І тільки чоло, брови та очі підкреслювали велику худість Брусової постаті, що була у білих підштанях, в білій сорочці і в рудім полатанім халаті. Незнайома жінка дуже пильно слідкувала за Брусом, її ліва рука лежала на столі, і безим’яний палець її здригався. Що вона думала?.. Чи згадувала?

Нарешті Брус розклав і взяв у обидві руки папір… І глянув мимохіть на Сіамського. Той, ніби від доторку електрики, здригнувся і підхопив:

– Читайте, читайте. Ми зацікавлені…

І Брусів голос, сповнений того почуття, що переходить у виснажених і самотніх людей у плач, загомонів:

«До начальника Київської Гепеви

Прохання

І доки ти, розсобачої душі жидяра, триматимеш мене?.. Та я ж би…»

І Сіамський не витримав і вдарив правою рукою по столі та й гукнув:

– Годі!..

І, повернувшись до судової лікарки, закінчив:

– Ну, дякую!.. Повірте мені, що я не прийшов би слухати твір, написаний чи дужим, чи недужим автором, якби ви не були майстром робити такі несподіванки!..

І з грюкотом устав і, ні на кого не дивлячись, рушив із–за стола. Але, коли обійшов стіл і треба було іти у двері з кабінету, він наткнувся на Бруса, що сидів йому на дорозі. І фершал, бувши страшно збентежений читанням і цим новим випадком, щоб дати дорогу начальникові Чеки, з усієї сили шарпнув за спинку Брусового стільця і вирвав його із–під хворого. Брус так і простятся боком на підлозі, аж його ноги опинилися під столом, за яким сиділи лікарі. І Сіамський важко і розгнівано переступив долі недужого і швидко, і розмірено військовою ходою залишив страшно стурбоване зборище. І аж коли за Сіамським у коридорі затих хрьоп дверей, то судова лікарка тремтячим голосом звеліла фершалу:

– Відведіть його в палату і дайте заштрик. А як заштрик пройде, замкніть його у буйну…

І фершал поміг Брусові встати і помалу повів назад. Тільки що, коли заштрик у хворого пройшов, то його не замкнули у буйну палату, а з новим санітарним листком відпровадили у цивільний відділ Кирилівської психіатричної клініки.

Джерело: Осьмачка Т. Ротонда душогубців. – [Б. м.: 1956 р.,] с. 346 – 361.