«Сеанс»
Тодось Осьмачка
Товариша Парцюню примістили в селянина Дем’яна Кліща. Його хата стояла задньою стіною до нового кладовища, а правим причілком до старого. Старе кладовище тоді було обгороджене трухлявим сторчовим тином і всередині так заросле травою, вишеньками, бузиною та кущами самосійної акації, що навіть гробків не можна було впізнати. Тільки де–не–де із трави сіріло надгробне каміння якимись своїми крайками.
Нове ж кладовище відділене було від села ровом, який колись оббігав у цім місці замість кладовища панську землю. Рів був ще панщаний. На новім кладовищі бовваніло, може, ще тільки з п’ятнадцять гробиків, і від їх на відстані метрів з п’ятдесят маячив височезний дубовий хрест. Ним село заклало кладовище зараз тоді, коли відрізали для його землю.
Висока акація велично зеленіла над високим почорнілим від негоди сторчовим тином, обкинутим навколо давнього кладовища, і сходилася з ровом нового кладовища в одну лінію, яка ішла поза хатою Кліща. Ворота на нове кладовище були напроти церкви.
Між двором школи і подвір’ям Кліщевої хати зеленів споришем вигін з будяками. А поміж цими двома людськими осідками серединою вигону сірів шлях просто до церкви, що була на одній відстані і від школи, і від хати Кліща. У його двір був охайний і з криницею коло перелазу.
Коли товариш Парцюня перейшов у приміщення до Кліща, у порожню черезсінешню хату, то вже сонце сіло на спочинок і село обгорнулося першою хвилею нічної темряви. Тілько ще захід із–за церкви показував прозолоть, проведену тоненькою смужечкою над самим обрієм.
У Парцюні вікна були затулені ряднами, але кутки вікон блищали світлом. Парцюня ходив сюди й туди поруч ослона. Він був у одній сорочці. У його з підтяжок через плечі висіли штани, а на ногах малися шкарпетки, бо черевики стояли коло полу. Вигляд він мав жидка, який у самих панчохах прогулюється у вагоні коло свойого місця. На полу уже виднілася готова постіль. Вона складалася із матки, застеленої рядном, з подушки, і з складеного другого рядна на подушці, призначеного укриватися. Все було хазяйське. Над полом жердки не було, хоч у селян вона завжди висить з одежею над ним. Зате на надпільній стіні був почеплений на цвясі Парцюнин чорний піджачок, але чогось так, що видно було і з правої кишені, і з лівої по ліворверу ручками вгору. А на столі світила лампа із зеленим абажуром, принесена із школи комсомольцем. Двері в хаті було накинуто на гачок.
І враз рипнули сінешні двері, і Парцюня, як це почув, так і став. Він саме опинився посеред хати і тепер віддався ввесь слухові, маючи очі зосереджено непорушні. І, бувши повернутий головою і всім корпусом тіла до стола, здавалося, слухав спиною те, що робиться в сінях. Аж ось і хатні двері шарпнулися і почувся Шелестіянів голос:
– Чи ви дома, товаришу комисаре?
– Почекайте хвилинку… – замість відповіді проказав Парцюня і зараз же пішов до полу, взяв ліворвер один з кишені і поклав під свою подушку, а потім зняв із стіни піджак і надів. І, застібнувшись, озув черевики і пришнурував їх до ніг. І аж тепер підійшов до дверей і відімкнувся, і став ждати. Ліворвер ледве помітно віддимав кишеню. І, коли вже відчув себе споготовленим, то й гукнув:
– Заходьте…
І ввійшов Шелестіян, і привітався та й спитав:
– Добривечір… Ну, що, як вам на новій квартирі?
– Отак, як бачите…
І Парцюня засміявся самими очима і признався:
– Та я тут довго не буду. Днів два, та й поїду у друге село. Так що мені не дуже болить, яка квартира… От і добре, що ви прийшли… Чи ви вже повечеряли? – спитав байдуже.
І незважаючи на відповідь селянина – чи буде вона, чи ні, пішов швидко до стола і витяг із–за його самогону у чорній пляшці, на якій було повішено невеличке горнятко. І поставив на стіл. Шелестіян від такої несподіванки застиг на місці і мовчки дивився на пляшку. Парцюня ж сам сів за стіл, зняв горнятко і налив. І аж тепер закликав:
– А йдіть до мене та вип’ємо по одній маленькій посудинці.
І випив сам, не ждучи, поки прийде той, якого покликав. І знов налив і поставив горнятко на столі, а пляшку взяв і спустив за стіл, униз коло себе.
Шелестіян був у тім самім убранні, що і вдень. Навіть те саме пужално тримав у руках. І тепер, коли він побачив, що випивка відбувалася без його, повернувся помалу до кочерг і притулив там пужаленце, а бриль поклавши на лаву, сів на неї на ріжку стола і удавано байдуже сказав:
– А я думав, що настоящі комуністи не п’ють горілки, а воно, мабуть, так, мов колись ченці було, що вголос мали: «Господи помилуй», а нишком «будьмо здорові».
– Пийте… – зауважив на це Парцюня.
Той хильнув, обтер рукою вуста, глянув по столі: закуски не було, і перевів очі на двері і затих, не знаючи, що далі казати. Від абажура у обох були обличчя зелені. Парцюня дивився на Шелестіяна хвилин зо дві мовчки якимсь не то допитливим, не то здогадливим поглядом. І нарешті перервав цю дуже тяжку для селянина мовчанку:
– Не будемо говорити про вашу кривду. Ми її вже трохи знаємо, і нам треба ще почути і про щось добре, до якого приєднавши і вашу біду, стане троха легше… Так–от, товаришу Шелестіяне, Совєцька влада тепер увійшла уже у таку силу, що вже може до серця узяти і долю народніх героїв… колишніх, але ще живих… Совєцька влада забажала взнати найкорисніших і найкращих людей у кожнім селі. Тих людей, яких народ любить і слухає, хоч часом і не вибирає їх на свої відповідальні праці… І коли ці найкращі люди тепер старі або каліки, то Совєцька влада їх хоче узяти у свою опіку: чи у санаторії, чи у лікарні, чи, може, й дати якусь нагороду за їх колишній труд, справлений на користь громаді. Ми хочемо їх зробити щасливими, хоч на схилі їх літ… І через те я прохаю вас розказати або сказати правду про таку людину зараз, ось тут мені, щоб її ми могли найшвидше ублаготворити…
– Як то це ви хочете знати, хто постраждав за Україну?.. Чи за Совєцьку власть?.. – спитав трохи збентежено Шелестіян.
– Та ні… Ні за те, ні за те. Совєцька власть хоче знати про тих старих людей, які не були на війні ні за Україну, ні за Совєцьку власть, але яких люди шанують чи за розум, чи за совість, чи, може, і за добре серце… І хоче їм допомогти…
Шелестіян прояснів обличчям і, взявшись правою рукою за бороду, промовив:
– Ге, коли так, то дай Боже… Давно пора зглянутися на народ і на його побивання коло своєї долі… Дай Боже… У нас є такий чоловік, і він зараз і потребує якщо не опіки, то оборони від паскуд, не від людей, а просто від людських сопляків… Він зараз як сирота. Якраз добре оце, що Совєцька власть зглянулася на наше лихо… Якраз у його зараз усе опечатали, і він на такім становищі, що хоч живим лізь до Бога…
– Як його звуть і чого його опечатали, якщо він не куркуль?.. – заворушився нервово Парцюня, витягаючи записну книжечку з олівцем.
– Куркуль?.. Хіба куркулів опечатують? Куркулів просто грабують… Це людина така, яких, мабуть, і на небі із свічкою не знайдеш… Це… Та кожна людина у нашій окрузі знає, що це за чоловік…
– Я вас питаю, Шелестіяне, як його звуть і яке він добро людям зробив?.. – знов Парцюня перебив мову селянинові, пригладжуючи правою рукою закарлючені листочки своєї записної книжечки на скатертині під лампою…
– Його звуть Овсій Юхимович Брус… А що він людям зробив?.. Що він людям зробив?..
І похитуючи докірливо і засмучено головою, Шелестіян говорив, неначе вслух журився:
– Він те зробив, що ще ні одна хрещена душа у нашім краю не робила… Був у мене батько і в людей таких, як я, були батьки, і в деяких таких батьків є ще і ще, і ще батьки… Тобто для нас уже діди. І всі вони у одну смугу говорять, що такої людини вони не бачили… Та й не чували і з інших сіл про такого чоловіка, як зараз у нашім селі живе… що зветься Овсій Юхимович Брус…
І саме в цей час, коли Шелестіян почав так гірко оповідати, Парцюня дописував у записній книжці село, район і округу. І після запису найменування цікавої людини схилив голову набік і прижмуреними очима дивився в стіну проз оповідача тоді, коли Шелестіян дивився в кочерги і на своє пужално, неначе найважливіші слухачі вони й були, а не «комисарь» із книжкою. Від Шелестіянової голови лампа клала тінь на стіну коло самої стелі. І як він вимовляв якесь слово з притиском, то голова і тінь від неї здригала. І здавалося, що здригають і стіни в хаті від оповідання.
– Наші люди, – скаржився оповідач, – живуть і дихають на землі тільки завдяки тій худобі, що ще мають. Ви врятуйте у родині хвору хазяйку чи дитину… і відволайте від погибелі якусь товаряку в господарстві цієї родини, то повірте мені, вам дякуватимуть більше за те, що врятували скотину… Бо люди наші бідні, і їхнє горе зменшує тільки домашня худобина, а більше ніхто… І ось цей чоловік запобігає нашому лихові цілих двадцять п’ять років. І то чи буде заметіль, чи дощ, чи якась вітрюга, чи ніч, чи день, а ви прийдете до його під вікно, а якщо він дома, чи зустрінете де і скажете: «Дядюшка Овсій» або: «Овсію Юхимовичу, так і так… пособіть моєму горю»… І вірте моїй совісті, що ця людина, не зволікаючи ніже тієї хвилини, ішла, поспішала і помагала. І вже там якусь недугу чи пошесть, чи якийсь страшний случай, то він знав, мабуть, ліпше і впізнати, і затамувати… Ліпше, кажу, знав, ніж найкращий піп свій «Очинаш». І ось до його, до цієї людини, приступили розсобачі душі, неначе книжники і фарисеї до Христа, і запечатали всі його ліки…
– Почекайте… – перебив знов Парцюня, – то він, мабуть, як то кажуть, «з миру по нитці – голому сорочка», назбирав собі і запасів усяких?.. Він, мабуть, у вас і багатенький, бо так з доброго дива не присікалися б оті ваші «розсобачі душі»?..
– Хто, він багатенький? – з обуренням вигукнув Шелестіян. – Та нехай вони, анахтемські душі, не втраплять на Великдень до церкви, як він багатенький… Нехай їм оті бісової душі сліпи витечуть разом із слізьми, як дасть Бог, їх ударить нагла причина серед наглої дороги, якщо вони побачили у його якесь багатство… Та він, Овсій Юхимович, ніколи і накриво ні в кого не допоминався за якоюсь платою за свою роботу… Дасть людина сама – візьме і подякує… Не дасть і скаже: «Я вже вам колись віддячуся, поборгуйте, як ласка ваша»… І він боргував, і тільки тим і вдовольнявся, як така людина йому підносила чарчину за труда, та й усе…
– Не вірю я, щоб ото такий майстер до скотини та щоб не мав і якоїсь копійчини про запас життя, – зазначив, ніби знехотя, Парцюня, і додав: – Кажіть далі, послухаємо і це…
І Шелестіян, мабуть, почув у такім ставленні слухача зневагу, бо, пильно подивившись на його, із стриманою образою проказав:
– Що ж, людей у нашому селі, хвалити Бога, повно… Кличте когось іншого, і він вам те саме скаже, що і я, а може, ще й більше… А я буду йти собі… Слава Богу, вже і ніч, і ранок близько. А день – це пень, до якого людина прив’язана працею.
І нерішуче звівся, шукаючи очима своїх речей. Та Парцуня швидко нагнувся і знов дістав пляшку з самогоном та й весело вимовив:
– Вип’ємо ще по одній… і посидимо ще хвилин з десять… Призволяйтеся та не кваптеся…
Шелестіян протер вуса правою рукою і вже, примирливо усміхаючись, взяв горнятко і вихилив навстоячки, а потім і сів. А Парцюня знов, заткнувши пляшку і почепивши на неї горнятко, поставив за столом коло своїх ніг та й попрохав:
– То ви вже мені про такого чоловіка кончіть… Чого ж він не був багатий, бо я цього не візьму ніяк утямки?
– Чого не був багатий? Хм… Це всі люди знають, та й я вам казав… А ви наче й не чули… Цей чоловік, як йому було щось і впаде в кишеню від зарібку, то ніколи його додому не довозив… Його було конче зустріне якась бідна людина і позичить… І він все, що було зароблене, і віддавав. І таким побитом увесь зарібок його тепер на людях. І ніколи того не було, щоб Овсій Юхимович нагадав боржникові про позику… Він казав: «Людина знає, коли вона має і коли треба віддати».
– Ну, а родина, сім’я його як же були?.. Треба ж дітей якось ублаготворити?..
– Та треба. Але в його з родиною неперевідна сварка була… Жінка й діти домагалися, щоб хоч хату свою поставив, бо чужа хата гірше ката. Але що він міг зробити, коли в його була сім’я – всі ті околишні села?.. І його маленька сім’я не мала хати власної аж до революції… І тільки тоді люди шарварком з усього села йому за тиждень поставили хату, у якій він тепер сидить… Доживає віку…
– Ну, а дітей своїх він де–небудь учив чи ні?
– Учив. Та що толку з того?.. Діти вдалися не в його… Діти його – це просто солома… Ніхто ні до чого не придатний. Було в його їх шестеро, то одного убили більшовики, а дві дочки заміж вийшли… А інші хто його зна й де. Найстарший тільки між люди пішов. Десь, кажуть, у Києві за писателя, чи що. Але він у рахубу не береться. Він дуже рано відбився від гурту і пішов тинятися по науках. Я про цього нічого не кажу. Ось умерла із тиждень тому і жінка Овсія Юхимовича, то на похороні з дітей ніхто не був. Здається, і той з Києва не приїздив, хоч його найбільше і ждали. Був тільки наймолодший Мадес… Він з нашим паркомом, з товаришем Маздигоном, батькові ліки запечатав… От уже собачу душу маємо!.. Це найгірша болячка в нашому селі!.. Де тільки виникне якась сварка, де якась пожежа, крадіжка, насильництво над дівчиною, то, повірте, ні на кого люди вини не складають, тільки на товариша Маздигона. Ось і моя… Ну, нехай би він її попінив, та нехай би не надругався… Нехай би він у мене дитини не відбивав, бо ж уже я не маю її і в своїй хаті… Як прибігла вона з того Оцарку, то як пройшли її памороки, то так кудись і зійшла з двору, що я не доберу способу, де її тепер і шукати… Ну, пропала, прости Господи, як та собака, що сказиться і зійде з двору… Була дитина і тепер нема…
– Та навіщо ж вони їх запечатали, ті ліки, що він, може, ними когось отруїв?..
І Шелестіян на ці слова неначе зринув із непритомності, як стукнув кулаком з усієї сили по столі, аж лампа задрижала разом із столом і замигала, ніби щоб потухнути, що навіть Парцюня відхитнувся раптово від стола і мимохіть лапнувся за ту кишеню, у якій був ліворвер. А Шелестіян уже стояв і, нагнувшися над стіл, гукнув до слухача:
– Що ви смієтеся з мене, товаришу комисаре, що таке питаєте?.. Та він кнурця, курки… Та ніякої просто скотини за все своє лікування поміж людом не то що не отруїв, а навіть жодної не спаскудив… А ви таке кажете… До товариша Маздигона підліз отой людський фершал, Онопрейович, і хоче поживитися ліками… А тепер ліків достати нігде не можна… І тут всьому рахуба і кінець… А ви…
І сів Шелестіян, і втер чоло, і свої вуса, і став дивитися знов туди, де його лежав бриль і стояло пужално. І Парцюня, уже геть заспокоєний і щось занотувавши у свою книжечку, смикнувся щось сказати знов, та побачив, що Шелестіян на його не зважає, але знов почав говорити… І це говоріння уже справляло таке враження, як і той гніт, що ще жевріє, коли погасити свічку… І притримав себе Парцюня, а Шелестіян доказував:
– Та таких людей, як Маздигін, треба не допускати у шкільне подвір’я заходити, а не то що ще у школі жити… Може, він і добрий парком, вам видніше… Але паскудити школу такою людиною, я думаю, що ні в яких книгах не дозволено, не тільки у людських обіхідках…
І знесилено замовк, і занурив свій погляд під ноги, і не то чекав, не то відпочивав. Та Парцюня тепер, надавши своїй личині секретного і дуже приятельського вигляду, запропонував селянинові:
– Як ви гадаєте, що він і для людей така сволота, як і для вас, то ви його убийте… Я дам і ліворвер… Вам за це нічого не буде…
І Шелестіян бистро глянув на його. Устав. Наблизився до середини столу, напроти якої сидів Парцюня, і гордо спитався:
– Жартуєте?
– Ні… – відповів Парцюня.
– А коли ні, то і я не жартую… Собаці собача смерть, а тій людині, що гірша від смердючої собаки і дужча від обшиського бугая, мусить бути присуд громадський, бо ми вдвох не громада… Я маленька людина, а ви велика і з великої і невідомої мені дороги, і я можу до цього діла прилипнути, неначе муха до мухомора, що його навмисне підклали… Бо хто ж ви такий і де ваші совєцькі закони, що вдень обороняють людей? А це ж ніч, а я маленька людина… Ні… Бувайте здорові…
Та й повернувся спиною до «комисара», вхопив бриль, надів, і взявши пужаленце, якось похапцем відчинив двері… І швидко потупав, чути було, до перелазу.
А Парцюня з таким виразом на обличчі, який буває у того вудія риби, у якого зірветься короп із гачка вудки, ще з мить посидів, а потім устав, укрутив лампу і вийшов надвір. Йому було неприємно, що він не зупинив Шелестіяна, щоб хоч узнати ясну мужицьку думку про громадські душогубства. Не таку куценьку, як йому удалося виудити. І якби він зараз знав, де живе Шелестіян, то пішов би сам до його, щоб вирівняти собі настрій, бо відчував над собою моральну перевагу підпилого мужичка… І Парцюня вилаявся і сів на призьбу.
Двір був зачинений. А посеред його стояв із соломою у драбини та з ярмом на вії віз. Попідтинню росли соняшники, уже розквітлі, і знизу під ними темніла розкішна зелень гарбузових лопухів. Небо було вкрите зорями і перепускало через свої тихі простори невеличкі хмарки. А з правого боку церква мовчала у сяйві тиші. Її увага, що світила з блискучих двох хрестів, уся була у високій прохолоді ночі. Вигін між Кліщевою хатою і школою темнів споришем. Тільки шлях вирізнявся, перебігаючи уздовж від церкви далеко повз школу, аж за старе кладовище. У шкільних вікнах було темно… Парцюня зітхнув і став удивлятися у темну смугу шкільної садиби…
І враз безшелесно із–за хати, десь наче від старого кладовища, з’явилася постать і почала швидко іти попід тином подвір’я. Парцюня із тим жахом, який у його часто з’являвся і який він завжди перемагав, повів за постаттю свій нашорошений погляд, похожий на ту тінь, що ніколи не відривається від своєї речі. І тільки аж тоді, як чоловік переліз через перелаз, Парцюня широко дихнув і, засміявшися, зустрів:
– А я вас виглядаю від школи, а ви он звідкіля.
– Та це я був у одного знайомого… Справа невеличка… А Шелестіяна і досі не було?.. – скінчив запитання Маздигін і ніби з жалем додав: – Я прийшов послухати його…
Та Парцюня, обминаючи останні слова, запрохав:
– Сідайте ось коло мене. Мені треба з вами кількома словами обмінятися.
Той сів і почав правою рукою поправляти чуб, що завжди над чолом у його розпадався на два боки. А Парцюня не вгавав:
– Ну, я радий, що натрапив на одного із ваших мастодонтів… Такої дичини, я гадаю, і сам комисар безпеки не натрапить… Коли все правда те, що я чув? Невже оттака людина може бути у наш час?.. Як оце у вашім селі Овсій Брус?..
– Що, ви уже з хазяїном вели розмови? Не з Шелестіяном? – не то здивовано–тривожно, не то з полегшенням спитався Маздигін знов.
– Ну–ну… Скажу вам щиро… – знов обминаючи питання, говорив Парцюня: – Їй–богу, мене просто ошелешили такі відомості… Ця людина стовідсотково небезпечна, коли взяти наше зараз і взавтрішнє майбутнє, виставлене на перетворення селянських господарств у комуни… Мені говорили, що тут увесь народ пробував під впливом Брусових чарів, якими він орудує під час лікування скотини. Чи це правда?.. Як по–вашому?..
– Це ви мене питаєте?
– А кого ж? Тут же більше немає нікого, – ствердив Парцюня.
І Маздигін витяг із штанів хусточку, сякнув у неї і важно, і вдоволено, і з почуттям повної своєї безпеки почав так запевняти, неначе і він пробував під тими самими чарами, у яких себе почував і народ цього села:
– Я певний, що він всього не сказав… той, що говорив вам… Хоч би й того… Це, справді, людина небезпечна. У його характері є багато для нас незрозумілого… От він по–українськи і по–російськи. Ну, просто ледве читає… А підіть же ви, всі рецепти по латині знає напам’ять. І хто його навчив? і коли? Та й чорт його знає… Той син, що зараз у Києві, теж небезпечний для влади. Він куркулячий поет… Але, щоб знав він вітінарні рецепти, аби могти напомпувати ними батька, то не знає. Ми вже переконалися. Це на мене справляє моторошне враження… А коли додати до цього і те, що він страшно любить коні і що найдикішу коняку вхоркає і буде їздити – хто не зважиться десь, то там він перший. І ніколи своїх візитів не відбуває візком чи саньми, а завжди верхом від села до села. І чи буде п’яний, чи тверезий, а летить конем, неначе божевільний чи скажений. Тільки через село проїздить змиленою і неспокійною конякою маленьким тюпачком, чи виноходом. І до цього ще, коли взяти на увагу, що ніколи нікого дурно не вилає і не вдарить… Що той буржуазний набуток, який зветься совістю, у його у жахній просто силі буяє… І як вірити усяким спадковим теоріям, то ця тварюка, мабуть, має у своїй крові якогось характерника–запорожця… І через те він небезпечний більше як на сто відсотків… Як ви кажете…
– Ні, я кажу, що він небезпечний на сто відсотків, а не більше… Він мусить піти прискореним кроком туди, куди ви його надумали, запечатавши його аптечку.
На цім місці Маздигін закашлявся і хотів щось говорити, але певна і напівнаказова мова Парцюні затримала його у смузі тільки слухання.
– Ліки, як намірили Онопрейовичу, так йому їх і віддати треба… Але він мусить їх все ж таки заробити. І я прохаю вас піти самому і відпечатати аптечку, і віддати ключ старому Брусові… Мовляв, комісар із Москви звелів. А тим часом нехай Онопрейович його зробить хворим… Якнайшвидше… Я б уже хотів, щоб цей мастодонт був хворим узавтра. І його треба відвезти у ту районову лікарню, яка є у найпильнішім нагляді нашої Чеки. Яка тут така лікарня є?
– Рохмистрівська, – була здавлена відповідь Маздигонова.
– Ну, от. Його туди треба і відвезти. Я завтра їду у Рохмистрівський партком. І в Рохмистрівці він буде у мене.
– Що, ви його там будете допитувати?..
– Там буде видно.
І як хазяйська собака, яку хазяїн ударить, кидається з більшою щирістю лизати ту руку, що вдарила, так і Маздигін осередньо скрутився і почав додавати до того, що вже говорено, ще й таке:
– Коли ви з ним у Рохмистрівці діло матимете, то візьміть на увагу те, що старий Брус щось у хаті був закопав із своїм старшим сином. Мені переказував Мадес, найменший син. З ним тепер живе старий у одній хаті разом… І він мені й казав, що бачив, як закопували. І потім, як старий возив старшого сина на станцію, то Мадес шукав у порунтаному грунті і нічого не знайшов. Мабуть, переховали… Або те, що було сховане, тепер опинилося в Києві…
– Добре, що ви мені і це сказали. Матиму на увазі, – утихомирююче і вже позіхаючи вимовив Парцюня.
Та Маздигін, неначе перебігаючи його байдужості дорогу, улесливо і так, як люди свідомо промовляють своє найрозумніше слово, ще й цим себе виказав:
– Це, що ви так чудово поставили справу про таку жахливу людину, свідчить, що в Москві наші керівники всі з лойом у голові… І це правда, бо я це одного партійця питався, чи справді у Матусівськім заводі уже є дирехтор так, як ви зболили припустити таку думку. І що ж?.. Ваша правда. Дирехтор місяців чотири, як є, але завод нікому про це не говорить, щоб цукру не давати матеріалові, із якого ми будемо організовувати комуну…
– Для того, щоб знати, чого курка кудкудакає, то великого розуму не треба, аби догадатися, що вона знеслася… А ви, будь ласка, коли будете брати Бруса у лікарню, конче заявіть йому при людях, що його, якщо він хворий, відвезуть на курорти… Що Радянська влада турбується про таких людей, як він… Ну, до побачення… Дійте!
І подав сидячи Маздигонові руку. А Маздигін, швидко підвівшись, стис її і, відходячи і повернувши напівоберта голову, казав, лестиво усміхаючись:
– Я завжди радий робити так, щоб мої святі обов’язки перед партією були виконані, як належиться.
Парцюня промовчав. І аж тоді устав, коли сама тільки Маздигонова голова стала виднітися із–за соняшників. А увійшовши у хату, він скинув піджак і повісив над полом, на те саме місце, де він висів і раніше, і знов почав ходити поруч ослона. Лампи він не підкручував, і через те не видно було його обличчя і того настрою, що мав би там відбитися, хоч би так, як на цеглині тінь від котячого хвоста. Одно тільки й видно було, що він ходив у черевиках, а не в самих панчохах. І що з кишень повішеного піджака ні одного ліворвера не було видно, хоч хатні двері і тепер були заперті на гачок.
Рохмистрівська лікарня – у селі Смірянського району, 9.5 км на північний схід від Куцівки.
Джерело: Осьмачка Т. Ротонда душогубців. – [Б. м.: 1956 р.,] с. 93 – 107.