Арешт

Тодось Осьмачка

Року 1931 Гепева уже містилася на Володимирській вулиці між Великою Підвальною і Софійською вулицею у тім будинку, де раніше мешкала спілка педагогічних робітників Київщини. І ось в Києві, в червні місяці, годині об одинадцятій дня однокінною бричкою під’їхав до Гепеви щупленький, чистенький, чорнявенький громадянин. Він скочив із брички, витяг з кишені дрібненько складену паперову купюру та й кинув візникові, який її вловив на лету. Потім чоловічок схопив із сидіння свою течку і побіг до дверей, що були перші з лівого будинку. Вартовий перегородив дорогу, і чоловічок нервово витяг документ із кишені піджака і показав, і вигукнув:

– Мені треба негайно до товариша Бориса Мойсейовича Сіамського…

– Товариш Сіамський звелів нікого не пускати… – була спокійна відповідь.

– Як так не пускати? Де ваші телефони?..

– У сінях направо.

І громадянин швиденько увійшов. Перед ним метрів за п’ять теж були двері і коло дверей стояв теж вартовий. Збоку висів телефон. І попрохав громадянин і цього вартового:

– Скажіть, будь ласка, який номер кімнати треба викликати, щоб мені відповів товариш Сіамський?..

– Сто двадцятий.

– Дякую…

І дуже швидкими обертами застогнала телефонна коробочка у руках відвідувача. І нарешті він у рурку став вигукувати:

– Сто двадцятий номер… Товариша Сіамського… Він у себе?.. Гаразд.

І знов швиденькими обертами застогнала телефонна коробочка… І знов відвідувач почав вигукувати:

– Товариш Сіамський?.. Попрохайте його негайно… Скажіть йому, що його хоче бачити товариш Парцюня…

Так, це він. З того часу, як його вдарила коняка, пройшов місяць, а його нога ще й досі болить, і він уживає зусиль, щоб не шкандибати. Йому пощастило в тім, що йому не розтовчена була кістка, а тільки, казали лікарі, була якась маленька розколинка у кульші. Але йому було не так жаль за своїм здоровим супокоєм, як за тим часом, який ніби хтось у піч кинув. Та й як же йому не шкодувати?..

Він гадав, що на протязі якихось двох тижнів витягне із Гапусиної душі всі потрібні відомості… І що матиме її потайним наглядачем за Брусом… І гадав, що рано чи пізно, а таки довідається, куди Брус заховав царські гроші. А дійти аж до цього він гадав тільки за допомогою Гапусі… Аж ось уже чотири дні, як він у Києві, і вже точно дослідив, що Гапуся з Києва зникла. І він трохи не сказився…

Може, Парцюня перебільшував можливу кількість грошей, що пройшли невідомою стежкою у таємну схованку. Але почуття того, що вони можуть належати не Брусові, а йому і трошки тій організації, яка дала йому можливість жити, віднімаючи життя у інших, його зробило завжди нервово наелектризованим і діткливо болящим на всякі неудачі. А вони, ці неудачі, можуть стати відомими і аж у Москві, то цікаво, у якім освітленні він виступатиме там із своєю діяльністю?..

І він рішив, що вся його справа вимагає не давати ослаблення у жодному місці неудачі. І через те, коли він упевнився, що на протязі найближчого часу не знайде Гапусі ні в Києві, ні в її ріднім селі, то в його голові виник негайно інший план досягнення мети… Він послав телеграму Гепеві у Рохмистрівський район, аби арештувати Мадеса і припровадити в Київ… І ось уже він бачив сьогодні Мадеса у Лук’янівській тюрмі… Все споготовилося до нового плану його роботи…

І враз його враження і думи перервалися дзвінком у телефоннім апараті. До його підбіг вартовий і вхопив до вуха рурку, і зараз же відповів:

– Так і єсть… Він тут.

І вже, вішаючи рурку на гачок, проказав:

– Вас прохають… Ідіть цими східцями аж на третій поверх…

Борис Мойсейович Сіамський був заступником начальника Київської округової Гепеви. І зараз він сидів у своїм кабінеті. Тут був тільки один стіл, що стояв на червоному великому, московського виробу, килимі, простягненому по всій підлозі і аж до всіх кутків. На столі не було жодного каламаря чи ручки, чи олівця. Тільки при стіні між двома вікнами стояв прип’ятий портрет Сталіна на повний зріст. Сам заступник начальника був високий і чорнявий чоловік з круглим обличчям і чорними очима.

І Парцюня, не стукаючи у двері, увійшов швидко у кабінет і удавано весело вигукнув:

– Здоров, Сіамський!..

А той, простягаючи назустріч Парцюні руку і не відповідаючи на вітання, обережно і ніби здивовано почав говорити:

– І що це ти собі надумав? Не питаючись нікого і не цікавлячись, як хазяїни планують завтрашній день із своїми площами для сьогоднішніх і завтрашніх арештантів, привозиш із сіл баластний елемент і замикаєш його, неначе вже рішив із виїдених яєць лупити курчат?..

– Цить, не кричи… – стискуючи йому руку, почав Парцюня оборонятися, але не сідаючи на стілець, на який йому начальник показав очима: – Самий перед – ти заспокойся, бо я привіз тільки одну людину, та й то на два або на три дні. Цей селянин відбуде свій обов’язок свідка та й поїде собі нишком туди, відкіля й приїхав. Повір мені, що він більше часу не посідатиме дорогих тобі тюремних камер…

– Знаємо ми добре всі ці махінації із свідками… Привезете на два чи три дні, а висилаєте на десять років на північ… Та що ти від мене хочеш?..

Парцюня розсердився і вигукнув:

– Та чорти б вашого батька взяли! Без вас же ніяка висилка не відбувається. І ти не удавай із себе скривджену неповинність… Ти наче крокодил, що журиться над своєю жертвою, що доведеться закаляти зуби її кримінальною кров’ю… Я у ваші великі плани не маю часу умішуватися…

– А ти що, не віриш у їх?..

– Ну, а якби і вірив, то ти думаєш, що моя віра вам поможе у ваших операціях розміняти більше на якийсь десяток тисяч українських шовіністів на рік?..

– Ти так думаєш?

– На більше ні, як практична людина.

– Ну, то ж ти тепер помилився жалюгідніше від того розумненького хлопчика, що думає, що від таблички немає більшої важності у математиці.

– Та невже ви тепер закинули невід на всю українську нечисть, щоб зразу зупинити всяку надію на вареники тупоголовим гопам та гейкам?.. – з трохи фальшивим піднесенням у голосі виявив своє вдоволення Парцюня.

І Борис Мойсейович Сіамський тепер, знизивши голос, по–товариськи і напівтаємничо запевнив:

– Можете бути супокійні щодо наших планів… Це всіх так зненацька ударить своїм грандіозним розмахом, що всі основи всяких надій на майбутнє у наших ворогів полетять шматками, пилом і тирсою всеохоплюючої руїни. І після цього їм уже не воскреснути вовіки до своїх національних марень! Україна своїм національним спрямуванням стоїть перед власною вічною пам’яттю… А ти мені ще смієш щось говорити!..

І Парцюня поривчасто і з передатно кумедною радістю простяг руку та й попрохав з виявом зворушення у голосі:

– Дай мені швидше свою трудящу руку, нехай я її стисну від щирого серця!

І той поволі і вельми поважно віддав п’ятірню правої руки, яку Парцюня ентузіастично зімняв, приказуючи:

– Вітаю!.. Вітаю!.. Ах, ти не знаєш, як я тобі заздрю… Я собі уявляю!.. Скільки–то буде у тебе цікавих справ і, може, геніальних операцій!.. Бажаю тобі щиро, щиро здоров’я і супокою під час наступних розправ із сволотою!..

І тут Борис Мойсейович Сіамський устав і, глянувши на двері і піднявши вгору палець правої руки, чуло–охоронно і доброзичливо промовив:

– Ша–а–а!.. Сідай он на стілець… І кажи, що у тебе за справа до мене… Я все зроблю, що у моїх силах…

Але Парцюня не сів, тільки свою течку під лівою пахвою тісніше ліктем стиснув і вимовив докірливо:

– Я завжди радий твоїм удачам, а ти мене прийняв, неначе хотів збутися якоюсь доброю фразою… Ти ж знаєш, що я опікуном над контрреволюційним поетом, і моя справа є завжди негайна і потрібна…

Та Сіамський, заспокоюючи, доброзичливо йому перебив мову, кажучи:

– Я дивуюся твоєму невдоволенню… Адже ж ти мене застав з порожнім столом передо мною… Значить, я ждав тільки твоїх справ… От і зараз ти не схотів сісти, і я теж не хочу, щоб ти бачив, що я тебе шаную і твою потребу вітаю…

– Надзвичайно радий!.. Це по–товариськи… Я потребую від тебе собі кімнату для праці на три дні… і двох місць у любих твоїх камерах… Одну для жінки, а одну для чоловіка…

І Сіамський сумовито йому зауважив:

– От бачиш… Ти чогось не хочеш рахуватися із тими планами, про які я тобі натякав. А вся справа з ними стоїть так, що вимога на всі вакантні місця може загриміти в любу хвилину дня і ночі на протязі цього року… А через те, що наша організація керується принципом великої російської людини, Петра Першого, «промедлнние смерти подобно», то я певний, що потреба усіх місць наших допрів і установ Гепеви як для ув’язнень, так і для слідства може виявитися раніше моїх сподівань. І через те я тобі можу дати для двох людей двоє місць, а кімнати для слідства не дам. Я пропоную: будь ласка, скористайся із моєї доброзичливості і в потрібний тобі час вживай оцей мій кабінет. Час нашої праці розподілимо зараз. Я буду щодня з десяти ранку до чотирьох вечора… Всі нічні і вечірні години я вважаю можливим тобі дати… Навіть якби просто сьогодні, а не то що ще завтра могли б повстати широкі операції, яких ми всі сподіваємося, бо ж самі підготовляли їх, то й то я певен, що в такий спосіб я з тобою поділюся кабінетом на всі три дні… Перетерпіти можливо, коли справи не терплять… Але все ж таки я був би дуже радий узнати у грунті твою справу. Бо позаочі у мішку і кота не продають!.. Скільки хвилин потрібно, щоб ти мені розповів?

– Хвилин п’ять.

– Ну, то я сяду, а ти як хочеш.

І Борис Мойсейович з виглядом тієї людини, що робить колезі приємність завдяки своїй передбачливості і силі, сів. А Парцюня знов не сідаючи почав розповідати. Під час цього він ходив сюди й туди коло стола, то ставав і правою рукою робив такі рухи, неначе підкреслював ними важність становища його справи. А слухач, слідкуючи за обличчям оповідача, з нескаламученим виглядом мовчав. І по його сидячій вистаті, і по виразу нескаламученості видно було, що він дуже зацікавлений оповіданням, бо тільки раз заворушився і то на те, щоб дати своєму тілу вигідніше становище у сидінні. І коли Парцюня скінчив і виголосив останні слова своєї вимогливо безжальної інформації:

– Ось тобі сторінка!.. Вона б не зіпсувала апетиту і після, і під час активності ваших грандіозних планів!.. Чудова справа… Куркуляча!..

То Сіамський, хвилину промовчавши, прояснився обличчям і зробив таке зауваження:

– Ти дуже добре надумався, рішивши їх арештувати обох. Другого нічого іншого тут і не можна зробити. Тільки я не розберу, що ти хочеш від їх довідатися?.. Вони ж люди інтелігентні і тобі не скажуть, я певен, нічого з того, що знають…

– І я певен, що нічого не скажуть. І я хочу очними ставками увести розбрат у їх життя. А вже потім щось може й вийти, і тоді, може, й Гапуся знайдеться.

– Що ж ти маєш на увазі?..

– А те, що Олена Щоголова нічого не знає про оті ховання та переховування, які робив Іван Брус із своїм батьком. І я певний, що якби була жива стара Брусиха, то старий не сказав би їй нічого про те, що ховав із сином. І син, я певний, не сказав теж нічого про це своїй жінці… У жінки правда на язиці, а в чоловіка в кулаці… Це найкращий мій свідок. І я з його й думаю зробити психічний клин…

– Дуже добре… Добре, якщо тільки це тобі удасться. Роби, це твоя справа… А втім, все–таки мене цікавить, які вони цінності переховують… як ти думаєш?

– Які? Гроші з царського золота. Я тобі казав. Хіба тобі нічого не говорить червінець, узятий із конячої гриви?..

– Як говорить, то дуже мало. І я гадаю, що вони переховують церковні речі… Усякі чаші для церковних наливок. Чаші у хвіст чи у гриву не заплетеш.

– Ну, ти знаєш!.. Мені і геть–то не подобається оця деталізація можливого. Мені не до споглядання того, що не в моїх руках. Треба вперед його знайти, а тоді… Та й відкіля такі припущення?..

– Ну, годі. Роби, що хоч, і думай, що хоч, а я тобі даю кімнату для роботи. І під час уже самого діла, повір моєму досвідові, ти зрозумієш, що такий безсребряник грошей не ховав.

І тут він устав, і Парцюня, ніби зрадівши, що скінчилась непотрібна балачка, швиденько почав прощатися:

– Дякую тобі за товариське зрозуміння. І гадаю, що коли мені будуть потрібні кілька душ чекістів, то вони не відмовляться мене слухати?..

– Я дам наказ про це… Я зараз і потелефоную… Я з тобою хочу так само дружньо працювати, як і мій начальник це робив… До побачення.

І Борис Мойсейович Сіамський узяв телефонну рурку і почав говорити, а Парцюня під цей гук з нервовою поспішністю покинув його самого у кімнаті.

А годині о першій наступної ночі виїхало вантажне авто із подвір’я тієї Київської Гепеви, що на Володимирській вулиці. Місто було здавлене мертвою тишею. Вулиці і тротуари були порожні. І ліхтарі світили тільки в тих місцинах міста, де, на погляд чекістів, жили підозрілі громадяни. Загальну тишу ночі прорізували одинокі якісь вигуки авт, що їхали арештовувати людей. Вони позначали рух і від Лук’янівської тюрми, і від Катеринівської вулиці. Але навіщо це вони робили – невідомо. Бо те авто, що виїхало з подвір’я Гепеви на Володимирській вулиці, рухалося без жодного звуку. Навіть ті посвіти, що у авт освітлюють спереді шлях, були пригашені. І через те воно на тлі темного міста і темних його вікон, що поблискували холодними шибками до таємничого неба і до його маленьких та ріденьких зірок, здавалося рухом тієї тіні, яка відірвалася від котрогось будинку у закутку вулиці.

Ось уже авто проминуло на Великій Підвальній німецьке консульство і наблизилося до вулиці Леонтовича і стало. І в авті, ззаді кабінки, підвелися два військові, а в кабінці відчинилися двері, і вилізли додолу ще дві людини. Одна в цивільнім, а друга у військовім. І та, що в цивільнім, до двох на авті щось сказала. І один негайно зліз до двох, що були на землі. І втрьох всі разом звернули наліво у вулицю. А авто рушило так само без гуку і світла в напрямок до Сінного базару. Це був шлях до Лук’янівської тюрми.

І цивільний з одним військовим став коло дверей Брусового помешкання, а другий військовий став під вікном у Брусів. Це вони зробили легко і спритно. І цивільний почав енергійно стукати в двері. І виткнулася у кожному близькому подвір’ї із–під кожного затінка холодна та непомітна і довга гострінь тривоги. І ззаді у нічних відвідувачів на протилежнім боці вулиці нагло відчинилася кватирка вікна і так само нагло хлопнула на защіпку. І на вулицях тиша стала важчою і каміння холоднішим. І почулося із–за дверей у Брусовім помешканні:

– Хто там?..

І цивільний відповів:

– Відчиніть. Гепева хоче перевірити мешканців квартир.

І якусь хвилину ішло шарудіння коло засува і клацання ним. І нарешті відчинилися двері. І цивільний наставив у відчинені двері ліворвер та й попрохав:

– Будь ласка, руки вгору!

В темних сінях Брус, одягнений тільки у піжаму, тримав над собою руки, а військовий обшукав його. Після цього цивільний пошепки скомандував:

– Ведіть у кімнату, тільки без жодного шелесту.

У кімнаті військовий навшпиньках скочив до вікна, став коло його і справив свій ліворвер у ліжко. А цивільний крутнув у стіні замикач, і світло скочило на всі стіни і стелю, і на стіл посередині, і на два стільці коло ліжка, і на ліжку на Олену Антонівну. І Парцюня, це був він, звелів Брусові:

– Станьте за ліжком коло голови вашої дружини…

Той мовчки став. На однім стільці лежала стулена якась книжка, а другий був вільний. Верхня одежа і чоловікова, і жінчина висіла коло шафи на стіні. Олена Антонівна тримала голову з широко розплющеними очима над подушкою, ковдрою прикрита по шию. І Парцюня їй сказав:

– Положіть голову на подушку… Так. Лежіть без руху.

І той чекіст, що коло вікна, опустив руку з ліворвером попри ногу. А Парцюня підійшов до столу і взяв на йому з лівого боку конверту, і витяг з неї папір, і прочитав, і сказав:

– Ви, товаришу, не турбуйтеся. Вас ми не арештуємо, тільки вибачимося за турботи. І ви вільно і правово виїдете собі на лікування. Зараз я не вибачаюся, бо не знаю, якої форми буде потрібне вибачення.

Брус змінив ноги у стоянці, але мовчав і чекав. Але Олена Антонівна, ворухнувшись, схвильованим голосом зазначила:

– Ваші слова, мабуть, так похожі на правду, як і ті, що ви сказали перед надвірними дверима, що хочете перевірити тільки мешканців?..

– А ви хіба теж були під дверима?.. – уїдливо, але не так, щоб образити, спитався Парцюня.

– Ні, я чула відціля, бо Іван Овсійович не зачиняв за собою дверей від кімнати… Цьому ж і ви свідок.

Та Парцюня, швидко перекидаючи папери і книжки з купи на купу і переглядаючи їх, на цей раз не обізвався, а з ледве помітним значущим усміхом тільки почав голосніше шелестіти папером і паперовими речами. Олена ж Антонівна, мабуть, була дуже відчутимо діткнута і Парцюниним зауваженням, що вона, мовляв, була теж під дверима і так швидко опинилася у ліжку під ковдрою, і тим, що їй ніхто з чекістів не відповів докладніше про перевірку мешканців, – бо заворушилася і хотіла знов щось говорити. Це помітив той чекіст, що стояв коло вікна з напоготовленим ліворвером, і пригадав:

– Не ворушіться і не говоріть. Ждіть, коли до вас звернуться.

Ці слова наполовину підтримав і Парцюня:

– Ні, нехай говорить, тільки нехай не ворушиться…

Після цих слів Олена Антонівна уже була мовчазна і нерухома аж до закінчення хатнього огляду. По її зовнішності можна було думати, що вона споготовилася до арештів, а не до тих можливостей, про які згадав Парцюня на самім початку свого порядкування. Нарешті чекіст обмацав всю одежу і останню кишеню у Брусових штанях і почув стукіт у двері. Але він туди тільки глянув і мовчки підійшов знов до столу, взяв стілець і поставив його так, щоб сидіти спиною до дверей, та й сів. Витяг записну книжечку з кишені піджака, розгорнув її і спитався:

– Як ваше ім’я, по батькові, прізвище?

Брус перепитався:

– Це ви мене питаєте?

– Тільки вас.

– Іван Овсійович Брус.

– Скажіть мені, що ви закопували в землю у хаті свого батька, коли приїздили на похорон своєї матері?

– Такого зі мною нічого не бувало, – відповів із здивуванням у голосі Брус.

– Я вас питаю ще раз: що ви ховали в землю у через–сінешній меншій хаті вашого батька?.. Це було тоді, коли ви опізнилися на похорон своєї матері…

– Кажу вам, що нічого. Я пам’ять, слава Богу, ще маю досить міцну і ясну… І не розумію, відкіля на мене таке вискіпалося…

– Не розумієте?.. Нічого, зараз зрозумієте… Я тільки дивуюся вам, людині інтелігентній, що ховається за примітивні засоби самоохорони, які вживаються тільки засхло-зашерхлими селянами: «знать не знаю і відать не відаю». Це вас ставить нарівні з невігласами…

Іван Овсійович знов змінив ноги у стоянні, але був мовчазний. Видно, на образи рішив не реагувати ніяк. Але Парцюня і не гадав мовчати, а з роздратуванням, що ледве пробивалося у голосі, звернувся до Олени Антонівни:

– Вам чоловік про цей випадок нічого не говорив? Лежачи, лежачи відповідайте.

– Я перший раз про таке чую.

– Нічого собі, бачу, маєте чоловіка… Інтимних справ він жінці не говорить…

І Олена Антонівна попрохала:

– Я молю вас, не закидайте гаків до моїх з чоловіком інтимних справ. Ми ще не дали вам права ображати нас як людей.

– Мені шкода вас, що доводиться вам робити боляче, але обов’язок вище таких міркувань… Зараз ви побачите, дорога товаришко, з ким ви зв’язалися жити…

І тут Парцюня таким розміром темпу постукав щиколотками кулака об стіл, яким уже хтось перед цим був постукав у двері тоді, коли він кончив був оглядати на стінах одежу хазяїв… І відчинилися двері, і ввійшов Мадес у супроводі чекіста. На Мадесові був куценький піджачок з селянського сукна, що від старості був коло кишень витертий і там тепер ясніли нові латки з такого самого сукна. А на ногах руділи пилом з перекривленими підборами юхтові черевики, і халоші полотняних та брудних штанів кволо і жалісно висіли над ними. Він тримав у руках двовуху зимову шапку і навколо не дивився, а тільки був очима прип’ятий до Парцюні.

Іван Овсійович вражено і перелякано очима занімів. Він в одну мить упізнав брата. І одну тільки мить завагався та й обізвався:

– Здоров, брате!..

Мадес глянув і похитнувся, і правою рукою махнув убік, ніби щоб ухопитися за стіни, які були від його неблизько. Його зараз же підтримав чекіст. І Мадес знов глянув на брата і болісно скривився обличчям і, не сказавши ні слова назустріч братовому вітанню, став знов дивитися на Парцюню… Той же, пильно спостерігаючи оцю зустріч, зупинився поглядом на Олені Антонівні, що від несподіванки звелася обома руками на подушці і дивилася несамовитим поглядом на «мужичка». І в неї сльози із очей мовчазно котилися по обличчі і відривалися з підборіддя на подушку… І нарешті вона схопилася, скинула з ліжка ноги, прикриті ковдрою, і гукнула:

– Іване, подай мені одежу… Я вдягнуся…

І нагло вмить Парцюня схопився і металевим голосом продзвенів:

– Ні з місця… Один крок, і очі повилазять!.. Ляжте так, як і лежали…

І, повернувшись у правий бік до вікна, закінчив:

– Че–кі–ст!..

І в цім однім слові були і наказ про пильність, і нагад про щось колишнє, яке зараз зобов’язує чекіста бути жорстоким і неослабним. Під цей вигук Іван Овсійович зблід і витягся, і зробився вищий, і з гарячковим поспіхом прошепотів:

– Оленко, заспокойся і ляж… Благаю тебе…

І Олена Антонівна майже маніакально послухала і лягла, і вкрилася знов по шию. І вже дивилася не то на стелю, не то всередину себе і ніби слухала когось іншого, а не страшного оточення… Парцюня теж сів, повернувши голову наліво, але так, що не міг бачити задніх, заволав:

– Земляк, підійди до мене ближче!..

І Мадес підійшов. Парцюня знов устав і, взявши Мадеса обома руками за плечі, повернув його передом до Івана Бруса та й звелів:

– Ось так і стій…

І тепер уже сівши, перевів свій погляд на Івана Бруса, який тепер не дивився на брата, а заспокоївшись, споглядав того чекіста, що увів брата і тепер стояв коло дверей. Але уважний погляд дуже легко здав би собі справу, що він всім своїм єством почуває кожний нервовий рух зваленої дикою силою своєї дружини. Парцюня це розумів і уїдливим голосом формального вислову почав знов своє:

– Товаришу Мадес Брус, чи ти впізнаєш, хто ото стоїть перед тобою?..

І дерев’яно знебулий голос прогомонів:

– Упізнаю.

– Хто ж він тобі такий?

– Брат.

– Рідний?

– Рідний.

– А скажи отут перед всіма нами, чи то правда, що він щось закопував у батьковій хаті, у тій половині, що через сіни була з тією, де ти жив?..

І Мадес з розпачливою байдужістю пролунав:

– Я не пам’ятаю…

І Парцюня устав, підійшов збоку до Мадеса і, витягти ліворвер з кишені, почав ним бити себе по лівій руці так, як це робить диригент камертоном, і разом з цим дивився на селянина і свої питання у такт ударам ліворвера просто скандував:

– Я тебе… питаю… ти, ідіоте, забудьку ти… куркулячий… Ти знаєш, що таке умерти за Совєцьку власть?.. Ти знаєш, що в Совєцькій власті кожне життя тільки те живе, що правдою своєї сили звалить друге життя так, як ото в лісі одно дерево валяє друге?.. Знаєш ти чи ні? Чи ти знаєш, що ніщо не гине від брехні, а тільки від правди так само, як праведно над нами світить сонце?.. Чи ти знаєш те, що коли я тебе застрелю оцим ліворвером, то ти станеш мертвий від правди, що у ліворвері була куля, а не від брехні, що там її не було?.. І через те ти мусиш сказати отуто тільки правду!..

І став убік трохи ззаді в Мадеса, а той, заморочений і ошелешений, з почервонілим виглядом від переляку і здригаючи правою ногою, і повертаючи до Парцюні голову, вимовив страшно ослабленим голосом:

– Їй–богу, я не пам’ятаю…

– Як не пам’ятаєш?..

І чекіст побачив у очах селянина щось таке, що він не раз бачив у смертників хвилин за п’ять перед розстрілом. І через те його ліворвер знов пішов у кишеню правого боку піджака, а сам він став перед Мадесом, затуливши спиною Івана Овсійовича, і повів своє далі, але вже із співчутливим бренінням у голосі:

– Та ж із того часу пройшло тільки рік… і ти казав про все це Маздигонові… Чого ж ти не хочеш мені нічого казати?.. Це ж було зараз після похорону твоєї матері… Пригадуєш?..

– Пригадую, – зрадів Мадес.

Він від переляку у голові щось був переставив і тепер, неначе маленька дитина, повеселішав, як переставлене упізнав. І Парцюня легко зітхнув і, відвернувшись до свого сидіння, витяг носову хусточку з кишені штанів і втер собі чоло. А потім сів там, де й сидів, і почав допитуватися, удаючи із себе уважнішого і ближчого до людського почуття. Але з кожного речення виступало жало отрути супроти Івана Бруса. Тут він не маскувався:

– Та ти мені, Мадесе, розкажи, як то батько колись щось закопували в хаті… Твій брат, Іван, теж цим дуже цікавиться.

– Та це було на третій чи на четвертий день материного похорону… Приходю я надвечір додому. Аж чую – у повітці реве телиця. А сіни хатні відчинені. Я входю. І чую, щось у батьковій половині одно до другого обзивається. І двері хатні не причинені. От я взяв їх та ширше й розчинив. Та й дивлюся. А батько викопали за столом у кутку ямку та й щось у великій шкатулці у ямку сховали та й почали присипати землею.

– Самі батько чи з братом?

– Самі. Брат стояв тільки та дивився.

– Добре… Почекай, Мадесе… Ти вже стань лицем до мене, а не до брата… А то неначе на прив’язі.

– Та ж ви мені так сказали стояти.

– Та коли то було?.. Значиться, по–твоєму, і брат там був?..

– Був.

– А як вони тебе побачили, то що?..

– Нічого… Я повернувся та й пішов до телиці.

– Ну, а на другий день як воно було?

– А на другий день батько з Іваном поїхали на станцію, а я був дома і подивився, що ж вони ховали. І геть вигріб ямку, але там уже нічого не було.

– Забрали?..

– І я так думаю, що забрали.

– І що ж, по–твоєму, було в тій шкатулці – ліки чи гроші?..

І аж тепер Мадес прояснився до свідомого зацікавлення справою та й відказав:

– Де там ліки! Батько ж лікували, і люди ж якось дякували. А тратити батькові не було навіщо, бо вони у людей могли досхочу і випити, і закусити. І грошенята, які припасалися, треба ж було тримати десь у спряту… От вони й закопували…

– Добре… добре… дуже добре. Ну, а що ви нам тепер скажете нащот такого закопування?.. – звернувся допитувач уже тепер до Івана Овсійовича, який стояв у головах дружини і слідкував, як зачарований, за кожним Мадесовим словом і дивився, яке враження він робив і на чекіста, і на Олену Антонівну.

Він їй про закопування ніколи нічого не говорив, бо боявся, щоб не стати в її уяві у невигіднім становищі. Він краще в данім разі не зробив від усіх інших людей. Кожна людина цікавиться більше тим, яке вона робить враження на своїх ближніх, ніж на те, чи ці враження правдиво відбивають духовну суть її. Іван Овсійович, знаючи вразливість своєї дружини, знав, що зараз вона перебільшить все і доведе уявні речі до гротеску. І турбувався тим, щоб після всіх братових виказів і чекістових домагань її заспокоїти своїми запереченнями. Бо хто знає, чи доведеться йому з нею коли–небудь вільно розмовляти на цю тему. Сподіваючися всього від чекістів, Іван Овсійович не сподівався нападу Чеки на його совість якраз із цього боку. І зараз він мовчав, чекаючи від Парцюні другоразового питання, так зволікаючи час для обдумування остаточної відповіді. І вона не забарилася:

– Що ж ви мовчите? Ви мені нарешті скажіть: що ви закопували з батьком у батьковій хаті?..

І Іван Овсійович відповів:

– Скажу, але про те, що ми з батьком нічого не ховали. Цю справу кожна недосвідчена людина могла б не так з’ясувати. Не дивно, що мій брат, Мадес, сприйняв її і розповів про неї не так, як треба, і не такою показав, якою вона була. А воно он що. Батькова хата недавно збудована, але на зрушенім грунті. І через те лівий причілок її став осідати. І я з батьком говорив про це, і висловив думку, що треба узнати, чи на довго їм хватить хати. Для цього ми з батьком викопали ямку і землю з неї вибрали, і віничком вимели. А потім я взяв і грубим залізом пробив посеред ямки глибоку дірку. Іще й для цього попрохав у батька високу бляшану шкатулку і поклав у неї шматок чавуну, і присипав землею, щоб шкатулка стала важча. Та й поставив її на пробиту дірку в ямку, щоб на другий день була нам доказом нестійкості і крихкості грунту… Оце і все. І ясно, чого на другий день мій брат не знайшов нічого, розкопавши засипану ямку.

І почув Іван Овсійович, як дружина з великим полегшенням зітхнула, аж посунула щокою по подушці. А Парцюня похолоділим язиком стрімучо спитався Мадеса:

– Справді у вас із хатою щось таке робиться?..

– Еге ж, наша хата одним боком западається у землю.

– Ну, а ти помічав після всього де–небудь дома ту шкатулку, яку вони закопували? – знов чекіст з напруженою цікавістю запитав.

І знов була відповідь, повна лаконічної прозорості:

– Вона зараз у нас стоїть під піччям з пшоном.

– І є у твоїм подвір’ї такі чавунці, які б улазили в шкатулку?

– Є, ми їх кладемо у жлукто, коли паримо сорочки…

І занімів Парцюня. Але, видно, і Мадес був заклопотаний не менше від чекіста долею отого чогось, яке ховав Іван із батьком і яке після братових слів, яких він доладу не второпав, стало ніби нічим… бо насмілився спитати:

– То що ж воно, товаришу начальник, із тих захованих грошей так нічого й не буде?..

І Парцюня миттю уставився на його очима, ніби доповняючись, чи часом собачої душі жлоби не глумляться. І переконавшись, що ні, – устав і спитався Мадеса знов:

– У тебе хватить грошей на дорогу?

І Мадес відповів:

– У мене був карбованець, але його відібрали у Лук’янівці.

Чекіст шаснув по своїх кишенях і, знайшовши там червінець, кинув його Мадесові, який провів очима переліт грошей з рук Парцюні додолу, неначе смертельно охляла собака той хліб, який їй кинули, підібрав гроші, поклав у кишеню штанів, а потім на московський жовнірський зразок вигукнув:

– Покорніше благодарім!..

– Отож тобі на дорогу. Зараз оце іди від нас і смали на станцію!..

І зараз же, не звертаючи уваги на його і ні на кого, засунув у кишені обидві руки. І пройшовся до кімнатної стіни і від неї до столу, схиливши голову. А вже коли він її підвів, то Мадеса в хаті не було. Тільки Брус Іван Овсійович дивився на його супокійним та витривалим поглядом.

І Парцюня сказився. Він, дивлячись на Бруса, загіпнотизовуюче повільно почав витягати з кишені ліворвер так само, як він колись у лікарні і перед його батьком після голосного ляпу ляпавкою був осідав повільно, щоб сісти. І витягши, повільно почав і цілитися на його. Брус витягся і вище підвів голову, але залишився у всій своїй вистаті непорушним. Тільки Олена Антонівна гарячково підхопилася на правій руці і, лівою хитнувши під ліворверну рурку, гукнула несамовитим гласом:

– Ах!..

Парцюня опустив ліворвер, уже не ховаючи його в кишеню, і оскалився сміхом до Олени Антонівни:

– Заспокойтеся, мадамочка… Все було добре. А ви, – звернувся він до Бруса, – не думайте, що я повірив вашій байці. Бо там, де люди ховають гроші і в гривах коней, такі байки вигадують, щоб знищити стежки до скарбів, закопаних у землю. І повірте мені, ви розкажете щиро про те, що ви ховали. Дурних немає, дурні поженилися. Че–кі–сти!.. нехай він одягається. Він поїде з нами!..

І сам швидким кроком став у ногах Олени Антонівни, а обидва чекісти виступили із своїх місць. І один підійшов туди, де висіла одежа, а другий став поруч Бруса і взяв його під руку. І Брус вимовив:

– Оленко, до побачення!..

І голос його перервався гарячим клубком здавленого в грудях почуття. Його ж дружина, здавалося, не чула прощання. Вона, зведена на правий лікоть, переляканими очима, повними сліз, слідкувала за чекістами і за чоловіком, неначе за образами трагічних картин, а не як за живими людьми. Тільки тоді, коли один чекіст попереді, а другий позаді вивели арештованого з кімнати, вона упала головою знов на подушку, захлинаючися від тужу. Парцюня поклав свій ліворвер у кишеню і ніби підкреслюючи, що сльози у Совєцькім Союзі потрібні так само, як і шапки та брилі, які ніколи не заважають слухати начальницьких наказів, голосно зауважив:

– Громадяночко, коли другий раз до вас прийдуть чекісти вночі, то ви їх маєте право не пустити в кімнату, аж доки вони не покличуть двірника… Думаю, що ми ще зустрінемося… До побачення.

І вийшов у сінці. І коли зачиняв надвірні двері, то чув страшно самотній і невтишений туж залишеної жінки.

Гепева уже містилася на Володимирській вулиці – насправді НКВС УРСР переїхав у будинок на вул. в 1938 р., коли ЦК КПУ переїхав до будинку на Михайлівській площі. До того основним будинком ГПУ був Жовтневий палац (вул. Інститутська, 1). Анахронізм у Т. О.

Джерело: Осьмачка Т. Ротонда душогубців. – [Б. м.: 1956 р.,] с. 233 – 252.