Хоч Москві служи, а хоч в землі лежи

Тодось Осьмачка

Олена Антонівна ішла із Чеки, неначе зварена. Для неї і день не день був, і вулична метушня була для неї не ближча, ніж небесні хмарки, що пролітали над містом. Вона уже ні про що не могла й думати, окрім раз усвідомлених розумінь жахливих явищ життя і окрім раз відчутих картин цього самого життя. Не прийняли у Чеці бриля, значить, щось погано. Уже ж не раз бувало з її знайомими, для яких повернення речей із тюрми або не прийняття їх у тюрму для арештованих означало смерть їх.

А пропонування, щоб вона служила Чеці, була така можливість, про яку вона не могла реально й думати ні при яких обставинах. Ну що ж, що вона чула про те, що і той і та вже чекісти. Або про те, що той і та служать у Чеці для консультацій смертей арештантів і для стверджень про нормальність чи ненормальність засуджених на смерть – та вона не могла допустити, щоб таке і з нею трапилося, бо це було б поза всякими нормами її тями про добро і зло. І ось вона вже під домашнім арештом. А за віщо? Звичайно, за те, що чула чекістську розмову… І, звичайно, вони їй цього не забудуть ніколи, поки вона ще на волі або не співробітничає з ними. Значить, треба тікати… Забрати свою одежу і гнатися чимдуж до товаришки туди, куди вона вже простелила стежку й Гапусі.

І поки дійшла до своєї хати, то отакі настрої і думки кілька разів оббігли коло її свідомості. І останнє вирішення її опанувало нею всією і обернуло у нервову гарячку, від якої аж пробігав холодний струс. І тільки на східцях свого помешкання вона трохи отямилася і побачила, що день ясний, ласкавий і привітний, бо від східців, дверей і від ручки дверної вона обличчям почула весняне тепле повітря. А на самій ручці, зафарбованій у чорне, сидів жовтий метелик з чорними крапельками на крильцях. Тільки що вона простягла руку з ключем відпирати двері, то метелик злетів.

І пригадала вона дуже давню весну, коли німці прийшли перший раз на Україну. Тоді батьки її ще були живі і жили на селі. І проти німців вибухали повстання як не там, то там. І після кожного такого повстання проїздили кінні німецькі загони через їхнє село. І кожний вершник, крім усякої іншої зброї, ще й мав довгого списа з жовто–чорним прапорцем. І тоді школярі, з якими вона й сама ходила до школи, казали, що то на тих прапорцях написано: «Смерть Україні!» Згадка пройняла гострим болем її душу, і вона, зачинивши за собою двері і ввійшовши у свою хату, зупинилася коло порога і мимохіть глянула навколо, неначе зайшла в чужу.

Було порожньо і сиротливо і не було кого ждати, крім Чудєєва. І хвилювання почало підступати до горла, і разом з ним виникли слова й І. Гаврилюка: «Коли ми кинемо у наступ за вимогами Керенського свої війська, то впадуть наші жовто–блакитні прапори, сила наших братів»… І поклала Олена Антонівна на стіл чоловіків бриль і, притисши до серця обома руками свою течку і дивлячись на бриль, заголосила на всю кімнату… І враз раптово і напружено затихла… Вона прислухалася. Мить – одна, друга. Тиша. І вона хутко поклала коло бриля течку і хотіла іти до дверей та й зупинилася від рішучого і вже затяжного стукоту у заперті двері. І чекала, доки стукіт не зупинився. А потім, охоплена наглою тривогою, помалу почала йти до дверей, неначе її підошви прилипали до підлоги, залитої дуже густою смолою. І спитала вона коло дверей, не торкаючи їх руками:

– Хто там?

І почулося знадвору:

– А, це хазяйка?.. Відчиніть, будь ласка, я до вас.

Голос був чоловічий і вже їй десь знайомий. І вона відчинила двері і вихилилася через поріг надвір, тримаючися лівою рукою за одвірок. Перед нею стояв щупленький товариш у синім смугастім костюмі і без картуза. Він чемно їй поклонився і взявся правою рукою за двері, щоб уходити в хату. Олена Антонівна спочатку не могла його впізнати. Але коли він промовив:

– Я до вас не більше як на десять хвилин…

І потяг за двері, хазяйка впізнала Парцюню і дивно–охляло стала при стіні, мовчки пропускаючи проз себе його в хату. Для бідної молодої жінки несподіванка була страшніша від тих марищ, які може уявити собі мала самотня дитина в хаті, коли вже смеркалося надворі і вона не знає, як засвітити.

А причина приходу Парцюні була та, що він був чекіст, і так, як і всі вони, і він був підозрілий до всього. І через те, коли Парцюня після розмов у кімнаті Сіамського углядів за спиною у себе Щоголову, він рішив, що справа Брусова повернулася гостряком до його, Парцюні. І він рішив за всяку ціну довідатися точніше, в чім справа. І, прослідкувавши Щоголову від Гепеви аж до хати, він ще трошки пройшовся вниз по вулиці Леонтовича, а потім, вернувшись, застукав у двері. Йому справа малювалася такою небезпечною, що в його душі була звага іти на все, аби тільки ліквідувати напад ззаду. І оце зараз він, стоячи спиною до стола і приємно посміхаючися до хазяйки, яка зніяковіло входила просто нього в кімнату, запитався:

– Де мені дозволите сісти?.. Бо я цілу ніч був заклопотаний і не хочеться витрачати енергії до повної знемоги…

Олена Антонівна швидко взяла коло вікна стілець і присунула його до стола, і попрохала:

– Прохаю, сідайте…

І він сів і почав чекати, поки устаткується хазяйка. І коли вона обійшла стіл і сіла на ліжку супроти чоловічого бриля, він почав голосом, у якому силкувався виявити свою провину за турботи, і разом з цим тримаючи вибачливу усмішку на обличчі:

– Я оце прийшов у вашій справі, яку ви розв’язували із заступником начальника Гепеви, з товаришем Сіамським… Що, як ви думаєте з приводу неї?..

Хазяйка здригнула:

– Яку справу?.. Про чоловіків бриль?

І Парцюня швидко поклав праву ногу на ліву і, взявшись за верхній загнутий край піджака, з удаваною і безтурботною вільністю зазначив:

– Я гадаю, що товариш Сіамський про бриль вашого чоловіка не турбувався б, бо його зараз тисячі голів без брилів турбують… Я прийшов з вами зустрітися у справі, яку ви обмірковували, не зачіпаючи бриля.

Олена Антонівна здивовано і ніби щось догадуючись… а потім ніби рішивши, що це у чекістів завжди такий стиль розмови… трохи похожий на страшну і брудну містерію, відповіла, не бажаючи себе тяжити якимсь неприємним дріб’язком:

– Він зі мною розмовляв про посаду лікаря у Гепеві. І я йому про це нічого не сказала і вам не скажу, бо зараз мені тяжко щось певне вирішити. У мене зараз так багато горя, що я аж занедужала…

– Значить, ви не хочете…

– Не не хочу, а недужа я.

Висловлена думка своєю настроєвою формою так промовила, що, здавалося, коли б тиск був простіший і жорстокіший, то жінка вибухла б всією своєю ненавистю і всім пережитим за останні дні горем, яке вона почувала, неначе кару за те, що вона не іншої національності. І Парцюня дуже добре уловив відтінок змісту сказаних слів і сказав:

– Ви мені так говорите, неначе я не розумію вашого настрою, що стирчить супроти нас, чекістів, ніби наїжачений кіт супроти собаки… Це ж той самий настрій, який був і в мене спочатку до Гепеви, і в студентів, і в лікарів, і в професорів, і в академіків, і в письменників, і в педагогів, і в селян, і навіть у робітників…

І вони спочатку крутили, мнялися і вигиналися, а потім стали чекістами ще кращими, як ми. Та й справді, що ви за одна така, що могли б уникнути бути нам допомагачем?.. Не скажете, а я скажу… Ви тому так себе непохитно тримаєте, що маєте ось цю хатинку і якийсь червінець платні з кількома кілограмами чорного хліба та місячну картку. А як ми у вас все це візьмемо, а вас потримаємо з півроку у себе у Чеці, у мняльні, то ви й побачите, що ви варті тільки нашого ласкавого слова… І як не почуєте його, то ви зомлієте від власних переживань, думаючи та догадуючись: «А чого це він на мене глянув так, і чого не говорив так, як учора»… От що, товаришко…

Ви не уникнете нашої опіки, якщо схочете бути на цім шматку землі, який відгороджений дротом від отого буржуазного світа, якого ви не знаєте… Чесні люди і дужі розумом зразу упізнають, що на їх насуває від нашої революції… А коли ви отако огинаєтесь, то скажіть, будь ласка, що мене змусить гадати, що ви чесна і розумна?..

Олена Антонівна мовчала. І Парцюня не говорив, почуваючи себе цілком забезпеченим. Він добре розумів, що став на правдиву лінію вимог Сіамського. Він уже бачив, що супроти його, Парцюні, немає нічого поважного. А якщо і є, то воно ще в голові помічника начальника Гепеви і тільки що почало робити перші кроки супроти його, які він уже побачив і може сміливо і безпечно їх обминути. І Брусова справа буде ще раз випробувана з його жінкою. Інша тактика може дати несподівані можливості. Він був із себе цілком задоволений. І тепер, замовчавши, ждав, що скаже ця жінка, яка стала засобом на нього, яку він, Парцюня, може підпорядкувати так, щоб вона стала порожньою картою, а не козирною у руках його супротивника. І це він рішив зробити зараз у цій кімнаті. І справді, після невеличкої мовчанки Щоголова обізвалася стишено і з гідністю:

– Нащо ви ображаєте?.. Ви ж чоловік і дужчий за мене, і знаєте, що я сама тепер у житті… Ви мусите мені повірити і в те, що я й хвора… А якщо ви не дочули, то я ще раз зазначаю, що я недужа, і ви не смієте брати деяких моїх висловів у повнім обсязі їх семантичного змісту… Завжди мені не подобалися в житті і не подобаються ті люди, що, почувши силу над слабшими, коверзують ними. Я у вашій власті… Але не душею і не думкою. От і все…

І знов замовкла і, витягши хусточку з рукава і притуливши її до носа і до вуст, закашляла. А Парцюня, знявши ногу з ноги і трошки нахилившись до столу, тобто до жінки, голосом обурення і якоїсь притаєності, яка ніби повинна розумного супротивника конче зробити якщо не спільником, то принаймні на перший раз нейтральним, обізвався:

– Ваша мова про образи нічим не краща від всіх балачок, що ведуть арештовані люди на перших початках зустрічі з нами… Я не буду прохати у вас вибачення, бо не маю різниці між чемністю і брутальністю. А тільки маю різницю між реальним становищем речей і між уявними речами… Цебто, по–вашому, між правдою і кривдою. І на вашу «недугу» я дивлюся як на переляк… Як на брак відваги глянути дійсності у вічі і як на малу загрозу з вашого боку, яку легко можна якось обминути… Ні, не обминете і не втечете нікуди, бо ви нам потрібні. Ви здібний молодий лікар та ще й гарні самі… І ми все знаємо… Знаємо і наміри таких недужих, як ви… Думаєте, я не думав над тим, що ви кудись діли Гапусю? Думав і діяв. І тепер знаю, де вона живе і де працює. І якщо ми її не арештували, то тільки через те, що вона нам зараз не потрібна. Нехай живе… А ось ви нам потрібні, і ми вас на першім кроці до втечі вхопимо і поставимо перед собою, щоб ви «добровільно» стали нашим товаришем… Ну, що, як воно вам здається ваша недуга?.. Га?..

І тепер мовчки став дивитися уважно і напружено. І помітив, що вона перевела свої очі на чоловіків бриль. Парцюня добре знав, що бриль для неї є горе і моральна сила. І через те почав розкривати їй її безнадійне становище… Почав роззброювати її психічно до тих меж, до яких було зараз тут досяжно:

– Я вже тим людям, які чим–небудь страждають, не можу співчувати. І це є добре, ніяк не зле. Мене навчило життя боротьби за себе на цій землі… – І він тупнув правою ногою… – І те, що ви дивитеся скорботно на бриль свого чоловіка, мене не зворушує… Бо брилі живих людей і потрібних життю людей завжди з ними і на їх головах. А ось цей бриль лежить тут і жде голови, а голови немає. Один день немає, два дні немає. І може, ця голова трапиться для цього бриля через два дні або через два роки.

Але в нашій чекістській практиці, коли одежі не приймають для ув’язненого, то його немає у данім місці, він у другім. Або взагалі його немає серед живих. Якір летить з корабля на дно морське разом з ланцюгом. І як назад витягають ланцюг, а якоря немає, то його й не лізуть шукати, а чіпляють до ланцюга новий. Так і з вашим брилем і з вашим чоловіком. Чека – це безодня. У неї падають на те, щоб не вертатися. І ваш чоловік, якщо повернеться, то він буде вже чекіст. Інакшим його не випустять на волю. Значить, він уже умер таким, як він був колись вашим чоловіком. І ви так само можете врятуватися від нас, заподіявши собі смерть. Цебто справді себе вбить або стати чекістом. І перший випадок, і другий означає смерть тієї людини, що жила давньою мораллю…

Або… Вийдіть заміж за чекіста і ви не будете чекісткою, а тільки ваш чоловік. Ви матимете два обов’язки: спати з чоловіком і уміти співчувати чекістським героїчеським подвигам. І все. Хочете, то чоловіком таким я вам стану. Я зможу захистити вас від чекістських справ успішніше, ніж хтось інший. І відведу від себе і від своєї дружини всі підгляди і підозри, бо я між чекістами найталановитіший. Так–от, я зголошуюся. Думайте, а я взавтра зайду до вас по відповідь…

Мовчите? Коли так, то ви з іншим заговорите. Але тоді я пропав, бо деякі думки я сказав дуже вільно. Це про урятування вас від чекістських справ. Я ризикую, але іду відверто до мети так, як це робить кожний чекіст. Удався хід – добре. Не удався – лети в безодню. І ви не гадайте, що ті з нас, які ідуть на розстріл, стали контрреволюціонерами. Ні, ні, ні. То вони зробили неудачний чекістський хід і спотикнулися, і ринули сторч смерті в пащеку.

Тут він передихнув і закінчив:

– А ви нам, чекістам, потрібні… Особливо мені і Сіамському… Та, повірте, що ви мені потрібніші…

І, провівши правою рукою по обличчі, він зітхнув і замовк. Він був заспокоєний, але цього не можна було сказати про Олену Антонівну. Останні чекістові пояснення їй дуже конкретно показали її власні настрої останніх років життя. Вона і сама відчула свою приреченість московській політиці, але ці відчуття не мали образу, а Парцюня їм дав конкретне оформлення, і кожне слово, яке він говорив, у її душі відбивало якийсь шматочок образу її духу так, як ото кулі б’ють у біль стіни і кожним ударом щось відколупують, яке падає униз, аби уже ніколи не пристати до першого свойого місця. І вона знесилювалася і знесилювалася. Бо знала, що не має сили його ні вигнати з хати, ні проханням його вирядити з неї.

Через те мусила слухати свого бесідника, підставлена без найменшого захисту під удари його слів. Якби вона хоч мала якусь моральну силу від українського недавно минулого, а то ні. Воно для неї було з двох ворогуючих частин. Народ і його провідники. Народ із своїм життям завжди був незрозумілий і чужий своїм провідникам. А події національного відродження, яких кульмінацією був другий Всеукраїнський військовий з’їзд, яким віддали Петлюра і Грушевський Керенському відроджену Україну, став чорним небом, на якому Парцюня засвітив свої зловісні зорі. І те, що він натякав про смерть її чоловіка, бриніло правдою, яка її змусила тепер схвильовано спитатися:

– Ви мого чоловіка арештували… Що ж ви йому зробили, що дозволяєте собі з приводу його висловлювати такі страшні натяки?..

І він здивовано витріщив на неї очі і, ніби трохи повагавшись, відповів:

– Не скажу.

– Чого?

А Парцюня, показуючи пальцем на бриль, спитався:

– Це ж ви його сьогодні приносили до Сіамського?..

– Так, я з ним там була.

– Ну от, – сказав упевнено Парцюня, – вам бриль і скаже про вашого чоловіка… Спитайте його.

І збита цими словами геть з усіх своїх свідомих і підсвідомих наставлень, які пхнули її на розмову, Олена Антонівна промовила так, неначе взяла на себе непотрібну, нерозумну і страшно заплутану і тяжку вину:

– Я вас не розумію…

А Парцюня… О, він прекрасно зрозумів тепер оголену розпуку Олени Антонівни… І прекрасно зрозумів, чого варті її слова «я вас не розумію». І через те до всього цього сказаного ще й додав зневажливо:

– Їй–богу, ви зараз такі, як тисяча тисяч української інтелігенції, яка відвертається від окресів усієї комуністичної дійсності і хапається за маленьку реальність того життя, до якого є вже звичка… І то тільки для того, щоб продовжити самообман… Щоб довше не бачити нас, комуністів… Жалюгідні люди і жалюгідна тактика!.. Ну, скажіть, що вам Сіамський сказав, як ви були?..

– Він сказав, щоб я принесла бриль через два дні, і тоді він передасть його чоловікові…

І від її відповіді у Парцюні мигнув на обличчі усміх, і він пояснив:

– Старе життя у своїй гіршій частині завжди шанувало слово «обітниця», бо старому світові не ходило про реальний сенс речей, а про уявний… Старий світ опирав свою головну силу на уроєні віками фантоми: рай, пекло тощо… І через те «добро» – одна з найголовніших містерій старого життя, так само недосяжне, як і рай, ставало ідеалом і метою. І всі оті Гюги, Діккенси, Сковороди, Толсті і Хрести завжди були коло обітниць вартовими, щоб жила «надія» коло ними сказаних слів, неначе казка в головах дітей.

Казка – гарна річ, але хліба слухачеві не дасть. І ми тепер тільки те робимо, що в обсязі наших реальних можливостей у цім житті і на цій землі. Вроду, красоти ми відкидаємо, бо вони не корисні. Надія – теж краса. І хто її плекає, той шахрай. І от через те, коли вам Сіамський сказав, що візьме для передачі бриль для вашого чоловіка, то це він так само вас поставив перед вашим же бажанням, якби сказав прийти до його через п’ятсот тисяч років… Бо комуністи бачать, що треба робити, а що ні. Як треба, то цієї ж миті вони роблять і не відкладають ані на цятинку часу. А коли вони відклали на день, то це вони відклали на тисячу років… На нездійснимість..

Ах, та що говорити?.. Кожна сліпа, глуха й дурна людина уже переконалася, що із всього того, що наші установи обіцяють, нічогісінько не дається, бо вони не для підтримки ілюзій, а для реальних можливостей. Вони для того, щоб брати податки і зміцнювати комуну тут і за границею, а не для підтримки слова «добро» для якихось там невідомих… Це ви мусите знати, як майбутній чекіст, аби не стукати чолом у двері, які треба просто розвалити… От що… Поставте сумнів до призначеного моїм товаришем терміну і ви наблизитесь на якусь цаль до дійсності…

І він устав і обминув стіл, і підійшов до Олени Антонівни, і простяг руку на прощання… І вона встала, але обидві свої руки трошки відвела назад і вимовила твердим і сумним голосом:

– Я вам руки не подам. Ваш світ страшний. І моя маленька самота із старими богами, такими, як Христос, Гюго, Діккенс, мені миліші, мабуть, і за все моє бідне і безборонне життя!.. Бувайте здорові…

І Парцюня хрипко промовив:

– Значить, я зробив неудачний хід… Значить, ви пропали…

– А не ви?..

– Ні. Але вам утікати від нас можна тільки на той світ… І через те я до вас узавтра ще раз прийду, і може… про одруження з вами закінчимо справу, а не про загибель людини… До побачення!

І він швидко пішов із хати.

А Олена Антонівна стояла у такій вистаті, в якій він її покинув. І аж тоді тільки, коли вона почула, що Парцюнині кроки прогомоніли проз її хату, швиденько вдяглася і, не беручи своєї течки, майже вибігла з кімнати. І надворі перед дверима оглянулася на всі боки і, не помітивши нічого підозрілого, справилася по вулиці Леонтовича в яр. А далі перейшла вздовж Пироговську і впоперек Шевченків бульвар та й зайшла у клініку Образцова. І тут перед аптечкою на тій поличці, на яку виставляють ліки, написала рецепт, що являв собою якусь незрозумілу латинську формулу, і подала його у віконце. Аптекарша знайшла манісіньку пачечку, обгорнула її синеньким папером і видала лікарці Щоголовій. Та подякувала і схвильовано крізь віконечко стиснула аптекарші руку.

Вийшовши надвір, Олена Антонівна знов оглянулася та й побачила на супротивнім боці, трохи праворуч клініки, молодого чоловіка у червоноармійськім одязі. Він дивився в її бік. І здавалося Щоголовій, що він, як тільки її помітив, то зараз же й рушив тим слідом, яким Олена Антонівна ішла до аптеки. Він ішов уперед. І так вони дійшли аж до вулиці Леонтовича. І тільки аж тут він оглянувся, але все ж таки не зупиняючися крокував далі. Олена Антонівна споготовилася до авантюри. Коли ні. Червоноармієць минув її помешкання і, дійшовши до кінця вулиці Леонтовича на межу Великої Підвальної, зупинився. Коло його зараз же стояла якась жінка, і вони вдвох почали спостерігати Щоголову. Лікарка вскочила в своє помешкання. І в хаті, не роздягаючись, поспішила до вікна подивитися, чи спостерігачі й досі стоять?.. Але їх уже там не було.

Для Олени Антонівни не було сумніву, що ці двоє незнайомих були з Чеки по наказу Сіамського. Значить, у Чеці вже все відомо, і вона зараз під загрозою справжнього арешту. Але якби вона була певна, що з чоловіком щось… І вона заплакала. Треба з’ясувати все. Треба діждатись Чудєєва з Олександрівської клініки. Він хоч і покручений, але в його розмові завжди бринять щирість і страждання. З його слів завжди дуже легко уловити правду… І тоді вже треба щось робити.

І вона роздяглася, почепила своє пальто на старе місце коло шафи. І почала брати книжки із стола і складати на купки долі при вікні. І підтягла вгору над столом лампу. Змела на столі, застелила його цератою, принісши її з кухні. І тут же з лівого боку закип’ятила чай, а примус укрутила до найменшого полум’я та й лишила на нім чайник, щоб не захолонув. І розкутавши той пакунок, що носила Брусові, взяла шестеро яєць та й поклала на столі в корзинку. І нарешті, поставивши один стілець спереді стола, а другий напроти першого стільця за столом, поправила ліжко і коло шафи почала переодягатися. Наділа якісь темні панчохи, що просвітлювалися, крізь які можна було бачити смугляву і пругку шкіру на ногах. Наділа жовтенькі черевички, вживані, може, разів два, а може, й ні разу. І скинула з себе всю білизну, і вбралася у свіженьку і чисту. І нарешті дістала темно–рожеву сукню з коміром і вилогами, обведеними білим, аж синім, шовком, які, дійшовши найнижчого кутика декольте, виходили поза сукнею вільними та довгими кінцями. І ось Олена Антонівна, надівши сукню, з кінців обводів зав’язала на грудях чепурний та пишний бант. А вже як поправила на голові коси за допомогою кишенькового дзеркальця, то відійшла до столу, сіла на чоловіковім місці і почала ждати Чудєєва.

Уже було в кімнаті темно. Уже надворі де–не–де на вулицях ліхтарі позначали своїм сяйвом лякливі тіні будинків, які таємно кружляли навколо споруд і під час вітру, і під час тиші… і вночі, і вдень. А вона коло стола свого чоловіка сиділа непорушно і ждала. І був стукіт. І відчинила вона, і впустила свого колегу, і засвітила в кімнаті. І попрохала до столу. Він роздягся коло шафи та й сів. І зненацька побачивши Брусів бриль на ліжку, звільна спитався:

– Що, ви не ходили до чоловіка?

– Чого ж би це?.. Ходила.

– Але ж бриль…

Олена Антонівна схаменулася і вигукнула:

– Боже, яка ж я!.. Посадила вас призволятися вечерею, а склянок ні однієї немає на столі…

І побігла в кухню, принесла, поставила, налила і попрохала:

– Їжте… Ось яйця. Хліб… Все, що на столі, воно призначене на вечерю… Для вас.

Але Чудєєв не дивився на страви, а дивився на господиню. Його вражало те, що вона мала незвичний вигляд, а він не розумів чого. І не зважаючи, як розв’язати незвичайність своїх вражень, він знов спитався:

– А справді, що це таке?.. Що бриль не там, де треба?

– Ви таки своєї, Сергію Івановичу!.. Ви боїтеся, щоб я вас не обдурила?.. А це ж однаково, що виявити бажання, аби не було на світі жінок… Бо що ж то за жінка, коли вона не хитрує?..

А потім зниженим голосом скарги прогомоніла:

– Бриль не прийняли. Мені сказали принести його через два дні. А ці два дні я мушу лежати у себе в ліжку і не виходити ані на крок ніде з хати… Я маю домашній арешт…

А потім знов тим самим голосом, яким говорила спершу, спиталася:

– Ну, правдивий чоловіче, скажіть мені, чи треба нести бриль, чи ні?.. Чи мій чоловік живий, чи ні?

– Та чи ж ви були сьогодні у Чеці?..

– Та ж чуєте, дорогий приятелю, що я маю два дні домашнього арешту. Хто ж би мені його дав? Не ви ж і не директор лікарні… тільки Чека…

І вона йому розказала чисто все. І про Сіамського, і про розмову двох чекістів, і про Парцюнину візиту. Під час її розмови Чудєєв сидів і жадібно слухав, не торкаючися їжі. І нарешті відповів:

– Вони вашого чоловіка вбили. А як ще ні, то швидко вб’ють… Справа ясна. А те, що вони вам пропонували служити разом з ними, на мій погляд, дуже добре. Наш час освячує тільки існування на цім світі. Він не хоче бачити тієї ціни, яку люди платять за це існування. І що ж, ви думаєте бути чекістським лікарем?.. Думаєте бути сучасним катом?

І Олена Антонівна, усміхаючись і дивлячись на його грайливим поглядом, недбало і вдоволено відповіла:

– Буду… Ви мій перший учитель. Ви навчили мене бути розумною… І я хочу вам віддячити… Я хочу вас узяти собі першим коханцем. Мене кликано бути чекісткою… І я дуже добре знаю, що таке запрошення не значить, що я маю хист до катівського діла. А значить, що я сподобалася тим, які мене бачили… Вони хотять мати мене коло себе: чи це буде в ліжку, чи це буде над трупом свіжозакатованого… Ну, Сергію Івановичу, який із вас мужчина?.. Будете першим?..

І Чудєєв оглянувся, швидко встав, підійшов до вікна і затяг його шторою. А потім знов сівши на своє місце, став відповідати, переборюючи на своїм обличчі сміх:

– Ви сказали, що будете служити у Чеці, і я вам скажу, що я буду першим вашим полюбовником… Якби ви мені сказали інакше… Що не хочете служити там, то я взавтра до вас і не здоровкався б… Розум – значить убити мільйони, а самому жити по кістках убитих. Убити Україну і жити славою її смерті… Ось наша доля, мила Олено Антонівно… А тепер я почну з полегшенням вечеряти, а ви мені кажіть: чи почнем із сьогоднішнього вечора, чи з завтрашнього?.. Як на мене, то я б уже сьогодні вас хотів би цілувати в ліжку…

Він випив чай і жадібно їв хліб. А хазяйка, пустивши проз вуха його зальотницьку згоду, стала припрохувати:

– Сергію Івановичу… Їжте яйця… Я їх носила чоловікові. І їх не прийняли від мене. Мій чоловік моїми прийдешніми полюбовниками, які будуть після вас, приречений на смерть, «справа ясна», як ви кажете… Тільки я ще не розберу: що ж я буду таке взагалі на цій дорозі рятунку свого існування?.. Чи тією плювачкою, що у нас у клініці стоїть перед кабінетом директора, в яку кожен може плювати, не думаючи її образити?.. Чи стерв’якою, яку кожен собака, здибавши в рові, має можливість наминати, дерти, гризти і тягати по пилу, по гної і по всіх смердючих просторах?.. Прохаю вас, їжте… Їжте… Це я готувала для чоловіка, а тепер ви будете мій перший полюбовник і з’їжте призначене моєму чоловікові… Але себе я ще сьогодні вам не дам… Прийдіть до мене взавтра о пів на десяту годину ранку. І ми полагодимо справу полюбовництва… Милий і дорогий Сергію Івановичу, чого ж ви ні в сих, ні в тих?.. Невже хочете тікати так швидко?.. Почекайте ще хоч хвилин п’ять… Ви пам’ятаєте сьогоднішній ранок?.. Тоді ви мене не пускали, щоб договорити. Мотиви у вас були для цього ті, що котрийсь із нас сьогодні може не дожити до вечора… І у мене є ті самі причини, тільки я їх затушкувала згодою служити катом у Чеці… І вам мої причини не такі болючі, як вам ваші…

Чудєєв устав і мовчки почав шукати чогось по своїх кишенях. А потім, не знайшовши і сівши, спитався:

– Чи у вас є аспірин чи пірамідон?.. Ви хворі. Прийміть, як є, і ляжте в ліжко.

Олена Антонівна, подивившись на його уважно, відгукнулася:

– Нема ні того, ні того. А чого ви гадаєте, що я хвора?

– Хіба не видно, думаєте? У вас же нервові балачки. І дійсність у вас перемішана з небилицями. Якби ви вже допевнилися чогось із Чекою, то ви б не були арештовані на оці два дні… Тут щось не те.

– Я справді арештована на два дні. І ви мені вибачте, що я збрехала трошки. Але я думаю, що вам у мене не загрожує нічого.

А потім спиталася:

– Чи ви бачили коли–небудь на Великдень, як священик христосується з народом?.. Люди йдуть… ідуть. І старе, й мале, і кволе, і здорове, а він кожного цілує і каже: «Христос воскрес», «Христос воскрес». I здається, що він не витримає і знеможений упаде… Але ні… Він дотягає аж до того часу, коли вже остання людина йому скаже: «Воістино воскрес», а священик падає їй на вуста і відповідає: «Христос воскрес». Бачили?..

– Бачив.

– Я гадаю, що більшість священиків це роблять з обов’язку. А старі священики розуміють, що так вони роблять із жалю і до себе, і до людей, що він і вони такі беззахисні перед смертю… І що єдиний день у рік всі разом переживають перемогу над почуттям приреченості… Я думаю так і дивлюся на вас, і думаю і про наш народ, якого зараз ніхто не жаліє і віднімає у його добро, працю і гонить самого по–звірячому в тюрми, на тяжкі роботи і на смерть… І у вас, і в мене не хватить сміливості пожаліти вслух нашу націю… І я б хотіла… і дорого б заплатила за це… просто життям, аби тільки я могла перед усім нашим людом пройти і перед кожним сказати «Христос воскрес» і поцілувати, і почути: «Воістино воскрес». І я цілувала б і говорила б, аж доки не умерла б від знесилля… Бо ж чого ви мені завжди таке страшне говорите?.. Та того, що ви перелякані жорстокістю і немилосердям… І мені було б страшно важко, якби я була нежалісною до вас…

Чудєєв уже стояв і ждав закінчення хазяйчиної мови. І коли діждався, то простяг руку на прощання:

– До побачення. Мені треба йти, а ви ляжте в ліжко… Пошукайте аспірину… чи чогось іншого. Ви знаєте… І ляжте…

Вона встала і стиснула йому руку, а він повернувся і пішов до пальта. Та Олена Антонівна хутенько вийшла із–за стола і вже вдягненого Чудєєва перейняла і стала перед ним, спиною заступивши двері. В руках у неї був ключ, і вона попрохала:

– Візьміть ось у мене ключ від мого помешкання і прийдіть узавтра вранці о пів на десяту. Мене вже дома не буде. Ви візьмете на моїм столику вам адресовану річ…

І Чудєєв сказав:

– А можна мені без неї обійтися?…

Слова були жорстокі своїм змістом, але почувалося, що їх сказано для маскування чогось глибшого. Може, й переляку. І стривожена жінка запевнила:

– Без неї вам не можна обійтися так, як оце мені без чуття жалості до вас. Адже ж ви в такому стані, як і вся наша нація. Ви приречені… І так, як ви прохали мене сьогодні вранці, щоб я дослухала тоді вас во ім’я того, що, може, хтось із нас не доживе до вечора на волі… І я зараз вас прохаю во ім’я цього самого… Може, хтось із нас не доживе до ранку… Попрощаймося отим поцілунком, яким священики і наш народ вітають себе вранці на Великдень… Бо любов одного до другого мало чим різниться від співчуття одного до другого під час великого горя.

І вона швидко взяла руками його за обоє плечей і потяглася до його устами. Він нагнувся, і вони тричі поцілувались. І вона, плачучи всім тілом, вимовила крізь зуби:

– Христос воскрес…

Та він уже переступив поріг у сіни і не чув. Він утирав собі очі правою рукою. І вона знов його догнала і впустила в кишеню ключ, і додала:

– Ключ у вас від моєї хати… Прийдіть узавтра о пів на десяту ранку.

Чудєєв не оглядався, тільки всунув руку у ту кишеню, у яку йому вкинули ключ. Надвірні двері гуркнули, і Олена Антонівна лишилася сама.

На другий день о пів на десяту дня Чудєєв увійшов у сінці помешкання Брусів і міцно причинив за собою двері. Сінці освітлювалися тим віконечком, що було вгорі над кухонними дверима, і через те в сінцях стало напівтемно. Тільки смуга світла з електричної лампочки виднілася із–під кімнатних дверей. Це його здивувало. Але коли він увійшов у кімнату, то побачив Олену Антонівну в ліжку з повернутою головою до стіни. Він рішив, що вона спить, і навшпиньках підійшов до шафи і роздягся. А потім так само обережно він перейшов до стола. На нім все було так, як і тоді, коли він учора лишав кімнату. Його склянка, яку він другий раз наливав, стояла до половини не допита, а хазяйчина як була порожньою, так і тепер стояла. Шестеро яєць теж були цілі. Посеред стола лежав лист у білій конверті з великим написом: «Сергію Івановичу Чудєєву». Лист був придавлений тим шматочком хліба, що Чудєєв не доїв. І він узяв лист і, поглянувши на Олену Антонівну, що спить, розірвав конверту, вийняв і прочитав:

Сергію Івановичу!

Не прохаю вибачення, бо ніхто з нас не винен… Я тільки вас прохаю, догляньте мій похорон. І коли покладете мене в домовину, то складіть ви самі мої руки мені на груди. I обидві долоні накрийте чоловіковим брилем. Я знаю, що це по–дурному, але що я робитиму? Я тільки раз в житті була розумною… Тоді, коли складала останній іспит у Медінституті. Гроші на похорон у мене у пальті, у правій кишені. Не плачте.

Олена Щоголова

І дико, і нервово Чудєєв опинився коло вікна. Підтяг штору. І, повернувшись до кімнати лицем, перебіг очима її простір. І на мить знов став коло стола і, діставши лампу, укрутив світло… І довго дивився, не підходячи до ліжка, на мертву жінку. І покотилися в нього по обличчі сльози.

Нарешті він навшпиньках підійшов до мертвої. Під ліжком стояли її жовті черевики. А Брусів бриль лежав на підлозі трошки далі від них. Олена Антонівна була вкрита до половини білою вовняною ковдрою і видовжувалася закоценіла уподовж постелі. Голова була повернута і нагнута до стіни. Права рука, сумно виправившись у одну лінію із шиєю, тримала в кулаці кінець розплутаного банта, який був так натягнений від декольте, що навіть сукня перекосилася у напрямок руки. Тільки лівої руки не видно було із–під ковдри. І пишно занімівши своєю важкістю, коса лежала нижче потилиці, зсунувшися із подушки на простирадло.

Чудєєв утер очі, нагнувся і поцілував у щиколотки правої руки, які випиналися над стиснутим кінцем банта. І зараз же спробував рукою те місце, де в живих людей кидається живчик. І там було тихо і холодно. Чудєєв німо повернувся від покійної і, підійшовши до її пальта, витяг з кишені п’ять червінців і переклав їх у свою кишеню. Одягся і пішов. Але перед порогом знов зупинився… Повернувся, поклонився. І в його вирвався стогін:

– Про… щай… те… е!

А як виходив він із помешкання, то надвірні двері дуже хрьопнули, але вони нікого не стривожили у Брусовім помешканні.

у клініку Образцова – на .

Джерело: Осьмачка Т. Ротонда душогубців. – [Б. м.: 1956 р.,] с. 290 – 309.