У Чеці
Тодось Осьмачка
Бруса увели у найнижчий ярус Чеки і вели аж у протилежний бік до останніх дверей. Один чекіст ішов ззаді, а другий спереді і обидва з напоготовленими ліворверами. З правого боку біліла довжелезна стіна без жодної плямки і павутинки. А на її тлі вирізнялися двері проз двері. І всі вони були свіжо пофарбовані червоним кольором, і всі були залізні і заперті на засуви і важкі колодки. Але лівий бік цього переходу, хоч так само мав білу довгу стіну, та не мав дверей, а замість їх були понамальовувані червоні плями такого самого розміру, як і двері на правім боці. І кожна така пляма якраз була супроти якихось дверей. А вся підлога була цементована з нахилом від дверей до плям під ліву стіну. І по підлозі із–під дверей ішли вижолобинки до лівої стіни і кончалися під намальованими плямами на стінах. Бо під ними якраз були цементового кольору чавунні лядки, що закривали собою діри у підлогу. А в стелі, між кождою плямою і дверми, світила електрична лампочка. Світло було разюче для ока і овіяне навколо себе легким червоним повітряним німбом, таким, які мають навколо голів святих.
І нарешті аж у протилежнім боці всі зупинилися перед такими самими дверима, які були попід правою стіною, але тут вижолобинки не було. І простояли, мабуть, хвилин з п’ять. Аж прийшли ще два чекісти і змінили перших. І вже заглухли кроки змінених у цій найнижчій частині Чеки, а вони все стояли. На дверях засув був не запертий, і його залізна петелька звисала далеко від скобля. Через те кожної хвилини здавалося, що хтось вийде із дверей. Таке враження дуже втомляло Бруса. І він переживав якесь повільне чамріння. Він був утомлений і знав, що таке його становище ще важче здавить, бо йому навмисне не дадуть відпочинку. І почав він дивитися собі під ноги, думаючи, що було б приємно сісти на цемент і так ждати.
Аж ось із середини гуркнуло, і відчинилися двері. І Бруса ввели у канцелярію, освітлену ранковим світлом, яке проходило сюди із двох маленьких вікон над самим рівнем землі. Посередині цієї кімнати стояв стіл, а коло стола сидів молодий жидок у чекістському однострою. Жидок звелів:
– Підійдіть сюди і тут станьте.
Брус підійшов. А жидок узяв із шухляди чисті бланки паперу і, подаючи Брусові, проказав:
– Візьміть. Це анкети, ви їх заповніть і підпишіть.
Брус глянув і взяв, і почав читати. А два чекісти, що його привели, стояли коло порога і пильнували за Брусовими рухами. У анкеті спочатку вимагалося ім’я, по батькові. Потім про контрреволюційну організацію, у якій читач мусив би бути до арешту, і нарешті вимагався підпис читача. Брус після прочитання не спішив підписувати і заповняти анкету. Він тримав її перед очима з таким виглядом, який мають дуже втомлені люди, що візьмуть щось робити і закам’яніють на тім бажанні, аж поки хтось не прочумає. І жидок відіграв роль прочумувача. Він нагадав:
– Будь ласка, підпишіть.
Брус поглянув на жидка і побачив, що він йому подає й ручку. Брус, напівнепритомний, і подякував так само напівнепритомно. І, поклавши анкету на столі перед собою, геть всю її перекреслив за два відрухи руки. А внизу підписав: «Грамотний», та й подав жидкові. А той, глянувши на анкету і на підписувача, з мить повагався і звелів:
– Всі речі, які маєш при собі, негайно виклади на стіл. А якщо ти підперезаний, то й поясок давай сюди разом з підтяжками від штанів.
Бруса кольнула зміна жидкової мови до його, але чого ж він мав ще сподіватися? І почав оглядати себе і випорожняти свої кишені. А коли після всього він заспокоєно затих, то жидок уже звернувся до чекіста:
– Чекіст, провірте арештованого.
І він обмацав кожний рубець у одежі, а потім, дійшовши шуканням у пальті аж до залізного гаплика та бабки коміра, поодривав їх і кинув на купу Брусових речей на столі. А жидок дав наказ:
– Ведіть його на третій поверх у сто першу кімнату.
Чекіст коло дверей гукнув:
– Арештований, кроком за мною!
Брус рушив, а за ним і той чекіст, що від пальта відривав гаплики. І знов проходили коридор, і знов минали червоні двері, червоні плями, вижолобинки, ляди і електричні лампочки з червонуватими німбами, похожими на ті, які малюють навколо голів святих. І тепер Брус відчував таке млоїння у всім єстві, яке він уже колись переживав, коли був запертий у хаті після того, як ударив сестру ножем у висок і ждав від батька кари. Тоді він був самотній, і тепер самота холодила душу. А тиша від канцелярії східцями через поверхи супроводила його самоту, неначе луна, ще тихша від його самоти. І скрізь було чисто, і пахло фарбою, і йому здавалося, що і вапном.
Коло сто першого номера їх випередив з паперами жидок. І під час проходу жидка всередину Брус помітив у кімнаті коло столу того самого чекіста, який уже цілився на його з ліворвера на вулиці Леонтовича. І образ Олени Антонівни потяг його душу на дно почувань. Він був не при собі. Його опам’ятав тільки чекістів доторк рукою до плеча і слова наказу:
– Не спи, заходь!
І Брус зайшов, а жидок вийшов і зачинив за собою двері. За дверима лишилися й обидва чекісти, супроводачі. У кімнаті за столом сидів тільки Парцюня уже у військовій формі Гепеви. На столі, з правого боку, в його лежав ліворвер, а перед ним розкладені папери. І чекіст запропонував:
– Сідайте.
Брус глянув перед собою і, побачивши стілець, потяг його ближче до столу та й сів. А Парцюня, не гаючи часу, взяв якийсь папір і, піднявши його над столом, спитався:
– Це ви таке зробили з анкетою?
Папір був перехрещений пером і внизу в його стояв підпис «Грамотний». Брус промовчав. Та допитувач, ще трошки потримавши папір над столом і тепер уже торкаючи Брусів підпис пальцем вільної руки, знов спитався:
– Це ваше таке прізвище сьогодні?..
Та Брус замість відповіді почав пальцями лівої руки ледве чутно стукати об стіл. Парцюня, вражений, поклав анкету на купу інших паперів перед собою і загадково допитливим поглядом установився на Бруса. Брус перестав стукати. А в кімнаті настала тиша. Та й за дверима не чути було ні шерху, ні рипу, ні якогось іншого порушення глухого супокою. Брус не дивився на чекіста, повернувши у той бік голову, де тільки що стукали його пальці. І Парцюня обізвався:
– Чого ви об стіл стукаєте?
У відповідь було мовчання.
– Гм… Станьте он там посеред кімнати, а то ви тут ще й на стіл вилізете…
І Брус устав, змірив очима чекіста, а потім уважно оглянув стіл. Парцюня швидко присунув до себе зброю і, тримаючи на ній руку, гукнув нервово:
– Станьте негайно посеред кімнати, бо…
Іван Брус повернувся і пішов стриманим кроком та й став якраз посеред кімнати обличчям до стола. Парцюня, заспокоєний, сів, але зброю всунув у кишеню мундира і почав обережно і спостережливо говорити:
– Я хочу, щоб ви не помилялися ні в мені, ні в собі. Я хочу, щоб ви і мене, агента Гепеви, розуміли тільки таким, як я є, і те, чого я хочу. Так само я хочу знати і вас. Бо тільки на цім принципі ми можемо, порозумівшись, утворити такі взаємини, щоб жити, не заважаючи одно другому, а тільки доповнюючи і допомагаючи собі. Але для цього треба, щоб ви узнали нас… вимоги чекістів, вимоги і бажання всієї комуністичної організації. І для цього вам потрібно через якісь передумови визнати нас справедливими і тими, що обороняють для свого життя тільки правду, а не звичайне кровожерство.
Вовк тоді завжди справедливий, коли він хоче їсти вівцю чи щось інше живе. Він голодний. І якби вівця визнала цю правду, то вона б була не вівця, а така сама, як і вовк, тільки слабша… І могла б уникнути таких непорозумінь, як зустріч з вовком для його їжі. Але не уникає, бо вона вівця. І точ–в–точ така сама поведінка двох людських класів буржуйського і пролетарського. І дужчий з їх є вовк, а слабший є вівця. І тоді, коли вовк з вівцею не порозуміються до Страшного суду, то ми, люди, це можемо зробити. Цебто взяти собі тільки належне. Ми захопили владу і хочемо збудувати на цім світі тільки для себе життя, а не для вас, некомуністів. Ми хочемо вас поставити в такі умови, щоб ви нам тільки помагали, розуміючи, що собі ви не зможете нічого робити у нашій системі, а знов–таки тільки нам.
Зверніть увагу на той факт, що ми брали для допомоги собі навіть генералів, і то таких, що уставали і лягали, думаючи про царя. І вони, щоб жити на світі, мали все, що хотіли, бо й робили все те, що ми хотіли. Ставайте і ви, Іване Брусе, у таке становище, щоб зрозуміти, що ви нам потрібні для допомоги нам, а не для того, щоб поділитися з комуністами тим добром, яке вони відняли тільки для себе… І це є правда, і ми, обороняючи її, справедливі не тільки перед своїми бажаннями, а й перед тією силою, що визначила форми планетам і накреслила їм хід у незміренних просторах вічності.
І ось, виходячи із цього, я хочу узнати вашу правду, і тільки аж тоді буде розмова про наші взаємини і про те, чи ви варті життя. І, повірте мені, що коли я помітю, що ви себе справжнього не хочете показати, то хоч би ви були фахівцем над фахівцями і навіть генієм у своїм практичнім ділі, то я вас ізнищу, як нищить собака блоху, уловивши її у себе на животі!..
І Парцюня знов мовчки уставився допитливим поглядом на Бруса. Брус мовчав і дивився на чекіста. І чекіст нетерпляче кинув:
– Ви ж маєте гарну жінку і сам талановитий письменник, то ж навіщо вам зараз брати напрямок на той світ?.. Навіщо вам оці мовчанки і понурі погляди?.. Ви зрозумійте, що і ті люди на світі живуть, що мають не все, а тільки щось для життя… То ж ми й почнім. Я буду записувати у анкеті ваші відповіді на ті питання, що ви перекреслили і ствердили зроблене своїм підписом «Грамотний». Анкету заповнятимемо не за порядком розміщень питань, а за тією цікавістю, що стоїть у кожнім питанні… Якої ви національності?..
– Українець.
– Ваші батьки живі?
– Ні… Їх жиди потруїли.
Парцюня підвів голову і ошелешено, і перевіряючи тривожно поглядом, кинув на Бруса… І, затримуючи погляд на такім становищі, перепитав:
– Як, і батька, й матір?..
– За матір не знаю, а батька отруїли.
– За віщо ж вони його отрути?.. – було нашорошено тривожне питання, аж почувалося: голос у Парцюні трохи змінився в бік ліричного тремтіння.
– Я думаю, за те, що він був похожий на Христа…
– А як Христа, то що?..
– А Христос був жид і любив усіх людей світу, і за те був розіпнятий, як ви знаєте. І мій батько все своє життя віддав за своїх земляків… Він їм і скотину лікував, і дробину… І навіть їх самих, тільки співчуваючи їх горю, а не за гроші. І жиди його і отруїли, що він був цим похожий на того жида, на якого вони і досі мають злобу.
І Парцюня скипів:
– Чи це ти мене почав уважати за ідіота, чи сам став ідіотом?.. А якої я нації по–твоєму?..
– Жидівський слуга. Ці слуги не належать до жодної нації.
– Ах ти ж розсобачої душі стерво!.. А я ж, прочитавши підпис під анкетою, що ти грамотний, то й почав говорити з тобою, як з людиною… А ти, собача душе, удаєш із себе непритомного… Га?.. Грамотний!..
І він гукнув:
– Чекіст!..
І двері відчинилися, і вартовий став у кімнаті, чекаючи наказу. А Парцюня спитався його:
– Якої ви нації?..
– Руський, – була відповідь.
І Парцюня, тепер звернувшися до Бруса, знов спитався:
– А якої, по–твоєму, нації оцей солдат революції?.. Скажи мені, щоб я знав, чого ти так безмежно нахабно почав у вічі цвікати?..
І Брус, зневажливо, але уважно подивившись на увійшовшого, відповів:
– Це переодягнений жид.
– Як?.. Це не руський?..
– Ні, це переодягнений жид.
– Гех!.. Контрреволюція!.. Ти, я бачу, сказився уже до тієї межі, що, мабуть, гадаєш, і світ перескочиш, і від Совєцької власті втічеш?.. Ти ж самотній… тебе ж ніхто не підтримає… Що ти мелеш?..
– А те, що перескочу…
– Ти?..
– Я.
Парцюня хижо кашлянув і ніби трошки присів, щоб, мовляв, придивитися до цієї появи, яка так нагло з’явилася на очі. І чи це помітив Брус, чи ні, але рішуче зробив один крок уперед, а потім несамовито рушив бігом до стола. І скочив на стілець, а із стільця на стіл і опинився по той бік його, тримаючися за стіну. Це трапилося так швидко, що Парцюня насилу встиг відскочити. По цей бік столу лежав стілець перекинутий і якийсь папірець, що злетів із свого місця під час руху людини. А Брус як миттю прилип був до стіни, так миттю і відлип і почав обходити стіл, щоб іти знов на середину кімнати, та тут його зупинив чекіст руської національності і хрипко прошепотів, націляючи на Бруса ліворвер:
– Стій!..
Він став. І підійшов до їх і той чекіст, що ще був у сінях, що, почувши шум і гуркотню, поспішив сюди. І Парцюня, засапаний, ввесь час нерухомий, тепер наказав:
– Мозком його, сукиного сина, поставте до стіни!.. У куток он той поставте… Мордою в куток, як кота у нароблену ним гидь на глині… Ач, бач, що собі узяв у голову… Про таке я ще не чув за ввесь час нищення контрреволюції!..
І чекісти повели Бруса до того кутка, що був з лівого боку Парцюниного стола, і самі поставали один з одного боку, а другий з другого прикутеного в’язня. І Парцюня пройшов до того місця посеред кімнати, де перед цим стояв Брус, і, оглянувши терен відбутих подій, почав помалу підходити до гурту, перехиливши голову так, ніби хотів заглянути у очі арештантові. І, не дійшовши, зупинився та й спитався з тим самим виразом на обличчі:
– То що ж, по–твоєму, якби жиди спобігли і ще одного такого чоловіка, як був твій батько, то теж отруїли б?..
– Отрути б.
– То це вони, по–твоєму, так калічать усю твою націю?..
– Так. Спочатку витруять нас, а потім будуть труїти жидівських слуг… І аж геть–геть після всього переодягнені жиди стануть дійсними, не переодягненими жидами!..
– Нічого собі теорійка!.. – вигукнув ніби задоволено Парцюня і швидко підступив до Бруса, і з усієї долоні ляснув його у праву щоку. Брус хитнувся і незручно махнув руками, і впав на лівий бік.
А Парцюня заспокоєно повернувся спиною до впалого і підійшов до свойого стола. Сів і подумав трошки, звелів:
– Відведіть чи відтягніть його у дев’яносто третю камеру до тих двох… Нехай подумає, що він має ще нам сказати після всього сказаного вже.
У Івана Бруса вся права щока була червона, аж пашіла. І з правого ока біг великий струмок сліз, і око було червоне. Ліве теж було повне блиску сліз. І тому, коли він звівся на коліна, почав шукати руками стін, щоб обіпертися і встати. Але стін не було для простягнення рук. Тоді він утер рукавом пальта очі. І побачив з лівого боку стіну, і взявся за неї, і встав.
Він був у чорнім зимовім пальті і в сірім костюмі. І пальто було розстебнуте, і костюм. І чорний комір верхньої сорочки був не застебнутий і розвинений на боки. Ширінка була теж не застебнута, і з неї виглядав крайок спідньої білої сорочки. Ще в канцелярії, як оголили йому душу, так вона й зараз блищала всіма Божими соромами. А те, що він не спав цілу ніч і не вмивався, то все лице лисніло потом, неначе стягнене тоненькою і чужою йому шкірою, помазаною якоюсь жовтою мастю. Навіть синяк на всю щоку підкреслював якусь омертвілість виразу обличчя і очей, якими ув’язнений дивився крізь сльози і тільки контури бачив речей. Здавалося, що якби і вони зійшли, то він би однаково світ сприйняв би тільки мацанням рук і почуванням, що омертвляло вираз обличчя.
І взяв один чекіст Бруса під руку, а за ним і другий це зробив. І так вони й вийшли, минувши перед столом не зведений стілець, папір, звіяний із столу, і Парцюню мовчазного за столом і зануреного у свої папери. Він сидів і нічим не зреагував навіть тоді, коли, виводячи з кімнати арештанта, один міліціонер дуже хрьопнув за собою дверима.
Під час того, як Бруса вели у дев’ятьдесять третю камеру, його почуття уляглися, сльози перестали бігти, і йому розвиднилося на світ тюремних коридорів. Він ішов твердо, але коли забажав звільнитися від чекістських допомічних рук, то відчув, що цього зробити не можна: руки вартових ще тісніше стиснули його лікті. І Брус тепер уже певний був, що він тільки тоді може бути живим не як письменник, а тільки як людина, коли слухняно прийме геть всі вимоги: і ті, що написані у марксівських книгах, і ті, які чекісти будуть йому накидати під час допитів щотижня чи щомісяця… Він зараз був удоволений із свого початку, бо бачив, як він ударив Парцюню несподіванкою у його чекістський супокій. І він знав, що і далі у його ітиме страждання поруч з віддачею за всі свої образи і за образи своїх земляків, що проходитимуть через руки катів Гепеви. Одно тільки й важко було. Ну що як узнає Оленка про його божевілля?.. Як вона сприйме? Бо він же їй ані накривим словом навіть не натякнув про те, що готується зустріти боротьбою московського ката віч–на–віч у тюрмі…
І загуркали засуви, і заклацали колодки, і задзвеніли ключі, і відчинилися двері у дев’ятьдесять третю камеру. І Брус переступив поріг і зупинився. І за ним знов гуркнули двері і гуркнув засув.
У камері зараз з правого боку стояла бляшана параша, накрита дерев’яним кружком, а з лівого боку від дверей аж до самого вікна уподовж камери попід стіною тягайся нари, зроблені свіжо із соснових дощок. На їх кутку під вікном сидів одноокий чоловік. Він був сивий і в одній полотняній сорочці. А на ногах у його видніли старі чоботи, куди були заправлені холоші теж полотняних штанів, тільки дуже засмальцьованих. Ззаді в його аж у головах темніла свитка і на свитці солом’яний бриль. Селянин дивився на того чоловіка, що стояв коло нар, склавши на грудях руки і вперши молитовно свій погляд у вікно. Він був у теплій куфайці захисного кольору і в штанях такого ж кольору. Ноги були взуті в лапті і вмотузовані онучами аж до самих колін. Голову мав кругленьку, маленьку і з примоченим руденьким чубком. Його місце було посеред нар, бо там лежала його й шинеля.
І Брус привітався і спитався для годиться, а не по потребі:
– Добридень. Де тут і мені можна примоститися?..
І одноокий відповів:
– Де бачите. Нари, слава Богу, слободні, одозволені від люду… Вибирайте, де схочете…
А той, що стояв у молитовній вистаті, навіть не ворухнувся. Брус поліз на нари зараз коло дверей і, не роздягаючися, ліг. І почув, як усе тіло занило млосним болем. Здавалося, що утома і страждання душі, і пашіння тіла від ударів почали виходити зсередини в одежу непомітним полум’ям мук так само, як із землі виходить пара, коли раннього ранку в тихому повітрі пригріє сонце. Йому було і страшно боляче, і приємно. І разом з цим було ще приємніше від відчуття завмирання свідомості. Він заснув…
І почув Іван Брус, як хтось його смикає за ногу так, що він аж із свого місця зсовувався. Спочатку він не розбирав, що воно таке, і перевернувся на живіт і, вхопившись обома руками за нари, став опиратися тому, що смикав. А як розшолопав, де він, то й схопився і неначе аж злякано спитався:
– Що таке?.. Чого вам треба?
І селянин з одним оком, швидко вимовляючи і показуючи на вовчок у дверях, говорив:
– Уставайте, швидше–бо… Вас кличе вартовий!..
Та Брус, не кваплячись, спитався одноокого:
– Чи довго я спав?
– Та, мабуть, більше як півгодини, – була відповідь. А з вовчка ішов стукіт і гук:
– Давай сюда швидше!..
І Брус підійшов, і в очко чекіст до його звернувся:
– Це вас останнього сюди привели?..
– Не знаю.
– Я вас питаю, чи вас сьогодні привели?
– Сьогодні.
– Як прізвище?
І Брус попрохав:
– Кажіть, будь ласка, все одно за другим те, що ви хочете від мене.
І той роздратовано почав:
– Самий перед скажіть мені своє ймення, а потім уже я скажу, що мені треба.
Та й став чекати, дивлячись на Бруса одним оком у вовчок. А Брус, ніби щось пригадуючи, трошки помовчав, а потім і відповів:
– Спитайте у тих, що мене арештували. Вони знають.
– А ти?
Брус мовчав і дивився на чекіста.
– Я тебе питаюся, одоробло ти, не затримуй мене.
І гуркнув кулаком у дерев’яне вікно. І Брус, кліпнувши кілька разів очима, повернувся та й пішов до нар, де й сів скраю. І від дверей теж зараз же почувся крок по коридору, у швидкості якого можна було упізнати образу авторитета, що потребує «сатисфакції». І селянин, українець, підійшов до Бруса та й промовив співчутливо:
– Не треба було його дратувати. Нам тут і так не солодко. А він може все з вами зробити, що схоче. Він усіх так питає, бо йому треба список скласти на харчове продовольство… Вам сьогодні хліба ще не належить, а баланди міг би й дати. А тепер нічого не буде.
Брус мовчав, зате, ніби щоб надолужити його мовчання, хтось стукнув у дерев’яне віконечко… І «молитовний» чоловік, на якого ніхто не зважав, враз підібрав руки, неначе смикнутий за незриму ниточку, і почав робити «бєг на мєсьцє» та приказувати:
Топор, рукавіци,
рукавіци і топор…
топор, рукавіци,
рукавіци і топор!..
Брус вражено і здивовано занімів, дивлячись на незрозумілу і дику появу. А український селянин здригнув від переляку, неначе від якоїсь душогубської містерії, і заговорив:
– Повірите, собача душа і перед сніданком, і перед обідом, і перед вечерею отак танцює і примовляє… І кожний раз так само. Хтось стукне у віконце, і він негайно починає садити лаптями об підлогу. А спробуйте йому сказати що–небудь. Не чує, неначе заведена дзига. Тільки аж тоді перестає цибати, як звалиш на нари. Та вже й на нарах, лежачи під тобою, дригає бісіянська душа ногами і кричить:
Топор, рукавіци,
рукавіци і топор!
Брус мовчав, ніби не слухаючи земляка, і з нервово зупиненим поглядом слідкував за кацапом. А той, пройнятий екстазом, плигав на однім місці, аж скрипіла підлога і здригали нари, а маленький чубчик підлітав над кацаповим чолом, і куфайка теліпалася на його невеличкім тілі, ніби хотіла позривати гудзики і розвільнитися. Слова ж його пісні зачіпали якісь підсвідомі елементи Брусового єства, які створені розуміти тільки первісні голоси і звуки, що кличуть до ганьби і до огиди всього того, що було дороге, але вже зруйноване. У співі була вимога крові, яка лунає з віку в вік на «красних площадях» Москви. І чулася у йому хвала і підтримка «єжових рукавіц» і «топора». Це була побожність перед брутальністю деспота…
Топор, рукавіци,
рукавіци і топор,
топор, рукавіци,
рукавіци і топор!
І став українець перед танцюристою та й почав усовіщати:
– Побійся Бога, таж у лапті треба святити й паску!.. І як їх поб’єш, то як будеш?.. А ти ж, як і всі люди, вітром не зроблений, і з паскою якось треба між люди… А як люди не приймуть, то все ж таки тебе прийме лях у товариство. І ви будете удвох святити у лапті гонор… Цебто скажену собаку, що рве на всім світі безборонних людей… яка тепер вам обом править за паску…
Але кацап, неначе ніхто до його ж й не обзивався, садив своє «бєг на мєсьцє», супроводячи його приспівом:
Топор, рукавіци,
рукавіци і топор…
Вже з його чола струмками скочувалися краплі поту і поширилися під чолом орбіти неначе від переляку, і очі давали блиск, похожий на колір сірої церати, залитої якоюсь рідиною. А він все тупав і гецав на місці із своїм приспівом. І, мабуть би, не витримала ця людська істота і впала б непритомною на долівку, якби саме в цей час не залунало від камерних дверей:
– Ану, давай на обід!..
І кацап із свого танцювального місця так і плигнув на нари по посуд, неначе з воза кіт. А за ним і українець. Цей вигук штовхнув і Бруса, і він швидше, ніж міг би це зробити без його, поліз на нари і ліг, повернувшись спиною до камери. Він був нервово напружений. Боліла голова. І мигтіла одна гарячкова думка: для кого цей танець?.. І хто його скомпонував і для чого?.. І Бруса охопила тривога за доцільність свого засобу так рятуватися, як він почав. І почув він від українця:
– І вам є хліб і баланда!..
І Брус не повертаючись попрохав:
– Візьміть собі все. Я їсти не буду, бо занедужав.
І не розібрав він того, що відповів йому земляк. І чи прийняв він подарунок, чи ні. Але добре почув і розібрав, як із очка загукав чекіст:
– Шелестіян, давай з вєщамі!..
І бачив Брус, як нагло і пальонно схопився Шелестіян і як прожогом вибіг крізь відхилені двері камери у сіни тюрми…
Ось тобі, людино! Хто б ти не була і яка б ти не була… Чи багата, чи бідна, чи мудра, чи нерозумна, коли б’є грізний час небезпеки над тобою, то ти все те, проз яке проходила у житті виростаючи, оцінюєш тільки тоді, коли воно тебе зустріне знов, щоб минути. І Брус був ладен бігти і гукати, щоб вернувся односелець Шелестіян. Але дарма!.. Ніхто його не пустить і не зважить на гукання його душі із далекого принисклого юнацтва, яке нагло збудилося тільки від одного доторку байдужого випадку. Ні, Брус уже не відпочине від того нещастя, що стало грізною ніччю і над ним, і над його бідною Батьківщиною!.. До побачення і бажаю тобі у тому житті, що тобі ще лишилося, не розминутися з твоєю долею!..
Джерело: Осьмачка Т. Ротонда душогубців. – [Б. м.: 1956 р.,] с. 253 – 268.