Утеча з пастки

Тодось Осьмачка

Зважаючи на ось таку турботу, він лежав, не сплющуючи очей і не вкриваючись. І відчуття того, що там за спиною щось лежить мертве, а хоч похоже тільки на мертву людину, тримало його стурбовану і звужену свідомість у такім стані, як і пальці пробувають, коли мають у своїх пучках розпечену бараболю, яку треба швидше випустити, щоб не поробилося пухирів. Йому треба було тікати, і він ждав, неначе вибираючи для цього уже знайому мить. І зараз йому хотілося, щоб і світло погасло, хоч і знав, що так не буде, бо не знав, де шукати вимикача…

Аж ось далеко в селі заспівав півень. І схопився Брус так, ніби він цього співу і чекав, і ніби спів йому і сили збудив. І спустив старий ноги на підлогу, і встав… Хилитнувся і нагнувся до одежі. І надів штани і піджак. І побачивши те, що бриль лежить долі, хотів не брать його. Та думка несамовита торкнула свідомість, що оцей, який з ним розмовляв, може дати собаці понюхати бриль, і собака знайде, куди хазяїн утік. І нагнувся, і надів бриль, хоч трохи, трохи він не ліг поруч бриля…

І, не оглядаючися вийшов помалу з кімнати, бо її не запер за собою той кат. Мабуть, гадав, що кволість кращий сторож, ніж колодка. Брус дивився собі під ноги, щоб не впасти. Так робить і та людина, що переходить через кладку якусь безодню і не спускає з кладки очей, бо один погляд набік – і вона уже летить сторч туди, звідки живою уже не вернеться… Сіни були освітлені так само, як і тоді, коли він увійшов сюди. Він упізнав двері в купальню. І ввійшов туди. Чоботи його лежали коло дверей під стіною, а сорочки коло ванни. І він рішив іти у больничних. І витяг з кишені носову хусточку, і зв’язав чоботи нею за ті вуха, за які він завжди тяг, коли взувався. Та й перекинув через плече чоботи так, що один зліг на спину, а другий звис на груди. І вийшов, і пройшов сіни. Двері були не заперті і тут ще й трошки відхилені. Крізь щілину видно було східці, освітлені ліхтарем.

І коли він відходив від цього корпусу, то перед ним стіною став ряд яворів. І в його думці стало те, щоб іти навпрошки крізь сад і вилізти у якусь дірку в тину. Але заперечення, що в тину може і не бути дірки, повернуло його на стежку, викладену з дощок. І ввійшов він у амбулаторію. І впізнав тут ті двері, якими його уводив Мадес. Вони були заперті ізсередини ключем, що стримів у дірці. На щастя Брусове, і тут не було нікого. Тільки електрична лампочка світила і освітлювала теж і за вікнами: сторчовий тин і кущі бузку. Утікач підійшов до ключа, зліг на двері і повернув ключ. Двері відчинилися, і він переступив поріг у сіни. І, не гаючись ані тієї миті, замкнув за собою двері у амбулаторію, а ключ лишив у дірці. І помалу зійшов із східців на волю.

Ще не розвиднялося. Але він відчув тілом ранкову прохолоду. І, перехрестившись, промовив:

– Господи, поможи…

І передибав упоперек Мельниківський шлях, і підійшов до полів. Між ними і дорогою тягся довгий і підвищений рубець насипу, зарослий кущуватими будяками з довгими потрійними кольками. Брус був босий і зрозумів, що не перейде із шляху в поле. І пішов попід цим зарослим гребенем, шукаючи межі. Він був супокійний, бо ще зорі блищали з нічного неба. Він ішов на захід і минув лікарню, що своєю нічною формою нагадувала купу густої тьми, яка дивилася на його втечу кількома гострими вогниками, і своєю близькістю тільки вона й тривожила Бруса. І він ішов, несений одним бажанням: як можна швидше зійти із цього обшару, де вивищується лікарня. І разом з цим боявся спотикнутися, бо знав, що буде дуже важко вставати. Та чи то ж і встане?

І враз відчув під ногами гладкість грунту. І придивився пильніше. Саме тут починалася межа. І він з полегшенням зійшов на неї і пішов у темні поля. Перед ним були і вони, і небо одного кольору, тільки зорі над ним відрізняли свій простір від земного. Направо від Бруса було темніше, ніж у інші напрямки. І він знав, що там є яр від Носачева аж до Ладимирської станції. І ним іде залізниця, і попід залізницею тече річка. І туман з річки, і дим від паротягів, мабуть, змішалися у одну гущину і висять над яром, бо ніч тиха, хоч і темна. А з лівого боку ішов шлях на Куцівку, і його теж було не видно. Тільки далеко–далеко, мабуть, аж за Самгородком, стояла якась заграва, похожа на лісну пожежу.

Межа пересікала толоку. Через те йому прийшлося іти по рівному і по вкоченій землі. Але це він прийняв до уваги тільки тоді, коли якийсь селянин парою коней і возом почав обминати його. Але не встиг Брус заспокоїтися від свойого висновку, як селянин припинив коні і гукнув:

– А сідайте та підвезу!..

Старий придивився і підійшов до воза… І щоб сховати свій сором, що не вилізе, попрохав:

– Я положу тільки свої чоботи… І ви мене покиньте та й їдьте собі. А як скінчиться межа, то ви тоді скиньте мої чоботи… І я надійду і візьму…

Чоловік натяг віжки, щоб коні заспокоїлися, і спитав:

– А відкіля ж ви?

– Із Смілянської лікарні… у Куцівку. І, повірте, так знебувся, що і ніг не підтягну… То ви вже, будь ласка, хоч мої чоботи підвезіть.

– Ге–е, так не годиться… – відказав селянин. – Ану лишень я вам поможу вилізти, якщо ви самі себе не подужаєте висадити на віз.

І зліз, і справді поміг вибратися Брусові на свою хуру, а потім і сам сівши на старе місце, підняв угору батіг і тільки проказав:

– Ану, карі…

І коні рушили жвавим тюпаком, а селянин, обернувшися до Бруса, говорив:

– Який ви небоязкий… Та ж я міг би узяти чоботи та й поїхати собі. Ви ж знаєте, що час тепер такий, що і за гнилу реміняку на вшивальники треба платити клунками пашні… А ви мені повірили… Та й що ж би то я мав у грудях своїх, якби самі чоботи повіз, а охлялого хазяїна не взяв?.. Дивна ви людина… У мене коні невтомлені, то чого ж би вас і не підвезти?

– А ви, мабуть, уже ідете до жнив, що з косою та з вилами? – Брус йому мову ізвів на друге.

– Де там! До жнив ще треба ждати неділь з дві. Я іду у Шохинів берег укосити трави… та трохи й худобу попасти…

І, відвернувшися, почав їхати мовчки. А Брус цьому був і радий. Він боявся, що селянин його може упізнати. Старий чоловік своє горе мав, як тяжкий собі сором.

Почало уже й світати. З лівого боку у їх іззаді все небо взялося рожевою смугою над землею. І по всій толоці стали видні купки навоженого гною. Трава і будяки аж чорніли силою ранкової свіжості. І пилюга на межі, якою вони їхали, за колесами не вставала, бувши придавлена нічною вогкістю. І нарешті поле почало перехилятися у глибокий Шохинів яр. Вони тепер саме минали економію. Дорога до неї була заросла травою і терном. І видно було, що одвірки воріт двору були витягнені і на їх місці росла висока польова бузина. Стіни економічеських будинків виднілись крізь кущі молоденької акації та крізь вишеньки, та крізь кручені паничі, поплетені на ганках і на лутках без вікон, і на повалених виводах. Вони проз це румовище проїхали мовчки в яр, посеред якого росла рогоза та осока, а по краях висока гарна трава. Вся вона крайками листочків сивіла від роси.

І селянин повернув коні понад травою і зупинив. Шини і обіддя коліс зразу стали запорошені і мокрі. Коні почали пастися, а селянин поміг Брусові зійти з воза і показав пужалном, куди можна пройти на куцівські поля:

– Он, дивітеся, насип. То Совєти роблять шлях на Умань. Там попід насипом є стежка, якою можна пересмикнутися на той бік.

Брус подякував і знов так само, як і раніше, поклав на плечі чоботи та й пішов по мокрій траві.

Але коли вийшов до акаційової посадки, що ішла від мельниківського поля аж до куцівських полів, то відчув тяжку втому у всім тілі. Та ще й до того почало знов пекти під грудьми. І свою голову він відчував з тупою біллю, похожою на сонливість п’яної людини. І йому здавалося, що це голова така важка, що аж ноги вгинаються, а не тіло разом з чобітьми. І він ледве дибав, і чогось певний був, що він дійде до села, коли не сяде відпочивати. І він ішов. Вже залишив за собою і посадку, вже увійшов на межу між куцівські жита, але все не сідав, все перемагав свою утому. І якби було кому спитати, куди він іде і чого поспішає, то Брус напевне і не сказав би… Хіба, може, трошки подумавши, промовив би:

– Сповістити Івана, щоб швидше виїздив, бо вже батько вмер.

Бо оте, що він говорив селянинові, що він іде в Куцівку, значило, що він іде умерти на просторах своїх полів, бо він не мав сили немощного себе комусь накидати. Дарма, що все життя своє з найсвідомішою своєю часткою віддав своїм людям… І тепер він дибав і дивився, де б його сісти так, щоб стінка житів була захисником від сонця і щоб давала затишок не так від вітру, як від непроханих очей.

Те плече, на якому висіли чоботи, було нечувственне, і ліва рука, яка трималася на грудях за сталку піджака, не могла уже розігнути пальців, щоб пустити її… Але він добре почував, що вже потрібно дуже мало, щоб упасти… Може, повіву вітру, а, може, голоснішого шуму житніх колосків… А то, може, він упав би і від раптового цвірінькоту горобця над вухом?

А сонце тим часом низенько, по самісінькім обрію, перекачувалося від нижчого місця до вищого так само, як і перекотиполе, що, опираючися на свої сухі бадилини, не опадає, а біжить і біжить… І сонце, спираючися на своє проміння, котилося і котилося аж в ті жита і трави, і ліси, яких воно діставало промінням і які схилялися від тягару сонця. І блискали свіжістю і вогкістю, і росою, утворюючи для сонця ранкову путь.

І подивився Брус на світ. Аж висока і біла, у клубку соняшного червоніння, стоїть над ярком Куцівська церква. І закрутилася у його голова, і він похитнувся і впав лицем у жито. Хотів ліву руку випростати і не подужав.

Земля була ласкаво прохолодна і пахла крізь зім’яті житинки і колоски дорогим і милим ранковим пахом. У йому чулися і торішні соломинки, і синюшна роса, і свіжі корінці, і торішні перетлілі корінці, і кузочки, і комашки. І людина всім тягарем свого тіла прилипла до землі і стала почувати себе аж ніби дужчою. То було байдуже, що бриль посунувся Брусові на спину і що на його сиву голову житинки позвішували свої остисті головки і гойдалися від вітру, і торкали його волосся на голові так, як маленька дитина часом стукає у чужі двері худенькою ручкою, щоб люди відчинили і дали їй напитися, бо вона сирітка.

Та й почув старий Брус крізь своє заспокоєння, що вийшло із вогкої землі та із зеленого зела:

– Дядьку… Дядьку, уставайте. Вже сонце підбивається під сніданок…

Але не можучи поворушитися і повернути голову до ласкавого голосу, він попрохав:

– Стягни у мене чоботи із плеча… та й поклади збоку при мені… Вони мене так придавили, що я й не встану.

І дівчачий голос знов промовив співчутливо:

– Боже мій, перший раз бачу таке… Людина із–під чобіт не вивернеться… Ось я вам поможу…

І справді, за якусь хвилину він уже сидів на межі під житом, а чоботи його, зв’язані носовою хусточкою, лежали поруч із ним на шпурині, а на чоботях бриль. Ліва Брусова рука трималася землі, і він ворушив пальцями, неначе радіючи, що упізнавав ними землю. Ноги були босі і в пилюзі, яка спочатку, змокрівши на ногах, а потім висохши, стала сухішою від шкаралущі. Штани чорненькі були не підкачані, помокріли знизу аж по коліна. Брус викликав жаль. І дівчина промовила:

– Дядечку, посидьте тут трошки. Я побіжу в село, і люди прийдуть і вас заберуть.

У Бруса мигнуло в голові, що можуть узяти ті самі, що вже його брали, і попрохав знов:

– Дочко, потривай трохи… Скажи мені, де я?

– Під Куцівкою.

– А чого ж це ти опинилася ось тут коло мене?..

– Я іду із Ташлицького хутора до Бруса старого. Мене тітка послали.

– А чия ж ти?

– Шелестіянова.

– Ти Гапуся?..

– Гапуся… – вимовила дівчина і геть уже не тим голосом, з яким вона звернулася була з самого початку до Бруса.

Зараз, чуючи її голос, здавалося, що вона зупиняла накипілий плач, якому ще нічия ласка не дала вирватися із ображеного серця… Або неначе вона збиралася прохати оцього незнайомого чоловіка, щоб він її уже нічого не питав. Але Брус таки питався:

– Чи ти ж того Бруса знаєш?.. Та й чи бачила коли–небудь…

– Бачила…

– Бачила?.. Бідна дитинко, не йди нікуди. Я й сам себе урятую… Я тебе знаю… Я – Овсій Брус. Скажи мені, навіщо я тобі?.. Мені гадається, що я можу стати у пригоді, якщо ти хочеш того, що я думаю.

Дівчина злякано глянула на його, а потім на його чоботи і на бриль і почала втирати очі зелененьким хвартушком, говорячи:

– Я бачу, що ви мені вже не поможете… Я пізно прийшла, дядечку, до вас… Ви вже он не хочете, щоб вас і люди рятували.

У Бруса тремтіла права рука, якою він тримався за грудку, щоб міцніше сидіти. Ліва рука теж трималася землі. Він не мав сили навіть сидіти так, як треба. І дівчинині останні слова неначе його отверезили і привели до розуміння всієї страшної його ситуації. І він, рятуючи те довір’я, що дівчина спочатку висловила до того Бруса, до якого ішла, сердечно її попрохав:

– Скажи мені, дочко, що ти хочеш… Я тобі допоможу хоч словом.

– Поможіть… Мені й тітка казали, що тільки ви можете допомогти.

Коли вона це говорила, то дивилася в землю і хвартушком затуляла обличчя і тисла до очей його. Збоку здавалося, що вона вимочує ті сльози, які повіками видавлювалися із очей. І Брус, на диво володіючи собою, обережно і співчутливо поставив їй знов питання і разом з ним і виправдування себе за його:

– Як я можу тобі помогти чи комусь іншому, коли я не знаю від чого? Я мушу все знати, щоб стати людині у пригоді… Кажи, не соромся…

– Я черевата.

Так, як вона вимовила своє лихо, тільки самогубець хреститься і плигає на каміння, щоб розбитися. Вона ще не знала, що такі скоки вона ще не раз робитиме в житті, але тоді вже знатиме, що у тій безодні, куди плигатиме, буде не каміння, а щось інше, на яке жінки падають і не розбиваються. А тут вся гострота становища ще показувала на страшну небезпеку. А старий Брус своїм людським обов’язком пішов назустріч погрозі:

– Дочко, слухай добре… Уже мої ліки не в моїй хаті… Не в мене. Але є інша стежка, якщо ти не боязка дівчина. На цій стежці ти можеш і врятуватися… Перед Великоднем я лікував корову у однієї макіївської вдови. І скотину врятував. А хазяйка, знаючи, що у мене є син у Києві… Вона думала, що він ще нежонатий, і я думав… І дала мені десять золотих карбованців… Царських. Щоб син мій із їх зробив собі перстень на шлюб… А може, і два. І зав’язала цю десятку у червоненьку стрічечку і заплела моїй коняці Вигрі у гриву над чолом. І тая стрічка червоненька і зараз висить там… І ти піди чи ввечері сьогодні, чи взавтра рано. Краще мати при собі і ножнички. І коли Вигра їстиме, то ти її чоло погладь ласкаво і відріж ту стрічечку з десяткою. Та й їдь за гроші ті у Київ… Я дам тобі адресу…

– А до кого ж я по’іду? – спиталася розгублено і недовірливо Гапуся.

– До мого Івана. Його жінка у цім році вийде на жіночі лікарі. І вона тебе урятує. Тільки чуєш? Як дістанеш ти гроші, то того ж дня і добивайся на станцію… Чорт їх бери, коли їх візьмуть геть усі за квиток, то бідкатися немає чого… Але тут я уже тебе прохаю… Перед тим, як матимеш іти на станцію, піди до Онопрейовича, нехай візьме у скляну принцовку тих ліків, що у зеленій пляшці з великим червоним хрестом… І нехай прийде сюди до мене. Скажи йому про те, де ти мене бачила і що я прохав… Не забудеш?..

– Не забуду. Дякую вам, дядечку. Тільки ж що я не маю адреси…

– Ага… Так ось… У тебе є чим записати?..

– Нема… Я не забуду… Ви тільки мені скажіть.

– Ну, добре… Я не дам його адреси, я дам тільки адресу тієї лікарні, де його жінка працює… Де та лікарня, то увесь Київ знає. Ти тільки спитаєш Олександрівську лікарню і лікарку Щоголову… Не забудеш?

– Олександрівська лікарня і лікарка Щоголова. Не забуду… Ніяк не забуду. Дякую вам, дядечку!

– Почекай ще трошки. І вже там перекажи синові все, що ти бачила, і скажи, що я вмер. І він уже знатиме, що робити.

І Гапуся як стояла, так і заплакала. Але тепер уже вголос. Вона відвернула від Бруса голову до села і, тримаючися обома руками за груди, тужила. Плач рвався з грудей нападами, її горе торкнуло і старого чоловіка, бо у його теж рушили сльози по невмиванім і защетиненім лиці і збігали аж по вусах… І нарешті він вимовив:

– Ну, ходи здорова, дочко. Людям нічого не говори, тільки скажи Онопрейовичу… Іди і не барися.

І Гапуся, дивлячися на село і не оглядаючися на Бруса і ревно плачучи, рушила до села, вимовивши тільки одно слово:

– Прощавайте!..

І зникла за житами. А її туж доносився ще довгенько до вух залишеної в полі людини. У його сльози, як дощові краплини по шибці на вікні, не переставали бігти і бігти… Так само, як і в лікарні було після того, коли Парцюня сказав, що вже його аптечку віддали Онопрейовичу.

І час у полі ішов непомітно. А старий Брус мовчки сидів під стінкою жита, тримаючися обома руками з обох боків за землю. Уже сльози позасихали і на очах, і на ріденькій бороді, і на вусах, і на невмиваних і защетинених щоках під горбатим переніссям. І сонце вже давно звернуло з південної пори і, розкинувши своє проміння по цілім світі і понад куцівськими житами так, неначе голубка розставляє свої крила і свої пера для туркоту, вело під промінням до заходу усе летюще і цвірінькливе, і щебетливе птаство, похоже на курчат під крилами своєї матері… Уже хтось із людей надів на Бруса і бриль, а він все сидів на однім місці із заплющеними очима. І можна було б сказати, що він умер сидячи, якби чорні у засохлім пилу ноги не здригались час від часу, коли на їх сідала якась муха, щоб утнути до крові.

Тихо скрізь було і до села, і до Носачівських та Мельниківських ровів. Тільки вряди–годи перебігали межу чи перепелиці, чи зайченята і тишу не полохали, а робили її урочистішою і таємничішою.

Як же сюди потрапила Гапуся, що знайшла того, кого шукала? Вона ішла із Ташлицького хутора проз Линників і Паничів, і проз Громовенків від місця, де спочивав Брус. І її межа пробігала кроків п’ятнадцять від місця, де спочивав Брус. Ця межа сторчовим напрямком стикалася із тією стежкою, що справлялася на хутори. Тут вона і побачила щось похоже на людину. І тепер після неї між небом і землею, над людськими хлібами, стояла незрушенність пригоди і чекала…

Аж ось із–за ріжка двох стінок жита з’явився фершал, добродій Онопрейович, і зразу, вглядівши Бруса, справився до його. Підійшов і став перед ним. І пильно, і напружено дивився якусь хвилину, а потім трошки голосніше, ніж він звичайно говорив, промовив:

– Добридень, Овсію Юхимовичу!

І здригнув Брус, і розплющив очі, і в сірім погляді, опроміненім зморшками і бровами, мигнув якийсь блиск вдоволення, і він сказав так, як люди говорять крізь сон:

– Це ви, добродію Онопрейовичу?

А той зараз же і сів коло його поруч та й спитався:

– Чим я можу знадобитися вам, Овсію Юхимовичу?

Але той, неначе і не чув цього питання, а тільки скерований осередньою силою думки чи почуття, вимовив несусвітнім голосом:

– Подивіться на мене… і як треба, то обмацайте і скажіть, чи я знеможений, чи я недужий?.. У мене і під грудьми дуже пече…

І Онопрейович його запевнив:

– Не треба мені вас обмацувати, щоб знати і сказати. Мені відомо. Ви дуже недужі. Вам треба операцію зробити. У вас шлункова виразка. Але спочатку вам треба оклигати перед операцією… Оце і все, що я можу сказати.

А Брус тоді знов до його, мабуть, керуючись вказівками пережитого тепер, озвався та й спитався:

– А як я видужаю після операції, чи ви поділитеся моїми ліками зі мною, щоб я міг якось дотягти до Божої межі?..

І Онопрейович заворушився і підсунув кепку догори і, прокашлявшись, відповів:

– Знаєте ви добре, Овсію Юхимовичу, що тепер ліків немає нігде, і знайти їх неможливо… по аптеках. І як я вам дам якісь, то і Маздигін, і всі комуністи будуть знати, що я з вами ділюся… І зроблять зі мною те, що зробили тепер і з вами. Бо, повірте мені, що Маздигін щойно приїхав сюди, в наше село, то зараз же й почав мене морочити, щоб я забрав вашу аптечку. Він казав, що ви їздите по селах і агітуєте супроти Совєцької влади і вам не місце у новім житті. Так що не я ліз, щоб вас так страшенно скривдити і забрати вашу кривавницю… А крім цього ще, як Маздигін привозив із вашим Мадесом аптечку до мене, то говорив, що й і той, із Москви, казав, що вас треба ізолювати від людей. Мабуть, так, як уже ізолювали Сергія Сергійовича?..

– Він же, кажуть, розірвав руку іржавою бляхою і заразив кров… І вмер у себе у ванні?..

Здавалося, Овсій Юхимович цими словами спробував заперечити, та й знов замовк і слухав. І тепер пальці і правої руки, і лівої тремтіли на грудочках від зусилля не втратити рівноваги, щоб не впасти.

– Отож він сам себе ізолював від людей, а якби ні, то йому була б доля така сама, як і ваша.

– Дякую вам, добродію Онопрейовичу… що послухали мене… такого зацькованого, та й прийшли… Я вас прохав там про одну… штуку… І чи принесли ви її у шприцові?..

– Приніс, Овсію Юхимовичу… – була тяжка і силувана відповідь Онопрейовичова.

І Овсій Юхимович глянув на його і показав очима на ліву руку та й вимовив:

– Вона у мене найнедужіша… і ви зробіть упорскування у неї… Потрудіться… І нехай я засну і відпочину. А то я цілу ніч не спав і такий утомлений… А тут ще й діти десь узялися на цій межі і не давали мені заснути: то скидали бриль, то надівали…

І добродій Онопрейович звівся навколішки, взяв ліву руку Овсія Юхимовича і закотив забруднений рукав чорного піджака аж за лікоть. І почав шукати у спідній кишені свого піджака шприц. Але він там чогось заплутався і не так швидко давався з’явитися на людське око, як того хотів Онопрейович. І через те фершал говорив так, аби щось сказати:

– Колись ви робили упорскування скаженим собакам і скаліченій скотині, щоб вони не мучилися. А тепер ми самі, як скажені собаки, потребуємо цього засобу… І ви вже мені простіть на цім світі, бо знаєте, як почав він нам добігати.

Коли він говорив, то закочена рука біліла супроти неба, і її худість випиналася на очі, неначе якась страшна непристойність. Тільки жила коло згину ліктя синіла таким кольором, як і волошка, яких так багато було на цій межі. Але ні… Мабуть, жила синіла страшнішим кольором, бо на чолі у фершала з’явилися краплі поту… І нарешті він прихилився до руки і так її на звисі і встромив шприцом у найсиніше місце. І Овсій Юхимович попрохав:

– Положіть мене так, щоб, коли я буду засипати, то щоб бачити і небо, і колоски… Щоб і сон мені такий приснився, як і те життя, що я прожив поміж оцими полями та нашими людьми…

І замовк. І фершал положив його і підклав під голову чоботи. І став над ним, тримаючи у руці порожній шприц, і тихо плакав. Бриль лежав за головою і за чобітьми у втомленого Овсія Юхимовича. І пройшло Бог його знає скільки часу, а фершал все стояв і дивився на лежачого, але, видно, він не ждав ніякого цікавого передсмертного явища. Видно, він був пришиблений таким спокійним і страшним випадком.

Овсій Юхимович не сплющував очей і лежав, і дивився вгору, поперед себе. І фершал довго думав, що він живий. Але коли він нарешті узяв руку в лежачого за живчик, то відчув тільки німу тишу уже неживого тіла. І швидко він мертвому розкотив рукав на лівій руці і вирівняв її уздовж піджачка. А праву руку зігнув так, щоб долоня покривала серце. І потім скинув свою кепку і, трошки ще постоявши, пішов межею до села. А шприц його все ще був у лівій руці. І тільки коли він згадав, що люди своїм мертвим сплющують повіки, то зараз же сквапно сховав свій шприц, надів кепку. Йому було важко. І в його виникло питання про своє становище. А що ж далі?.. А далі, він це добре знав, що ні в кого не буде підстав у його відібрати аптечку. І свідомість про це сповняла його певності, і він пішов швидше… Ну, що ж? Всяк буває на світі.

І увійшов він у село, і побачив, як із церковної дзвіниці злетіли чотири ворони і полетіли понад селом. Саме в цей час сонце сідало, і від хатів, і від дерев, і від бур’яну тіні видовжувалися, неначе пальці тієї тьми, що втягала в свою середину обкладене вечірньою міддю сонце.

Носачів – у Смілянському районі Черкаської області, 7.5 км на захід від Ротмістівки.

Джерело: Осьмачка Т. Ротонда душогубців. – [Б. м.: 1956 р.,] с. 123 – 137.