Іван Овсійович і батько

Тодось Осьмачка

І враз надворі почулася хода людини, і Іван Овсійович перервав думку і геть-чисто став іншим: інший настроєм і такий до тих думок, що ішли, як і той птах до своєї пір’їни, яку згубить. І справив він свою увагу на те, хто йде. Такий душевний рух, як цей, міг виробитися тільки безугавною обережністю із словом у тих обставинах, серед яких він жив у Києві. Може, він би і спокійніше закінчив своє думання, якби від його передбачалась якась реальність, а то його психічні рефлєксії ішли, ніби для того, щ,об виправдати сум про тяжку для його душі ситуацію. Людина, коли ховається із словом, то й думки тієї цурається, що проситься у слово, і завжди носить у своїм зовнішнім виразі відбиток якоїсь приреченності, а разом і маніакальності.

Та й оглянувся він навколо себе ніби для остаточного заспокоєння. І аж тепер він помітив розташову тієї хати, у якій він був. Вліво від дверей була піч і лежанка впродовж печі у куток і відрізнялася від стіни такою смужечкою простору, аби тільки було можна боком пройти. На лежанці лежала постіль, упорядкована на день. А вправо від дверей попід самою стіною стояв маленький ослінчик, торкаючися своїм кінцем лівого боку високої із соснових дощок шафи. І від того, що вона була нефарбована, то мала вигляд кольором дуже давніх дверей коло якогось льоху. Вона була замкнена на колодку, із-під якої виднілася велика і кругла сургучева печатка з двома мотузяними хвостиками. Напроти неї під другою стіною білів під скатертиною столик. На нім нічого не було, але під ним лежав чималий чамайдан, уже обкручений мотузкою, видно, для від’їзду його хазяїна.

Піч була заслонена, і перед її припічком бовванів маленький стільчик на трьох ногах. Долівка була земляна, нерівна і давно мазана, але чисто заметена, а віник лежав доладу покладений при стінці лежанки. А в сумній височині над столиком висіла дуже давня, аж чорна, невелика ікона Спасителя. На ній виразно блищали тільки худі щоки божества, і над ними невиразно темніли плями очей. Та ще внизу на ній, під Спасителем, жовтіла Адамова голова на двох перехрещених кістках. Із-за ікони з одного боку стирчали дві маківки, притримуючи край біленького рушничка, яким завішена була іконка… І все було тут мовчазне і нерухоме, неначе трималося в своїй нерухомості сургучевою печаткою, що висіла коло колодки на шафі.

Аж рипнули двері, і в хату увійшов середнього зросту чоловік, сухий, сіроокий і зарослий аж до очей рідкою русявою борідкою, яку на два боки розтягали великі довгі вуса:

– Добридень, бо я тебе ще сьогодні не бачив… – обізвався той, що ввійшов.

А Іван Овсійович, не відвертаючися від вікна, відповів:

– Не бачилися, тату…

Ця відповідь, видно, вразила старого чоловіка, і він зараз же сів на ослінчик при самій шафі і з болем в голосі спитався:

– Ти сьогодні хочеш їхати?..

– Сьогодні, – була суха і коротка відповідь молодої людини, що все в отій самій вистаті, не повертаючись від вікна, з виглядом тяжкого смутку стояла.

А батько правою рукою, яка стала тремтіти від осереднього хвилювання, почав від бороди натягати вбік довгий вус і говорити переривчасто:

– Сину… візьми мене з собою в Київ… Я тут швидко умру… Там же є усякі лікарні для скотини… А ти знаєш, я умію ходити і рятувати усяку твар… Я не буду тобі тягарем і не буду над душею тобі нависати, сину…

І син раптово повернувся до батька і став дивитися на його. За всі три дні він аж тепер був уважний до батька. Оце повернувшися, він помітив у всій його сидячій постаті якусь несказанну зміну тієї людини, яку він завжди уважав своїм батьком та ще й людиною рішучою і нап’ятою завжди якоюсь невгасимою енергією волі. Він як оце приїхав, то не дуже придивлявся до батька, бо брат Мадес наговорив, що старий п’є безнастанно горілку і що люди з кожного села, у якому він лікує скотину, привозять його додому неначе мертвого від горілки і зносять, і кладуть коло призьби перед хатою ще непорушнішого від деревини. І батько там лежить до опритомнення. А потім сам устає, уточується у хату і вже там долежує свого п’яного чаду. І Іван Овсійович, тепер бачачи у батька очі, не то повні сліз, не то хворобливого сльозіння так, що він ніби не бачив навіть, з ким говорив, – став ще пильніше вдивлятися в образ рідної людини.

На йому старенький чорненький піджачок і такі самі штани, управлені у вимазані дьогтем чоботи… Мабуть, ще перед похороном вимазані… І двовуха шапка у лівій руці на лаві, перекинута дном угору, говорили страшною і незгласимою мовою про якийсь душевний і незносимий тягар, а не про пиятику. І в Івана Овсійовича аж тепер мигнув у голові сумнів щодо правдивості братових інформацій. Він знов у цій жалюгідній постаті упізнав ту людину, яка ніколи не доведе до того стану, про який йому розповідали. Вони, видно, надіялись, що гість з Києва прийме батькову хоробливість за наслідки пияцтва. І син сквапно дістав триногий стільчик коло печі і поставив на те саме місце, де він тільки що дивився у вікно, і сів проти батька та й спитався усім болем смутку і співчутливості:

– Що таке, тату?

– Візьми мене в Київ… Раз там є великі школи на все і на скотину, то я там знадоблюся і не буду тобі завадою… А тут я пропаду… Ти чуєш?.. Ото реве корова, заперта зранку в хлівці. Вона хоче води, а якби повіточка була відперта, а я взяв та й дав їй води, то Мадес не дав би мені просвітку цілий день. Він каже, що я хочу його худобину отруїти… І то дивися ти, і приходить людині отаке в голову!.. Та хіба ж то він її й придбав?.. Та то ж мені Макіївські люди дали теличкою за те, що я їм колись позичив грошей. А вони не мали зароблених, то й віддали мені теличкою… Та й чого варті тепер оті гроші?.. І я тому її віддав на хазяйство. І тепер, дивися ти, сходить просто з двору з жінкою, а скотину запирає, щоби я варився від світання до смеркання отакою невпорядкованістю..

– Тату, це для мене не зрозуміло, і я силкуюся все збагнути, і думки холонуть…

– Та й де ж його новій людині все взяти до тями?.. Він уже давно злигався з отим комуністичним підгекувачем Маздигоном. І ще як мати наша була жива, то він і її ні в що не ставив, і мене… Ну, наче тобі переробили собачі душі людську натуру!.. Але ми тоді з матір’ю ще якось не давалися на поталу… Ще вдвох сходилися і говорили, що треба разом умерти, щоб не поневірятися на чужих судилищах у своїм дворі… Бо ж якби не комуна, то хіба б Мадес додумався до таких штук із своїм батьком?..

– А ви горілки не п’єте?.. – спитався син з якимсь жорстоким притиском, ніби не кладучи свій присуд ні на брата, ні на батька.

І батько враз вирівнявся сидячи. І впала шапка з лівої руки додолу. І, подивившись на ікону Спасителя так, ніби у його мигнула думка взяти Бога у свідки, а далі, упершися своїми очима у синові очі, крізь гіркий усміх, що заворушив вуса у бороді, промовив:

– П’ю… І поки мене люди не минають, я і тієї чарки не минатиму, що від їх простягатиметься до мене.

– І вони вас нечувственного привозять додому?..

Та тут уже старий устав і таким голосом, що виходить із того серця, яке тут на землі всякі суди касує і не сподівається ні від кого якоїсь правди, вигукнув:

– Ну, розсобачої душі душа!.. Добре вже мене обійшли своїм висвячуванням!.. Та чи ти коли-небудь, як жив дома, бачив мене таким, щоб я не своїми ногами ішов до хати… Та ж ти добре ще пам’ятаєш, як я напивався, і ніколи було не іду якимсь возом, а завжди своєю конякою та ще й верхом… Я ж тоді об’їздив цілий район, лікуючи скотину, і якби я не мав на плечах голови, то мене б і моя коняка б не носила на спині своїй… То невже я зараз, по-твоєму, на старість, перед своєю погибіллю можу втратити голову?.. Я напиваюся, але люди не помагають мені триматися власними ногами за цей нещасний світ… І сорому людського я на свою совість ще не покладав, і ще не зневажав своєї і людської слави!..

І син після останніх слів рвучко нагнувся і дістав батькову шапку з долу і, поклавши її знов на лаву, промовив схвильовано і стишено:

– Тату, сядьте… Я більше ніколи вас не образю цим у вашій хаті… Я вже все знаю про ваше пияцтво…

– Знаєш… – гірко прогомоніло на всю нашорошену хату. – А чи ти знаєш, що оце та печатка висить ось, коло колодки на моїй шафі, з моїми ліками?.. Бачиш?.. То як же ж ти можеш казати, що знаєш моє пияцтво?..

І син йому перебив:

– Я сказав так, щоб ви зрозуміли, що я страшно шкодую, що випустив таке слово із вуст, бо я не вірю жодній поголосці, що йде супроти вас…

– Сину, сину… Чи ти віриш, чи не віриш, а я знаю, що я такий, який є у тих чутках, що про мене навмисне пускають… на те, аби без ніякого шелесту забрати усі пляшечки ось із цієї шафи…

І він ударив злегка долонею по дверцятах сховища своїх ліків і провадив далі:

– Оця комуна, оця «народная власть» увійшла у стачку з пекельними силами і випустила на нашу землю із самого споду людської злоби найлютіших собак у образі людей, щоб вони нас ось тут, на землі, домучили, не допустивши і до геєни огненної… Бо скажи ти мені, на милість Божу, як назвати отакі підтравності та лиходійства, що вони коять… Ось учитель сільський, Маздигін… Що я йому заподіяв?.. Але не встигли незаможники зіп’ятися доладу на силу, як уже він звернувся до людей, щоб відібрати у мене мої ліки, бо я, мовляв, не маю права лікувати скотину… Бо я самоук!.. І коли я таке почув і побачив, що то воно таке говорить із їх печінок, то я вже знав, що відберуть… І не гаючися ні хвилинки, майнув у Ташлик до Сергія Сергійовича… Ти його знаєш… Він людський хвершал, а краще орудує за когось іншого й не такого, як сам. Та й кажу до його:

– Заберіть у мене мою ветінарську аптечку…

А він подивився на мене сумно та й промовив:

– А хто ж буде людей рятувати? Та й з чого ви будете жити?

І я йому зараз усе й розповів, а він, недовго думаючи, приїхав до мене і вибрав ліки, які йому найпотрібніші були… А ти знаєш, що він уміє так само до людей, як я до скотини, тільки що більше грамотний і більше знається із людьми вченими. І що ж він після цього робить? Їде в Черкаси до ветінарного лікаря Фігуровського і повідомляє його про мою справу… І іде в Городище до ветінарного лікаря Бровенка і те саме робить. І аж накінець усього іде в Шполу до якогось жида, теж ветінарного лікаря, і його підбиває. І з’їздяться вони втрьох до Сергія Сергійовича в господу. А в його вже були якісь повітові голови сполкомів… І всі вони гуртом на підставі свідків з колишніх сіл виробляють мені документи, що я маю право лікувати без усяких заборон людську скотину скрізь, куди тільки не поїду. І пошесті, і нещасливі случаї, і хвороби від слабкості організмів. Я тобі про це писав разом із Шелестіяном у Київ… Там у його є донечка Гапуся, та така грамотна… Отож її писання ми до тебе й послали, та, видно, ти його від нас не одержав?

І почулася глуха відповідь:

– Не одержав.

– От бач, як про нас дбає народна власть… І, Боже мій, що то у мене за Великдень був… І люди були, їй-богу, як подуріли, бо як приїхав я в Ташлик до Логвина Кагамлика… У його була кобилка здулася… То, повіриш, людей понасходилося, неначе на весілля або на похорон. І майже кожен прийшов з барильцем під пахвою: той з самогоном, той з брагою, а той з медом… І, як перед Богом кажу, три дні пили та гуляли, аж хата тряслася і, мабуть, долини та яри гули… І Логвин Кагамлик зробив рями до нового мого документа та ще й зафарбував їх, неначе золотом. І п’яні невіри почепили у рямах документ на стіну у його та й почали вигукувати:

– От де наш гетьман… Оце так, так, слава тобі Господи, наша взяла!.. Ге-ге, правда, хоч би була і кам’яною горою, і то якби її вкинути у море, то вона б випливала із дна, неначе та пліточка!

Отаке було, насилу я відтіль спровадився додому. Але вони, що то п’яні, винесли мені до коняки мій документ з перев’язаними через плечі рушниками… Ге-ге… І дома я на другий день повісив свою документацію ось тут, на цій стіні, над шафою з ліками… І вже не журюся, знов за своє. Помагаю людям, і люди до мене добиваються з усіх закутків повіту. Ба, приїздю я якось вечором додому. Розсідлав коня, поставив у хлівці, узяв свою торбу з лікарським причандалом і входю у свою цю хатину… Аж гульк: немає на стіні моєї документації. Я торбу з рук та мерщій у хату до Мадеса. Аж він стоїть коло стола, а край столу сидить Маздигін і мовчки посміхається, поглядаючи то на мене, то на сина. Я до Мадеса:

– Куди це ти дів із стіни мій дозвіл на лікування?..

А він:

– Який дозвіл?.. Хіба то, каже, дозвіл був, то, каже, була буржуазна путьовка в села каламутити темне селянство…

І сміється так само, як і Маздигін. Я втратив силу стояти і сів на лаву, і дивлюся на ці дві людські подоби, і мовчу. І так мені важко, неначе мені всередину відкілясь упало два пуди холодного олова. І повіриш, я перший раз у житті не розсердився, бо їй-богу, я просто побачив, що це сунеться страшна земляна гора засипати людей і мене вже першого дістала своїм важкелецьким груддям… Ні говорити я не міг, ні щось робити, щоб вийти і не дивитися на свою біду. Аж заговорив Маздигін і опам’ятав мене так само, як, мабуть, опам’ятовує кат засудженого на смерть, показавши йому вірьовку, на якій за хвилину нещасний буде теліпатися:

– Так що, дядюшка, Овсій Юхимович, пора вже стати з «гетьмана» тим, чим ви є… Я прийшов запечатати ліки, якими ви помилково користувалися. Вони народні, їх забере хвершал Онопрейович, а хоч, ми візьмемо і відвеземо у район. А поквапитеся нам перешкоду чинити, то ми з вами царимонитися не будемо… А тепер віддайте нам ключі від шафи з ліками. Скотину будуть лікувати образовані люди, а не такі, що й розписатися не уміють.

Ключі були при мені, і я кажу:

– Ніяка людина не віддає свого добра отако, з доброго дива. Хочете ключі, товаришу Маздигоне, то беріть їх самі. Вони в мене ось тут, у цій кишені, бо вам тільки так брати їх годиться, а не з людських рук…

Він перестав сміятися і встав від столу та й до мене. Я й собі встав. І він, мабуть, щось помітив у мені, бо зупинився і звернувся із словами до Мадеса:

– Мадесе Овсійовичу, мені брати так не личить. Ви свої. Візьміть ви у свого батька ключі від народного, а через те і від вашого добра.

– Що, совість знайшлася і в вас?.. Добре, кажу, бери, Мадесе, ти…

А він зараз же швиденько до мене та ще й додав:

– Не злякаєте.

І тільки що хотів у кишеню руку пхати, і я не витерпів, я забув, що це насунула Божа кара, супроти якої немає рятунку… і правою ногою я його як ударю під коліна, а він навзнак так і впав, а я вихопив ключі з кишені і аж брязнув ними об морду свого сина, і сам вийшов, і хрьопнув дверима…

І хто з їх перший узяв ключі, я не знаю, але вже їх у мене немає, і печатка, бачиш, сургучева висить коло замка…

– Становище страшне… – луною стривоженої душі відгукнувся Іван Овсійович.

– Страшне, сину… – притакнув і батько та й ще додав жалю:

– А найстрашніше для мене це те, що за всі три дні і словом не згадав про всіх твоїх братів і сестер… Адже ж із їх, крім Мадеса, ні одного не було на похороні. І я, прийшовши оце зараз до тебе із своїм проханням, почуваю, що ти нам усім страшно чужий, і почуваю, що я від тебе матиму таку допомогу, як і від того ворона, що пролітає над нашими недомученими головами… І через те у моїй голові іде непотрібний шелест… А, може, і он як потрібний, про те, що ти такий самий, як і ці, які мене грабують. Тільки що ти в Києві і на нас лише націлюєш отаку тлю, про яку тільки що була мова. А за те, що я говорю, почуваючи таке, догани мені добрі люди не складуть, бо я ж якийсь батько… І до останньої миті не дозволю своєму серцю вимовити вголос, що дитина моя тварюка і мерза гірша, ніж та, що до чобіт пристає…

– Я думав, тату, що вони всі десь поблизу і що були вони на похороні.

– Ні, вони не були. Старший у Кривім Розі, а Каленик на Донбасі, а Пріська десь повіялась аж у Бориспіль. Тільки Наталка у Буді замужем, але тепер лежить хвора і не здужала прибути в останній раз побачити матір…

Але син зараз же устав і почав ходити від стола до лежанки. І те, як він осередньо хвилювався, говорило, що йому дуже боляче бачити все, що батько бачить, і все, що батькові не видно. І нарешті він витяг із кишені гімнастьорки, що з лівого боку, якийсь пакунок з папером і став перед батьком, і схвильовано промовив:

– Коли людина живе у небезпеці, то ніколи не помічає, як час міняє навколо неї світ. Два з половиною роки – це ж ніщо, а як страшно у мені похазяйнували. Тільки враження колишні у мені ще живі, а сьогоднішній і позавчорашній день б’ється об їх, неначе хвиля широких вод, і ніяк не здолає відкинути їх, щоб і самим стати враженнями для моєї думки. Ось ви сказали про братів і сестер, і сказане вами для мене справді чуже, чуже, бо незнане…

Але ви, тату, мені видніші крізь це незнане, і я бачу вас у такім самім стані, як і себе. Цебто, таким самим, як і я. Ви прохаєте взяти вас у Київ від страшної дійсності, а я тікаю з Києва від страшної дійсності. Я ще перед смертю матері зібрався тікати за кордон від цієї шахрайської влади. І як не важко мені це зараз казати, але якраз ніби для того, щоб полегшити мені задумане, я одержав вашу телеграму приїхати на похорон. І не барився ані хвилинки. Зібрався і виїхав, щоб так само негайно із похорону справитися за гряницю. І моя втеча у Києві приховалася б за вашим і моїм нещастям. А тепер не втечу…

Ось бачите оці папери?.. Цей мій останній твір, якого ніхто не зважиться друкувати у цім бідолашнім краю. Хоч і я знаю, і ті люди, що творили наукою підстави для щастя нашої батьківщини, що цей твір зараз не має собі рівного ні по думці, ані по силі вислову. І він написаний про Україну. І я уже не маю духу кидати батьківщину, а себе рятувати заради твору про неї. Бо ви, тату, тепер для мене є справжня Україна, і я зрадником для неї не стану… Я не можу покинути вас на поталу тому жахові, що нам з півночі кацапи принесли… І нехай я, тату, зараз себе обманюю, але без вас немає мені шляху до втечі. Ми мусимо разом там опинитися, куди я замірився сам.

Але тепер для спільної втечі треба прогаяти трохи часу. Треба мені вернути до Києва і там споготовити грунт для нас обох… І ви вже витерпіть тут ще тижнів два, три… А тепер треба з цими паперами дати раду. Я їх назад не везтиму, бо у мене є якесь передчуття, що з ними мені щось недобре буде. Треба їх тут заховати, хоч би навіть і в землю закопати. Бо справді, якби мене Чека з ними упіймала, то і без суду, і без усякої огласки десь би у землиці якогось допру застрелили б… А твір лишили б у своїх сховищах безгласним… Ні одного б рядка не з’явилося б надруковано…

Розумієте мене, хто на вас насилає тлю і хто вашу кров повертає супроти вас?..

І батько встав, глянув рішуче в очі синові і промовив тільки двоє слів:

– Потривай хвилинку…

І хутко вийшов із хати в сіни. І чути було, як заклацала якась залізяка чи об горщик, чи, може, об цеглину. І чути було, як батько важко зітхнув і знов затупав назад до хатніх дверей. І увійшов він у хату, тримаючи у руці порожню бляшану коробку із-під того чаю, що колись фірма Висоцького продавала його по півфунта, і залізну швайку. Іван Овсійович не раз бачив її ще хлопцем. Тоді батько нею лагодили собі то сідло, то гнуздечку, то ще якийсь потрібний дріб’язок. І не говорячи ні слова, Обсій Юхимович швиденько поставив коробку на стіл, а стіл відсунув від кутка, і там просто під іконою Спасителя, ставши на обоє колін, почав енергійно копати швайкою ямку. І Іван Овсійович теж мовчки, хоч і здивовано трохи, слідкував тямущим поглядом за батьковою працею… І нарешті Овсій Юхимович розігнувся і попрохав:

– А дай-но мені своє писання.

Іван Овсійович подав. А його батько, не встаючи з колін і тримаючи папери у одній руці, повернувся трохи боком і дістав бляшану коробку із столу, і все-таки, не випускаючи паперів з руки, розчинив узяту бляшанку і всунув туди літературний твір свого сина. А потім затушкував його накривкою і впустив у викопану яму. І почав загортати… І чогось глянув знизу на сина. Мабуть, хотів щось сказати… І вираз його обличчя завмер… Майже прийняв кам’яну машкару, спотворену жахом. Іван Овсійович помітив, що перед оцією переміною його батько попід столом був кинув погляд до дверей. Та й повернувся миттю він і сам туди. Та й побачив відчинені двері і за порогом брата Мадеса, який мовчки спостерігав, що робиться в хаті. Заклопотані конспіратори не чули ні шуму, ні рипу дверей і допустили непроханого свідка.

Може, Мадес їх крадькома і не відчиняв, може, вони були й не причинені?.. І от сталося тяжке і неприємне, і нічим непоправне діло.

Тягар мовчання від розуміння того, що вже все майже пропаде завдяки страшному конфліктові батька з Мадесом, просто здавив двох людей до несамовитого оторопіння. Але все-таки і ця задушлива мара мовчанки тріснула і ніяковіння від діла з кольором злочину ввійшло у простіші і реальніші межі, коли заговорив Мадес:

– Тату, ви самі повезете Івана на станцію?..

– А хіба що?

– Та я бачу на візку упряж, то й запитався.

– А чого ж ти себе не запитався, чи скотина хоче пити?.. Бо ж чуєш, як реве заперта телиця… Чи воно чужа справа видніша під лісом, ніж своя під власним носом?

– Ну, вже вас зачепи!.. Легше сусідову зорану гінку переїхати, як з вами слово сказати…

Відповів Мадес і повернувся, і вийшов із сіней надвір. Мабуть, таки пішов до телиці, що увесь час не переставала ревти, роблячи невеличкі мовчанки. Батько сидів на ногах і мовчав.

А тепер Іван Овсійович, коли залишився удвох із ним, мовчки і зважливо пробрався за столик у куток, нагнувся, узяв швайку, яка лежала коло свіжого насипу над ямкою, і відкопав сховане. І з бляшанки узяв свій твір назад у ту кишеню, із якої було його і вийнято. А порожню коробку закопав і віддав швайку батькові. Батько встав. Чого тоді Іван Овсійович так зробив, я гадаю, що він би не сказав нічого про це до ладу, якби хтось був про це спитав. Та батько, неначе знаючи, чого так син зробив, повідомив його про цілком сторонню справу, хоч і грунтовну для Івана Овсійовича:

– Піду споряджати коня в дорогу.

І вийшов… Але зараз же і вернувся з таким жалем, який у його словах бринів скаргою на того, хто його виявляв:

– Доведеться тобі, синку, ще у мене переночувати одну ніч, бо Вигра зринула із конов’язі і вийшла із повітки, і десь пішла у хліб. Це вже я знаю, що доведеться шукати довгенько…

Син промовчав. Таке було враження, що він цього й чекав. А батько тим часом потупав проз хату у широку зелень хлібів, що розпросторювалась навколо хати, здавалося, так далеко, на скільки хватало сонячного світла.

Джерело: Осьмачка Т. Ротонда душогубців. – [Б. м.: 1956 р.,] с. 38 – 50.