На курорти

Тодось Осьмачка

У селі Куцівці люди свій комітет незаможників звали «Комеза». І ось на другий день Маздигін і голова «Комези» зібрали годині об одинадцятій дня всіх її членів у полі на комунальнім лану, на рові, коло бочки води, і оголосили, що аптечку з ліками знов вертають старому Брусові. Нехай лікує скотину. І сказали і про те, що його відвезуть на курорти, щоб старий відпочив від тих трудів, якими він служив громаді. Люди були втомлені і запилені ріллею. Дехто з бочки пив воду, а дехто, поклавши руку на бочку і слухаючи тепла під сонцем нагрітих обручів, відпочивав. Але більшість стояла мовчки у брилях і в шапках, і з ненакритими головами і слухала новини. Польовий вітер, пробігаючи, ворушив їх чубами так само, як і тим зіллям, що зеленіло геть–геть далеко уздовж рову аж під обрій поля. Люди на цю новину, можна б сказати, не реагували ніяк, якби хтось із задніх не промовив:

– Давно б треба було так…

Лан споготовлявся на пар. І він сірів своєю шириною і довжиною поміж пшеницями та житами теж байдуже. І широка чорна смуга пару, зачеплена борінками, які тепер, запряжені кіньми, тихо лежали, увігнані зубками в ріллю по рами, хоч і різко виділялися з ландшафту чорнотою і зірваним бур’яном, але були теж байдужі до новини… І тільки аж тоді все заворушилося і закуріло, коли голова «Комези» гукнув до людей:

– Комуна, в рух!

І коні хрипіли, порскали. Борінки шуміли зубками у землі і клацали, натрапивши або на залізяку, або на якусь велику кістку. Люди гукали, цьвохали в повітрі батогами і поспішали, і поспішали, щоб не відстати від коней і від зубків борін. І сьогодні ввечері вони, запилені і спітнілі, і повні пилюги в чубі і в обличчі, умиватимуться коло кабиці, аби змити не тільки пил із тіла свого, а і турботу з душі разом із ім’ям старого Бруса, якщо він не повернеться з курортів. Бо для того, щоб пам’ятати, треба дозвілля. А для того, щоб думати, треба бути певним, що хтось вашу думку почує.

Перша непевність до людини є перший удар сокирою по тім дереві, що дає плід. І через те, мабуть, уся польова «Комеза» мовчки реагувала на відомості про Бруса. І зробити інакше вона не могла, бо мала уже обтяжений інстинкт недобрими подіями…

І розповідають, що тоді, коли віддавали Брусові ключі, була вдома і Мадесова жінка. Вона зарізала курку, а чоловік дістав самогону, і покликали батька на вечерю. І мирилися. Старий Брус був настроєний доброхітньо і доброзичливо. Але на другий день після миру він став кородитися на те, що у його під лопаткою у грудях пече. І так пройшло два дні. І старий обидва дні не їв, щоб перевести себе на інший харч після стримання від їжі. Він так робив часто і з скотиною. І Мадес, помітивши таке, зараз же покликав Онопрейовича, і він умовив старого їхати в лікарню у Рохмистрівку. Брус на початку опирався, але коли фершал сказав, що відти його повезуть на курорти так, як колись пани возили своїх недужих, Брус подумав та й згодився. Та й хто б відмовився випробувати ту далечінь, яка все життя стояла казкою перед очима бідної людини? І він промовив до Онопрейовича:

– От уже не сподівався гостей, то на тобі. Заглядай тепер їм у ласкаві очі і оглядайся на задні колеса.

– А чого це у вас така турбота з приводу цього?

– А того, що після дня іде ніч, а після ранку день. І ми на це дивимося і не зважаємо… І чим старіші робимося, тим стаємо розумнішими. Та ми і на це не зважаємо і стаємо, наче кам’яні баби. А вони своєю байдужністю не тривкіші і від маленьких дітей, яких треба не спускати з рук, щоб не покалічилися… І для цього вже у нас є і курорти, і бригадири.

– Ви так говорите, що ніби і обітниця завжди дурна і жданець такий сумний, неначе в казці: «хоч кінь пропаде, а хоч тебе самого уб’ють».

– А що, хіба ні?.. Хіба ж наші незаможники не хотять перехитрити Бога? То були ми тільки в Бога за рабів, а тепер хочемо рабами бути ще й у наших гостей. Бог колись нам дав розум і ниву, щоб ми мали і уміли тим, що маємо, порядкувати. А ми зараз віддали своє поле гостям неначе на те, що вже наш розум нам непотрібний. Мовляв, краще бути у послушенстві, ніж самому порядкувати… І мені тепер доводиться слухати вас і їхати на курорт.

І фершал закінчив:

– Ех, Овсію Юхимовичу, тепер між людьми розум править гірше, ніж виявлена кража! Краще вже, що людям, те й нам, що громаді, те й бабі… Бо не ми були і не ми є законом Україні…

І старого Бруса відвезли у лікарню. Зробив це його син, Мадес.

Рохмистрівську лікарню ще земство колись збудувало і надало добрих лікарів. І вона користувалася доброю славою не тільки до революції, а й тоді, коли пройшло майже десять років людської тривоги і непевності. Вона ще й тепер мала славу людського приятеля і людського затишку для хворих і знеможених життям. І через те, коли перед заходом сонця старого Бруса привезли до неї, він просто оклигав духом. Не раз і він сам за свойого життя сюди привозив і дітей власних недужих, і недужих своїх знайомих. І він сподівався з незаперечною певністю, що тут і тепер є такі люди, що його знають.

І він собі гадав, що як пролежить днів зо три, то це буде правдісінько щастя. І відпочине, і вилікується, бо ж недуга не задавнена. Вона у його всього тільки два дні. І він уже мав таке у практиці, ще коли у скотини в кишках чи в шлунку що починало боліти, то він просто переміняв стару їжу на легшу або й зовсім зупиняв на якийсь день і, поновивши живлення з відповідними ліками, врятовував скотину. Так він і собі зробив. Начало пекти, і він зараз же перестав їсти. І знав, що після такого недовгого посту селянський харч знов поставить його на ноги. А як узяли його в лікарню, то це ще краще. Все–таки тут і місце, і люди припасовані до того, щоб недужому давати полекшу. Навіть вигляд самої лікарської садиби з будівлями, зарослими садком та яворами, на його вплинув миротворче і зазивно до відпочинку і супокою.

Рохмистрівська лікарня стояла якраз на розі збігу двох шляхів: одного, що ішов на Мельниківку, а другого, що ішов на станцію Ладимирку. Ввесь її двір був затоплений у вишні, сливи, груші, яблуні і волоські горіхи. А навколо цієї зеленини, над старим сторчовим тином, височіли явори стрункі та високі. А перед вхідними дверима, якими входили недужі у амбулаторію, по боках східців росли великі кущі бузку і заступали великошибні вікна з білими та чистими рамами. І зелені дахи лікарських корпусів зливалися з листям тополь та яворів і всієї іншої зеленини. Тільки білі стіни блищали латками поміж гущиною дерев і манили у навіви романтики та молодих пригод.

І старий Брус з усмішкою задоволення, не поспішаючися, злазив із візка і свої очі повертав до дверей амбулаторії, щоб іти туди, неначе до старого свого доброго знайомого. То було байдуже, що він від своєї дієти почував себе кволо і що його ще не перестало пекти під ложечкою. Це тільки сприяло тому, що коли його Мадес узяв під руку вести, то він з приємністю зіперся на синову допомогу і досить добре зійшов на східці і нарешті увійшов і в амбулаторію.

У стелі горіла електрична лампочка, і від її світла блищали дуже яскраво ручки коло дверей. У всій кімнаті було порожньо. Тільки два ослони, один супроти другого, під супротивними стінами німіли дерев’яним супокоєм і відсвічували блідо–блакитною фарбою, дуже попритираною по краях. Та з правого боку від вхідних дверей був кран із пригвинченою посудиною для збігання води… Пахло йодоформом і ще якимсь лікарським густим пахом. Ніс Брусів їх сприймав так само, як давно знайомих приятелів. І від усього першого поміченого йому було приємно і заспокійливо. Тільки коли він сів на ослін і глянув на білі стіни з картинами, повними печінок, горлів, шлунків, кишок, очей, ніг і сифілітичних виразок, то в його занило предчуття тієї невідомості, що чигає на кожну людину, щоб звалити у мовчання і в мокрий та смердючий прах.

І вийшла з дверей, що були під правою рукою у Бруса, у білому одязі жінка і спитала Мадеса:

– Відкіля ви привезли недужого?

Той сказав. А вона:

– Ви скажіть там своїм незаможникам, що ми ніколи увечорі таких недужих не приймаємо. Цей чоловік міг би діждатися і ранку… А ви його сьогодні привезли. І я його приймаю тільки через те, що нам із Гепеви дзвонили, що як із Куцівки привезуть людину, то щоб прийняли. І тепер можете їхати. Недужий лишається.

І Мадес, бувши у брилі, підійшов до батька, скинув бриль і простяг руку на прощання та й промовив:

– Видужуйте, тату… Бувайте здорові. Я навідаюся в неділю.

Та старий, подаючи руку і силкуючися устати, страшно стривоженим голосом сказав:

– Сину, забери мене назад… Краще другим разом сюди.

І ще щось хотів говорити, та жінка швидко підійшла і, поклавши свою руку старому на плече, стала заспокоювати:

– Не турбуйтеся, у нас буде вам дуже добре. А якщо вам не сподобається, то кожної хвилини зможете від нас виїхати… Виписатися. Не турбуйтеся. Бачите, які ви. Приїхали наче байдуже, а зараз неначе дитина занепокоїлися.

Слова жінки трохи отямили Овсія Юхимовича, і він знов, заворушившись на ослоні, промовив, ніби виправдуючись:

– Та то мені здалося враз, що мені не бути тут… Що зі мною помилка… О?.. А Мадес уже поїхав?..

Знов Овсій Юхимович боляче схвилювався, як побачив, що він лишився тільки з жінкою у лікарському одязі. Але навіть якби він почув, що хтось інший, а не Гепева, несподівано виявив турботи за його, і то він би згубив рівновагу свого духу. А то чи нерозважна, чи збайдужіла жінка до людських настроїв вимовила огиджене і стерво–смердюче, і страшне своєю холодною та настирливою слизистістю слово «Гепева»… і супокій у хворого упав, неначе застрелена в голову людина чи вдарений обухом між роги бик… Ох, якби це був чоловік, а не жінка у білім одязі, якої Овсій Юхимович соромився, то він би вичимчикував якось на коридор і гукнув би сина вернутися… А то тепер… мабуть, все його пропало те, що ще могло бути б…

Але бурхливість його настрою на хвилинку зійшла на бічні простори завдяки ж цій самій жінці. Вона взяла за руку Овсія Юхимовича і повела помаленьку у ті двері, коло яких він сидів. І вийшли крізь маленькі сіни надвір у густий кущ затінків і в чагарник вишень. Під ногами від кроків ворушилася стежка, викладена дошками і заросла по боках квітками. Все це освітлювалося ліхтарем з–під того будинку, до якого вони ішли, але самого ліхтаря із–за галуззя не було видно. Нарешті вони побачили і ліхтар з правого боку від ухідних дверей. Овсій Юхимович ішов спроквола, опираючися на руку жінки у білім одязі, і мимохіть дивився на чорнобривці, півонії, гвоздики, братики і калачики, які тепер у селі коло кождої хати пишаються милими та рідними кольорами…

І ті марища тяготи в настрої, що викликали слово «Гепева», спорожніли і стали легкими, і відлинули, неначе туман, аж туди за високий паркан лікарні… Бог знає куди. І вже коли вони зійшли на східці другого будинку, де ліхтар стояв у осередку свойого світла, Овсій Юхимович ще мав у психіці слід від слова «Гепева», але він там лежав, неначе мертва гадюка у зарослях садка на стежці, яку треба переступити, та й годі.

Жінка увела недужого у купальню і, показавши на ванну, сказала:

– Роздягайтеся та купайтеся. Свої сорочки складіть і положіть отуто. А я внесу вам больничні, і ви їх надіньте. Ось і мило.

Та й лишила його, зачинивши за собою двері. Брус глянув навколо і побачив під стелею маленьке відчинене віконце і простягнену у його вишневу гіллячку з ворушкими і ласкавими зеленими листочками. Але в купальні було так порожньо, що думка чогось підсунула у свідомість порожні ясла і порожні жолоби, і порожню нову домовину. І слово «Гепева» знов ударило в чуття, неначе вітер у бляху хатньої покрівлі. Старому стиснувся віддих. Але він все ж, хоч і нервово, почав роздягатися. Напустив води раз. Вимився. Потім другий раз… Аж тут двері відчинилися, і знайома служниця кинула йому білизну та й знов зачинила двері. І він випустив воду і одягся. Посидів з хвилину, встав і постукав у двері. Служниця зараз же і ввійшла і звеліла:

– Візьміть із собою піджак, бриль і верхні штани. А взавтра вранці я заберу їх у кладовку. А ваші брудні сорочки і чоботи нехай тут залишаються. А після завтрього я принесу чисті онучі… Виступців у нас немає, то будете ходити в чоботях. А вже як виписуватиметеся з лікарні, то і все інше своє заберете.

Старий помалу нагнувся. Надів бриль і взяв старенький свій костюм, у якому їздив на станцію раніше із старшим сином. Служниця пильно спостерігала, як він ворушився. І як випростався, вона йому запропонувала:

– Ходім тепер зі мною.

І взяла під руку. І минули, може, з троє дверей у сінях, освітлених із коридорної стелі електричною лампочкою… І увійшли у світлицю для недужих. У ній було троє вільних ліжок, застелених ковдрами, а в кутку тільки одно з хворим, що лежав головою до вікна. Він був непорушний. Електрична лампа світила ясно. І Брус найяскравіше помітив у цій світлиці тільки чисті плювачки коло кожного ліжка. На них білий луд був уже місцями позлупуваний, і плями робили враження, що у плювачках є чорна холодна вода.

– Оце ваша тут господа і ваше ліжко. Лягайте і відпочивайте. Лікар прийде до вас аж узавтра вранці. Прощайте.

І вийшла. Брус ліг і зараз же укрився з головою, бо від купання йому було трохи холодно. І, скоцюрбившись, затих. І по всім тілі стало приємно розходитися тепло. Та серце його, не вгаваючи, било тривогу, хоч він почував і утому, і бажання заснути. І пролежав він так довгенько, і таки заснув.

Та й сниться йому, що кличе його Мадес подивитися на воду у Оникіїв Яр. Аж там пливе від вершини до панщаних загат зачинена шафа з ліками. Вона витикалася боками з води до половини так, що двері, колодка і печатка дуже виднілися відтіля. І тільки що він хотів спитатися сина, «чого це його аптечка у воді», як тут на саму колодку сіла дика качка і, махаючи крильми, стала кричати на шафі. А шафа пливе та й пливе. І враз хтось торохнув із рушниці. І вся шафа на воді, і качка стали у такім густім диму, що і проглянути не можна. А коли розійшовся дим, то на воді не було вже ні шафи, ні качки. Тільки хвилі ішли до загат і хлюпали у береги. І Брус напівсвідомо заворушився у ліжку і, напівсвідомо відчуваючи своє реальне становище, став лагодитися знов затягтися сном.

Аж ось у кімнаті враз розтинається справжній постріл. І схопився Брус на ліжку, і глянув туди, де був столик. Та й побачив, що перед столиком стоїть середнього зросту чорнявий чоловік у білім лікарськім одязі і дивиться пильно на його, і тримає у правій руці широку з білої гуми ляпавку на мух. І коли помітив нічний відвідувач, що Брус дивиться на його свідомо, хоч і стривожено, то зараз же знов із усієї сили ляпонув по столі. У Бруса на спині по шкірі сипнув мороз холодними голками. А потім Брус усім своїм єством відчув і жах, і глибоку образу і стримано спитався:

– Що це ви… з мене собі забавку знайшли?..

І зараз же почав діставати свою одежу. А той, що ляпав, став його заспокоювати так, мов кат заспокоює свою жертву перед шибеницею, утішаючи її тим, що мотузка не перерветься. Мовляв, міцна… Він говорив:

– Тут ви тільки один той, що чує моє ляпання, бо той другий, що ззаді вас лежить, уже ніколи нічого не почує… І ви, прохаю вас, не гарячіться і не вдягайтеся. Кімната ця заперта і ось ключ у мене в руці…

І розтуливши долоню лівої руки, показав ключ і сховав його в кишеню. А Брус, що був затих від слів відвідувача, почав знов удягатися… І вдівся, і хотів устати, але похитнувся і знесилено сів на своє ліжко. І незнайомий, побачивши, що хворий сів, став і сам гіпнотично осідати на стілець, не спускаючи очей з Бруса. І нарешті і він сів і, тримаючи над столом у правій руці ляпавку, спитався:

– Скажіть мені, але тільки щиро. Скільки ви золота закопали у себе в дворі?

Брус подивився на його мовчки і, страшно важко зітхнувши, відвернувся від допитувача і опустив свої очі на свої босі ноги, бо чоботи лишилися у ванній, а зараз би, може, вони б і здалися. А той, від столу, настирливо наполягаючи, допевнявся свого:

– Я вас питаюся, скільки ви золота сховали у себе в дворі? Чи, може, ви його віддали старшому синові, і він його відвіз у Київ?..

– А хіба вже це тут не лікарня?.. – спитався старий замість відповіді таким голосом, неначе почав приходити до пам’яті, а йому відповіли:

– Ні, це лікарня. Тільки треба, щоб усі люди знали те, що й колись знали. А колись знали он що. Де тільки людська нога стане, то там уже і є Божа воля. І тепер так само. Де тільки людина хоче відпочити во ім’я своє, то там уже і Гепева не дає людині прийти до пам’яті во ім’я комунізму. Бо дати вам прийти до пам’яті, то ви станете такими ж розумними, як і комунізм, а може, ще і розумнішими. І тоді козирна карта може опинитися у ваших руках. А ми цього не хочемо. Зрозуміли?.. Отже, говоріть, де ви сховали золото, то доживете ще віку у супокої… А ні, то побачите, що буде. Я жду.

Та й устав він із–за столу, та й пішов він з ляпавкою до вікна і повісив її на тій ручці, якою відкручують вікняні засуви. А потім вернувся і, сівши знов на стілець, став дивитися не то хижими очима, не то утомлено–допитливими на майже очманілого старого чоловіка, який, не спускаючи очей із свого допитувача, сидів і мовчав. І хто його знає, скільки б часу був би отако Брус, якби незнайомий не перебив сам так далеко зайшлої мовчанки:

– Вам рятунку від Совєцької влади немає ніде. Вся «Комеза», всі службисти, всі учителі, всі комсомольці є совєцькі шпики. Але це ті, що зверху видно. А як додасте ще й тих сюди, що ловлять зопалу, зненацька, то вийде і страшна наша сила. І де б ви тільки не забажали розміняти своє золото на такі гроші, щоб жити, то ви звернетеся тільки до Гепеви… Цебто люди, яких ви попросите розміняти, будуть Гепева. Чи це буде в глухому селі, чи в Одесі, чи в Києві, чи в Москві… Ваша справа програна. Я все знаю. Знаю, що ви копали в хаті і закопували. І знаю, що ви знов вибрали те, що закопали були. Тільки мені не відомо, куди ви діли ті царські п’ятки та десятки, що назбирали за своє життя?.. І коли ви їх віддасте нам, совєцькій державі, ми вам дамо супокійно дожити свої дні… А коли не признаєтеся, то повірте, загине з вами і той син, що в Києві… От вам наш діагноз до вашої недуги… Тямите тепер, що ми таке і що ви?.. І через те не викручуйтеся, і вам краще буде. Говоріть правду…

Брус чув, як цей чекіст був сказав, що його, чекіста, у цій кімнаті слухає тільки одна людина, бо той, другий, мертвий лежить. І зараз все, що сказала оця потвора, повіяло на Овсія Юхимовича не жахом смерті чи якоюсь великою дійсністю людського нещастя, а страшною пустелею і порожнечею. Страшна самота опустила на його серце пустельніший і прозоріший холод, ніж зимове небо, де немає жодного шерху від живої тварі…

Чи може він бути рідним тепер Мадесові?.. І чи його громада може врятувати, якій він віддав усе своє життя? І що вона сама для себе зараз? Солома, яку мни, крути і пали, і вона буде солома. А Бог… Що він про його знає?.. Хіба тільки те, що малі люди віддані на якесь перебивання, якесь перепаскуджування, якщо не на справжню погибель. І одна якась думка у душі Овсія Юхимовича боляче, боляче затужила, щоб він спромігся із останніх решток своїх сил і як можна найшвидше дати звістку синові аж у Київ, щоб тікав… І самому, щоб як уже погибати, то не в лікарській кімнаті і не в якійсь там ямі Гепеви, а умерти серед тих трав та хлібів, серед яких він прожив вік, допомагаючи їм у землю входити зерном і помагаючи їм рости і доходити стиглого часу так само, як він робив це саме і скотині. І отой жах, ота порожнеча людського життя перед хлібами і перед травами йому і на смерть не буде страшна. Треба тільки якось зійти з очей цієї потвори, що сидить за столом.

І він спитався не для потреби, що живе у цю летючу мить, а для того, для чого і звір робить кручені сліди по снігу, коли його нора близько до небезпеки.

– А чого ж це ви мене ввесь час кобенете, як ворога якогось, ніби я якесь душогубство зробив?.. Чи наш народ не «Совєцька власть»?..

– А яка ж ви «Совєцька власть», коли ви з добром своїм ховаєтеся від нас?.. Хіба хто скаже, що ви у землю упаковували черепки з розбитої миски, як довідається, що ви щось закопували?.. Не скаже, а скаже, що ховали царське золото… А раз так, то ви ворог. І тільки тим докажете, що ви приятель, як признаєтесь, де ви діли золото. Кажіть, чи воно у Київ поїхало, чи у вашій садибі закопане?.. Бо жартів з такими, як ви, у мене ще не було.

– Я бачу, ви хочете золота. І я знаю, що яку б я вам правду свою людську не дав, ви її відкинете, як смердючу і непотрібну ганчірку… Є в ній золото – ви її розгорнете і візьмете те, що в ній, а саму знов у гнояку чи в болотяку замісите, щоб і не згадати… І я кажу: у ганчірці золота немає. Ця ганчірка була людиною і служила людям і своїм здоров’ям, і розумом, і… і…

Гірко почав був говорити нещасний Овсій Юхимович, та «кат» скочив з місця і вибіг із–за столу до ліжка і, показуючи йому на його босі ноги, вигукнув:

– Ви, старий дідугану, де ваш глузд і совість… Гляньте ось на свої ноги… Ге, чисті?.. Ге?.. А чого ж ви не подумаєте, що це вам «Совєцька власть» дала можливість мати їх чистими та ще й поклала вас, як дитину мати, у чисте ліжко?.. І у вас хватає лою ще й говорити так?.. У–у–у… кодло гадюче!.. Немає у вас до нас щирості, то ж немає у нас до вас і пощади!.. Ви вже самі на себе муки звели, і перед своїм здохом ви все ж не попа покличете, а нас і скажете, де ви заховали золото… Ту силу, яка потрібна «Совєцькій власті», щоб нею, цією силою, купити у загранишних буржуїв рештки тієї совісті, що вони мають… і щоби підкупити найбільших їхніх попів, щоб вони казали і на сходках, і в церквах, аби правили, що ви самі вигибли, бо ми, «Совєти», більшовики, маємо Бога, а ви всі – сволота, тварюки, свинота немита!..

І, повернувшись, пройшовся сюди й туди коло столика. А потім знов звернувся до мовчазного і ошелешеного старого чоловіка і звелів:

– Зараз роздягайтеся і лягайте, і лежіть, поки не видужаєте… А потім ми з вами закінчимо розмову… Ну, чого вилупили баньки?.. Розумієте, що я вам сказав?

Овсій Юхимович життя своє прожив, але добре пам’ятав, що з ним ніхто так не розмовляв, як оцей. Кожну роботу, кожну обіцянку він виконував на всю міру своєї совісті та уміння. І як вивчився до скотини, то ніколи і ні при яких обставинах він знехотя не відбував своїх запрошень. І коли люди з ним розмовляли, то тільки з пошаною і подякою. І він був серцем і душею цьому радий, бо почував, що заробив і заслужив…

А це?.. Чи людина, чи що воно?.. Навіщо так страшно б’є у рани наболілої його душі?.. І від цієї свідомості Овсій Юхимович мав страшно жалісний вигляд. І отой старенький костюмчик, у якім ми його перший раз описали, сидів на нім, як чужий, бо став широким від того, що хазяїн схуд. І свіжі сорочки виглядали коло шиї так, неначе на вмирущім. І сива голова з висками, обтягнена шкірою так, що всі її кісточки випиналися, мала вигляд голови того мерця, що зсохся. Тільки очі під густими бровами були розтулені широко і були такі темні від збуреного почуття, що не видно було в їх навіть чоловічків. І здавалося, що з їх може вибухнути кожної хвилини гнівом і розпукою все життя, і тіло заніміє навіки… І вуса хоч і стирчали на два боки по–котячому, то теж не зменшували страшності у вигляді Овсія Юхимовича, бо відгороджували верхню частину голови міцними і ясними зубами, і через те збоку здавалося, що під тими вусами розтягся відвертий сміх тієї людини, що умирає… хоч ми й знаємо, що в таких випадках люди не сміються. Босі ноги здригали, а права рука лежала на коліні і трусилася… Цей вигляд говорив не про страх, а про несподівану появу того, що здавалося у людськім житті на цім світі неможливим.

І «кат» цього вигляду не витримав. Йому стало моторошно, і, щоб затушкувати це в собі, він рішучим кроком підійшов до хворого, промовивши:

– Кажу я вам лягати, то лягайте…

І почав розстібати на нім піджачок. А розстібнувши його і поклавши на те місце, де й лежав, він стяг і штани і поклав теж туди… І нахрапно повернув хворого на подушку та й додав:

– Лежіть і вичунюйте, і пам’ятайте, що я з вами не скінчив ще справи… і затямте собі, що вам уже немає куди іти відціля… Вам треба турбуватися про те, щоб супокійно умерти… Сьогодні увечері вашу аптечку перевезли до Онопрейовича.

При тих словах недужий заворушився і звісив голову на груди… З очей його покотилися мовчазні сльози по щоках, а потім почали зриватися на подушку… Він був знесилений раптовими і тяжкими переживаннями. Та кат уже цього не бачив. Він швидко вийшов із палати хворих. І ми йому навздогін повідомляєм читача, що це був Парцюня.

Пройшло трошки часу. І чути було, як за стіною годинник хрипко пробив дванадцять годин. Овсій Юхимович підвів голову. Надворі за вікном видно було нижчу частину явора, освітлену електричним світлом, мабуть, від того ліхтаря, що горів перед дверима цього корпусу. І старий здригнув. Він побачив на віконній ручці Парцюнину ляпавку. І зараз же, силкуючися, перевів погляд до того хворого, якого він помітив ще тоді, коли його увела служниця. Той лежав у такій самій вистаті, як і тоді. І коли кат сказав, що «той» уже нічого не почує, то видно добре знав, що «той» уже мертвий. Чого ж його не винесли звідси?.. Чи, може, його винесуть аж тоді, як Брусів труп положать на його місце для лякання іншого кандидата на смерть?..

І поклав свою голову Овсій Юхимович знов на подушку. І відчув у палаті страшно важку тишу… І світло лампочки, і застелені ліжка, і стіни, і підлога, і двоє вікон були такі тихі, як той мрець. І Овсій Юхимович почав пригадувати, де він дів свої чоботи, бо невимовно йому стало сумно, стиснутому тишею, у цій палаті…

Мельниківка – у Смілянському районі Черкаської області, 5 км на північний захід від Ротмістівки.

Ладимирка – залізнична станція Володимирівка (Владимировка) на дорозі Цвітково – Сміла, у 6 км на північ від Ротмістрівки (село там зветься Вовківка).

Гепева – від ГПУ (Главное политическое управление), радянської таємної поліції.

Джерело: Осьмачка Т. Ротонда душогубців. – [Б. м.: 1956 р.,] с. 108 – 122.