«Стуця»
Тодось Осьмачка
Через те, що поїзди завжди спізнялися, то Парцюня приїхав до Брусового хутора аж на другий день о дев’ятій годині ранку. Ізлізши із станційної хури і підходячи до Мадесової хати, Парцюня помітив добру коняку, запряжену у візок і прив’язану до акації. І рішив, що оця вже готова підвода стане йому новою хурою назад, і поглянув із доброзичливим та злагіднілим настроєм по всьому хуторі.
Навколо садиби торішнє житище чорніло вогкою землею. Тільки акація та стежка коло хати зеленіли крайками своїх набубнявілих смужок. І хата мала вигляд смутний і непривітний. Особливо цей настрій дуже підкреслювало на хаті чорногузяче гніздо. Воно було напівзруйноване і розтягнене своєю руїною від гребеня до половини покрівлі. На мить у серці чекіста теж ворухнувся смуток. Але він був недовго. І мав таке саме значення для всього його нормального самопочуття, як і тіні хмар для становища всього дня. Хмари не беруться в рахунок, коли люди рахують дні. Через те Парцюня, порівнявшися з хатою, уже жив тільки потребою знайти ще якусь ознаку певної стежки до знахідки золота. Для його не важне було те, кому воно дістанеться: чи державі, чи йому, бо він добре знав, що той, який бере з криниці воду, може перший її і напитися і перший нею забризкатися і помочити свої руки.
Чекіст не пішов у хату звичайною утоптаною стежкою. А обминувши її, пішов поза хатою проз запряженого коня. Це був ситенький рудий жеребець з білою плямою на чолі. Він був розгнузданий і прив’язаний поводом гнуздечки до дерева. Перед ним лежав оберемок сіна, і він супокійно їв. І Парцюня, притишивши ходу, з увагою оглянув конячу чолку, гриву і хвіст. Селяни, як і морські хвилі, що викидають на берег і всякі відламки, і дорогоцінні речі туди, куди й не потрібно. Просто для того, аби їх знайшов звичайний дурень… Але ні в чолці, ні в гриві, ні в хвості чекіст не помітив жодної стрічки. І, обходячи причілок, щоб іти до сіней, він у причілкове вікно побачив двох селян за столом і жінку. Він тільки не вхопив оком, що у їх було на столі. Перед хатою стримів росішок для горшків. Але тепер на нім висіла пострьопана з ряднинки ганчірка…
І нарешті Парцюня постукав у сінях у хатні двері. І почув усередині ходу і голос:
– І хто воно тут такий?
І відчинилися двері, і молодий чоловік років двадцяти, блідий і зарослий поганенькою борідкою і вусами, став перед Парцюнею, який тепер спитався:
– Чи можна до вас у хату?
Але аж від столу почувся веселий голос:
– А чого ж не можна? Хата зроблена у першу чергу для хазяїна, а в другу для гостей… Хазяїн у хаті, а гості, як мають щось у кишені і не скажені, нехай заходять, будемо раді.
– Ой, Господи, хоч би був хазяїном чужої хати, а то ж ні, та ще й вивозить, неначе з попівського двору, – озвалася жінка, пильненько оглядаючи Парцюню.
Той селянин, що обізвався, сидів на лаві, спершись ліктями на стіл, застелений не дуже чистою скатертиною. І коло його правого ліктя лежав на рушничку порізаний на скибки хліб, а посеред столу стояла миска з печеним салом. Селянин був одягнений у піджак з такого сукна, з якого на Україні селяни шиють собі свитки. А штани на нім були з грубого полотна, пофарбованого бузиною. І холоші зараз при халявках черевиків підв’язані були мотузками. Селянин був довгобровий, з моложавим обличчям і теж з вусами і нестриженою чорною бородою. На лаві поруч з ним лежав його солом’яний бриль.
А жінка, русявенька і невеличка, в косинці, а не в очіпку, сиділа супроти його, одягнена в кохту і спідничку – і полотняну, і бузинову. Видно, вони щось випивали, але, побачивши, що хтось іде проз вікна, сховали випивку страха ради іудейська. Самогон владою заборонявся, треба було купувати «риковку». Але через те, що Бог високо, а влада була ще далеко, то селяни ще могли гонити його собі на втіху та на розвагу… Все це з одного погляду Парцюня змикитив і, скидаючи свій міський бриль і кладучи його супроти вікна на лаві теж, заговорив:
– Прийміть вже і мене у кумпанію… Я лишній не буду.
І на лаві розстібнув свою течку, витяг пляшку горілки та й поставив на стіл. А селянин з чорною бородою, побачивши таке, вигукнув:
– Ну, Мадесе, тепер стій… Пропало твоє місце!.. Воно для нового придсідателя… Сідайте ось на стільці, та нехай наша кумпанія буде такою густою, як і ті лози, що люблять вовки!
І Парцюня, не роздягаючись, сів на табуретку дуже витерту і стару, яка стояла перед столом.
– А відкіля ж це вас Бог несе? – спитався уже той, що впустив Парцюню. Та Парцюня, незважаючи на питання, звернувся до чорнобрового, попрохав: – Відкубріть…
А потім уже до того, що питався, почав оповідати:
– Та я оце іду у справі вашого учителя, Маздигона… Та щось сталося з возом… саме напротів вас. І візник уже ні за що не схотів далі їхати. Та й вернувся в Носачів… А я бачу, що коло вашої хати стоїть коняка, і думаю собі: а дай зайду, та нехай мене відвезуть, якщо далеко до школи. Дурно людині не буде. Заплатю.
І озвався чоловік у тім піджачку, що із того сукна, з якого шиють селяни собі свитки, але уже без всякої іронічної приправи:
– Ні, чоловіче добрий… Ви змилили. Візок і моя конячина тут не на те, щоб когось кудись возити. Мене хазяїн, Мадес Овсійович, попрохав приїхати та злучити мого жеребця з його кобилою… Оце на те я тут, як бачите. А до Маздигона відціля ближче, як рукою подати. Залюбки дійдете й пішки.
– Е–е–е… Про що нам сперечатися? Нема про що. Ось на столі стоїть наша розрада і наша злагода. Ану лишень, товаришу, чи як вас звуть?.. – Парцюня, перервавши мову, запитався суконного піджачка.
– Сайко мене звуть, а по батькові Олександрович. Це щоб наші не забувалися і там, де людей глитають і хвамилії не питають… – відповів селянин і, взявши пляшку, вдарив дном об ліву долоню, аж пробка бренькнула об стелю і зробила там мокрий знак від горілки. І Парцюня не витримав свого захоплення та й вигукнув:
– Ну, ви вже, мабуть, у селі найперший по горілчаному ділі!..
– Не вірте своїм очам. Он сонце на ввесь світ гаряче, а нікого ще не спекло, і наші батьки нам про це не розповідали…
Парцюня аж нестямився. І удаючи, що він страшно провинуватився, став прохати, схиливши до Сайка Олександровича свою голову:
– Потягніть мене за чуба так само, як учитель тягне школяра… Нехай я знаю, як помилятися перед статечними господарями…
I селянин здивовано промовив:
– Та що ви, пане–товаришу… Та ж ви ще не випили і по чарці і не закусили з дороги, щоб ото я вас та зобижав… Ні, ні. Так не годиться…
– Ну, коли ви мене не хочете, то ж я смикну за чуба вас… Та не тільки вас, а й господаря… Дайте–но мені випити по чарці.
І попрохав:
– Ану лишень, хазяєчко, знайдіть нам стаканчик чи чарчину.
І налив у подане біленьке горнятко, і простяг до хазяїна:
– Випийте, господарю, щоб лошата родилися у ваших кобилок і щоб у вас не переводилися ніколи й жеребці, ще твердіші від гетьманської булави!
Мадес Овсійович випив і, скривившись, почав закусювати. І коли вже Парцюня всіх обчастував і сам випив, навіть не закусивши, то зараз же і пригадав:
– Не схотіли ви мене скубнути за чуба, то потягне за чуба хазяйка… Ануте…
Та й похилився до неї. А хазяйка:
– Хіба це таки так і треба?
– А треба. Без цього ми не будемо і приятелями.
І хазяйка, сміючися, узяла Парцюню правою рукою за чуба і зараз же, пустивши, промовила:
– Від мене ви ніколи не полисієте, а від їх може й голова облізти.
І чекіст, ніби від великої приємності, загигикав і схопився на ноги:
– А давайте, Сайку Олександровичу, вашу кучму, якої ви, мабуть, ще від Різдва не стригли, нехай я вас покараю, що ви від свого права відмовилися мене карати…
Той ні в сих, ні в тих, і ніби в жарт, і ніби почуваючи повинність, якої він не розуміє, трошки нагнув голову, дивлячися скоса на Парцюнину руку. І Парцюня обома руками обхопив селянинові чуб і, перебігши пальцями від тімениці аж до потилиці, геть його облапав… А потім і хазяїна, і наприкінці зупинився перед хазяйкою. І в чекіста мигнула думка, що чоловіки часто жінок хапають за коси і б’ють. І жінки між собою теж не раз водяться вручки і хапаються до голови… А найвиразніше йому заясніло те, що жінки частіше миють голови, ніж чоловіки. І він зітхнув, а далі, засміявшись, сів на своє місце та й проказав до чоловіків, ніби тішачись перемогою:
– А свого чуба я вам не дам, щоб не облізла голова…
Сайко Олександрович був понурений і сидів мовчки. Видно, йому Парцюнині штуки не сподобались. А потім він, рішуче кашлянувши, почав уставати із–за столу, кажучи:
– Ну, хазяїне, ходім до скотини, бо мене дома будуть ждати і лаяти…
Всі встали, встав Парцюня і, взявши течку, говорив:
– Я теж піду з вами. Я не хочу нікого обіжати… Бо, коли хазяйка казала, що від чоловічих рук лисіють у чоловіків голови, а ви мене не потягли, то в мене не полисіє, а в вас у обох полисіють. Доля робить навпаки. Не попадеться вона кому треба, то її беруть ті, кому вона не призначена. І через те, щоб сужене нам не сталося, я хочу, щоб воно на скотині окошилося. Я мушу зробити собі найгірше… Я мушу скотину поглядіти за гриви і за хвости… Хе–хе–хе…
Сайко Олександрович глянув на його вовком і буркнув:
– Я ворожкам не завжди вірю, але нехай буде по–вашому.
– Тим більше… – провадив Парцюня, – що скотина не доживає до того віку, у якім людина лисіє, то й не страшно, коли вроки перейдуть на скотину…
Хазяйка з чоловіками не вийшла. І вони, минаючи візок із жеребцем, пішли просто до повіточки. Тут, всередині, боком до дверей стояла коло ясел прив’язана Вигра. Парцюня спитався:
– Що, ви її будете виводити?
Хазяїн сміючись відповів:
– Треба вивести. У повіточці можна спаровувати хіба що псів…
І зайшов, і через хвилину вивів сірої масті кобилу. Вона була і гарна, і супокійна, і тримала і шию, і голову бадьоро і бистро. Парцюня спитався, підходячи до її голови:
– Як її звуть?
– Вигра.
– Вигра? Яка чудна назва… – виговорив, неначе луна, на хазяїнові слова, непроханий гість.
І вся його увага була на чолці. І справді він помітив там між волоссям червоненький шматочок стрічки. І швидко простяг свою він руку до конячої морди і почав гладити, проказуючи:
– О, моя прекрасна конячка… Яка в тебе благородна голівка і який у тебе довірливий погляд!.. І де ви могли дістати таку чудову скотину?
І, намацавши вузлик перев’язу стрічки з волоссям, розгорнув чолку і переконався, що справді вона була відрізана. Гапуся не брехала. Тільки шматочок там тримався на волосинках чолки. І Парцюня, узявши між ноги течку, обома руками досяг шматочок стрічечки і виплутав. І потім, не дивлячись на його, упхнув його у кишеню свого пальта. І далі лівою рукою, вихопивши течку з–між колін, почав правою рукою так мацати по всій гриві, як він робив уже з чубами селян. А скінчивши мацання, відійшов убік та й знов заговорив:
– А стать яка!.. Царівна, а не конячка…
– Де там царівна?.. – ніби боронячи саму скромність, відказав хазяїн: – Вона вже мала двоє лошат…
– Двоє лошат?.. Ніколи не сказав би… Ніколи!..
І знов підійшов до Вигри і почав плескати її по крижах, добираючися до хвоста. І, взявши хвіст посередині його довжини, завернув до себе і підхопив лівою рукою та й почав його розчерепішувати, не випускаючи течки з рук і примовляючи разом з цим:
– Їй–богу, хвіст такий пишний та чарівний, що, мабуть, знавці конячої краси його прирівняли б до мальовничого хвоста павички… Гарна конячка… Дай вам Боже, прийняти від неї ще й третє лоша, але вже таке гарне, як і мама…
І, не слухаючи того, що говорив хазяїн, повернувся до візка Сайка Олександровича та й наткнувся на господареву дружину, яка в руках несла австрійські обмотки від жовнірських черевиків, та й спитався її здивовано:
– Навіщо це ви їх несете?..
– Та ж треба кобилі хвоста обв’язати, щоб жеребець не покалічився…
І зараз же сюди підійшов Сайко Олександрович і взяв у руки обмотки і так їх потер пальцями, як ото колись на базарах терли селянки пальцями крам, вибираючи його на кохти та спідниці, і висловив своє побоювання:
– Ці обмотки для жеребця так само страшні, як і кобиляча волосня… Обмотаний хвіст цими обмотками треба так само загинати набік, як і необмотаний. Інакше я не пустю жеребця.
І хазяїн тривожно, але удавано зневажливо став заспокоювати Сайка Олександровича:
– Нема чого сумліватися… Я сам хвоста загну і триматиму… І що це з вами враз таке сталося?.. Ці обмотки я тільки й тримаю для Вигри… І ними я вже двічі обмотував їй хвіст: і перед Седиковим жеребцем, і перед Каптуровим… Якби не Вигра, то я б цими обмотками так само, як і люди, обмотував би собі калоші до черевиків…
І враз заторохкотів візок і заіржав жеребець, і перервав непорозуміння, яке почало було виникати в селян. Сайко Олександрович поспішив до свого коня. Він рвався від акації, аж саме дерево здригало і листям, і гілляками. А Вигра була супокійна, тільки й того, що, піднявши вище голову, дивилася на незнайомого зальотника.
Сайко Олександрович ухопив жеребця за гнуздечку та й повернув його разом з возиком до сіна і там його так тримав, аж поки він геть утихомирився і почав знов їсти сіно. Парцюня теж підійшов сюди і вклякнув до своєї течки, умостивши її на коліні, і щось там шукав і муркотів собі під ніс:
– Десь у мене був цукор… Десь у мене був… О, є. Слава Богу…
І, застібнувши знов течку, з цукром у правій руці підійшов до коня і простяг йому до губи, питаючи хазяїна:
– А як звуть оцього молодого?
Але хазяїн мовчав, дивлячись на Парцюнині витівки. Кінь дістав губою цукор і схрумав його, і почав водити голову за Парцюниною рукою, якою чекіст ловив конячу морду, щоб погладити її. І тільки аж тепер Сайко Олександрович понуро промовив:
– Його звуть Стуця.
– Що ж це за слово таке «Стуця»? – запитався знов Парцюня, уже діставши і почавши облапувати чолку.
– Та це його моя жінка так називає, коли вранці дає йому з відра води… А по–настоящому його звуть Стукан…
– Стукан?..
Грива у Стукана була довга і густа. Такі гриви мають тільки огирі арденської породи. І хоч кінь сам був рудуватий, але вона була дуже темного кольору. Із неї поміж вухами на чоло і від чолки аж по холку звисали вниз трьохсталкові заплети, але без косників. А вся грива разом із заплетами перегиналася з шиї крутою дугавістю на зразок тієї хвилі, що під час великого вітру на березі моря перевертається через моли, і надавала дуже мальовничого вигляду усій конячій постаті, а особливо могутнім грудям і гінкому животові, що мав хупаво–сухорляву форму. Парцюня, спочатку помацавши заплети на гриві і мацаючи потім гриву, поглядав на хвіст. Він не помічав, що кінь зараз же прищулив свої вуха, як тільки почалося мацання гриви. І вигляд у коня став зловісний.
Він уже нічим не був зацікавлений, тільки слухав Парцюню. Вуха його, щулячися, лежали нижче дугастості гриви. І голова мала вигляд не конячий, а якоїсь звірини, похожої на казкового гада, що, виткнувши голову із нори, цілиться вилетіти одним плигом на свого ворога. А вже коли чекіст лапнув верхньої частини хвоста, то кінь, прорізавши повітря пронизливо отрутним криком, а не іржанням, від якого може зворушитися і чуб, сковуючи морозом переляку: «І–і–і–і–і»… несамовито пацнув задньою правою ногою і вчистив Парцюню по стегні так, що навіть течка у його вилетіла з лівої руки. І він, простягтись на землі і ухопившись її обома руками, гріб судомно пальцями пил. А потім, звиваючись кружка на лівім боці і повзучи кружка, почав видавлювати із себе крізь тяжко зціплені зуби:
– Ох, ти ж курвої душі Стуця… Ох, ох… Контра… Прикличте швидше фершала… Привезіть… Ох, ти ж, пекельна твоя кров!.. Ох, ох, ох!..
І підскочив до поваленого Сайко Олександрович, і закричав над ним, ніби перелякано:
– Його звуть, бісової душі коня, Стукан, а не Стуця!.. Стуцею зве його тільки моя придуркувата жінка… Він, Стукан, бісової душі кінь!..
Та Парцюня, не перестаючи крутитися, стогнав божевільним стогоном:
– Та не Стукан, щоб ти кругом світа стукав!.. Не Стукан, а фершал… Гідра… Контра… Привези фершала!..
І Сайко Олександрович кинувся загнуздати свого Стукана, гукаючи до переляканих Мадесів:
– Пропав чоловік!.. Щось страшне. Мабуть, живіт пробитий… І не знаю, чи я встигну Онопрейовича привезти… І не знаю, що йому сказати, і він не знатиме, яку масть із собою захопити болящому…
– Та не живіт… Ні, ні… У–у–у… Кістка!.. Курва твоїй матері!..
Та Сайко Олександрович уже з воза, який почав добре котитися, ще гукав:
– Та заведіть кобилу в повіточку, щоб вона чоловіка не наступила в дворі!..
Та й пустив огиря на ввесь його тюпак. І гуркіт возових коліс, здавалося, трохи заспокоїв постражданого, бо він, скоцюрбивши ліву ногу, а праву витягши правцем, уже й не лаявся, а тільки головою крутив і клав одну щоку на землю, то знов повертав голову і клав другу… То підклав під щоку ліву руку, то п’ятірню правої руки. І ввесь час, стискаючи зуби, стогнав і сичав крізь їх. А Мадеси, завівши кобилу у повіточку, боязко з неї визирали, дивлячися, як лежала у їх серед двору незнайома людина.
Сонце на небі, мабуть, уже показувало дванадцяту годину, бо тіні від хати, повітки і від акації лежали на землі найкуцішими плямами. І скрізь на почорнілій землі по той бік і по цей бік Оникієвого Яру купки димків синенької пари хвилювали рівними та прозорими натовпами по обрію. А десь із далеких зарічків чувся самотній крик якогось дикого гусака, що, мабуть, відбився від табуна. І луна його крику розходилася по полях і гойдала сонячне проміння у теплі земних випарів. А обоє Мадесів стояли не витикаючися з повітки, і не йшли у хату, а дивилися зажуреними та зляканими очима на людину, що лежала і не вставала. Ну що, як умре?.. І обоє шепотіли і не рухалися від своєї скотини.
І заторохкотів тоді візок, як поява радості і втихомирення… Слава тобі Господи!.. І обоє Мадесів вийшли із глибу повіточки до порога і стали ждати вже у світлі сонця, і самі посвітлішавши. І зупинився візок на подвір’ї, і скочив з його Онопрейович, і стурбовано підійшов до лежачого… І спустився коло його навприсідки. Лежачий важко дихав і мав очі заплющені. Фершал узяв його за руку і став провіряти живчик. Парцюня розплющив очі, а фершал спитався, показуючи на випростовану ногу:
– Оця болить?
– Та.
– Так. Ану ляжте горілиць.
– Мабуть, не удасться, – відповів пришешелений і почав моститися так, як його просили.
Онопрейович йому трохи поміг, і тепер він уже лежав горілиць, зігнувши тільки ліву ногу, а праву тримаючи так, як і раніше… правцем. І фершал поволі вирівняв і ліву ногу, щоб так лежала, як і права. І зауважив:
– Я спробую вашу праву ногу звести так, як була ліва. А ви, як зможете, помагайте мені. А як ні, то силкуйтеся не заважати.
І він перейшов на другий бік правої ноги і, ставши й тут навколішки, взяв ступню правою рукою, а під згин коліна пришешеленому підсунув ліву руку і почав силкуватися її звести у згин. Парцюня засичав крізь зуби. Та фершал, не гублячи рівноваги свойого настрою, робив своє діло. І Парцюня зойкав. Фершал перечекав, а потім знов узявся за своє. Нога була зігнута і трималася кроквою над вирівняною лівою. Фершал був задоволений, і мабуть, щоб показати все своє лікарське мистецтво, зціпив зуби, стиснув кулак і, відвівши його трохи назад, з усієї своєї сили як садикнув ним під тільки що вирівняне коліно просто у згин, так Парцюня і шарпнув, як скажений, хвору ногу назад у правець такий самий, як йому його був зробив ще Стукан, та й гукнув:
– Ах ти ж гаде немірений!.. Геть!.. Геть від мене, гаде!..
І звівся на лікті обох рук, і почав плювати на фершала. Але той, швидко зірвавшися на ноги, не зважаючи на лють Парцюні, проказав до його супокійно:
– Ваші справи добрі. Нога ціла і ціла кульша. Ми відвеземо вас у Рохмистрівку. І там, у лікарні, полежите зо два тижні та й будете здорові… Може, там десь щось і тріснуло, але воно здоров’ю не пошкодить…
І аж тепер вийшли з повіточки Мадеси і мовчки поставали ззаді у фершала, і слухали, і зітхали важко. Тільки Сайко Олександрович не брав ніякої спілки у загальному зацікавленні Парцюниною долею. Він сидів на візку, тримав коня і дивився на його, чекаючи закінчення свого невдатного дня.
І став фершал до візка і, вдаривши рукою по сухім сіні, якого було там у драбини, сказав:
– Ми покладемо товариша уподовж. Сіна є досить, то йому не буде трудити контужену ногу. Сядьте, Сайку Олександровичу, трошки вперед…
Той сів. І фершал попрохав пособити висадити Парцюню на віз. І підвели його, і звели його на ноги, і допровадили до візка. І, висадивши його гуртом, поклали на незастелене сіно. Поруч Парцюні поклали його й течку. І фершал спитався:
– Чи всі речі тут з вами?
А той відповів, що на столі у хаті лишилася недопита горілка, яку нехай хазяїни доп’ють. І що, здається, всі інші речі при нім. Тоді Онопрейович наказав Сайкові Олександровичу:
– Поганяйте та везіть свою пеню. Бо якби не ваш кінь, то й случаю не було б. Тільки на грудках не дуже трусіть… Припиніть краще. А ще ліпше буде, як обминатимете грудки.
Тоді Сайко Олександрович, від’їжджаючи, обізвався не до фершала, а до Мадесів:
– Та всієї не випивайте… Залишіть мені хоч чарочку на заробіток.
А Мадесиха навздогін йому й кинула:
– Ваш труд і ваш заробіток. Ми не споживемо і крапельки, а залишимо вам її всю.
Джерело: Осьмачка Т. Ротонда душогубців. – [Б. м.: 1956 р.,] с. 203 – 216.