1

Степан Руданський

Народився я на світ,

Як їдного рання

Моя ненька забагла

Шпаків на снідання.

А я, хлопець-молодець,

Пожалував мами,

Серед лісу відпитав

Дупло зі шпаками.

В дупло руку – не іде,

Голови не впхаю,

Та й сам улізаю.

Ходжу голий по дуплі…

Шпаченят до ката!

Я в пазуху й загорнув

Тії шпаченята.

Вилізати б, так не то!..

Я й домудрувався,

Лиш сокиру притащив,

З дупла прорубався.

Гиц із дуба на коня!

Кінь собі брикає,

А сокира моя все

Зад йому рубає.

Нагадався за сім миль,

Назад подивився,

А у коня, як на сміх,

Лиш перед лишився.

Давай тоді йому зад

З верби підправляти,

Як підправив, та й заліг

На годинку спати.

А кінь ходить по траві,

І перед пасеться,

А зад росте та й росте,

Аж до неба пнеться.

А для моїх шпаченят

Того було й треба, –

Додряпались по вербі

До самого неба.

Прокинувся – до шпаків –

Та де вже, до ката!..

Аж на небі половив

Повертаю до верби!

А верба й пропала,

Бо коняка напаслась,

Та й, знать, побрикала.

Щастя тілько, що святі

Не горшки ліпили,

Але якось на той час

Гречку молотили.

Розказав я їм біду,

Випросив полови

Та з полови ізсукав

Мотуз прездоровий.

Вп’яв до неба та й униз!

Мені й горя мало!..

Аж до низу за сім миль

Мотуза не стало.

Згори й кажуть, що скачи!

Але я не хочу,

Що вгорі собі урву,

То внизу надточу.

І спускаюсь собі вниз,

Мало й остається,

Ще б урвати кілька раз,

А мотуз не рветься.

І висів я кілька літ,

Мамина дитина,

І висохла, як дупло,

Моя середина.

А рій якось пролітав,

Та туди й забрався,

Наніс меду, щільників,

Розхазяювався.

Наніс меду кілька пуд,

Ну його з бідою!

Мотуз рветься – я в багно

Чуть не з головою.

А тут якось по багні

І качка ходила,

На чуприну набрела,

Гніздо собі звила.

Яєць много нанесла.

За дітей помовка,

Аж нечистая несе

Голодного вовка.

Та фурнула з голови,

А той завинувся,

Поїв яйця і на чуб

Хвостом обернувся.

А я за хвіст: «Гуттю-га!»

А вовк налякався,

Та як скочить, – я і – гоп!

На світ показався!