Червень

Улас Самчук

1 червня. З великим, несподіваним успіхом виголосив учора реферат про Франка в нашому гомінкому таборі. Чимала заля, понад чотириста авдиторії, бурхливі оплески, багато гратуляцій. Також учора і також у нашому таборі, перед меншою авдиторією, Шерех прочитав прекрасну розвідку про «Вертеп» А. Любченка. Мені імпонує його намагання тримати «рівень», чого не можна досягнути мені, а ще менше Багряному. Ми дуже близькі до «мас». І в той час, коли я тримаюся рівня освічених мас, то Багряний мас взагалі. Він трибун. Тож то Шерех академік. З великою домішкою поета.

Сьогодні рано вернувся до Льонзе, написав статтю про Ольжича і збираюся писати «Відповідь сусідам», тобто полякам, з якими у нас тепер виникла нова спроба дискусії, можливо тому, що нас і їх зрівняла нарешті доля під покровом УНРРА де нема, ні «від моря до моря», ні «навіки польського Львова», а тільки ДіПі.

4 червня. Отже, Перший з’їзд журналістів у днях 2 й 3-го ц.м. за нами. Новий Ульм, з його «Райнгард Казерне», запишеться в аннали історії нашого скитальства, як те місце, де це сворідне дійство відбулося. Яким пером його описати, яким словом його розказати? Уявім собі арену, а на арені левів, гладіаторів, матадорів, биків і це може нагадувати цей Перший з’їзд українських журналістів. Присутніх понад вісімдесят прізвищ цього звання, плюс ще стільки гостей, між якими бачимо чимало знаних імен нашого політично-громадського світу. Головував Юліян Ревай і на початку здавалося, що це підприємство розвалиться з першої її години. Зарвались у смертельнім двобою «демократи» і «не демократи», тобто прихильники контрольованої преси з їх речником Зеноном Пеленським. Ухвалено порядок денний, читалось реферати, провадилось дискусію, але по суті все це зводилось до партійних зударень тих двох антагоністів.

Справа бо в тому, що в таборах завелась вперта пошесть «опановання терену». Це значило – підпорядковання керівництва української спільноти одній політичній групі і перед в цьому вели, розуміється, найенергійніші, наймілітарніші молоді люди з-під стягу Степана Бандери, які наподоблювали тактику режимів мейд ін Кремль, або Палаццо де Венеція з філософією Д. Донцова і практикою Леніна. Ця філософія і ця практика їм сприяла. І ніяке диво. У наших політичних масах, не було багато віри в демократію типу Керенського, або соціялізм типу Винниченка. Вражали тріюмфи Сталіна, реторика Муссоліні, господарка Гітлера. Ідеалом було знайти вихід з нашої отаманії і єдиним проти цього рятунком мала бути «сильна рука Богом-даного стерника», за словами Ольжича. В популярній мові – диктатура. Демократія Европи Заходу, або Америки Півночі, з нашим не контрольованим темпераментом, вважалась утопією.

Отже диктатура. В таборових управах, поліційних формаціях, господарських установах. Але наскільки цим людям досить легко було підпорядкувати маси, настільки не легко було з інтелегенцією… Особливо певного інтелектуального рівня. В їх організаційних рядах не було, або майже не було, науковців, письменників і також журналістів. Тактика їх вимагала – мати на чолі кожної організації «свою людину», не конче «організовану», але таку, яка б була схильна виконувати їх волю. У пресі, театрі, наукових інституціях, організаціях літератури. І їм це до певної міри щастило. Вони могли мати зі собою Блавацького, Косача, Маланюка. Вони робили особливі зусилля приєднати інтелектуалів «зі сходу», що їм також щастило. Робились натиски на МУР і тепер, з особливою вирвою, робились намагання підпорядкувати організацію журналістів.

Але як? Більшість, велика більшість, членства з цим не годилося. Від голови з’їзду Ревая, ген аж до таких стовпів журналістики, як Степан Баран чи Василь Мудрий, всі вони для такого не надавалися. Велика маса «східняків» на чолі з Багряним, були проти. Великий комбінатор таких затій, Зенон Пеленський, який мав велику практику партійного жонглювання ще зі Львова, тут не міг дати ради. Кожна його пропозиція, кожний маневр провалювались більшістю голосів. Робилось обструкції, затягання, сортування голосуючих – дарма. І в наслідку, майже розвал. Я мав формальне запрошення, як голова МУРу і особисто, як журналіст, моя доповідь стояла в програмі з’їзду, але мій виступ весь час відтягався. Виринали все нові і нові «важливі справи», ставились все нові і нові пропозиції, аж поки нарешті голова з’їзду не обірвав тих «формальних» і не формальних внесків і покликав мене до слова.

Мій реферат був своєрідною бомбою. Замість всіляких «завдань нашої преси» – враз філософія. Щось, що відводить гарячі голови вбік під освіжаючий подув вітру з дальших просторів світу.

«Кожний, хто прожив свідомо останні три десятиліття нашої епохи, кожний, що думав над прожитим, кожний, що намагався збагнути основну суть баченого й пережитого, – той кожний, безумовно, зупинявся над питанням, що властиво наш час є, чого він від нас хоче, якими законами він керується»… – почалась моя реторика.

Робився аналіз минулого, розчаровання сподівань, жертви і втрати… Говорилось про закон рівноваги добра і зла, плюса й мінуса, гарячого й холодного, світла і темноти. Про захоплення крайностями. Робились порівняння нас і інших народів і нарешті перейдено до стисло нашого, конкретного:

«Життьова практика каже, що в часи, коли ми були самі собою і між собою, коли треба було шукати не так компромісу, як просто змоги жити, тоді ми проявляли вийнятково багато безкомпромісовости. Можливо звідсіль і походить те чуже слово анархія. Анархія це брак волі до компромісу. Історія нашої вольности козацької багатюща прикладами розбрату, якого ми сьогодні живущі ніяк не годні збагнути…

Чому не змогли знайти порозуміння Мазепа та його полковники, чому бунт Пушкаря проти Виговського. Знаємо, що були для цього певні причини, але також знаємо, що вони нас, тепер живучих, не переконують… Чому вони це робили? Щоб відповісти на це питання, мусимо наперед відповісти, чому ми робимо це тепер? Сьогодні маємо цілком подібні клопоти і чому ми їх не рішаємо розумно? Знаємо історію, знаємо її вади, чому не маємо відваги знати сучасність і бачити її вади…»

Далі аналіз большевизму, його тактика, практика і чи це нам підходить.

«Наше місце не з большевиками і не з їх методами. Наше місце проти большевиків. Тут починається та межа, де необхідно бути безкомпромісовими і тут той початок, що вимагає найбільшого компромісу між нами, у нашій хаті, між нашими людьми, щоб виконати наше безкомпромісове завдання проти»…

«Щоб виправдати наші наміри, вдаємося до перестарілих засобів закладання політичних партій. Може воно десь і колись мало виправдання, але як же з нами тут? У цих таборах? Тому, що не зовсім собі довіряємо, закладаємо партії, не одну, а багато, множимо їх, розриваємо себе на шматки. Все, що розірване, не здатне до вжитку. Розірване, розшматоване суспільство не виключається з цього правила. Від прадавна знана примовка – «дівіде ет імпера». Коли когось хочуть упокорити – ділять, множать гурти, протилежності, щоб даний об’єкт зборював сам себе власними силами…»

«Коли беремо нашу політику, вихід не в партіях і взагалі, ми всі вже, мабуть, вичули, що партії, як такі, з їх вивітреними мундурами, з їх переграними мотивами, з їх оклепаними гаслами, поволі переходять до музейного реквізиту…»

«Ви напевно вже маєте готову думку: ну, що ж тоді, ми, як живі, темпераментні люди, вроджені для політики, маємо робити? Як не робити свої партії, то хіба йти в найми до чужих? Тих, що вже існують… Коли б ви хотіли дійсно чути нашу думку, я б з приємністю сказав – так. В крайньому випадку в найми. Але навіщо найми. Маємо на це переконливіші аргументи… Скажемо – є ще ліпший вихід з положення. Хочемо дерзнути на вислів, що нам потрібно не так партій з їх вивітреними ідеологіями, як мудрих, синтетично думаючих людей. Наш час, чи краще сказати, наша епоха, вимагає, а в майбутньому буде ще більше вимагати, людей синтези. Людей, які вмітимуть думати збірними середньо-аритметичними поняттями.

Цим не хочемо ніяк вибити з рук Донцова, чи Драгоманова аргументів, що тільки велика, виключна воля здібна порвати німий загал до великого чину. Хай це буде так, але хай та велика, виключна воля буде ведена одним великим синтетичним успосібленим розумом і темпераментом… Прикладами до цього можуть бути дві дуже плястично закроєні постаті найновіщої історії нашого світу…

Це Віндстон Черчіл, з одного боку, і Адольф Гітлер, з другого… різнить їх не їх виключність, вони бо є такими обидва, тільки перший це виключність синтетична, другий виключність сама в собі. Черчіл думав не тільки тим, що в його голові, він черпав і вивживав так само думки інших голів, навіть чужих, навіть ворожих. Він збирав думки, їх зважував, їх ділив, їх сортував і у висліді творив свою думку…

Гітлер написав одну книгу і ціле життя її тримався. Він переконав себе, що всі круг нього «нарен», дурні, не здібні думати розумно. Він сміявся зі свого Райхстаґу, президент Рузвельт – дурень, Черчіл – вбогість. Ось клясичний приклад його думання: «Коли б я мав діло з людьми певного мірила, я б приблизно знав, що маю з ними робити… Але коли я маю діло з мілітарними ідіотами, тоді я зовсім безрадний…» Цими останніми, на його думку, були ті, що стояли проти нього за межами Німеччини, як і ті, що виповняли його генеральний штаб. Яких він не вмів, не міг і не хотів бачити, синтезувати й розуміти. І тим самим мусів згинути…»

«В політиці останнього десятиліття, ми, як політичні активісти, з неймовірною марнотратністю, зловживали цим поняттям виключної волі, збираючи цим лаври геройства, але політично, програючи мало не кожний пункт наших потягнень, доплачуючи до того величезною готівкою найдорожчого, що народ має – своєю кров’ю… Ми, чи краще наші політичні філософи, вчили нас невтомно, що якраз так є добре. Може й добре. Не будемо з ними сперечатися. Хоча по-моєму, це не добре і так не повинно бути…

Коли побиваємось над зусиллями витворення нової, достосованої до нашого часу української ідеології, то чи не було б гаразд взяти на увагу, що не тільки ми тепер, а що наші українські голови, впродовж доброго століття також про це думали і щось видумали…

Коли кожне покоління захоче починати свою історію тільки від себе, перекреслюючи все, що було зроблено нами в минулому, тоді годі щось тут порадити. Однак дозвольмо собі на хвилиночку допустити, що не тільки ми, ви, я, але також інші могли про це думати і щось доброго зробити, потрудімось це пізнати, збагнути, усвідомити і тоді побачимо, що ми не конче голий початок… Кажемо, що вони думали зле, можливо й зле, але не так аж зле, щоб там не було чогось доброго…

Висновок з цього, – треба прочитати всі книги, писаноі людьми нашої мови і кожну з них трактувати, як один розділ одної великої, збірної книги буття нашого. Потребуємо думати, як демократ, як аристократ, як революціонер, як консерватист, як соціяліст, як націоналіст одночасно. Не лякаймось такого думання. Лякаймось думати виключностями…

Наступає доба, що абсолютно вимагає думання і діяння синтезою. Це вичувають всі люди на землі, навіть найнепоправніші ексклюзивісти типу мейд ін Москау… Знаємо, що за такі слова не похвалив би нас доктор Донцов, знаємо, що не прийшли б вони до смаку Вячеславу Липинському, знаємо, що не був би зовсім контентний з цим і професор Драгоманів…

Не можемо сказати, що ми також з ними у всьому годимось, але шануємо їх, як таких, що думали й шукали, що мали неспокійний розум і гаряче серце і хочемо звести їх думання та їх слова до певної синтези, навіть коли б вони самі цього не бажали… Бо вони на це заслуговують. Кожний з них ставив якусь тезу, або антитезу, а це в свою чергу, за думкою Геґеля, вимагає синтези. Покійний наш друг, доктор Юрій Липа, розумів ці справи і не раз, з переконливою речевістю, делікатно і спокійно намагався довести їх до нашої уваги. Було б варто, щоб ці намагання стали для нас, і доступнішими, і зрозумілишими, що на нашу думку, вийшло б для нас тільки на здоров’я.

Вступаємо тепер у третю, можна сказати, остаточну фазу національного формування… За нами часи народництва, часи українофільства, часи Панька Куліша. За нами і часи Винниченка, а також і Донцова. Дякуючи Богу, ми переснили всі благородні сни нашого турбулентного юнацтва, ми пролетіли на крилах шабельно-шароварної романтики період революції, ми нарешті маємо позаду і час декалогів та вождівства. Вступаємо в епоху де диктуватимуть життя інші вимоги…

Минула війна внесла дуже поважні коректи до кодексу вартостей людства і цілий світ, в напруженому чеканню, задивлений у ті місця планети, де винайдено нову силу енергії з назвою атом. Було б наївним триматися переконання, що мовляв нічого не сталося по суті. Сталося, багато сталося…

Але будьмо оптимістами. Наш оптимізм поможе нам дивитися правді у вічі спокійно і одверто. У нашу справу ми віримо, хочеться тільки, щоб наша віра була вірою реальних можливостей… Себто вірою не самою в собі поза часом і простором конкретного, а також вірою, як рушійної сили буття на землі…»

Це приблизно конспект моєї мови на з’їзді журналістів. Я боявся, що її не будуть слухати, що забагато набралось в атмосфері вибухових елементів незгоди, але її слухали і вона зробила враження, атмосфера помітно розрядилася, загальний настрій помітно злагіднився і мені багато гратулювали, а в цьому був також і головний майстер напруження Зенон Пеленський.

В загальному, не вийшов з цього переможцем, ані Довгаль, ані Пеленський. Перемогли помірковані сили, очолювані Василем Мудрим і Степаном Бараном. Цього останнього вибрано також на голову Союзу Українських Журналістів… Що вдовольняло також і мене.

Завтра прийдеться їхати до Мюнхену… Маю зачитати там доповідь про І. Франка, але думаю додати до того і «Проблему синтези».

7 червня. Тільки що повернувся з Танею до себе на село. Були, розуміться, в Ульмі. Там ми приписані, там дістаємо наші харчові приділи і там всі наші таборові клопоти. Тут на селі, це дача. Відпочинок. І разом місце праці. Шкодую, що маю замало часу, щоб міг мої статті, а особливо реферати, краще оформити. Але хай… Дещо з того і так не найгірше… І його читають… І звертають увагу. «Мир чи ями?», «Криза чи занепад?…» Шматок розважань з гіркими присмаками доби…» не так давно, один з дуже знаних мужів нашого розвойованого світу, Вінстон Черчіл, зовсім виразно відважився сказати: «Світ є хворий». Що цим хотів сказати шановний містер Черчіл? Напевно лиш те, що світ дістав високу гарячку, що він мечеться в припадку особливого божевілля, що він чогось шукає, але й сам не знає чого.

Для багатьох людей, значно менших ніж Черчіл, істина, що світ хворий знана давно. Доказом цього є, наприклад, плякат, який ви можете читати на воротях храму в Ульмі: «Не вбивай!» Плякат той висить там і тепер. На ньому бачите одну з основних заповідей християнства – «Не вбивай!». Не знаю, чи була коли потреба виставляти цю заповідь побіч реклями до цирку, чи порад як перебарвлювати військові однострої? Ми, що живемо тепер, до цього часу читали ту заповідь лишень в молитовнику.

І нічого дивного. Бо молитовники давно перестали бути молитовниками. Вже давно до війни постали зовсім нові молитовники. Вони виникли з мозків мистців, поетів, реформаторів. Ось наприклад зразок: (Сосюра) «Ми лиш тоді зідхнем і крикнемо – Свобода! ! ! Коли у горлі вам повернемо штики». Або ось ще зразок: «всіх панів до д’ної ями, – буржуїв за буржуями, будем, будем бить! Будем, будем бить…» (Тичина) Чуєте? Може подумаєте, що це співає різник? Помиляєтесь… Це дуже ніжний, ліричний поет. І не один, а багато… І коли спитаєте, чому вони таке писали, дістанете відповідь – вони мусіли. За це їм давали ордени, нагороди, називали геніяльними, великими. Розуміється, що поети з орденами дуже близькі по суті до фельдфеблів з орденами. Розуміється, що коли ідеалом є «яма», то до неї спочатку йдуть «пани», за ними підпанки, потім і звичайні люди, полонені офіцери, далі полонені вояки, ще далі якась раса, якесь «менш вартісне племя», і т.д., і т.д., аж поки тих ям намножиться стільки, що їх почнуть розривати, щоб трупи свідчили «правду про мир…»

Спочатку робили ями… Ні, спочатку було слово і слово стало – ями. Спочатку їх засипали, потім їх розкопували. Ще потім, не знають як їх засипати, як зіпхнути їх на чиєсь конто. Але біда. Спихати нема кому і нема на кого… Всі копали, всі засипали, всі розкопували. Мільйонами… Так, містере Черчіле! Наш світ хворий, тільки не від учора, а вже добре пів століття.

Років з п’ятдесят світ не знає дійсного миру і є народи, які за час «миру» тратили більше, ніж за війни. Наприклад, ми українці між роками 1920 і 39 стратили по різних ямах мільйони, й мільйони чоловіків, жінок, дітей… А скільки будинків, та садів, та коней, та волів, та цвинтарищ, та церков… Цікаво, скільки б треба платити за таке репарацій?

Так виглядав «мир» нашого часу. І так він виглядає на сьогодні. Таке поняття миру тепер – домінуюче… Воно увійшло в саму душу породи людської і тому слово «не вбивай» викликає тільки усмішку, особливо у тих, «що всьому людству несуть визволення від капіталізму». Перспектива цього одна: «до д’ної ями». І то всіх, і то скрізь…»

Це уривки з передовиці газети «Українські Вісті» за 9 травня цього року. Ця сама газета приносить поруч статтю «Конференція чотирьох…» В Парижі. Про цю конференцію наша передовиця каже: «Приємно чути слово Мир і вірити в нього, як вірили наші предки. Але чуємо, що в Парижі з цього приводу засідають міністри «чотирьох». Париж недалеко Версалю, а з досвіду знаємо, що це нещасливе для миру місце. Тим часом десь крутяться колеса, десь плянують п’ятирічки, десь гарячково кують зброю…»

Учора повернувся з Мюнхену. У студентській домівці на Фюріхштрассе 53, мав доповідь про Франка, а також і «Проблема синтези». Керував цією справою мій старий, добрий знайомий і земляк з Дубна на Волині, Василь Іващук. На околиці Мюнхену, у великому будинку розташувалось біля 700 студіюючих на високих школах людей, організованих в Українській Студентській Громаді. Багато з них – бувші політв’язні німецьких концтаборів. Вони студіюють на різних високих школах, щось понад 200 на університеті УНРРА, багато – на Вільному Українському Університеті, у Високій Економічній школі, Німецькому Університеті.

У домівці життя. Вечір солістів, реферати, літературні вечори, збори, засідання… Мають хор, драматичний гурток, читальню… Багато преси і в різних мовах – з Австрії, Франції, Бельгії, дещо з Америки. Раз на тиждень виходить часопис «Студентські вісті»… Студенти цікавляться спортом, відвідують кіна, співають, танцюють, а найголовніше, як мені казали «серйозно і добре вчаться…»

На моїх відчитах кілька соток слухачів, чимало старих знайомих, багато запитів і запрошення на інші відчити.

В дорозі назад, затримався в Новому Ульмі, довго розмовляв з Костецьким, обідав у Білецьких.

8 червня. Неділя, ранок, Зелені свята. Свіжий, післядощовий день, зелено, співають пташки. Небо легко захмарене, але враження, що воно розпогодиться. Вікно на веранду відчинене, де цвіте дрібним білим і рожевим цвітом великий кущ диких рож. По стіні в’ється рослина, що також обсипана, не лишень цвітом, але й безліччю метушливих бджілок.

9 червня. Надіялось на погоду, але прийшла сльота. Ранком довго, під настрій дощику, лежимо в ліжку – блаженний подих дозвілля, що нагадує дитинство.

Свято провели спокійно, родинно… Пані Маруся, як завжди усміхнена й елегантна, навіть в домашньому одязі з фартушком. Вона зайнята кухнею і маленьким Ярославом – «Пумою», який бігає по дворі і весь час, щось зі собою говорить… Сергій Миколаєвич сьогодні також удома, одягнутий у легкий, сірий костюм, по домашньому, без краватки… Звичайно, він завжди зайнятий, його невеликий ДКВ завжди в русі, але сьогодні можна «файрам», час відпочинку. Його старша дочка, від попереднього подружжя, Людмила у сірій блюзці і білих, коротких «шортках», помагає Марусі, а син Сергій десь нагорі у своїй кімнаті, зайнятий своїми справами. Він студіює. До родини належить і наречений Людмили, пан Якоб, що вештається десь надворі, а ми з Танею, найпізніші гості, одягнуті по літньому – Таня у легкій, сірій блюзці і білій спідниці, а я весь у білому, п’ємо нашу ранню каву у себе в кімнаті, опісля робимо порядки, а там ось і обід у великій загальній їдальні з двома вікнами і широким на долину краєвидом.

Обід довгий, ситий, з квітами і вином. Сергій Миколаєвич завжди майстер роздобути щось доброго, на цей раз він привіз кілька чудових пстругів, а пані Маруся, не менший майстер куховарства, їх чудово приготовила… До того чудова, макаронова зупа, солодкий пудінґ… І навіть по чарці лікеру… З фінальним завершенням кави «Мокка» у справжніх порцелянових чашечках…

I багато розмов та сміху… По обіді виглянуло навіть сонце і всі розложилися в лежаках на веранді… Фотографувалися, а під вечір, під акордіон Якоба навіть танцювали. Вечеряли і розходились ген пізно із загальним переконанням, що день був розкішний… Грайливий, легкий, мирний клімат, в якому можуть рости навіть надії.

Сьогодні дощ, і вітер, і в домі тиша, звичайний робочий день. Треба було б скочити до Ульму, але не хочеться. Передав до редакції дві статті і покищо досить. Починаю думати про «Ост»-а.

11 червня. Але все таки, вчора по обіді, замість «Ост»-а настрочив ще одну статтю, можливо останню, «Слов’янофільство made in Moscou». Мене розозлє зєло веліє так званий, Всеславянський конгрес в Празі, улаштований Сталіном під керівництвом його агентів з наміром обдурити наївних слов’ян слов’янофільством за рецептою Пушкіна, що в рускому морі мають злитись всі слов’янські струмки. Відомі, старі, оклепані трюки, підогріті новими «побєдамі русскава аружія», як додаток до «визволення світового пролетаріяту», плюс скасовання Берестейської унії для «возсоєдінєнія святой православной, русской церкві…» Додаймо до цього Йосипа Віссаріоновича в його фельдмаршальському мундирі з орденами від шиї до пупа і картина маєстатної імперії Романових буде завершена. Але все таки, я дозволив собі почати свою статтю такими «дерзновенними ізреченіями»:

«Бути виключно росіянином – ніяка честь. Бути росіянином – тяжкий, невдячний і безперспективний обов’язок перед історією. Історія того народу ступає певними кроками і кожний з них залишає за собою не так слід, як прірву між тим, що було і тим, що має бути. Ще можна сказати, що кожний такий крок це тяжка рана, заподіяна людям того нещасного племені, а все, що виповняє простір між тими ранами, це тільки санаторійне вилежування. Нема традиції, нема тяглости, нема волі бути. Є порив і згасання…»

Далі йшло обгрунтовання цих дерзостей, яке закінчувалось ще грізнішим пророцтвом:

«Чи на цей раз Росія доконає свого? Чи дійсно слов’янські народи спокусяться культурою Пушкіна аж так далеко, що перестанут існувати, як самостійні?

Можна дати відповідь: ніколи! ніколи і ні за яких умов слов’янський світ не стане світом Достоєвського. Ніколи чехи не будуть росіянами і якраз стався дуже щасливий випадок, що російські «солдати» появилися на вулицях Праги. Нема потреби іншої пропаганди антислов’янізму, як поява цих людей у тому традиційному слов’янофільському і русофільському закутку слов’янства. Може повторитись тільки історія України – безцільне, безрезультатне шарпання крок вперед, два назад, раз Валуєв, раз «українізація», раз братання, раз Сибір. І прийде час, коли Тіто збагне Пушкіна. Прийде час, що і інші збагнуть суть московського Інтернаціоналу. Не кажемо про поляків та українців, які вже ці істини сприйняли і зарубали на носі.

Росія творить новий крок, нову прірву. Неприхильникам цього слов’янофільства нічого не треба додавати, а тільки стати збоку і дивитися. Прийшов час трагічного шуканя. Сибір заповниться новими протестантами, які, замість будувати нове слов’янське співжиття, будуватимуть нові сибірські залізниці…»

Така ось зловісність… Цікаво чи щось з того сповниться… Сповниться – не сповниться, а поки що це моє щире переконання.

Цього самого дня, довга розмова з Сергієм Миколаєвичем. Падав дощ, віяв вітер, ми мали час… Теми – промисловість, летунство, комунікація взагалі. Цікава індивідуальність цей самий Сергій Миколаєвич Куниця. Вимріяний мій тип з мого роману «Кулак» (Лев Бойчук), якого зустрів ось в життю. Звела нас випадковість. Будучи в Герсфельді на Гессенщині, за дуже гарячих днів ловлення «на родіну», ми з Танею жили на приватній кватирі, збиралися їхати кудись далі на захід подалі від сов-границі, сиділи на купі нашого «барахла» кошів і валіз і не знали, як його зробити, щоб все це забрати зі собою. Книги, папери, газети, картини. Речі, які міг возити зі собою в такий час хіба такий дивак, яким створено мене.

Але я бачив тоді в Герсфелді поміж нашими людьми ще більшого дивака у доброму, сірому костюмі в елегантних біло-жовтих черевиках, пристойної зовнішности типу ділової людини, який був власником не кошів та валіз, а цілого парку машин, та возів, та коней. Що це за такий ДіПі? Зовсім не подібний на більшість наших мішочників. І виявилось, що він українець, що з ним його родина, яка живе в готелі і якісь люди… І це все. У мене не було наміру з ним знайомитись ближче, як також не було для цього нагоди.

Але раз така нагода трапилась. У найкритичніший час. Випадково ми зустрінулись, я потребував допомоги, він охоче на це погодився і таким чином, ми з Танею стали членами його мандрівної фірми і навіть родини.

Прекрасні, цікаві, культурні люди. Сергій Миколаєвич здібний підприємець, родом з села Капустинець на Полтавщині, за Першої світової війни капітан артилерії російської армії, а також летун початкової її авіяції. За Української Народної Республіки, помічник шефа технічного відділу української армії, помічник шефа відділу штабу авіяції, як також командир 5-го Чернигівського Летунського Дивізіону.

Для мене вже цього досить. Він міг бути опісля власником тартака, займати різні становища, мати різні титули, але я вперше зустрів старшину авіяції української армії. Це звучить так не звично. У нас стільки шабель та шабель, та різних запорожців і враз… летунство. Це могло збити з пантелику. Може це справді не ми… Але це ми і для мене літератора це знахідка, це мій «тип», якого я «на зло врагам» проповідую в моїй літературі, замість традиційного «робочого клясу», та іншого «бідного, поневоленого народу».

Контра традиції, контра загальній моді світа, шаную творчий труд будучої, організуючої, продукуючої волі не конче канонічних стандартів солодких теорій клясової діялектики. Хотілося бачити не лишень тих, що все знають, але й тих, що щось можуть. Не можна те «біда» і «бідний» зробити ідолом і нищити все, що цьому культові протиставиться. Інакше заллє всіх біда, як це і сталося в патетичному СССР, де, пригадую, за словами такого Бориса Пільняка «ніщая, ґалодная Расія, нєсьот всему міру аслєпітєльную правду соціалізму» і задля цього, утримує мільйонні каторги Сибіру. Скажіть, як це розуміти на здорову голову нормальної людини?

І саме з цих мотивів, мені імпонували люди типу Сергія Миколаєвича. Які могли і вміли зарадити собі і зарадити іншим біля себе. Коли треба було вивезти президента УНР з Варшави з родиною, це був Сергій Миколаєвич, що це доконав. Він жертвує на потрібні справи, він цікавиться проблемами загалу, він приятелює з поетом і доктором Ю. Липою. Це жива, многогранна, творча людина.

При цьому дозвольте частину компліментів залишити для його дружини пані Марії з роду Фрелькевич, польки з народження, але українки серцем, бо вона пізнала і зрозуміла не лишень бравого красуня Сергійка, але також його долю. Чудова русявка з веселими синіми очима, завжди усміхнена, завжди активна… У цій родині ми з Танею, уперше за час нашого блукання почулися вдома. Свіжо, соняшно, чисто. Відчуття легкости і вдоволення.

Ми ось з Танею збираємось до Ульму. До побачення! До побачення! Махає нам навздогін пані Маруся на руках з Пумою.

12 червня. Повернулися з Ульму. Наше Льонзе і наша кімната бльоку «Бе» 88, це щось, як небо і земля, як що вірити, що небо – рай, а земля – пекло, з чим я не дуже контентний. Були в обох таборах – Старого й Нового Ульму. В Новому Ульмі завзятюща дряпанина між «східняками» й «західняками», як це і слід гордому козацькому племені з його курячою політикою. «Бандерівці» ніби дістали приказ «ліквідувати партію Багряного», а багрянівці не були б багрянівці, щоб з цим погодилися. Мало нам бандерівці – мельниківці… Маємо Кобеляки контра Коломия. Я твердо був і є невтральний, але не збоку. Друкуюсь покищо у кобеляківців, тому, що вони слабші і хочеться підтримати, хоча фразеологія їх провідника Багряного, типу соціялістів Києва 17-го року, мені не імпонує, але не більше імпонує тенденція Коломиї, що нагадує щось, як «всіх д’одної ями» з «Партія веде» Тичини, – маніякальство нашого брудного часу, байдуже з якого боку його висловлюють. Але що скажеш людям, які дивляться, але не бачать, слухають, але не чують. Хіба «прости їм, бо не знають, що роблять». Залишається жабо-мишо-драківка за виїдяне яйце.

Віддав «Вістям» аж три статті. Лист від Української студентської громади в Ерлянґені, підписаний 3. Винницьким… «Ми просимо Вас відчитати, чи радше виголосити доповідь про напрямні сучасної укр. літератури, про Ваш новий, великий роман «Ост» та про завдання МУРу…» Отаке. Коли це зробити? «Реченець Вашого можливого, але певного приїзду, просимо подати на адрес…» Звідки вони знають про «Ост», який у мене на столі лишень на третину готовий? Треба колись зібратися.

Хмарно, холодновато, але Льонзе – «село, де серце відпочине». Боюся, що боги заздросні і це не протриває довго.

13 червня. Далі сльота, далі дрібний дощ, далі холоднувато. Голова засльочена, але пишу «Ост»-а. Почав ще вчора. Одинадцята година. Прийшов потяг – напрямок Ульм. Недавно відійшов до нього Сергій Миколаєвич. Він має свої клопоти і то чималі.

У мене на столі білі квіти, за вікном мокра веранда всипана їх пелюстками.

14 червня. Таня поїхала до Ульму, я пишу «Ост»-а, в перервах читаю «Von Rurik bis Stalin» Моллера. Бажання висловити вищість германської раси та її вплив на формування історії Росії. Прочитав також роман «Der Schuldträger» Меєра. Не маю доброї белетристики.

Зараз я сам, Таня приїде, мабуть, завтра, цікаво, що там у світовій політиці, то ж завтра продовження мирової конференції чотирьох в Парижі. Чи дійде до якогось миру? Онкель Сем візаві Батько народів?

17 червня. Пишеться й пишеться «Ост». Сама радість. На веранду відчинене широке, вітражне вікно, кімната уряджена в старовинному німецькому, баверському стилі з Різьбленими меблями і дерев’яним обшальованням… Чисте повітря, очі не бачать брудних коридорів казарми, вуха не чують їх брудного галасу.

Учорашній, недільний день провели родинно, обідали разом у великій їдальні, по обіді Таня відпочивала, тож то я ходив по садочку зайнятий думами. («Ходила я по садочку, по зелену барвіночку»). Опісля пили таку «Мокка», яка забрала мені сон цілої ночі. («Сон літньої ночі»). Дощ, хмари – хмари і дощ, на хвилинку сонце, а там знову хмари і дощ. І вітер. Учора під вечір показалось червоне сонце і ми з Танею пройшлися полем, де висипається пшениця і цвітуть маки і, здавалось, що на завтра випогодиться. Помилились. Рано дощ, зараз вітер, а там, мабуть, знов дощ. Збираюсь скочити до Ульму.

18 червня. У обід повернувся з Ульму, купа листів і в тому від М. Шлимкевича з Мюнхену, від І. Керницького з Карлсфельду, від Є. Пастернака з Франкфурту. Нагадують мені, що є МУР і що я його голова. «Кожному граду свой нрав і права, кожний імієт свой ум голова». Пастернак повідомляє, що в скорому часі можна буде висилати рукописи до ЗСА. Був у редакції. В черговому числі «Вістей» аж три мої статті. Щось несамовите, я протестував, скаржаться, що інше їм не підходить, але ж не буду я заповняти їм цілу газету. Сказав, що зі статтями кінець – пишу «Ост».

20 червня. Вдома, трохи краща погода. Не пишу. Читаю який російський роман. Учора писав, але в’яло. Багато згадую, багато думаю. Тиснуться й тиснуться думки, ніби тій війні не кінець, що вона має продовжуватись, що вона вже продовжується у новому, іншому вигляді. Протилежності світу занадто глибокі. Пригадується фото з конференції в Потсдамі – Етлі, Труман, Сталін. Етлі у звичайному костюмі, звичайній краватці, з ланцюжком годинника в кишені камізельки, Труман у костюмі а ля денді з метеликовою краваткою і вложкою у верхній лівій кишенці, тож то Сталін у білому мундурі, золоті ґудзики, широкі пагони зі золотою звіздою й золотим маршальським знаком і штани з червоними лямпасами. Етлі і Труман дивляться на нього і весело сердечно сміються, то ж то Сталін дивиться перед себе, на устах під вусом і щілинах маленьких очей затиснено хитру, іронічну посмішку, яка каже: – Сміятиметься той, хто сміятиметься останній… Етлі радується, що ось-ось збудеться імперії, Труман збувся Філіпінів, Сталін здобув Алеути, Сахалін, Европу до Гамбурга і це ще лиш початок… Коштом тих, що сміються. О tempora, o mores!

23 червня. Неділя. Починаю новий зшиток нотатника. У мене на машині «Ост». Інколи пориваюсь писати, підсідаю до машини, але не йде. Ці дні не дають настрою. Можливо, кінчається мій сезон, помічається вичерпання, але той дощ і той холод… Передучора були знов в Ульмі і там ночували. Не можна знайти місця. Війна? Не війна? Що далі? Вернемось назад?… А чи не вернемось ніколи?

Учора, їдучи з Ульму, на станцію прибув величезний, санітарний потяг з напрямком схід… Пригадуються такі потяги з 39-го року іншої марки. Залізниця весь час в русі, вантажі танків, гармат, війська. Американські вагони, американське знаряддя, американські люди. Настрій тривоги, в повітрі великий знак запиту.

Але ми вчора, цілком випадково, навіть трохи побавились. Появився один знайомий майстер акордіону, зійшлися молоді і вийшов танець. Хвилинка розваги. Святкування миру. Минуло ж п’ять років від початку Гітлеро-Сталінської війни. Ті дні особливо врізались в тямку, багато піднесення, багато сподівалося і таке гостре розчаровання.

24 червня. Ностальгія, болюча туга, фантастичні мрії. Чогось чекаємо. Здається, що ми перед бурею, щось має статися, нас кудись покличуть. І нічого нема. І реакція розпачу. Невже з нами кінець? Було трохи обнадії з Америки та і це затихло. Але ж що Америка? Це лиш втеча від себе…

Лист від Євгена Маланюка. Давно, ще від Львова 1943 року, з ним не бачились, листувалися коли ми були в Люденбургу сорок четвертого року. У нього також нерви. Ось його нота:

«Дорогий друже!

Не приїхав, я мав перерву в гімназії [він викладає математику в таборовій гімназії в Реґенсбурзі. – У. С.] і мусів відпочити в лісі – дуже коротко. А тепер у мене повно зденервовань і турбот, бо, здається, має прибути родина… Але не знаю в який спосіб. І той «спосіб» мене найбільше гризе (у мене зле з серцем).

Маю до Вас прохання: подбайте для мене «запрошення» з-за океану. З родиною (Богуміла і Платон, 11 літ). Цим мене дуже зобов’яжете. Також, вітайте милого п. Ігоря (він має також зв’язки з єпископом Теодоровичем), нагадайте йому про мене і родину.

Нерви – вже на границі. Дещо працював, так що відпочинок мусить бути. Нічого не пишу півтора року – не можу. Отже суспільство (пожалься Боже), коли воно в теорії існує, мусить мені раз в житті прийти з поміччю. Коли б Ви могли заскочити коли-будь, то не забудьте пошукати мене. (Гімназія). Туди і пишіть. Вітайте дружину п. Олега і попросіть її вибачення, що не писав.

Міцно стискаю руку, Є. Маланюк.»

Так. «Нерви вже на границі»… Чекати на поміч суспільства – чекати у моря погоди. «Ой, нема, нема ні вітру, ні хвилі із нашої України…»

У «Вістях» за 20-те ц.м. повно моїх статтей. Передовиця «22 червня 1941», підписана П. Б., сторінка третя – «До розважання польського» – Улас Самчук і сторінка четверта – «Людина скам’янілих днів» про Ольжича – У. С.

Про 22-й червень говориться так: «Підпорядковуючись літочисленню, наближається день, якого ми втретє згадуємо… Час, коли ми перейшли кордони на схід, а тим самим ми вступили в землю нічию – землю нашого майбутнього». Мені ці слова, з німецької преси, підписані досить знаним німецьким журналістом Бертом Неґелє, врізались в пам’ять. Це було дійсно під час «повороту» до виходу, на третьому році німецько-російських змагань за «землю нічию», в перекладі на людську мову – за нашу землю, землю наших предків. Німецькі армії стояли тоді там, звідки вони вийшли перед трьома роками, і військовий кореспондент вважає за потрібне сказати:

«З безконечних східньо-фронтових років, зачерпнули ті вояки науку, що це цілком від них залежить, чи втрачене ними одного разу здобудеться наново і тим саме тривання нації буде забезпечене».

Міркування ці не позбавлені інтриги… Тим більше, що були вони висловом не фізичного в тих людях, а скорше висловом їх віри та їх духа. Ми чули їх не тільки з уст фізичних людей німецької національности, ми чули і зараз чуємо їх, як співзвучність усієї природи, з якої виходить поняття «німецькість».

Україна, земля наших предків, земля злита кров’ю наших людей, називається – «земля нічия»… Трактується її, як порожній терен, де два хижаки мають право та місце постійно зводити невирішальні бої за її посідання.

Чому, за якими законами, Божими й людськими, ці поняття мають на цій землі місце? Чому в Европі, навіть і сьогодні, десь там в глибинах людського думання, стирчить сакраментальне твердження, що Україна, як така, як

земля, як місце, як духовість і культура, має бути трактована поза часом і простором, як також, поза звичайними нормами, що стосуються до кожного живого і діючого на нашій плянеті народу? Хто і кому дав на це право і чому декому здається, що цими справами можна легковажити?

Щоб на ці питання відповісти, згадаємо деякі з дуже нефортунних дат нашої історії, дату 22 червня 1941 року, коли було зроблено практичну спробу переступити через встановлені на землі природою закони. Тоді, без нашої згоди і нашого відома, пущено в рух велетенську мілітарну силу, яка мала з України зробити «райхскомісаріят» і тим самим забезпечити «тривання німецької нації». З другого боку, без нашої згоди і нашого відома, під проводом Жукових та Козлових, створено з башкирців, таджиків та інших чужинців чотири «українські» армії, які український народ «визволили» та створили на його землі форпост «тривання російської нації».

Наслідком цього, що російська, чи пак, совєтська, нація сягає сьогодні майже по Рейн, а німці у своїх думах і душах чекають моменту, щоб справдилось пророцтво Геббельса його останніх днів, коли то «німецький народ вкриє себе лаврами найбільшої перемоги в його історії». Наслідком того також є, що цілий світ з чисельними конференціями і до цього часу не знає, що саме зробити з цими двома хижаками, – одним, що тимчасово за гратами і другим, що безкарно й беззастережно ґрасує по Европі.

І коли дивитись на справу в її фактичному стані, – порятунку нема. Росія проломила грати своєї клітки, з сатанською вирвою вона кинулась на зненавиджену свою конкурентну Европу… Але це не значить, що Німеччина, з її сімдесят чи вісімдесят мільйонами населення назавжди погодиться зі своїми гратами, що вона забуде свої походи, що перестане рахувати свої жертви, що зречеться свого наставлення «на схід», що відмовиться шукати там пригод простору. Ніколи цього не станеться, як довго там на сході, між Росією та Німеччиною, буде існувати «порожнє» політичне місце, якщо та «земля нічия» не стане землею того народу, який з правіків її заселяє; поки той народ не одержить повних, суверенних прав під виглядом держави всіма признаної, всіма гарантованої, всіма респектованої.

Війни за Україну велися протягом століть, війни, що в минулому стосувалися лишень того простору, сьогодні постійно і тривало загрожують спокій не тільки українських селян з-під Львова чи Харкова, але й американських селян з-під Ню Йорку чи Сан Франціско. Українська проблема перестала бути проблемою Росії та України, – Петра Великого і Мазепи. Та проблема виросла до розмірів, коли нею повинні цікавитись люди цілого світу, як що вони не хочуть опинитись в такому ж становищі за сто років, в якому опинилися в наш час. Бо тієї проблеми не пощастить вирішити, ані засобами Петра Великого, ані засобами Гітлера. Це проблема життя й нежиття великого народу, який ніколи, під ніяким виглядом, не дасть себе вложити в формулу СССР, чи формулу «Райхскомісаріяту», залишаючись на ласку НКВД чи Ґештапо. Як народ живий, молодий, повний сили, повний переконання в свою правду, цей народ ніколи, за ніяких умов не зречеться того, що дано йому природою. Навіть, коли б це паки і паки зводилось до засобів рішення газових камер чи ям Вінниці.

Єдиним речевим, конкретним і людсько-виправданим рішенням є рішення, що його передбачає Атлянтійська хартія народів об’єднаних націй. Державна незалежність всіх народів на землі. Повна і безоглядна відповідальність за долю й недолю кожного народу в його природних межах. Співжиття і співробітництво народів однаково вільних і однаково упривільованих… Ми українці, без застереження за таке рішення. І згадуючи день 22-го червня 1941 року, цим хочемо сказати, що примара цього фатального дня не перестане переслідувати сумління світу так довго, поки слова Атлянтійської Хартії з паперу не перейдуть в конкретний чин. Тоді також зникне поняття «земля нічия» і тим самим відпадуть аспірації тих, що через них, протягом кожного покоління, втягається світ до все нових і нових катастроф».

Таке ось, вибачте, дозволили ми собі виректи. І надрукувати. Шкода, що цього не зможуть чути в Об’єднаних Націях, але це документ доби. Його прочитають тисячі людей вигнання і кілька агентів НКВД, яким доручено слідкувати за нами і які запишуть це до своїх «діл» у відділі «буржуазного націоналізму» московських штаб-квартир.

25 червня. Їздили з Сергієм Миколаєвичем, на цей раз автом, до Ульму. У таборі рух, всілякі перевірки, люди хвилюються. Леонид Лиман, від імени Маланюка, повідомляє, що той збирається відвідати мене 30 червня, щоб «обговорити деякі літературні справи». Знаю, що саме його турбує. МУР. Йому в тому щось не подобається, не розумію, що саме, і йому хотілося б відмовити мене від участи в тому. Ми старі, давні друзі, шаную його як гостру й виразну індивідуальність, але не вірю в його «політичні» маневри. Цікаво довідатись, що він має тепер «на мислі».

Розмовляв з Костюком, Веретенченком. Нічого нового, нічого особливого.

26 червня. Завтра рано, о годині 4.30, збираюсь в дорогу до Ерлянґену і далі. Маю намір зустрітись в Ерлянґені зі студентами, у Фюрті відвідати Шереха, а опісля до Мюнхену на з’їзд Ліґи Українських Політичних В’язнів, від яких маю запрошення.

Сергій Миколаєвич і пані Маруся від’їхали до Ульму, там має бути перевірка людей, що працюють у них на каміноломні.

27 червня. Не так сталося, як гадалося, поїздку до Ерлянґену на день відложено, спішимо до Ульму, бо дістали вістку, що наш табір мають кудись перевозити. Отже, кінець нашого Льонзе. Чекаємо на одинадцятогодинний потяг…

Примітки

Подається за виданням: Улас Самчук. Плянета ДіПі: нотатки й листи. – Вінніпег: накладом товариства «Волинь», 1979 р., с. 92 – 113.