Ульм над Дунаєм

Улас Самчук

Еней в цю путь як-раз зібрався,

Шкапові чоботи обув,

Підтикався, підперезався

І пояс цупко підтягнув.

І. Котляревський

16 квітня. Яке там нарешті… Зміна на сто вісімдесят градусів нашого курсу і то раптова. Ми в Ульмі над Дунаєм, назад в Баварії, дві сотні з гаком кілометрів на південний схід Майнцу. Що сталося? Багато. Діловий, зарядний мій друг і кум Григорій Олександрович, зі своєю родиною, не менше ніж ми нагорювався в цьому таборі, де ми ніяк не змогли знайти сприяння з нашими літературними справами і коли ми опинилися в руїнах майнцівських казарм, де я почав наново оббивати пороги таборового начальства в пошуках за приміщенням, Григорій Олександрович натомість, залишив своїх Раю і Тодя на нерозпакованих клунках і подався у світ шукати привітливішого місця під сонцем.

І по кількох днях вернувся з дороги… І не сам… З ним приїхав також наш приятель Сергій Куниця і також не сам, а з великим тягаровим автом та шофером. І одразу з місця ми дістали приказ збиратися. Куди збиратися? І що за такий ґвалт? До Ульму. То ж ми тільки що розпакувалися в новому приміщенню. Яке там розпакувалися… їдемо. Там нас чекають, потребують, улаштують… Господи Боже! Стільки нараз благодатей.

І ми спокусилися. Таборове начальство не могло цього зрозуміти. Дарма. Ще раз пакуємось, ще раз вантажимось і під вечір, минулого четверга, 11 квітня, на цілу ніч, через Мангайм і Штуттґарт, прямуємо до славного колись Ульму, з якого за останню війну залишилась, як сказав би Котляревський, тільки «скирта гною», в центрі якого одиноко, як перст Божий, височіє знаменна будова знаменного «Мюнстеру», тобто храму винятково клясичної ґотики, здається, XIV століття.

О, ще один табір – черга третя. На пригірку, з краєвидом на руїни міста, трьох масивних бльоків, біля тисячки скитальства в кожному. З титулом Baelcke-Kaserne, Romerstrasse… Будованих за ери Гітлера для його легіонів, які мали перевтілити Схід Европи на Тисячелітній Райх пануючої германської раси, йому й не снилося, що будує він їх для української воюючої сили, руками якої Найвища воля має намір перевтілити Схід тієї ж Европи з підвладної Русі Києва на пануючу Україну Києва. Може це звучить трохи задерзко, але є докази, що невелика сила, насичена великою дерзістю, може спричинити великі перебудови. Підневольна Русь Києва посилає своїх післанців у білий світ набратися там мудрости і повернути її у вигляді знаряддя, яким будують Свободу.

Зустріли нас тут приязно, але з приміщенням не так одразу. Приділену нам кімнату ми відступили Костюкам, бо ж у них Тодьо, а самі оселилися в сутерені де знаходиться склад фірми Куниці. З обіцянкою, що дістанемо щось краще. Ми вже так зневірені обіцянками, що починаємо з оптимістів робитися песимістами, але наш філософ Купріян каже, «якось то буде». Тим часом треба вдовольнитися складом наповненим скринями, пакунками та всіляким іншим майном… І лишатися філософами.

Передучора, в неділю, ми з Григорієм Олександровичем вирядились до Нового Ульму, зараз через Дунай, де розтаборився чималий український табір Reinhardkaserne. О, так. «Запорожець за Дунаєм», але не в Туреччині. І наша історія напевно затямить це місце не менше, ніж те з тим Карасем та його Одаркою.

Бо сюди занесено нашу історію в досить солідній дозі і не конче з нашої свобідної волі. Сюди зведено нащадків половчан нашої Полтавщини, нащадків полян нашої Київщини, нащадків дулібів нашої Волині, нащадків тиверців нашої Галичини, а сказати по правді, тут були заступлені всі землі, скитів, сарматів, булгарів, аварів, половців, хозарів, бесів, костробоків, карпів, атів і т.д., і т.д., що пересипались у славян, стали русинами, а тепер ось заманулось їм звати себе україніянами. Несамовитий коктейль. Злиття крови, якого не знає світ. Юшка всіх зел, горох з капустою, турецький перець і полтавські галушки, а в тому не диво, що головна їх їжа зветься борщ, головний їх танець гопак.

У цьому таборі уважний расолог міг ще помітити риси не з одної з названих рас, але всі вони тепер загнані в один кут безвихіддя, зпресовані у кількох будовах, ніби оселедці в бочці.

Прибуття до такого табору нагадує в’їзд Тараса Бульби з його синами на Січ, як його подає Гоголь. Знайомі й знайомі, вітання й вітання. Де тільки не зустрічалися – у Львові, Києві, Рівному, Празі, Берліні. Перші відвідини Білецьких, бльок І, третій поверх… Земляки по Празі і друзі по літературі. Леонид Тимофієвич, пані Надія, їх дочки Калинка й Ялинка (Катерина й Олена). Література, малярство. Давно не бачились, радісна зустріч. Їх мешкання з двох кімнат, завішане картинами пані Надії. Розуміється чай і, розуміється, багато розмов. Як там і що там? Над чим працюєте? Які можливості видавничі і, розуміється, МУР.

Леонид Тимофієвич видатний його член, його біографія переповнена професоруванням, писанням, студіюванням. Доцент Кам’янецького університету, професор Українського львівського університету, професор Педагогічного інституту в Празі, автор «Основ літ-наукової критики», «Перспективи літ-наукової критики», безлічі статтей, тепер працює над історією української літератури. Такі зустрічі у таких місцях мають у собі щось з містики, ніби якесь післанництво… Ми в дорозі апостолів до легендарної країни Грааля.

Зустрівся також ще з одним земляком по Празі – генералом Омеляновичем-Павленком. Живий, меткий, веселий… його місія – сіяти оптимізм і добрий настрій. Тут вже засновано нову газету «Українські вісті» і готуються до засновання українського видавництва.

Тому, наприклад, сьогодні ми з Танею знов у Новому Ульмі. Зустрілись з автором «Холодного яру» Юрієм Горліс-Горським, з яким ми не бачились ще з часу Рівного сорок третього року. Ще один сіяч оптимізму і доброго настрою. З Ашаффенбургу приїхав М. Бажанський, з Авґсбургу В. Русальський. Готовимось до наради в справі видавництва.

19 квітня. Слава! Маємо кімнату. Свіжо помальована, простора, світла, на третьому поверсі бльоку Бе під числом, так само, як і в Майнці, 88, з величезним краєвидом руїн міста та їх височезного Мюнстера. І було б все тіп-топ, коли б не той коридор. Наші сусіди сама молодь, дівчата і хлопці, повно енергії, як день так ніч гамори й грюкоти. Це їх стихія, а для нас Божа кара.

Учора ми з Танею весь день розставляли «меблі», вішали картини. Я маю стола, на столі, ніби чудо, – стоїть і чекає приказу, моя «Орґа». Відчуваю виразно її докори. Ти, каже вона, вже забув, що я існую. Коли це в останнє ми бачились? Вибач. Досить давно… Але тепер знов почнемо… Коли б тільки дали нам трішки часу, а до того шматок спокою. Бо так здається, що всі стихії проти того, щоб я займався не тим, чим мені треба займатися, а тим, чим мені не треба займатися. Здається, що людина найменше знає, звідки постають «твори», які вона інколи читає і як родяться автори, яким вона іноді ставить пам’ятники.

Сьогодні ми з Григорієм Олександровичем досить спішно і досить заклопотано, трамваєм число 3, подались до Нового Ульму. Там, ось вже другий день, відбуваються наради, як його організувати видавництво. Наїхало пара десятків людей і, розуміється, мови дуже багато. Мене, як письменника також кличуть до цього, бо ж я пишу книжки і видавництво є найближчою до мого фаху інституцією, але іронія хоче, щоб ми були не тільки тими, що книжки пишуть, але й тими, що їх видають, хоча це кардинально різні професії, що їх майже не можливо поєднати. Моїм завданням на таких нарадах, ці істини вияснити і боронитися від різних, головне, редакторських функцій, чого мої шановні друзі не завжди можуть розуміти. Війна і так не раз змушувала мене на компроміси, що забрало мені кілька років вартісного часу, але тепер, думаю, настав час розплати за мої кривди. Думаю, що на редакторів маємо багато більше матеріялу, ніж на майстрів «Ост»-а, а тому компромісів більше не може бути.

Взагалі ж в таборах, готуються до Великодня, сьогодні Велика п’ятниця, наші церкви повні народу. Після завтра «паска священная», але у нас з Танею нічого святочного… Таня любить і пекти паски, і заставляє мене красити крашанки, але цього року треба буде без цього обійтися. Вечором поїхали з Сергієм Миколаєвичем та його сином Сергієм, автом до лікарні відвідати пані Марусю, яка мала якусь операцію і тепер приходить до себе, а після того, разом з Костюками, ми були у Надії і Олекси Веретенченків, які живуть також у цьому таборі.

21 квітня. Понеділок, другий день Великодня. На причуд гарна погода. Учора ніч і день провели в Новому Ульмі, ночували і розговлялися у земляків з Мизоча на Волині, Олександра й Надії Даниленків. Безліч спогадів. Даниленко був районовим начальником Мизоча, але згодом німці його арештували і ми з пані Наталією намагались його рятувати. І врятували.

Побували також у Білецьких, у Омеляновича-Павленка, у братів Воскобійників. Скрізь гостилися, а у Воскобійників їли справжній мирогородський борщ і співали «Хмеля». Вони автентичні полтавці, а їх мама прекрасна господиня, якої не змогли здолати навіть табори.

Звідкільсь появився також Багряний і ми забрали його до нашого табору, бо на вечір мали запрошення до Куниць. Пані Маруся була вже вдома, не обійшлось без гостини, так що до нашої келії, аж по двох днях, добрели ген по півночі.

Але спати… Як можемо спати, коли на коридорі карнавал. Наші співмешканці не належать до таких, які рахуються з потребами своїх ближніх, тим більше, що самі вони можуть спати навіть під гуркіт гармат, багато з них гартувалося до цього в концентраційних таборах, тому забуть про делікатність, тим більше, що це ж свято. Тонкошкірим тут не місце.

24 квітня. «Українські вісті» починають виходити, редактори Кирило Дацько і Михайло Воскобійник. Мене заангажовано, як журналіста передовиць, отже пишу «Криза чи упадок», – до проблем злободенної політики Европи, яка за моїми дефеніціями, переживає не так кризу, як упадок моралі. Це, ніби, дуже стереотипне, аж до банальности, говорення, але мені здається, що ця тема особливо актуальна і вона вимагає більше уваги, ніж їй приділяють. Просто тому, що життя щоденне скеровує нашу увагу на речі дрібні, буденні, не рахуючись з тим, що діється поза нами.

Григорій Олександрович поїхав знов до Франкфурту, підозріваю, що його заанґажовано до кумовства на христини якоїсь нової політичної партії, правдоподібно лівацького кшталту, в якій би можна згуртувати скитальщину зі східніх теренів нашої батьківщини. Знаючи моє відношення до політичних формацій емігрантщини, він не дуже ділиться зі мною своїми думками в цьому напрямку, але з деяких його натяків можливо догадатися, що певна група людей з оточення Багряного, плянує створити політичну формацію, яка б заповнила прогалину так званого східняцького сектора еміграції, яка не може влитися до вже існуючих політичних формацій західняцького типу, як обидва відлами ОУН.

Можливо це має якесь виправдання, український схід і український захід психологічно все ще Orient contra Occident і їм годі зміститися в одній гемісфері, але ж вже існує політичне з’єднання східняків з такого переконливого середовища, як М. Вєтухів, В. Доленко, В. Дубровський, яке минулого року постало у Ваймарі під назвою Організована Громадськість з орієнтацією на державницькі традиції УНР з прагматичним підходом до справ соціяльних і реалістичним до справ національних.

Але тут, здається, ходить про щось інше… Щось з душком – клясова боротьба… Робітничий фронт… Солідарність працюючих… Революція з червоним прапором…

Це насторожує. Це може внести до наших і так розсварених таборів, ще одну кістку незгоди за виїдине яйце, бо ж які тут у нас кляси в таборах вигнання. Побачимо, побачимо.

Ми з Танею вийшли на прогулянку до Дунаю. Той самий, той самий. Blaue Donau, «Тихо, тихо Дунай воду несе». Але тут він не синій і не тихий. Гарні здовж берега стежки, зеленава, бистра вода, акації, верби. Освіжаюче дозвілля за розмовами про пережите десь там над Дніпром, чи хоч би навіть десь над Іквою.

Заходили також до Веретенченків, розмовляли про Байрона… Веретенченко поет високого рівня, доброго тону, з ним приємно розмовляти про справи поезії – це ж бо його стихія. Я дістав також готову до видання збірку поезій Багряного. Веретенченко й Багряний різні творчі індивідуальності, але їх єднає віра в поетичне слово, непідроблена щирість його вислову.

Гарна весна, гарні дні, гарні земля і небо, але вони ще більше подобались мені минулого року на батьківщині Ґете Ваймарі, де ми жили за містом на селі. Тяжко нести тягар табору, особливо такого, як цей наш. Я аж тепер зрозумів зблизька, як мало виховані наші «маси»… Хоча адміністрація табору намагається сприяти нам чим тільки може. Лиш той коридор. Чому ті люди не можуть проходити тим самим коридором без галасу, бігання, тупання? Зайве питання.

29 квітня. Неділя, вечір, за вікном ніч і грюкіт громів. Тільки що відійшов від нас Микола Жеваго – прекрасний мистець-маляр, приятель часів Тавбаху біля Ваймару, який приїхав нас відвідати. Багато говорили, стільки пережитого, такі роки.

Далебі, дуже рухливі минулі дні. Передучора їздив було до Авґсбургу, розмовляв з чисельними літераторами в справі МУР-у, учора повернувся, щоб застати у нас Шереха, Петрова. Зробили летюче засідання… Появився перший збірник МУР-у, дуже просте видання «на правах рукопису», писане на друкарській машинці, розмножене цикльостилем на грубому, дешевому папері, з відомою нашою передмовою «Чого ми хочемо», засадничо творчости Ю. Шереха і мого стилістичного оформлення, з наміром «у високо-мистецькій, досконалій формі служити своєму народові і тим самим завоювати собі голос та авторитет у світовому мистецтві». «МУР об’єднує мистців різних стилів і напрямків… Повна, велика в ідеї та вислові свобода… Батьківщина наша Україна повинна і мусить бути вільною – політично, культурно, господарчо, духово… Всі разом – більші, менші і малі… Старші, молодші, молоді… Без упередження й дрібного амбіціонерства, шануючи себе і шануючи тих, що біля нас»…

До редакції збірника належать В. Домонтович (Петров), М. Іванейко (Шлимкевич), Борис Подоляк (Григорій Костюк), Юрій Шерех (Шевельов). Обкладинка – Е. Козака. І таким змістом: Статті – Чого ми хочемо. Віктор Бер – «Засади естетики», Іван Багряний – «Думки про літературу». З матеріялів з’їзду й конференції МУР-у – Улас Самчук – «Велика література», Юрій Шерех – «Стилі сучасної української літератури на еміграції», Остап Грицай – «Мала чи велика література?» Спогади – Володимир Блавацький – «Моя праця з Лесем Курбасом». Поезії – Є. М. «Камінь», Іван Багряний – «Маляр», Оксана Лятуринська – «Ярило», Василь Барка – «Астроном», Леонид Полтава – «Пані Герта». І хроніка – «З’їзд МУР-у в Ашаффенбурзі», «Конференція МУР-у в Авґсбурзі», «З’їзд театральних мистецтв» також в Авґсбурзі.

Знаменна, для бібліофілів рідкісна, для історії вартісна поява друку – камінь на перехресті наших доріг в майбутнє.

Поглянь на камінь. Він мовчить

Мовчанням мудрости і віри.

Хай світ гримить, дзвенять мечі,

Шаліє кров, вирують вири, –

Та він холодний і нагий, –

На перехресті.

Хто зна, хто зна… Може ми занадто патетичні… Да простить нам Господь.

Сьогодні також у нас побували Багряний, Підгайний, Дацько, Полтава. Їздили на змагання дружин футболу – «Україна» контра Спортовий клюб Ульму. Вислід 2-6 в нашу користь.

Примітки

Подається за виданням: Улас Самчук. Плянета ДіПі: нотатки й листи. – Вінніпег: накладом товариства «Волинь», 1979 р., с. 78 – 85.