Листопад

Улас Самчук

2 листопада. Субота. Вечір. Їздив до Штуттґарту, де мав, на Шіллерштрассе 5, кімната 22 побачитись з урядницею International Rescue and Relief Committee, міс Ен Ґулд у справі нашої Америки, але її не застав удома.

Учора вернувся з Франкфурту до такого самого комітету, де мене познайомив Смаль-Стоцький з урядницею міс Кайтель. Говорив з тією міс Кайтель, вона поставилась до нашої справи дуже добре і обіцяла зробити нам опінію…

Ночував у переселенському таборі Захсенгаузен, де комендантом є старий наш знайомий з Оффенбаху, полковник Шандрушкевич. Говорив з Смаль-Стоцьким та Ю. Реваєм. Вони, здається, вже недалеко від виїзду…

Минулого тижня ми були у консуляті і Сі-Ай-Сі. У консуляті вимагають доказів, що нас вивезено з дому насильно, а в Сі-Ай-Сі не вимагають нічого, лишень взяли наші персоналії… Мені ця справа не дуже подобається, де я візьму докази, що нас вивезено насильно? І взагалі, там покищо пропускають лишень особливо «признаних» «рефюджі», тобто таких, що їх якось особливо переслідували німці, або таких, що мають дуже добру протекцію. Наш добрячий друг Смаль-Стоцький зо всіх сил намагається знайти для нас таку протекцію, але це, здається, марна справа. Тим часом Гайдак пише і пише, що нас там вже чекають… Хто зна чи дочекаються.

Ці поїздки вибили мене з творчого настрою, до того в потязі я дістав грипу… Ходимо на прохідки, погода покращала, за дня світить сонце, ночами приморозки, настрій – прилив і відлив. Таня не може дати ради зі своїми нервами, тому я запропонував їй таку ось заяву:

«Я, Татяна Федорівна Самчук, уроджена Чорна, обіцяю урочисто своєму хорошому чоловікові Уласу Самчуку, що на найближче майбутнє, не буду більше плакати по серед-ночах і не буду вигадувати все нових і нових карколомних придірок тільки для того, щоб висловити мою жіночу недосконалість.

Буду натомість дуже спокійною і порядною товаришкою і спатиму щоночі, мов ведмедик у своїй зимовій берлозі.

На знак дотримання цієї обіцянки – складаю присягу і скріплюю її своїм гоноровим підписом. Срок моєї обіцянки триватиме, щонайменше, бодай до Різдва. Татяна Самчук – рукою власною (підпис). Корнталь, 2.ХІ.46».

4 листопада. Гарна погода, але негарний настрій. Не можу писати. Моя нежить розгулялася, учора весь день, на приказ Тані, сидів удома і «буцім то» хворів, але сьогодні трохи вийшов пройтися, тож то завтра думаю їхати до Штуттґарту.

7 листопада. Їздили з Танею до Штуттґарту, побували в кіно на фільмі Парамонту «Золоті ворота», нічого особливого, тематика близька нашої, як то не легко дістатися деяким людям до Америки.

Учора в нашій оселі повно тривоги, приїхала пані з УНРРИ і почала верховодити та заводити порядки. Між нами багато неробів, але які записані, як тяжко працюючі, і дістають відповідні харчові приділи… Сьогодні я знов засів за свою машинку, але без настрою з надією, що вибичую його під час роботи.

А що там в політиці? Нічого цікавого. В Ню Йорку (Об’єднані Нації) скучні і зайві розмови, які не матимуть практичного значення. Комунізму словами не замовиш, він вимагає кривавої конфронтації. Покищо демократичний світ підогріває себе надією, що той збанкрутує сам від себе. Казала Настя, як удасться.

17 листопада. Неділя. Перед тижнем, три дні гостив у нас Маланюк, він приїхав з Шевельовим, який тепер приписаний також до нашої оселі. Говорили до хрипоти, – література, МУР, Донцов, Косач… Не дивлячись на його (Маланюка) «випечіть моє ім’я звідти», він далі лишається членом МУРу. Я намагався йому доказати, що нема причин до паніки через одного «племінника великої поетеси», якого він сам окреслює «гнилою креатурою»…

Оселя під знаком хвилювання. Приїхала комісія перевірки, хто з нас вивезений насильно, а хто приїхав добровільно. Ті, що прибули добровільно, не мають права на допомогу УНРРИ. Не знаю, чим це скінчиться. Нас з Танею занесено до рубрики вивезених силою, хоча це не відповідає дійсності в їх розумінню. Ми виїхали не по своїй волі, але також не були вивезені силою на роботу в Німеччині. Має прийти ще одна перевірка нашого статусу ДіПі. Люди хвилюються.

Наша справа з Америкою заглохла, чого я не дуже переживаю. Десь в глибині мого єства таїться бажання не покидати Европи взагалі, хоча це перечить загальній тенденції нашого ісходу. Що ми робили б у цій перенаселеній, розгромленій Европі з її макабрією ідеологічних зударень? Єдине місце для нас на землі – Америка. Країна, яка саме з таких елементів, як ми, творить свою життєву формулу.

Тим часом пишу «Сонце з заходу» і першу її частину, здається, скінчив.

20 листопада. Гарний, по весняному соняшний день, я вдома сам, Таня поїхала до Франкфурту до своєї приятельки Ольги Бакланової, з якою вона працювала на Київській Кіно-Студії. Я побоювався пускати її саму в дорогу, але це можливо сприятиме злагідненню її настрою. Моє самопочуття також під зером. Мучать острахи. Здається, що довкруги самі небезпеки, що переходить в психоз… Щоб розрадитись, поїхав до Штуттґарту до кіна… Нічого сьогодні не писав, крім листа до Осьмачки, від якого вчора дістав таке посланіє:

«Вельмишановний Пане Уласе!

Вибачте, що й досі не знаю Вас по батькові. Справді, Ви мене здивували своїм дружньозичливим тоном свого листа, бо я не сподівався на такий аж надто добрий відгук. Він мені ще раз заворушив обрій моєї далини, що мені здавалося, уже (нечітке слово) моєї душі. Залізним обручем байдужности і неволі, яка є вислів ставлення того оточення, що мене втягло до себе нещасливим випадком.

Через нього я борсаюся поміж таборами, шукаючи незалежности свого духовного єства. І творити я не буду, доки не здобуду його… Розкіш творчости тільки там проявляється, як дух урівноважений і де люди шанують його значення…

Я ж розумію обов’язки мистця перед зовнішнім світом, я розумію самостійнестність духа, сповненного зовнішніх вражінь, що просяться у гармонійну казку під впливом (нечітке слово) логики того уповноваження, що дає оточення для індивідуальности з нахилом до самоти. Коли вона з’являється, тоді маємо найвищу передумову до творчого щастя – розкіш споглядання… Цього я зараз не маю і таким художником, яким мене Бог пустив між люди, видно мені ж судилося… Буду писати тільки про перманентну кризу свого духа, що переходить за категорію рівноваги у царство страждання…

А те, що Ви мене назвали побратимом, я підіймаю до такого місця в моїй душі і посилаю Вам своє побратимство на полі бою за наше мистецтво… Але в цій сфері не може бути таких слів, як «ваш кат» і не може бути того змісту, що Ви визначили цими словами… Хочби навіть і без їх. Тут справи ясні: наше племя, ті гнізда родинні, з яких ми вийшли мусять позначувати нашу думку і наші поривання…

Сердечно дякую, – діло ясного ставлення нехай буде девізом неприкаяного артиста життя серед своїх людей. Року 1946, листопад 17. Т. Осьмачка»…

Це його реакція на мій лист, у якому я захищав його від нападів колег за його вихід з МУРу. За його відчуттям «перманентної кризи, що переходить за категорію рівноваги у царство страждання», йому годі вміститися в рямці будь-якої організації, а тому найкраще залишити його таким, яким він є і не вимагати того, чого він дати не може.

У широкому світі алярми… Комуністи в наступі. У Франції Торес ось-ось може стати головою уряду. В Америці штрайки шахтярів, Молотов, в Об’єднаних Націях, великодушно вимагає, щоб західні аліянти звільнили певні країни заходу, але це не стосується підсовєтської зони… Розуміється. Що наше – наше, що ж ваше, це ще дискусія.

22 листопада. Писав і ще писав. Дістав листи від Маланюка, Петрова і інших колег. Маланюк глаголе:

«19.ХІ.46. Любий друже!

І от знову я при домашніх пенатах, а та доба, що провів з Вами і друзями, видається мені сном.

Хліб Ваш їв іще кілька днів, яблука ще досі доїдаю, а риба – чекає на т. зв. чорний день. Велика шкода, що ми справді є «в розсіянні сущі». Оце сьогодні спіткав (випадково!) Петрова, провели з ним дві години різних «справунків» (які він полагоджував), отже майже не говорили, і так попрощались… А потім знову школа, хамство, біль і самота, та така самота, що коли б хтось надсорокував її, то певно волів би найгірше від неї.

Все таки, в тім факті, що ми не «зосереджені» в однім пункті (а це й було теоретично можливе), є якийсь елемент нашої нещасної вдачі, що, як казав колись Павлик, змушує земляка утікати від диму в вагою для курящих і ні разу не закурити. Та ж при певнім мінімумі дбання за вигоди, могли ми чудово поселитися в якійсь гірській околиці і, справді, роздмухати духовну ватру, і що гріла б нас грішних, та щось би і освітлювала серед рідної пітьми.

Не забувайте хоч в листах!

Вітайте Ш.Пані, Юрія й Подоляка, та, як будуть «карточки» («ми знялись на карточку»), то надішліть.

Осінь глибока. Також в тілі (вже не кажу про «душу»).

Міцно обіймаю, Є. Маланюк. П. С. В лютім – 50-річчя з дня смерти Куліша»…

До цього додає думок Віктор Петров, з яким Маланюк недавно бачився в Реґенсбурзі:

«20.ХІ.46. Munchen 23, Feilitzstr. 12 bei Deller.

Дорогий Уласе Олексієвичу!

Стаття в рукопису й стаття в друкові – різні речі. Одна справляє одне враження й та сама, коли її читаєш на шпальтах часопису, лишає при читанні зовсім інше. Тим то не прийміть мою статтю ні в суд ні в осужденіє, але в отпущеніє гріхів і в жизнь вічную.

Я хотів би, щоб Ви були певні, що я хотів, пишучи мою статтю, підкреслити, що я був і лишаюсь великим прихильником Вашого журналістичного таланту, бо я вважаю, що Ваші фейлетони репрезентують обдаровання світової слави і світового резонансу. Ми занадто скромні, а скромність на арені світових змагань не сприяє тому, щоб належне займало належне місце. Ваш талант, як журналіста, повинен знайти собі місце не лишень на сторінках наших часописів, але і на теренах далеко ширших.

Я ношусь з думкою про видання журналу чужою мовою, насамперед німецькою тут в Німеччині. Я вже з Вами говорив про те, що Ваші ессеї «В світі руїни й занепаду» повинні були б з’явитися в Америці англійською мовою. Я гадаю, що коли б пощастило почати видання тут в Німеччині, німецькою мовою, то Вашим ессеям повинно належати перше й почесне місце.

Я не думаю, що видання подібного журналу річ нереальна. Навпаки, я сподіваюсь, що може бути найбільш реальною справою з усіх, які тільки можливі. Потрібна лише певна наполегливість і мінімальна акція. Ми надто довго варилися в власному соку і надто дихаємо вже видиханим повітрям, щоб не почувати потреби вийти на свіже повітря.

Як Вам здається ця ідея і щоб Ви радили в цьому відношенню зробити?

Щодо МУРу, то песимістичні думки, як і у Вас, у мене з’являються, але думаю, що на сьогодні тут має діяти інерція і, за інерцією, МУР мусить існувати, бо маленькі бурі, які зчиняються в шклянці води, нікому й нічому не шкодять, а репрезентація і зокрема організування й організаційність, при наших майбутніх пересуваннях, річ аж надто потрібна.

Зі щирою до Вас пошаною, – В. Петров.

Прошу передати мій сердечний привіт Вашій Дружині. В.П.»…

Лист допоручений. Не переконаний, що його компліменти щирі. Не думаю, що йому пощастить з тим німецьким журналом.

Тані все ще немає… Ходив до міста на пиво й читав Neue Zeitung. Нічого ніде нового, лише десь там далеко в Америці сперечаються державні мужі, що мають робити з Европою. У нас також все те саме. Нерви і нерви. З рідного поля страшні вісті. Нужда, розпач, безнадія. Думаю, часто думаю про своїх рідних. Чи вони ще вдома? А чи десь в Казахстанах? А чи живуть взагалі?

Примітки

Подається за виданням: Улас Самчук. Плянета ДіПі: нотатки й листи. – Вінніпег: накладом товариства «Волинь», 1979 р., с. 158 – 164.